Дивні сни

Леся скрикнула, розплющила очі в темряві: «Жива, ще жива». 
Мокра від поту футболка липла до скрижанілої спини. Подушка, аж вогка від сліз. Сіла на ліжку, продерла очі, налякано оззирнулася. У кімнаті царювала ніч, крізь важкі завіси пробивалося слабке світло сусідської багатоповерхівки. 
«Я дома, дома».
Вузьке ліжко поряд із дверима, а до вимикача так легко дотягнутися. Вона спала головою на північ. Мама уважно слідкувала за чіткою симетрією північ-південь у квартирі, все по фен-шую. Той мав накопичувати позитивну енергетику й відганяти негативну. Щось сьогодні той мамин Фен Шуй не спрацював. 
Леся зістрибнула з ліжка й навшпиньки побігла до вікна, єдиним рухом розітнула завіси. Місто спало, та декілька вікон сусідської будівлі ще світили. Жовті й білі вогники на чорній стіні. Звичайна, безтурботна ніч. Відчуття чужої присутності виблякло, проте не зникло. 
Коли Олена Степанівна неквапно увійшла до класу, у Лесі всередині стиснулося все те, що могло стиснутися. Класна керівниця була вдягнута точнісінько як у сні, стала навпроти розумної дошки, привітно усміхнулася. 
— Увага клас, до нас прибув гість із далекого Сходу. Його батьки переїхали до столиці. Хочу, щоб всі привітали Артура! 
Дежавю? Та цього разу білі двері відчинилися, як належить і до класу ввійшов чорнявий хлопець, високий, спортивний, а приємне обличчя рясно вкрите ластовинням. 
Їх погляди зустрілися й Артур усміхнувся щиро, наче зустрів старого друга. Дівчата з задніх парт захихотіли. Шепіт хвилями розійшовся класною кімнатою. Артур підійшов до Олени Степанівни. 
— Привіт всім. Я, Артур. Радий нашому знайомству. 
«Привіт, Артур», — посипалось звідусіль. 
Клас у них був дружній, (за кількома винятками). Артура зустрічали схвальними вигуками, аплодисментами, усмішками. 
На кілька тижнів він стане новиною номер один, бажаним гостем усяких компашок, жаданим усюди, наче нова лялька. Леся подумки поспівчувала хлопчині. На душі стало бентежно, спогади про нічне страхіття вигулькнули з надр пам'яті.
— Ти не проти, якщо я сяду поруч? 
Леся сіпнулася, поглянула вгору. Артур стояв перед партою, точнісінько як у сні. Хоча ні, не як у сні. Зараз перед нею завмер звичайний хлопець, сірі очі та людські риси. 
Леся стенула плечима. Спиною відчувала пильні погляди однокласників. От же халепа. Нащо Артурові здалася її парта? Потрапити в центр загальної уваги, що може бути гіршим? 
Останнього разу таке трапилося, коли вчителька історії викликала її до анімованої мапи розповісти про сторічну війну. Інга з Іриною перешіптувалися за її спиною.
— Чого вона зависла? Ну, скажи йому так.
— Ну, давай, Люся, не тягни.
Леся видушила з себе посмішку. Вона ненавиділа, коли Сюзаннові поплічники дражнили її «Люся», чи ще гірше «Люся-Дуся», чи казали в спину «дивачка». 
— Так-так, сідай, звісно, — Леся посунулась убік, хоча місця новому сусідові цілком вистачало. 
Артур гепнувся на стілець, жбурнув модний наплічник під парту. 
— Я, Артур, — він протяг руку, і Леся нерішуче її потисла. 
— Ага, я чула. Леся, — буркнула вона й вп’ялася в зошит. 
Олена Степанівна тим часом почала урок. На дошці з’явилися перші зображення, що копіювали сторінку підручника. 
— Агов, новенький! — Іра потикала Артура олівцем у спину. — Ходімо на перерві з нами? Покажемо тобі щось цікавеньке. 
— Домовилися, — Артур підморгнув. 
Леся гмикнула на клітинки зошита. Чому її має турбувати цей Артур. Не привид, і на тому дякую. У неї свого клопоту по вуха. 
— Якщо Леся піде з нами, — додав він і поліз у наплічник за планшетом. 
