Світ тіней

Тінь під ногами коливалася, чорнішала що довше Леся на неї витріщалася. Легенький холодок торкнувся щоки, а тоді невидима рука вчепилася їй в плече й штовхнула. 
Тіло вже не належало Лесі. Мов сторонній глядач вона спостерігала, як прудко відстрибує до стіни. М’яч просвітив над головою й ляпнув точнісінько в те місце, де вона щойно стояла, а тоді впав їй в руки. Кінцівки задеревеніли, а по шкіри посипалися гості голочки. Коли вона «розвисла», озирнулася, однокласники, що грали у футбол завмерли й витріщилися на неї. 
— Гарна реакція, Ворона! 
Петро закаркав, забив руками імітуючи крила. Хлопці підхопили той зловісний: «Кар, кар, кааар!» 
Леся наїжачилася, заскреготала зубами. Чому однокласники з неї кепкують? Хіба вона щось їм зробила? Просто тому, що дозволила колись закаркати, то тепер приречена на знущання до завершення навчання?
На відміну від Сюзанни, вона ніколи не бігала жалітися класній керівниці, коли однокласники прогулювали уроки, чи коли палили за старою липою. Ні, вона завжди була тихою та доброю. І це така їй дяка за співчуття? 
Леся фізично відчувала ті шпички, що хлопці встромляли їй в серце кожнісіньким «Кар». В очах стало вогко, та вона не заплакала, лише заскреготала зубами лютіше. Тінь під ногами була вже чорніша за ніч. Простяглась, наче стрілка годинника, вказуючи на Петра.
— Гей, дивись куди б’єш, мазило! — проричала Леся, поглядом випалюючи дірку на здивованій мармизі розбишаки. 
Хлопці миттєво замовкли й Леся вхопилася за шанс.
«Я протистояла справжнісінькому демону з царства тіней, я подивилася в очі своїй тіні!» 
— Як будеш так хибити, Петько, — ніколи не потрапиш на чемпіонат! 
Голос її ставав все гучнішим, а на серці розливалося химерне тепло. Радість. Тріумф. 
Леся стиснула м'яч, гума зарипіла під пальцями. На мить їй здалося, що хтось інший знову заволодів її тілом і тепер промовляє її вустами. Вона щосили влупила м'яч ногою, поціливши повз здивованого Петра в самісінький центр воріт.
— Ось як треба бити, запам’ятав? 
У хлопця, аж щелепа відвисла, а решта однокласників здивовано закліпали. 
Окрилена перемогою, Леся полетіла крізь дворик до виходу в їдальню. Можливо, Петро захоче їй помститися, та Лесю це не турбувало. Там, де багато років накопичувалася порожнеча, усвідомлення власної нікчемності й сором, там виростало відчуття цілісності й сили. 
Вона глянула страху в очі, вона подолала тінь, і тепер зможе долати знову й знову.
 
Лишалося ще три уроки, коли важкі, чорні хмарі затягли сіре небо. Вдарив грім, заблищали блискавки й полило, наче з водоспаду. 
У клас залетіла Олена Степанівна бліда й стурбована. 
— Було штормове попередження, велике прохання не виходити з приміщення. Адміністрація сповістить батьків. Ви всі залишаєтеся в школі!
Класом пронеслося невдоволене шипіння, мов Олена Степанівна встромила палицю в зміїне кодло.
— Чого вони, — здивувалася Віка. — Хіба, аж так погано годинку позависати з друзями?
— Усі хочуть додому. Вони не як ти, Віко. Їм не цікаво на заняттях.
Дві години дощ не вщухав, навпаки, лише посилювався. Тихеньке виття вітру переросло у ведмеже ревіння. Великі краплі лупили по склу з такою силою, що стулки тремтіли. 
Кілька разів світло в класі блимало й згасало. Щоразу хтось із задніх парт скрикував. 
Сутінки розтікалися класною кімнатою, наче чорна вода. Леся ледь не захлинулася, коли світло згасло втретє. Відчутно похолодало, а в голову полізли дурні думки. Нарешті крутим дівчатам набридло стирчати в кімнаті. 
— Цей потоп ніколи не скінчиться, ходімо вже розважимося, — скомандувала Сюзанна. 
