Джерело Лаверн. Щілини

Купальні королівського палацу розташовувалися на нижньому поверсі та мали відкриту терасу з краєвидом на сад. Мозаїчна підлога переходила в мозаїчні ж стіни, розписані дивовижними візерунками. У вітражних вікнах сонячне світло кумедно переломлювалося, і міфічні тварини, зображені на строкатій підлозі, оживали. Шкірилися шипами грізні віверни, ліниво звивалися кільцями василіски, дракони вивергали з пащ справжній вогонь, а очі єдинорогів войовничо світилися синім.

Марія сиділа в кріслі, відкинувшись на спинку, і читала. До цієї звички вона звикла ще в Іклі, коли Лаверн наполягла, щоби вчителі, найняті для неї Сверром, навчали й есирійську рабиню. Лише навчившись складати літери в слова, Марія могла цілодобово пропадати у вигаданих світах та історичних працях найкращих оповідачів минулого. Лаверн знала: у такий спосіб провидиця намагається відгородитися від зовнішнього світу. Коли Матильда з’явилася в будинку, Лаверн заставала Марію за книгою чи не щодня.

На півдні звичка повернулася. Їм було надано доступ до однієї з найбільших бібліотек столиці: король Джахі Яба не був начитаним, але колекціонував усілякі рідкості, і велике приміщення бібліотеки, заставлене стелажами, зберігало багато унікальних книг і манускриптів.

До королівського палацу Есирії вони з Марією прибули два тижні тому. І стільки ж чекали, поки судно, покликане відвезти їх до Мейстри, буде готове підняти свої якорі. З Мейстри з торговим караваном у супроводі надійної охорони принца дівчата мали дістатися столиці імперії — сонячного та неприступного міста Юлдуз.

Його величність Джахі Іаба відбув із дипломатичною місією у Вайдел, тому Лаверн із Марією приймав його спадкоємець — принц Казія, невисокий, щільно збитий чоловік із чорною бородою та допитливим поглядом. Він кілька разів перечитав листа від Ерідора, недовірливо зиркаючи на Лаверн, яка була одягнена в чоловічий одяг та мало була схожа на жінку. Але втікачів принц таки прийняв, віддавши їм найкращі гостьові кімнати в палаці.

Союз Есирії з Вайделом усе ще був міцним, попри побоювання Ерідора, що Джахі зажадав північний трон. Правитель острова не міг не розуміти, що Вайдел не прийме південного короля на престолі. До того ж цей союз зміцнював економічне становище південного острова: Вайдел досі залишався найбільшим експортером есирійських тканин, спецій та вина.

Лаверн чула, що королева Беатріс, названа на честь бабки Ерідора, всупереч видимій лагідності, чудово справлялася і з запальним чоловіком, і з гарячою вдачею батька. Ця тендітна жінка з вологими очима тримала в тонких пальцях економіку країни, і королівські радники прагнули її схвалення чи не в кожному питанні, крім хіба що воєнних. Ерідор, попри надмірну хіть, до дружини прислухався, і Лаверн бачилася в цьому певна ідилія. Якщо шлюб неможливо збудувати на коханні, він цілком може ґрунтуватися на партнерстві, і для королівського шлюбу це, мабуть, навіть вигідніше.

Єдине, у чому королева Беатріс не досягла успіху, це в народженні сильного хлопчика, але, правду кажучи, ця проблема стосувалася багатьох чарівниць континенту. Джерела Вайдела виснажувалися — розломи з кожним роком брали дедалі більше.

Чарівниця поклала голову на виступ круглої ванни та заплющила очі. Вона думала про Ча. Про Келвіна, який залишився наодинці з власним звіром. Про своїх людей, що втратили очільницю. Про Роланда, який невдовзі мав вирушити на захід — у небезпечні туманні землі найпідступнішого лорда Вайдела. Лаверн перебирала намистини спогадів, подумки торкаючись їхнії гладких боків і відгороджуючися від поклику кетлендського джерела.

Жила Сверра співала їй. Після того, як Лаверн напоїла її силою в лісі, їхній зв’язок зміцнився, і чарівниця, нарешті, зрозуміла, про що саме казав Сверр, коли вона торкалася напівпрозорого каменю під склепінням похмурої печери.

