"Воно має ім’я"

Цього разу вона стояла навпроти дошки, а весь клас вп’явся уважним поглядом, гиготів, глузував, хтось байдуже позіхав. Відчувала себе, наче комаха, яку вивчали під лупою. Крихітна й бридка. Шлунок загрозливо судомило. Хоча б не осоромитися зараз, коли всі так пильно дивляться. 
— Діти, прошу вашої уваги, — Олена Степанівна заплескала в долоні. — До нас приїхала новенька! 
Леся вже не чула класну керівницю. Вся її увага була прикута до третьої парти середнього ряду. Там сидів Артур. Він, як і решта глядів на неї, проте не з насмішкою й презирством, а зацікавлено. Все було вирішено. 
— Сідай поруч, — запросив Артур. 
Посмішки однокласників ставали все ширшими й довшими, коли вона проходила повз. Хлопці й дівчата повертали до неї порцелянові голови, а їх очі-бусини волого блищали. 
— Яка вона кумедна! 
— Поглянь, поглянь яка в неї довга шия. Жирафа, жирафа!
— Тупа й бридка. А що за лахміття нап’яла на себе. 
Однокласники гиготіли їй в спину, та ніхто не втрутився в їх знущання. Чорноокі діти насолоджувалися її соромом. Насолоджувалися її болем. Криві жахливі посмішки ставали все ширшими, допоки не закрили собою порцелянові обличчя. 
— Та задовбала вже. Ви всі мене задовбали, — горланив Петро рипучим голосом. 
Звідкілясь в його руці взявся пістолет і він став вертіти ним, граючись він цілився в порцелянові обличчя, імітував постріл. Однокласники не лякалися, а лише гиготіли голосніше. 
− Паф, паф!
Леся тремтячи стала перед Артуром. Єдиний, хто не насміхався, а просто чекав. Класна кімната враз спорожніла, парти й вчительський стіл зникли, а разом із ними школярі та Олена Степанівна. Лишився білий екран, простирадло на стіні, а під стелею гудів проєктор. 
Артур стояв перед дошкою. Світло від проєктора осяяло його білим ореолом, проте очі хлопця лишалися чорнішими за ніч. 
— Ти такий як вони! 
Леся позадкувала до вікна.
«Тікай… тікай… тікай…»
Стукотіло в голові. Крижана хвиля наростала в серці. Тіло поволі перетворювалося на кригу. 
— Знову тікатимеш? — Артур наближався крок за кроком, підпираючи її до стіни. — Хочеш втекти від усіх проблем? Сховатися від булерів?
Леся застрибнула на підвіконня, відчинила вікно.
«Будь ласка, хай там буде земля… Хай там буде земля!» 
Та за першим вікном виявилось ще одне вікно. Вона знову потягла за ручку. Пальці, вогкі від поту ковзали по пластиковій стулці. Вікно за вікном за вікном… 
Вона відчиняла їх знову й знову, допоки плеча не торкнулася холодна рука. Леся замружилася, приготувалася до болю. 
— Не варто тікати від мене. 
Гострі, наче пазурі пальці вп'ялися в шкіру, порвали плоть, лишаючи на білій сорочці криваві краплі. Сильні руки зняли її з підвіконня. Леся ледь не ляпнулася об стіну. 
— Глянь на мене! — повелів гучний голос, довгим відлунням заграв у голові. 
Леся підкорилася, глянула вгору. Артур навис над нею темною хмарою, лице біле, наче маска, а чорні очі сяяли, мов кришталь. Мов тисячі зірок і сузір'їв осяяли космічну порожнечу. Хлопець став вищим на голову й роздався у плечах.
— Хто? Що… що ти таке? — Леся затнулась, язик ковзнув шорсткими губами. — Це що сон? Мені все сниться? — оглянула спорожнілий клас.
— Ти ж якийсь дух? Я знаю, знаю… Я викликала тоді духа? Чи привида? Чи… демона? Ти — демон?