Дівчата посхоплювалися й вервечкою потупцяли слідом за ватажком. Минаючи Лесину парту, Сюзанна наступила їй на ногу. 
— Що таке, Люсі. Твій хлопець від тебе втік? — вона хитнула головою, вказуючи на порожнє місто. — Бідолашна. А ми всі були зраділи, що нарешті знайшла такого ж пришелепкуватого, як сама. 
Сюзанна крутнулася й попливла до дошки. Інга й Іра гигикаючи, затупотіли слідом. 
— Сюзі дуже сердиться на Артура, що вчора тебе проводив, — нахилилася до неї Віка. — Пліткують про нього. 
Леся стисла кулаки. Що їй до того, про що пліткує Сюзанна, аби той скажений фан-клуб її не чіпляв. Адже так?
Знайоме почуття запекло в грудях, так люто, що Леся ледве дихала. Чого це вона має мовчати й коритися Сюзанні? То й що, що та популярна дівчина? Хто взагалі вигадав ту шкалу популярності? 
— Ти куди? 
Леся скочила на ноги, озирнулася довкола. Класна кімната напівпорожня, школярі розтяглися по всіх поверхах, штовхалися в коридорах, хлопці побігли до спортзали. 
— Хочу ноги розім'яти, знудилась вже сидіти. 
— То я з тобою! 
Леся знизила плечима. Вона ледь не побігла до дверей, оминула людний коридор, зупинилася, коли догнала Сюзанну з подружками. 
— Не варто насміхатися над тим, кого не має з нами. Як ти така смілива, Сюзі, скажи Артуру в очі все, що про нього думаєш. 
Віка, аж скрикнула від подиву. Фан-клуб Сюзанни приголомшено замовк.
Відчуття перемоги окриляло, зрозуміло, чому Сюзанні так подобається кепкувати з однокласників. Леся зміряла Інгу й Іру презирливим поглядом та побігла до сходів. Віка за нею. 
— Що тебе вкусило? — вона гигикнула в долоньку, озирнулася на бліде тріо. — Не знала, що ти так вмієш! 
— Задовбали вже. 
Відчуття переваги поступово згасало в грудях і звична мишкуватість поверталася, а разом із тим дивне хвилювання. 
Вони блукали коридорами й залами. Леся прислухалася до розмов школярів, а поглядом шукала знайоме обличчя. Не чула, що позаду тріскотіла Віка. Ні про що не могла думати. Невже з Артуром щось сталося? 
Передчуття не минало, а лише загострювалося з кожною хвилиною. Щось тягло її за невидиму мотузка, що була міцно прив'язана до грудей. З кожним видихом та мотузка ставала дедалі коротшою й цупкішою. Леся пострибала широкими сходами в залу на другому поверсі. За хвилину вже стояла в порожнечі й оззиралася. Віка загубилася десь в юрмі.
«Що не так… Що не так?» — вона хаотично перестрибувала поглядом із дверей на двері в пошуках іншого кінця невидимої мотузки. 
Завмерла на мить, затремтіла, витяглась у спині, втупилась поглядом в білі двері. Знайшла! 
Клас трудового навчання. Двері прочинені. 
Леся проковтнула клубок, що застряг у горлі. Повільно, навшпиньки наблизилася до дверей, крадучись, наче хижачка. 
З класу долинали дівчачі голоси, гигикання, через раз чулися матюки. Голосніше за всіх сміялася Сюзанна.
— Що за дурнувата гра, — вибухнула дівчина. — Як та Люсія взагалі її вигадала? 
— Так, наче ж вона казала, що то її мати навчила. Ні? — втрутилася Інга. 
— Пфф, та все вона вигадала! Звісно ж. Аби перед хлопцями похизуватися. Дурна брехлива Люсія. Не вірю жодному її слову. Краще б не відкривала свого бридкого рота! Треба буде нагадати їй, хто в цій школі королева. Нічого, спіймаємо її в туалеті, пожалкує, що патякало своє розкрила. 
Дівчата зареготали. Щоб сказав Ерміл, почувши, як Сюзанна розмовляє, коли ніхто сторонній не бачить. 
— А на голці то що, — здивувалася Інга.
Леся наче наживо побачила, як красуня скривилася, а її французький носик задерся догори від відрази. — То її кров? Фу, яка гидота! 