Джерело скаржилося на руйнування його печери та на людей, покликаних усунути ці руйнування. Вони заповнили тиху його домівку, принесли із собою сталь та камінь, потривожили спокій пораненої жили.

Вона й сама змогла б відновитись — згодом. Зростила б рани тонкими свіжими пагонами підземних рослин, наситилася б кров’ю жертв у день Флертейна. Усього й потрібно — час і сила правильних ритуалів. А також Лаверн поряд. Діти — невіднятна частина кожної матері, і мати засмучується, коли дитина її кидає. Лаверн має зрозуміти — їй теж довелося залишити дитину…

Жила Сверра кликала, і поклику цьому важко було чинити опір.

— Погадай мені, — попросила Лаверн, відмахуючись від голосу джерела.

Марія згорнула книгу, узяла мішечок із камінням, з яким не розлучалася, і встала. Провидиці личив південний одяг — напівпрозорий, дражливий. Легка тканина обтікала круті стегна, окреслювала тонку талію і збиралася на ліфі сотнею манливих складок. На самій Лаверні есирійські сукні, зняті з чужого плеча, висіли мішком. Але, треба було визнати, хлопчиськом у них вона точно не виглядала. Втім, за надійними стінами королівського палацу вдавати когось іншого потреби не було.

Марія присіла на борт ванни поряд із Лаверн, витрусила з мішка гладке чорно-біле каміння, стиснула в долонях, ділячись теплом і силою.

— На кого?

— Ча…

— Тільки сьогодні вранці кидала, мійне, — усміхнулася Марія й погладила Лаверн по плечу. Випала руна сили та руна добробуту. Йому добре на сході…

— Гаразд, тоді… — Лаверн задумалася й торкнулася пальцями тремтячих губ. — Ра-аан. Що чекає на нас у столиці імперії? Можливо, цього разу каміння скажуть щось більш… визначне.

Марія подула на кулаки та кинула руни на різнокольорову плитку підлоги. Довго розглядала розклад, закусивши губу й торкаючись пальцями висічених знаків.

— Минуле. — Марія торкнулася каміння ліворуч. — Пряма феу, перевернені анзус та райдо — зрада, важка перемога та незапланована подорож. Анзус стоїть вище, бачиш? Це важливо. Те, що ти зробила там… з Атмундом, ще відгукнеться тобі.

— Мені не треба боятися Капітулу на землях імперії, — ліниво озвалася Лаверн. Вода вже почала холонути, тому чарівниця вийшла з ванни, накинула на плечі напівпрозорий халат і присіла на підлогу поряд із Марією.

— Але тут, в Есирії, ти все ще в небезпеці. Якщо Верховний дізнається…

— Єдині, від кого він може це дізнатися, це Сверр та Олінда. Олінді явно це невигідно, а Сверр… — Лаверн погладила бік каменю, що лежав до неї найближче. — Думаєш, розповість? Його не похвалять, якщо з’ясується, що саме він витяг мене з полону.

— Ти ще не зрозуміла, — лукаво усміхнулася Марія й погладила Лаверн по щоці, — навіщо він це зробив?

— Я — його джерело, — пирхнула чарівниця. — Очевидно ж!

— Він може створити ще одне. Якщо забажає. Якби хотів, давно вже створив би. Або б не відпустив тебе тоді. Але він відпустив, а потім ризикував усім, щоби тебе врятувати. Думаєш, навіщо?

— Я більше про нього не думаю! — відрізала Лаверн і насупилась. — Думки про це мало не занапастили мене в минулому. Ти сама казала, пам’ятаєш? Я була лише рабинею…

— Я помилялася.

— Досить про це! Краще витлумач майбутнє.

Провидиця зітхнула і знову звернула погляд до каміння.

— Хагалл пророкує великі руйнування. Поруч із перекинутим пертом… Тобі треба бути обережною на півдні, мійне. Ось… пуста руна. Руна долі. Вона лежить вище за ці дві. Вона обіцяє зміни, виконання призначення, але поруч із цими двома…

— Хочеш сказати, моя доля — зруйнувати все довкола?

— Камені лише дають натяки. Стривай… — Марія потяглася до пояса сукні, до якої мотузкою була прив’язана торба. Вона дістала гадальну чашу й зачерпнула води прямо з ванни. З невеликого мішечка дістала трохи подрібненого листя, кинула у воду. Листя закружляло по воді, збираючись у химерні візерунки. Марія водила над чашею руками і явно бачила щось, що було непідвладне розумінню Лаверн.

