Джерело Лаверн. Щілини

Ці землі недарма називали веловим краєм.

Сіра земля — суха, мертва, вкрита мережею дрібних тріщин. Бура трава, припорошена пилом, що кольором майже зливається із землею. Вузлаті гілки дерев, позбавлені листя. Вони тяглися до Келвіна, ніби бажаючи схопити за комір, затягти в сплутані крони, щоби там зжерти. Гілки спускалися низько й діставали до голови анімага, чіплялися за каптур. Плащ його, помічений білою блискавкою Вільного клану, майорів на вітрі. Кінь невдоволено фиркав, але віз його по прямій алеї, що вела до замку. А з ним ще двадцять людей мізерної почти, що складалася виключно з людей. Маги не сунулися б так близько до кротовини.

Звір усередині Келвіна відчував її та гарчав. Ні, анімагу, звичайно, зашкодити вона не могла, але все ж брязкітливий спів її лякав. І повітря тремтіло, раз у раз покриваючись темними брижами. Широкий розлом упритул підбирався до Голодного лісу, населеного чудовиськами, і той маячив на обрії зеленими верхівками.

Їх зустрічали біля головних воріт. Через рів, утиканий пиками, перекинули дощате полотно мосту. Коні, вкриті чорними попонами зі срібною облямівкою, гарцювали, піднімаючи з землі клуби сірого пилу. На білих стінах тремтіли чорні стяги з білою блискавкою Лаверн. Тепер уже його, Келвіна, гербом — з того часу, як Лаверн була визнана злочинницею, а його самого нагородили титулом лорда і вручили Вільний клан та ці землі.

… Король був непомірно щедрий, і ця щедрість бачилася карою. Погляд ясно-блакитних очей монарха ніби промацав Келвіна зсередини, перевернув нутрощі, торкнувся холодом серця. А слова, що наділяли владою, більше скидалися на вирок. Але Роланд був задоволений і поплескував анімаґа по плечу, а Ча усміхався так широко, що Келвіну мимоволі передалася його радість.

Ча обрядили в кольори Вільного клану, і хлопчик раз у раз торкався дорогої тканини дублета, розшитого срібною ниткою. І на короля поглядав із цікавістю — він уперше опинився на урочистій зустрічі, організованій його величністю…

Східний замок прикрасили квітами на честь свята Флертейна. Виставили столи, накриті білими скатертинами. На них поставили шість основних м’ясних страв та піали з кров’ю, якою треба було змастити губи перед трапезою.

На прилеглому пагорбі розклали величезне багаття, яке опівночі Роланд особисто запалив іскрами, висіченими з пальців. Біля багаття до світанку танцювали молоді люди в нижніх сорочках. Лилася кров із гранітних чаш, і вогонь приймав підношення з вдячністю.

Вівцю зарізали прямо там, на пагорбі. Король особисто провів вістрям ножа по горлу, і кров бризнула — гаряча, густа. Агнарр усередині Келвіна вишкірився, сіпнувся на волю, спонукаючи людину полювати. Загнати здобич, порвати горло, напитися сили з джерела. І Келвін майже піддався…

Майже. Ліо підійшла нечутно — вона вміла наближатися беззвучно, що навіть Агнарр не завжди помічав її присутність. Вона присіла в невмілому реверансі та підняла на Келвіна великі димні очі.

— Мілорде…

З її вуст титул прозвучав по-новому. Не лячно, швидше… зворушливо. Відблиски багаття плуталися в мідному її волоссі, і здавалося, Ліо ось-ось спалахне. Келвін і сам готовий бути спалахнути. Жар зароджувався в нутрощах і здіймався вгору, перехоплюючи подих.

Він міг би стриматись. Відповісти усмішкою, парою фраз, що нічого не значать. Крижані, вони зазвичай потрапляли прямо в ціль, і радість Ліо згасала. Тьмяніли очі, опускалися гострі плечі, зникала усмішка на лисячому обличчі його гейрдіс. І світ тьмянів разом із нею.

Келвіну не хотілося її засмучувати.

Ніч п’янила. Чи то було вино, густе, наче кров? Воно розтікалося венами жаром, і від дотиків Ліо жар посилювався. У скронях стукало, звук цей заглушав наполегливий шепіт Агнарра, і Келвін піддався спокусі. Та і як не піддатися, коли ніч така тепла, а небо розкинулося куполом, щедро посипане напівзотлілим вугіллям зірок? Ліо танцює і сміється дзвінко, босі ноги потопають у траві, а місячне світло сріблить її білу шкіру, через що та здається зовсім прозорою. Просвічують на зап’ястях сині нитки вен. З воріт сорочки стирчать тонкі прути ключиць. Й очі горять, а погляд прикутий до Келвіна. Він же, захмелілий від щастя, ловить її, перекидає в запашний буркун, зминаючи тонкі стебла.

Від неї пахне медом та вересом. Келвін шепоче їй на вухо ніжні дурниці, дихання Ліо обпалює щоку. І немає нікого на цьому світі, крім них двох…

Коли він рушав на північ, Ліо пов’язала стрічку на ефес його меча. І леза торкнулася губами — стародавній звичай, що означає відданість. Ліо давала зрозуміти, що дочекається його.