«Треба їх спинити» — образа, сором, біль, все миттєво забулося. Та рішучість теж раптом вибула з Лесі. Ноги приклеїлись до паркету, перед очима все пливло. 
Леся заклякла й не могла розкрити рота, аби закричати, аби попередити дівчат, спинити.
— Гість прийди…Гість прийди… Гість прийди! — наче з ляха до Лесі доносилися голоси Сюзанни, Інги та Іри.
«Ні, зупиніться! Не робіть цього!» — благала вона подумки, а тіло заніміло. 
— Щось пише, щось пише! 
У грудях розлився холод. Запізно…
—БА-БА, — читали дівчата в один голос.
З кімнати прилетів крик, наляканий, довгий стогін. Далі почувся гуркіт, лемент, вий. Людина не могла видавати такі звуки. 
Леся прочинила двері й знову заклякла від побаченого.
— Божечки… Божечки! Сюзі, твоя рука! Де твоя рука? — вижчала Інга. Дівчина жахнулася до стіни, затисла рот рукою. По її білому, наче папір обличчю стікали струмочки крові. 
Сюзанна стояла коло робочого стола, одну руку вона міцно притискала до спідниці, а другу… 
А другої вже не було. Замість неї гладенька культя, що починалася від плеча. Наче ніколи не було в неї правиці. 
На столі перед Сюзанною лежав аркуш у клітинку з намальованим колом. У центрі кола стирчала закривавлена голка. Волога нитка, наче оголений нерв звисала до самої підлоги. Рука, що тримала голку щезла. 
Сюзанна здригнулася від маківки до п’ят, хитнулася на стіл, коліна її переломилися й вона, мовби зрубане дерево гепнулася обличчям на брудну підлогу. Інга завила голосніше. Ірина залізла під сусідню парту, наче дитина під ліжко, ховаючись від Бабая. Леся тихенько видихнула й ступила крок вперед. 
— Що тут трапилося? — прошепотіла вона, язик задубів і ледве рухався в роті. 
Нарешті їй стало сили наблизитися до Сюзанни, що лежала під столом, золоті кучері розлетілися по плечах, прикрили оголену культю. 
Леся сіла навпочіпки, схопила однокласницю за здорове плече. Дівчина забилася, наче в припадку, хляпаючись обличчям у підлогу. 
— Сюзанно, тримайся!
— Допоможи… — простогнала дівчина хрипким голосом. 
Пальці єдиної руки вп'ялися Лесі в зап'ясток. Сюзанна повернулася на бік, вирячилася на Лесю, а в широченних очах жах і розпач. 
Така слабка й налякана, наче й не Сюзанна зовсім. Дівчина заплющила очі, голова її скотилася на бік, вона втратила свідомість. 
Сюзанна урешті-решт теж була дитиною, наляканою, а тепер скаліченною дитиною. У Лесі защеміло серце від співчуття. 
— Що трапилося? — вона глянула на Інгу, білу, наче крейда. — Де її рука?
Інга вп'ялася в одну точку й безперервно хитала головою. Іра заскімлила з-під столу: 
— Воно тут, воно тут…
Дівчата витріщалися на Лесю з таким жахом, наче то вона була Бабай, що прийшов по їх душі. 
— Я покличу на допомогу…
Тихенький ляск обірвав її слова. Леся глянула угору. Голка, що застрягла в колі сіпнулася, червона від крові нитка натяглася, ніби її потягла Сюзаннова рука. Та дівчина лежала непритомна й ледь чутно з хрипами дихала. 
Леся скочила на ноги, глянула на коло. Голка знову сіпнулася, нитка натяглась, тоді закружляла, зупиняючись на друкованих літерах.
— БА-БА-У — прошепотіла Леся.
— Не треба! — скрикнула Інга й забилася в стіну, мовби хотіла видертися на стелю. 
Голка стала, прямо, як стрілка сонячного годинника, нитка трохи ослабла й впала на стіл.
— Хто мене кликав? — прогриміло звідусіль. 
Голос не людський. Мовби дві залізні балки терлися десь під стелею. Зарипіло, як від старенького радіо. 
Іра заскімлила з-під парти, поповзла до наступної, гамселячи руками й ногами. 
— Божечки… Божечки… — бурмотіла Інга, всі кольори зникли з її філігранного обличчя й дівчина тепер нагадувала вампірку. 