Як же дивно, що її дар — її сильний та корисний дар — так і міг згинути навіки, якби тоді Сверр не відпустив її разом із Лаверн. Які ж дурні чоловіки, якщо використовують могутніх чарівниць лише для постільних утіх і народження дітей…

— Я бачу… — Голос Марії здригнувся, а на лобі зʼявилися ледь помітні зморшки. — Воду. Озеро, вкрите брижами. Озеро вміє слухати та говорити. Воно служить чоловікові. Озеро каже, він слухає та вірить. Всередині чоловіка живе вогонь, але вода також підкорилася йому.

— Стихійний маг? Що керує двома стихіями?

— Ні, він імовірніше… Я не знаю. Наче не звідси. І він хоче… хоче…

— Чого?

— Щоби я побачила його. Сказала тобі. Він…

Годальна чаша вислизнула з рук провидиці та, впавши на підлогу, розкололася. Марія відсахнулася й підняла на Лаверн розширені від страху очі.

— Не треба, мійне. Не варто їхати до нього!

— Ти бачила Ра-аана, чи не так? — спокійно запитала Лаверн і поклала руку на плече Марії, яке несамовито тремтіло. — Імператора?

— Він страшна людина!

— Я зустрічала багато страшних людей. І жоден із них не зміг зламати мене. Ти знаєш, навіщо ми їдемо до імперії: Ерідору потрібна моя допомога…

— Ти думаєш, що все знаєш, — прошепотіла Марія сипло, і від цих слів по спині Лаверн поповз холодок. — Цього чоловіка обдурити не вийде, він… сильний. І в нього в услужінні є такі, як я. Ті, хто бачить майбутнє.

— А ще в нього є уламки, — нагадала Лаверн. — Якщо не дістану їх, усе марно.

— Він використає тебе, мійне.

— Дехто вважає, мене не можна використати, — скривилася чарівниця.

— Але не він. Коли я дивилася на нього, його провидиця дивилася на мене. Це ніби створило зв’язок, і я… Мені здалося, я змогла поринути в його думки. Ненадовго, але… Ти йому потрібна для чогось страшного.

— Головне, щоби не хотів від мене дитину, як решта. Маріє… — Лаверн зітхнула, узяла долоню подруги та піднесла до губ. — Ми знали, що ця подорож небезпечна. Але подумай, що буде, якщо ми відступимося? Я не зможу повернутися до Вайдела, не врятую Ча. Він помре, розумієш? Рано чи пізно хвороба вб’є його! Я не можу цього допустити. Мені потрібні ці уламки… І потрібна підтримка корони, щоби знайти джерело. А Ерідору знадобляться сильні союзники. Однак, якщо ти боїшся, можливо, тобі варто залишитися тут. Впевнена, король Есирії буде радий приймати в себе піддану Вайдела ще дуже довго.

— Кинути тебе одну з цим чудовиськом? — обурилася Марія. — Ближче за тебе в мене нікого немає, мійне. Нікого. Ти стала мені сестрою. Ти…

— Знаю, — тепло усміхнулася Лаверн і торкнулася губами розкритої долоні подруги. — Ти мені теж, наче сестра.

— Тоді, коли я запевняла, що треба послухатися Сверра, я боялася. Так боялася, що тебе вб’ють, і я залишусь сама!

— Я розумію. І не серджуся.

— Келвін ненавидить мене. Завжди ненавидів.

— У Келвіні говорить дикий кіт Алтейна. Свобода для нього — усе.

— І для тебе… — Марія погладила Лаверн по щоці, заправила за вухо неслухняний, криво обрізаний локон. Фарба поступово вимивалася з волосся, темний колір тьмянів, виявляючи справжній, сріблястий. — Я ніколи не кину тебе одну.

— Ну годі… Пропоную розважитися трохи, — усміхнулася Лаверн. — Нам ще два тижні тут стирчати, і мені набридло сидіти під замком! Сходимо до міста, на ярмарок чи на головний майдан з фонтанами. Пам’ятаєш, ти розповідала? Покажеш мені найкращі місця. Хто, як не ти? Ти жила тут кілька років.