Сльози струмочками лилися по щоках, крапали з підборіддя на потертий паркет. Вона не сумнівалася, що знову прокинеться на мокрій подушці в холодному ліжку.
Артур усміхнувся, заговорив спокійно й виважено, як дорослий. 
— Думала, то якась гра? Дитяча забавка? Намалюй коло посередині аркуша. Поділи його на частини, наче годинник, — кришталеві очі засяяли яскравіше. — Ні, то не гра. Не ворожіння. Ти прочинила віконце крізь простір снів у світ пітьми, Лесю. У світ, де мешкають не лише доброзичливі духи, а й тіні приречених, примари та усякі первородні тварюки. Ти відкрила малюсінькі дверцята, коли встромила голку й скропила кров’ю. Усе темне, загублене й лихе, все, що втратило своє земне ім’я й людську подобу, може просочитися крізь ті дверцята у світ реальний. У твій світ.
Леся заклякла, бо не в змозі була відірватися від цих чорних очей. 
— Ти викликала мене, — він притис руку до грудей. — Та не хвилюйся, Лесю. Не всі ми лихі, — він не припиняв усміхатися, простяг до неї руку, холодні пальці торкнулися щоки. — Я не такий лихий. 
Артур схилився, торкнувся крижаними губами її щоки. Наче електричний струм побіг поза шкірою. У голові стрельнуло, й Артур, а тоді й клас, школа, цілий світ припинили своє існування. Чорне ніщо всмоктало реальність у своє бездонне черево. 
 
— Ти мене взагалі слухаєш? — Віка тицяла її в плече. — В якому ти Всесвіті застрягла? Я кажу, що почула, як Інга розповідала в туалеті, що Сюзанна покликала Артура до себе на День народження! Уявляєш? А ще Артур чмокнув Сюзі в щоку й вони тепер зустрічаються. 
На душі й без того було паскудно. Леся не хотіла того чути. У голові сильно запаморочилося й вона ледь не впала. Звичні закони фізики все ще діяли на її втомлене тіло навіть якщо розум вже блукав між чужими світами. 
Вночі вона майже не спала після того жахіття. Прокинулася опівночі й решту часу копирсалася в інтернеті, шукаючи відповіді. Натрапила на якусь книжечку про людей-онейронавтів, що блукають світом снів і щось там досліджують. Дике безглуздя! 
Дорослі дядьки й тітки запевняли, що відкрили новий світ між світами, що той світ населяють химерні чудовиська, та цілком можливо, розумні істоти. Може й вона тепер отакий онейронавт?
Прикро, та з ким те обговорити вона не знала. Батьки, друзі її ніхто не зрозуміє. Хіба що з братом. Максим міг би збагнути що трапилося. Разом уночі вони часто споглядали на зірки й брат дивився так, наче там угорі його очі бачили життя. Та Макс вже півроку як поїхав. Брат надто зайнятий особистим життям, аби звертати увагу на її проблеми. 
Світ раптом став чорним. Болі не було, лише дивна важкість у голові й дзвін. Крізь темряву вона почула крик. 
— Агов, ти жива, Вороно? — голос прийшов здалеку, уявити як виглядає його господар так важко. 
Дзвін то посилювався, то згасав. 
— Не називай її так! — це вже була Віка. 
— Май повагу, бро. Це ж ти її м'ячем лупонув! Вона там хоч жива? — втрутився третій голос. Антон? Єрміл? 
— Що ви вовтузитесь, бовдури. Кличте лікаря! Люсі погано.
А це точно крикнула Сюзанна. Вона б впізнала цей солоденький голос у будь-якому стані. 
Леся розплющила очі, світ був розмитий, пікселізований, наче відео на сайті при слабкому інтернеті. Закліпала. Стурбоване обличчя Сюзанни повільно провиднілося.
— О, вона очі розплющила, — зраділа красуня. — Люсі, ти мене чуєш? Пам’ятаєш хто я? Де ти?
Леся застогнала, спробувала сісти, та одразу вхопилася за голову. Світ все ще кружляв, перетворившись на яскраву карусель. Обличчя однокласників розмивалися, пікселізувалися, зникали. 