— Хто мене кликав? — повторили питання.
Голос гудів над головою, але йшов нізвідки. Леся шукала поглядом його джерело, однак у кімнаті були лише вони четверо. 
— Це ви, малі пуголовки, — під стелею затріскотіло, загуділо. — Хіба мамка не вчила вас не бавитися в дурні ігри? 
Щось було там над їх головами. Невидиме. Жахливе. 
Може, все це сон і вона знову прокинеться в холодному ліжку? Як могло бути реальністю те, що відбувається зараз у класі?
— Лесю! — цілком людський голос гукнув від дверей. 
На порозі з'явився Артур. 
Леся відчула полегшення, зустрівшись з його поглядом. Та радість швидко минула. Щось із другом було не так. 
Звідки він взявся, якщо цілісінький день його не було? Але на тому химерності не скінчилися. Очі Артура були чорними, а обличчя порцеляново біле. Точнісінько, як в її жахіттях.
— Тікай, — наказав Артур, владним жестом вказав на двері. — Йди до мене, негайно!
— Ашу, — прорипіло із стелі, мов крізь радіоперешкоди. 
У кімнаті темнішало, а повітря холоднішало й густішало. По стінах застрибали чорні тіні. Під стелею згустився чорний, вогкий туман. Здавалося, що якийсь хворий виплюнув величезний згусток крові. 
— Ох, не варто було грати з чужою голкою, — Артур зацокав язиком. — Нічого розберемося. Не таких стирали. 
Хлопець засотав рукава сорочки й рішуче попрямував до згустка. 
Чим ближче він підходив, тим помітніше змінювалися його риси. Обличчя стало зовсім блідим, а чорне волосся нагадувало густий туман, що хаотично плескався за плечима. Артур став перед робочим столом і глянув вниз. 
Леся потерла очі, здається, реальність остаточно оскаженіла. От що буває, коли в голову луплять футбольним м'ячем. Вона заскиглила. 
— Господи, я таки здуріла! 
Кривавий згусток під стелею завовтузився, зашипів і поринув на них, навсібіч вистреливши сотнями чорних мацаків. 
Леся скрикнула, притисла до грудей непритомну Сюзанну. Артур неквапно витяг руки догори й туман із тріском відскочив від невидимого бар'єру й розтікся по кімнаті нікого не чіпаючи. 
— Не треба турбувати вищі сили. Мене одного достатньо, щоб усе владнати, — на порцеляновому обличчі з'явилася усмішка. 
Чорні мацаки падали із стелі, виростали із стін, однак не могли торкнутися Артура, Лесі та Сюзанни. 
— То Ашу, це ти?
— Так, я Ашу. Я той, кого ти прикликала кілька днів тому. Будь ласка, зосередься Лесю. Ти маєш допомогти мені здолати темного. 
Він подав ліву руку, Леся трохи повагалася, та вчепилася в зап'ясток. 
— Що це… що воно таке? 
— Його звуть Бабау. Тобі відомий, як Бабай. Просто істота з виміру снів. Мара. Бур’ян, дрібна капость, що обожнює завдавати смертним клопоту. Уночі насилає на дітей жахи, а в слабких проростає, змушує їх ставати злими, агресивними й повільно з’їдає. Схоже в твоїй подружці він сидів вже давненько, — Артур глянув на напівмертву Сюзанну, тихенько гмикнув. — Проте не це зараз важливо. 
— А що я маю робити? 
— Бачиш намальоване коло та голку?
Леся кліпнула на стіл. Так, то було її коло, вона впізнавала почерк і нахил великих літер. Зараз ті просякнуті кров'ю рухалися, змінювали обриси, перетворювалися на химерні закарлючки. 
У середині кола все ще стирчала голка з червоною ниткою. Нитка дуже довга, тяглась, аж до стелі, вона щосекунди пульсувала й радше нагадувала видерту з руки вену. 
— Твоє коло, то брама крізь яку Бабау проник у цю реальність. Нитка тримає його у вашому світі. Її треба обірвати. 
Леся потяглась до аркуша з колом, пальці торкнулися заляпаного паперу, та страшна здогадка змусила її зупинитися. 