— Це небезпечно. Капітул…

— Забудь про Капітул. І про імператора. Принц Казія надав у наше розпорядження найкращих охоронців, а Ерідор явно зробив усе, щоби ніхто не зміг дізнатися, де я. Прогуляймося. Ти казала, Рівейра — красиве місто, то покажи мені його.

Марія усміхнулася й погодилась.

… Рівейра і справді чарувала.

Вузькі криві вулички, де ледве міг протиснути їхній паланкін, затиснуті двоповерховими будівлями з жовтого каменю. Мощена блискучим каменем бруківка. Відчинені вікна будівель і строкаті фіранки, що полощуться на вітрі.

Пологі дахи з червоної черепиці, крикливі дітлахи, які звісили ноги з цих дахів і дивляться на перехожих. Сміливіші діти, що біжать за ними та випрошують монетку. Лаверн жбурнула жменю у вікно, і жебраки кинулися збирати підношення, штовхаючись і перегукуючись.

Головний ярмарок вражав як розмірами, так і розкішшю. Розвішаний у проходах шовк, прилавки із золотом та коштовними каміннями, прикриті двері крамничок із магічними артефактами. Запаморочливі аромати їжі, що продавалася прямо з лотків. Торговці перекрикували один одного, нахвалюючи товар і пропонуючи прекрасним пані нові тканини, розшиті срібною ниткою. Стара есирійка мовчки притулила до грудей Марії шматок червоного шовку з намальованими феніксами, і схвально поцокала язиком. Лаверн із нею погодилася й навіть успішно поторгувалася за тканину, чим заслужила захоплений погляд крамарки.

На додачу та віддала браслет на ногу з напівдорогоцінним камінням і запевнила ламаною загальною мовою, що в танці він звучить, наче музика.

Вони купили горіхів у меді та булочок із родзинками й зупинилися біля прилавка з вином.

— Солодке есирійське! — розхвалював торговець, спритно підносячи чашу до крана бочки, а потім жадібно спостерігав, як Лаверн із Марією по черзі скуштували. Смак здався чарівниці дивним, вино розлилося по венах теплом, а думки в голові стали неповороткими.

— Вони додавати у вино пилок нічна лілія, — поділилася секретом молоденька степовичка з двома товстими чорними косами. Вона була одягнена в традиційний костюм імперії, і це виглядало майже викликом. Очі її блищали та дивилися на чарівницю оцінювально. — Якщо довго пити вино, то не змогти жити без воно.

— Я думала, вартові Рівейри суворо стежать за цим, — насупилася Марія й зиркнула на степовичку з підозрою.

— Вартовий теж чоловік із родина, — пояснила та, відтісняючи дівчат від прилавка, не звертаючи уваги на обурення щуплого торговця. — Родина треба годувати, а Вілко завжди платити щедро.

— Які небезпечні, виявляється, есирійські ринки, — пожартувала Лаверн, з цікавістю роздивляючись степовичку.

— Небезпечніше, ніж ваал-ра думати, — суворо застерегла та й указала поглядом праворуч. — Через два ряди звідси я бачити людей у ​​червоному. З півночі.

Марія налякано затиснула рота долонею, а Лаверн завмерла, не в змозі поворухнутися.

— Ваал-ра не турбуватися — ті люди не знати, що ваал-ра тут. І не шукати її. Вони полювати на секрети мій батько.

Лаверн розкрила було рота, щоби спитати, хто ж батько степовички, якщо лицарі Капітулу приїхали в таку далечінь заради його секретів, але та раптом сунула руку в кишеню широких шаровар і простягла Лаверн уламок. Камінь із кривими краями на покресленій лініями долоні.

— Він сказати, ти зрозуміти. І піти зі мною.

Лаверн торкнулася щербатого боку каменю, не маючи сили відвести від нього погляду.

Подарунок чи… пастка?

Проте вона знала, що на півдні їй не слід шукати легких шляхів.

— Корабель відчалити на заході сонця з головний пристань, — сказала степовичка, дивлячись на Лаверн поглядом розкосих темних очей. — Називатися «Око бурі».

— Не роби цього… — ледь чутно прошепотіла Марія, вчепившись подрузі в плече.

— Ти — Сан-Міо? — запитала Лаверн хрипким голосом, і степовичка кивнула. Чарівниця сховала уламок у прикріплений до пояса гаманець і рішуче сказала:

— Я піду з тобою.