 
На перерві до них приєдналася Віка й замість того щоб залишитися в класі разом із Сюзанною, Інгою та Іриною (крутим тріо), Артур погодився оглянути школу разом із Лесею та Вікою. 
Вони протеревенили цілу перерву. Артур виявився кмітливим і кумедним. Та Леся не мала жодних ілюзій щодо своїх шансів. Новенький відмовився від компанії крутого тріо, чи то з жалю, чи то тому що Ірина тицяла його олівцем цілісінький урок. 
Останнім місцем екскурсії став «планетарій». Тогорічна кімната-подарунок школі від учнів 11-Б та 11-В класів школи. 
Стіни кімнати обвішані плакатами планет, планетоїдів і галактик, атласами зоряного неба. Величезна дошка-екран звисала аж до підлоги, справжнє простирадло, де з тихеньким клацанням змінювалися картинки Всесвіту. Під стелею гудів і миготів червоним оком великий проєктор. 
Застати «планетарій» порожнім — неймовірна вдача, тут щодня штовхалися юрми учнів молодших класів під наглядом класних керівників. 
— Тут ми вивчаємо астрономію, — Леся окреслила велику кімнату рукою. — Моє улюблене місце в школі. 
— Так-так, тут у тисячу разів крутіше за лабораторію, де викладають хімію. 
— Затишно, — Артур пройшов вглиб «планетарію», оглядаючи сузір’я. 
Віка стала навпроти плаката Марсу. 
— А от цікаво, як воно жити десь не тут. Не на Землі. 
— Скоро дізнаємось, Ілон Маск планує відправити на Марс пілотований корабель із колоністами в 2025 році. 
— Хто-хто? — Віка закліпала очима. 
— Не знаєш про цього дядька? Він геній нашого часу! Погугли про «Mars Base Alpha» чи почитай про «Space X» у Вікіпедії. Він колонізує Марс найближчим часом. 
— Чесно? А нам про таке не розповідали, — Віка глянула на червоний блискучий шар на плакаті. — Хотіла б я жити на Марсі! Це так прикольно! Ні тобі школи, ні батьків, ні набридливої сестри. Навкруги сама пустеля й жодних сусідів. 
— Краще вигадали б спосіб, як свою планету врятувати, — Леся зітхнула. — А не як чужу загарбати й засмітити… 
Знову це відчуття. Ніби в спину їй вп’явся уважний, крижаний погляд. Волосся на потилиці зарухалося. Відчуття мов її смикали за невидимі мотузочки. 
— Ну, теж варіант. 
Леся за звичкою озирнулась, та коло білих дверей було порожньо. Звісно ж. Цілісінький день вона обертається, а за спиною завжди порожньо. Хоча цього разу там не зовсім порожньо. 
Леся зіщулилась. Чи то їй здається, чи на екрані й справді, мерехтить тінь. Сіра тінь серед зоряного неба. Обриси людської фігури. Та без очей, без обличчя. 
«Ашу», — зашепотіла тінь. 
Ім’я шорстке й сухе, як пісок безкрайньої марсіанської пустелі. Наче подих вітру, що блукає над мертвою планетою, мертвим світом. 
«Ашу».
По вогкій спині застрибали сирітки, стало важко дихати, грудну клітину міцно охопили невидимі лещата. Звісно, то не тінь у кутку, просто щось прилипло до проєктора, якийсь глюк у програмі. І то не шепіт зовсім, а просто гудіння апарату над головою.
Повітря вибухнуло. Леся зойкнула, затулила вуха, замружилася. Шкільний дзвоник сповістив про закінчення перерви.
— Час вертатися до класу, буде тест із математики, — Віка скривилася так, наче проковтнула лучину. — Ну який садист поставив нам математику після обіду? 
— Усе так погано?
— Гірше бути не може! Математичка справжня хижачка в людській подобі! Краще на її уроки не запізнюватися, а то й батьків викличе й до директора вижене. Ходімо, Лесю. 
Від обережного дотику Леся здичавіло відсахнулася до стіни. 
— Ти як, подруго? Ти така бліда, наче марсіанина побачила. 
— Що? Ні-ні, все гаразд. 
Глянула в куток, проте там вже було порожньо. 
 
П'ять хвилин минули, а вчителька не з’явилася. Однокласники перемовлялися голосніше з надією. 
«А раптом математичка захворіла й контрольна скасовується?» 