— Але ж Артуре… тобто Ашу. Якщо нитка прив'язує його до нас, і це моя гра, то… 
Вона не договорила, слова застрягли в горлі, дерли легені, перекрили дихання. 
Леся глянула на хлопця з порцеляновим обличчям й очима з чорного кришталю. 
— Це не страшно, Лесю. Ну ж бо! 
Вона знову глянула на довжелезну нитку. Волога й жива, вона звивалася, мов хробак. Торкатися нитки не хотілося. Треба знайти десь ножиці. 
Леся окинула клас швидким поглядом, великі срібні ножиці чекали на вчительському столі. 
Обережно відпустила Сюзанну з колін, зробила великий вдих, згрупувалася. 
Нічого страшного не відбувається, це лише марафон, уяви, що там навпроти столу чекає фініш. 
Леся зірвалася на ноги, побігла. Не маючи очей чорний туман помітив її й накинувся зі злим сичанням.
— Мала задрипанка! — Туман заволав високим дівочим голосом. Голосом Сюзанни. — Куди це ти посунула? Ашу послухала, зрадника Ашу? 
— Обережно! — гукнула Інга. 
Леся схопила ножиці. Спину обпекло холодом, наче вона впала на лід. Зле рипіння стало гучнішим. Леся заплющила очі, притисла ножиці до грудей, проте нічого не сталося. 
Чорний згусток завмер перед її обличчям, так близько, що вона бачила, як плескається в ньому Сюзаннова кров. Мацаки ковзали праворуч і ліворуч у повітрі, та не торкалися її шкіри. Величезна, страшна медуза, крізь яку було видно білі двері. 
— Давай мерщій, я його тримаю, — поквапив Артур. — Ріж вже ту кляту нитку! 
Леся розвисла й чкурнула до робочого стола. Позаду заволала Інга. Голос дівчини дзижчав від болю. Її крик не стихав, а лише зростав, накочував хвилею. 
— Дивись на мене! — наказав Артур. 
Леся затнулася, перечепилася ногою за ногу, ледь не впала на гострі ножиці, що стискала в руках. 
Крізь болісний лемент почувся хрускіті ча вкання. Інга схлипнула востаннє й забулькотіла. 
Леся зосередилася лише на Ашу. Що відбувається з Інгою? Уява малювала жахливі речі. Наче наживо Леся побачила, як чорна почвара кинулася до стіни, хмаркою нависла над дівчиною, як із нічого з’явилася величезна паща повна гострих іклів. Як ця паща обхопила Інгу поперек живота й ляснула. Кров бризнула з тисячі дірочок, а тоді хребет Інги хруснув і вона нарешті замовкла. 
— Господи ні… Господи ні… — затиналася Леся, затиснула вуха. 
— Не обертайся! — попередив Ашу, його чорні очі зосередилися на Лесі. — Йди до мене! Хутко! 
Вона підкорилася, стрибнула з місця, за кілька кроків долетіла до Артура й впала йому на груди. 
— Що там…що? — її трусило, сорочка прилипла до вогкої спини.
— Не дивись, — повторив Артур, а сам пильно стежив, що відбувалося з Інгою. — Нам треба звідси йти. 
— Але ж… — Леся затнулася, горло стисло з такою силою, що вона не могла говорити. 
Вона навіть не уявляла, що страх буває таким владним. Що може, справді, паралізувати. Ні, він не просто жив у голові, він, наче вірус, заволодівав тілом, врізався в мозок. 
Слабкою рукою вона схопила аркуш із магічним колом. Артур у ту ж мить вчепився за лікоть і потяг її до дверей. 
Хлопець витяг їх у порожній, темний коридор, і повів до сходів. 
Світло в школі згасло. За великими вікнами палахкотіли вервиці блискавок. Високо під стелею щоразу вигулькували тіні з довжелезними руками, з довжелезними шиями й з порожніми очицями. 
— Чекай… зачекай! — на останній сходинці Леся запручалася, глянула назад. 
Де поділися всі учні? Що сталося зі світлом? Чому так холодно? Що то за тіні? Питання розривали мозок, та вона лише пробелькотіла:
— Не можна йти без Сюзі й Іри! Те чудовисько їх з’їсть. 
— З ними все буде добре. 
Леся хитнулася, наче хто вдарив її в спину. 