— Чекай, допоможу.
Віка обхопила її за плечі, а хтось із хлопців за спину , вони разом допомогли їй сісти. 
— Отак, отак, помаленьку.
Класна керівниця вже мчала до спортивного майданчика. 
— Господи, що у вас тут трапилось? Що це, кров? 
— Все гаразд, Люсі просто впала, нам потрібен лікар. 
«Люсі просто впала…»
Раптова шквальна хвиля ненависті накрили її темрявою. Тільки б Сюзі стояла ближче, Леся б неодмінно гепнула красуню кулаком. 
— Лесю, можеш йти?
То була Віка, вона підтримувала її з одного боку, а Артур, здається то був він, з іншого. Леся спробувала повернути голову, та різкий біль скував тіло. 
Її повели тримаючи під руки. Далі все було трохи в тумані: коридори, шепіт школярів за спиною, лікарняне ліжко, стурбоване обличчя медсестри. 
Здається, вона заснула, та минулося без снів. Просто чорна порожнеча та спокій. 
Леся прокинулася бадьорою, наче проспала цілий день, а не кілька годин. Голова не гуділа, ніде нічого не боліло. 
Заклопотані батьки не прийшли по неї, сповістила медсестра, повертатися додому треба було пішки. 
— Я звикла. 
Уроки закінчилися, однокласники гусаком висипали у двір: грати, відпочивати, пліткувати. 
— Лесю! — гукнув хтось позаду. 
Леся озирнулася, зістрибнула з парапету. До неї підбіг Артур. Чорне волосся стирчало в усі боки, наче наелектризоване, бліді щоки трохи зарум'янилися, біла сорочка пожмакана. 
— Це ж твій? — він протягнув їй рожевий наплічник важко відсапуючись. 
— Ой, так-так! От я дурко.
Леся прийняла до рук наплічник, важкий від підручників і зошитів. Артур не відпускав рожеву лямку.
— Слухай, а ти сама йдеш додому? Давай, може, проведу тебе? 
Леся заклякла на мить, вичавила з себе непевне мугикання.
— От і добре, — Артур закинув наплічник на плече. — Ну то ходімо? 
Краєм ока Леся помітила Сюзанну та її «фан-клуб» поряд із клумбами. Дівчата перешіптувалися, трохи голосніше повторювали: «Люся, Люся йде. Вдарена на голову тепер точно», вони гиготіли їй в спину. 
Леся опустила погляд і затупцяла геть, так швидко, як вміла. Артур йшов слідом, щоразу як Леся оберталася він усміхався. 
Мовчання давило, наче велет став їй на плечі й притис до землі. 
— Як твоя голова?
— Що?
— Ти ж наче отримала травму? — Артур постукав себе пальцем у скроню. — М’ячем? Ні?
— Ах, так-так, — Леся перечепилася, ледь втримала рівновагу. 
Машинально помацала потилицю, очікуючи знайти там вм’ятину.
— Ще болить? 
Леся мугикнула, запала гнітюча тиша. Вона дратувала сильніше за отой шепіт у спину «Люся, Люся» від дівчат і «Ворона, ворона» від хлопців. 
— Тебе щось хвилює? 
Артур спинився, а Леся глянула назад, зашарілася. Жартики однокласників нарешті стихли в голові. 
— Розкажи мені. Знаєш, я твій друг. 
Від його пильного погляду щось перекрутилося в грудях. Позаду, за спиною Артура, стелилася тінь: довга, чорна, густа, наче намальована чорним акрилом.
— Лесю!
— Так-так, вибач. Я трохи зависаю, — прохрипіла вона й запирхала, щоб прочистити горло.
— То розвисай вже.
Лагідна усмішка Артура вмить розігнала всякі сумніви.
— Розумієш, то все сни. 
Артур пішов далі, Леся заскочила на парапет і закрокувала поруч. 