«Ага, мрій далі!»
— Діти, тихіше! Прошу вашої уваги, — з дверей загорланила Олена Степанівна, незвично схвильована, обвела клас розгубленим поглядом. — Ваша вчителька захворіла.
Радісні зітхання й «Yes!» із задніх парт. 
— О, ні, не хвилюйтесь, нічого серйозного! У неї раптово піднялась температура. Лікарі кажуть звичайна застуда. 
Стогін розчарування. 
— Я знаю, що сьогодні у вас мала бути контрольна. Тож її проведу я. 
Розчарування з домішками радісного полегшення. 
— Нічого собі, — Віка перехилилася через прохід, що розділяв їхні парти. 
— Чекай, а той дух… Пам’ятаєш вчора, як ми ворожили, він щось таке казав?
— Прошу уваги! — Олена Степанівна поплескала в долоні. 
— Ні, то Інга сказала, що вчитель захворіє. 
Відчуття присутності раптово загострилося. Леся не стрималась і озирнулась. Зліва Артур зосереджено креслив щось в зошиті. Позаду перемовлялися Іра з Інгою, справа Сюзанна загравала з Єрмілом. Той відповідав люб’язно й стримано. Нічого незвичного. 
— Лесю, ти себе добре почуваєш?
Виявляється Олена Степанівна дивилась на неї заразом з усім класом. Щоки почервоніли, фарба розлилася аж до вух.
— Так-так, все добре. 
Леся втисла голову в плечі. Іра бридко гигикнула з задньої парти. Лесі закортіло провалитися крізь підлогу. 
— Добре. Тоді, будь ласка, приберіть все зайве з парт. Лишіть тільки ручку чи олівець. 
Олена Степанівна крокувала крізь ряди роздаючи аркуші А4 з питаннями й задачками. Класна керівниця нікого не сварила, не стояла над головою, а тихенько чекала за столом, коли клас завершить тест. Дзвоник заповнив тишу боляче ріжучи вуха. Всі полегшено зітхнули. 
— Відкладіть ручки, аркуші на край парти. Ніна збери відповіді будь ласка.
Дівчинка з першої парти вскочила на ноги й пострибом пробіглася класом, хапаючи аркуші. 
— У мене неймовірно добре передчуття, — зашепотіла Віка, аж засяяла від задоволення.
Леся змовчала. Не хотілося говорити, бо в голові царювала каша, відбувалося бозна-що. Коли прийшла її черга, Ніна вихопила покреслений аркуш з її рук, папір порізав палець. Ніна пострибала до класної керівниці. На вустах однокласниці сяяла широка усмішка. 
— Це все, Олено Степанівно!
— Молодець, дякую. Діти, можете бути вільні, — класна керівниця не встигла договорити, як заскрипіли стільці й кімнату затопив гомін веселих голосів. 
Леся глянула на Артура, навпроти парти матеріалізувався Петро.
— Новенький, не хочеш із нами? Ми з пацанами йдемо грати у футбол. Ти як, вмієш грати? 
— Звісно, — Артур підхопив наплічник за чорну лямку й встав з-за столу. 
— Чудово, тоді більше нікого не кликатиму. Йди до спортзалу, там тобі фізрук видасть вільну шафу. Форму маєш? Супер! Перевдягайся і йди на двір, ми чекаємо. 
Леся перехопила Артурів погляд. Він усміхнувся, хитнув головою, стенув плечима й попрямував до дверей. А вона, наче до стільця прикипіла. Скоро він зник в юрмі голосливих однокласників. Справді, на що вона сподівалася? Що здобуде нового друга? За дев’ять років навчання єдиною її подругою лишалася Віка. 
— Гайда до «Тітки Клари»! — Віка вигулькнула перед очима так несподівано, що Леся підстрибнула на стільці й ледь не впала. 
— Йой, Ти чого? То йдемо? Прогуляймо фізру! Вмерти, як хочу той їх пиріжок із корицею.
— Ти мене просто налякала. Гаразд, ходімо. 
 
Всю дорогу до кав’ярні Лесі марилося, як перехожі скоса на неї зиркають й озираються. Гнітюче передчуття халепи давило їй в груди. У голові паморочилося, що Леся ледь не падала від втоми. 