— Ні-ні, що ти таке кажеш. Я ж бачила! У Сюзі немає руки, а Інгу… та потвора її з’їла! 
— Все добре, — повільно, стримано повторив Артур. — Бабау просто дурить, грається зі свідомістю. Інга жива, а рука Сюзанни все ще на місці. То він так забавляється, лякає. Такі вони вже є, діти. З твоїми подругами все буде добре, коли все закінчиться. Обіцяю. 
Леся глибоко вдихнула крізь стиснуті зуби. Захлинулася холодом і сильним запахом озону. 
— Ходімо, — Артур потяг її донизу. 
Вони все йшли та йшли, майже бігли в пошуках дверей довгими, темними коридорами, та ті раптом зникли, варто було потягнутися до ручки (школа справді, перетворилася на черговий кошмар). 
Темнішало, холоднішало, на стелі виникали нові й нові тіні. Тіні дорослих і дітей. Всі кольори, все тепло висмоктувала густа темрява. 
Позаду чулися гигикання, регіт, хихотіння дитячих голосів, а тоді хрускіт і вологе чавкання. Від тих звуків ставало зле.
«Нездара, нездара!» — шаруділи тіні. 
«Дурна Люсія, куди прешся?»
«Скажи батькам, щоб придбали тобі порядні лахи!»
Так шепотілися їй в спину однокласники в перші дні, як вона перевелася. Чому люди ненавидять людей?
Тіні, тіні, тіні повзли за ними, стелилися довгим уривчастим шлейфом. Високі вікна вкрила паморозь. Гроза узимку ще той вибрик підсвідомості! 
Вони спустилися в підвал, двері в спортивний зал виявилися єдиними існуючими в цьому нескінченому коридорі. Вони влетіли всередину. Нарешті Ашу зупинився.
Окинув приміщення швидким поглядом. Порожньо, як усюди в школі. Канати — жирні бридкі анаконди, звисали з чорної стелі, звивалися, шипіли. Гірка брудних матраців виглядали точнісінько, як відбивні на м'ясному прилавку. Принаймні ніде не видно тіней і не чути шепотів. 
— Гаразд, тут безпечно, — Артур-Ашу випустив її руку. — Голка в тебе?
— Так, — пролепетала Леся стукаючи зубами.
Вона огорнула себе руками, та від того не стало тепліше. У приміщені царювала лютнева стужа.
— Треба її знищити, — чорні бджолині очі блищали яскравіше за спалахи блискавок. 
Леся стурбовано глянула на червону нитку, та звивалася між пальцями, сіпалася, мов жива й губилася за дверима в коридорі. Зітхнула, ковтнула слину, підняла очі на хлопця.
— Але що буде з тобою? Артуре… Ашу? 
— Не хвилюйся, — він поклав бліду крижану руку на плечі, всміхнувся. 
— Я ж нічого не розумію… Хто ти такий? Ти не людина, так? А хто та тварюка. То бабай? Ти казав, він, воно жило в Сюзанні?
Забурмотіла Леся. 
— Так, Бабау жив у твоїй однокласниці. З його розмірів я припускаю, що він роками харчувався її емоціями, смакував страх. 
Уявити лишень, що такий величезний згусток ненависті, голоду, страху вмістився в тендітній, дівчинці-школярці! А можливо, десь у неї в середині сидить схожий Бабау? 
— А ти?
Дивно, що зараз вона спокійно дивиться на порцелянове обличчя й не відчуває жаху, відрази. 
Ще кілька днів тому вона ледь не збожеволіла, почувши слова ворожки, а тепер серце стискала біль від думки, що вони мусять проститися. 
— Я не людина, Лесю. Це так, — Ашу зітхнув, біла хмаринка подиху зависла перед обличчям, а чорні очі таємничо заблищали. — Таких як я у вашому світі звуть сусідами, іншими, або чужими, а ще марами, тихим людом, давнім народом. Ми живемо поруч із вами, проте ви втратили здатність нас бачити. І то на краще. Людство знало нас тисячі років. Наш світ завжди поруч, та ваші страхи живлять таких, як Бабау. Це все, що тобі варто знати. Що тобі безпечно знати.
Прочинені двері гучно ляснули. Над головою загуркотіло й забулькало, наче вода в засміченій трубі. 