— Останнім часом я бачу дуже химерні сни. Це ніби школа й не школа водночас. У однокласників страшні очі, а обличчя у всіх білі, наче лялькові. А ще там є ця тінь, — Леся зупинилася, стисла руки коло грудей, зашепотіла. — Вона розмовляє зі мною. Тягнеться, хоче схопити, з’їсти. Вчора вона була схожа на тебе.
Леся поглянула на хлопця, та не знайшла здивування, чи насмішки. Вона так боялася, що Артур почне з неї кепкувати, як решта, але ж не почав. 
Артур мовчки слухав її із серйозним обличчям. У сріблястих очах жодного натяку на огиду. 
— І справді, химерний в тебе сон, — нарешті відповів він, по совиному схилив голову на бік. — Розумієш, я вірю в царство тіней, це щось із містицизму. Нава — царство, де повеліває володар тіней. 
— Нава?
— Так його звуть слов’яни. Та цей простір є в багатьох міфах. Це ніби світ, що існує поруч. Невидимий світ. Там живуть тіні предків й усякі інші істоти, дивовижні та страшні. 
— Ого, ти багато знаєш, — Леся всміхнулася, заклала прядку волосся за вухо. — Міфологія, це дуже цікаво. 
— Так, маю дивні смаки. 
— Я теж, — зраділа Леся. 
Полегшення охопило її теплими обіймами. Вона мовби зустріла когось давно загубленого, рідного брата в чужому, ворожому світі. Невже в неї нарешті з’явиться справжній хлопець? 
Фарба плямами вкрила щоки. Артур нахилився нижче, їх очі тепер були на одному рівні.  
— Ти мені подобаєшся, — промовив він тихим, серйозним голосом. 
— Ти мені… — Леся запнулася, зітхнула. — Ти мені теж. 
Їх губи швидко зустрілися. Та поцілунок здавався холодним, навіть трохи крижаним. Наче цілувала мертвий камінь. Губи кололи крихітні голочки. 
Коли Артур відхилився, Леся відчувала себе найщасливішим створінням у цілому світі. У неї знову паморочилося в голові, та це зовсім не лякало, бо в животі пурхали метелики. 
Артур закинув наплічник на інше плече, всміхнувся. 
— Не варто боятися снів, Лесю. Ми всі чийсь сон. Не думаю, що ти бачиш щось лихе. Спробуй поговорити з тою істотою. Може, нвона не бажає тобі зла? Ну що, ходімо?
 
Більше вона не тікала від тіні. За порадою Артура, коли класна кімната спорожніла й вони лишилися удвох, Леся стала перед чорнооким примарним хлопцем, високо здійняла голову й глянула в порцелянове обличчя. 
— Досить! Мені набридло від тебе тікати, набридло всього боятися! — вона тицьнула хлопця в груди й промовила чітко та спокійно. — Ти − Ашу! Ти тепер моя тінь і я тебе не боюсь! 
Чорні пальці потяглися до неї, торкнулися щоки, а чорні очі засяяли кришталевим вогнем. Химерний Артур радісно всміхнувся.
— Запам’ятай це відчуття, — прошепотів лагідно й нахилився нижче. — Страх існує лише в твоїй голові. 
 
Цього разу Леся прокинулася не опівночі, а вранці, й не від власного крику, а від дзинчання будильника. 
Невже все закінчилося? Визнай страх, зустрінь його глянувши в очі (чорні, наче перша ніч творіння) й все? Усе так легко? Леся вискочила з ліжка, застрибала, заплескала в долоні. Тихенький стукіт у двері зупинив її скажений танок. 
— Лесю! — лагідно покликав втомлений мамин голос. — Прокидайся, доню. Вже сьома. Час збиратися до школи, бо знову запізнишся. 
Весь ентузіазм здувся, мов повітря з кульки. Школа — в’язниця розуму й душі. Ну чому всі проблеми не можна здолати визнавши їх існування? Вона гірко зітхнула. 
— Я готую налисники з абрикосовим джемом. 
На серці аж полегшало. Шкала настрою повільно посунулася вгору. Ранок вже не здавався таким приреченим. Аби ж ще заняття скасували.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.