— Чого така похмура? У мене от чудове передчуття щодо контролки. Точно буде десяточка! Олена Степанівна мене любить, вона менше не поставить. От побачиш. От побачиш! — Теревенила Віка безупинну.
Розповісти подружці про тінь, чи не варто? Нащо її лякати, як сама вона не певна, що відбувається. 
— Ну чого ти, Лесюню! 
Віка штовхнула її в бік. 
— Чого така нахнюплена, наче дощика чекаєш? Кажи, що ти собі надумала. То через новенького, я права?
Віка зупинилась і Леся разом із нею за інерцією теж. 
— Я ж бачу, цілий день ходиш, наче тебе батьки насварили. Чи й справді, сварили? 
— Це після тої гри. 
— Після вчорашнього ворожіння?
— То було не ворожіння, то була гра! Викликалка,— Леся обхопила голову руками. — Я вже сама не рада, що запропонувала ту дурну гру. У мене погане передчуття й жахи усякі сняться… І почуваюся так, ніби цілий світ на мене витріщається постійно, шепоче щось у спину. 
— Та то в тебе стрес і надто жвава уява, — Віка гигикнула, а тоді раптом змовкла, глянула назад, за спину Лесі. 
Позаду стояла жінка. Уся з ніг до голови замотана в чорну важку тканину, наче лиха птаха вона зависла над ними. Карі очі волого блищали. 
— Ой, дитино, моя бідна… — заголосила жінка скрипучим, мов стара металева пружина голосом. — Ти в страшній небезпеці! 
Леся здригнулася, обхопила себе руками. Оте химерне передчуття звивалося в грудях, мов товстий хробак. Потворний, хижий, лютий. 
— Це ви про що? 
— Ти щось робила, дитино? Я бачу коло тебе… що це таке? — Ворожка простягла довгі, тонкі пальці, а каміння на масивних золотих перснях засяяло на сонці. — Воно з тобою. Я бачу, так, все бачу… Тінь. 
— Нічого, вона не робила. То була просто гра! — Віка вистрибнула вперед, затулила перелякану Лесю спиною. — Ми викликали духа, щоб він відповів на питання, що такого? Ми нічого не робили.
Жіночка похитала головою. Чорне волосся блискучим крилом розлетілося по по її плечах. 
— Гра, кажеш? То не гра, дитино, ніяка то не гра! Те що ви зробили, погано. Розумієш? Дуже-дуже погано й виправити неможливо, — 
промовила ворожка тихим, гіпнотизуючим голосом. 
Від її слів хробак вп’явся в серце ще лютіше.
— Що ви таке кажете…
— Те, що ти прикликала, воно поряд. Розумієш? — Ворожка хитнулась вперед і вчепилась у плече та потягла Лесю на себе. — Воно тепер живе в тобі!
Леся зажмурила очі, обличчя жінки жовте й пожмакане, наче виліплене з воску, що розтікся по білому свічнику, з рота смерділо гнилим, а очі люто блищали.
— Ти викликала його з того виміру й він причепився до тебе. Смокче з тебе життя, розумієш? Ховається у твоїй тіні. 
Біль стрельнув у плече та побіг гострою змійкою вниз до зап'ястка. Леся заклякла від жаху. Крик застряг їй в горлі, стало дуже важко дихати. 
На мить їй здалося, що все це не справжнє, що вона застрягла в черговому нічному жахітті. Тіло їй вже не належало, а розум завис між реальністю й вигадкою.
— Маєш подолати страх, дитино. Маєш глянути йому в очі й покликати на ім'я. Справжнє ім'я! Розумієш мене, дитино? 
Леся тремтіла. Віка зашипіла, наче кобра, і відштовхнула ворожку в бік.
— Ану відчепіться від неї! Зараз викличу поліцію, — Віка продемонструвала телефон, схопила Лесю за руку й потягла за собою. — Що ти її слухаєш? Бачиш, вона лише грошей від тебе хоче! Ходімо! 
Леся озирнулася, ворожка так і залишилася стояти з протягнутою рукою.
— Воно має ім’я! — кричала вона скрипучим голосом. 
Перехожі озиралися, здивовані, обурені. 
— Вони завжди мають ім’я! Згадай, як воно себе назвало! 
Віка пришвидшила крок, завернула за ріг вулиці, та голос ворожки ще довгі години лунав у Лесі в голові. 
«Воно має ім’я… Згадай!»

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.