Ашу стрімко озирнувся, глянув у коридор. Нитка в пальцях засіпалася жвавіше, рвучись із магічного кола. 
— Немає часу. Він вже тут. Ти мусиш порвати нитку, розірви його зв’язок із вашим світом. Розірви наш зв'язок.
Леся завагалася. Можливо, Ашу не людина, проте Артур був добрим до неї. Подумати лише, ще вчора вони цілувалися, то невже вона здатна зробить це? 
З дверей виплив червоно-чорний згусток. Посередині зависла широчезна, ікласта посмішка. 
Булькотіння в коридорі стало гучнішим. Нитка вже не сіпалася, а тягла Лесю в темряву. Якби не Ашу, вона б полетіла прямісінько в пащу чудовиська.
— От ти де, мала знайда, — пробулькотів Бабау, а між іклами звисало золоте волосся Інги. — Думали заховатися від мене? 
— Гаразд…
Леся важко зітхнула. Заплющила очі, зосередилася на нитці. 
Позаду ревіла й шипіла страшна тварюка. 
— Швидше! — наполягав Ашу, голос його лунав, мов би здалеку, хоча Леся відчувала сильну руку, що стискала плече.
Вона перехопила вогку нитку й щосили потягла. Та запручалася, вп'ялася в пальці, стираючи шкіру. 
Леся стисла губи, терплячи біль, розкрила ножиці. Спиною відчувала лютий холод і порожнечу, що насувалася на них із коридору. 
— Лесю, давай! 
Ножиці клацнули. Нитка тріснула. То щось тріснуло в Лесиній душі. Вона проковтнула гіркий видих. Світ поглинула ніч. Мовчазна, беззоряна. Ні думки, ні звуку, ні форми. Усе перетворилося в ніщо. 
— Гей, Лесик чого застигла? Чого руку простягла? 
Леся перелякано озирнулася, коли її штовхнули в плече. За спиною юрмилися хлопці в спортивній формі. 
— Якщо хочеш із нами пограти, то спершу перевдягнися. 
Петро зухвало всміхався, проте в голосі не чулося звичної зверхності, скоріш осторога. Отже, він запам’ятав урок. 
Ермін та Антон стояли навпроти матів. Ерміл дружньо помахав рукою. Решта хлопців не звертали на неї уваги. 
Поміж них не було Артура. Той зник, заразом із червою ниткою, аркушем із колом і химерою. 
Спортивна зала гула веселими голосами, жодних тіней, жодних привидів, жодного бабая. 
Леся вискочила в коридор. Гроза минула. За високими вікнами сяяло сонечко. У коридорах і на сходах звично, людно. 
Леся побігла до класу трудового навчання, стала перед білими дверима, затамувала подих, заглянула всередину. Сюзанна, Інга та Іра стояли коло столу, хихотіли, бавилися із вмістом строкатих косметичок. Рука Сюзанни була на місці, і дівчина малювалася блиском для губ й уважно вглядалася в люстерко. 
Наче нічого не сталося. 
— Лесюню, от ти де!
Леся підстрибнула, озирнулася. Позаду чекала Віка, як завжди усміхнена й весела. 
— Я тебе гукала, гукала, ти що не чула? Чкурнула, наче запізнюєшся на котнролку! Що там цікавого?
Віка зазирнула в клас, знизила плечима.
— Сюзанна дуркує? Слухай, ходімо надвір пострибаємо в калюжах?
Віка вчепилися в її руку й потяга в людний коридор.
— Може, покличемо Артура?
Леся все не приходила до тями, відчувала себе космонавтом, що опинився в невагомості. 
— Кого-кого? — Віка почухала потилицю. — Не знаю такого. Це хтось із класу Б чи В? Слухай, ти що з кимось познайомилася, а мені не кажеш? Отакої, наша сором'язлива Леся вже не сором'язлива! 
— Та ні, ти не так зрозуміла, — Леся затнулася. 
Знадобилося ще кілька хвилин, аби привести хаотичні думки до ладу. Артура немає, це очевидно. Віка не знущається, вона просто його не пам’ятає. 
— То я з кимось плутаю. Ходімо стрибати по калюжах. 
Леся перехопила руку Віки й потягла її до сходів. Вона намагалася не озиратися, щоб подруга не помітила її сліз.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.