Агнарр зазначив, що слід було взяти гейрдіс із собою. Зміїний лорд сильний, вродливий і, що найголовніше, неодружений. Небезпечно залишати жінку з таким чоловіком, особливо коли родова жила його сильна. Хто знає, раптом Ліо йому сподобається? Тоді доведеться його вбити, а це не входить до планів Лаверн. Та і кров від дублета відмивається погано… І взагалі не личить новоспеченому лорду репутацію собі вбивствами псувати!

Келвін заперечив, що небезпечно тягти чарівницю так близько до розлому. А Ліо залишиться, щоби доглядати Ча, адже так їй наказала Лаверн. А зміїний лорд незабаром одружиться з круковою дочкою, і тільки через це їм з Агнарром слід йому співчувати, а не ненавидіти.

З того часу, як вони покинули Вогнище, і до самих воріт Вінтендхолла Агнарр мовчав, і Келвін був йому за це вдячний.

Їх зустрів намісник замку, залишений Лаверн доглядати її володіння — Джохан Ларсен. Високий, широкоплечий чоловік із густим хвилястим волоссям і довгою бородою. Бороду він прибирав у дві косиці, у які вплітав вороняче пір’я та бубонці. Від руху вони дзвеніли та ніяк не поєднувалися із суворим виразом обличчя.

Подейкували, Ларсен був нащадком давніх королів. На той час столиця Вайдела розташовувалася саме тут, і білокам’яний замок був оплотом захисту та могутності держави. Родючі землі давали багатий урожай, ліси повнилися дичиною, а в кам’яних печерах добували алмази.

Тільки ось джерело Ларсенів померло, і магія виродилася. Широкий розлом витяг життя з колись прекрасного краю. У спадок Джохану залишилася лише королівська стать і сувора вдача, що, втім, на крайній півночі приносило тільки користь.

— Лорд Келвін Вінтендський, — оголосив герольд із почту анімаґа, випнувши щуплі груди та з усіх сил намагаючись виглядати поважним. — Приїхав вступити до прав володіння своїм феодом.

— Лорд, значить. — Джохан окинув Келвіна зневажливим поглядом. Пригладив бороду й посміхнувся. — Що ж ласкаво просимо… мілорде.

У головній вежі, де розташовувалися хазяйські покої, було непристойно холодно. Стара паща ​​каміна чорніла, шкірилися зуби камʼяної решітки, ніби збиралися з’їсти й Келвіна, і тих, хто його супроводжував. Але анімаг у своєму житті бачив речі страшніше за холодний метал, що покрився шаром іржі.

Він наказав розтопити камін. Витрусити запорошену тканину балдахіна. І матрац замінити на свіжий, тому що в тому, що йому запропонували, Агнарр почув клопів. Прибрати сміття. Перестелити тростину, нехай Джохан і стверджував, що на півночі зі зручностями складно.

Широкі торгові шляхи були захоплені Голодним лісом. А в пристані не так часто з’являються кораблі з товаром.

З боку Ларсена звір відчував ворожу волю, але Джохан усе ж таки підкорився наказу. Лише зазначив швидко, що колишня господиня не жалувала підданих своєю присутністю. Напевно, його це повністю влаштовувало: Лаверн слабшала поряд із розломом, тому залишила кермо влади своєму ставленику з людей. І Джохана явно це тішило, а тут раптом Келвін.

«Нам слід його остерігатися», — зазначив Агнарр цього разу беззлобно, довірливо, і Кел із ним погодився. Не те щоби він боявся Ларсена, але… Цей чоловік знає північні землі, а для новоспеченого лорда тут може знайтися багато несподіваних небезпек. Зуби чудовиськ із Голодного лісу. Завали в павутинні підземних ходів, багато з яких виводили до моря. До пляжів із чорним піском, який був схожий на попіл. Розтрощена підлога галерей, що з’єднують вежі нитками мостів — колись надійна твердиня замку була не такою вже надійною. Отрута у вині, зрештою. Язик усе ще гірчило від вина, яке подавали в Іклі…

Тому Келвін розсудливо виділив собі дегустаторів зі своїх людей. Вони, хай і позбавлені магічного дару, були вірні Лаверн. І вперше з моменту приїзду до Вінтенда анімаґ подумав, що його оточення не таке численне, як хотілося б. А люди, що живуть у замку, віддані Ларсену.

Ці люди трималися близько до Келвіна. Дивилися колючими поглядами, ніби вишукуючи слабкі місця, куди потім можна вдарити. Усе ж король мав рацію, коли казав, що без нагляду людям властиво розпускатися. А там і повірити у свою безкарність недовго. І, мабуть, Лаверн слід було бувати у Вінтенді частіше…

Лаверн було начхати на феод, її цікавило лише стародавнє джерело, але її дар був потрібен королю. Та й тут його явно побоювалися — чутки швидко ширяться. Дару ж Келвіна не вистачить на те, щоб утримати владу. Його, звичайно, виховували як правителя, але хіба можна порівняти невелике лісове село та величезні території, що колись належали вищому роду?

Агнарр єхидно зазначив, що звіряче обличчя полегшило б Келвіну завдання. Страх вселяє повагу, й Агнарр буде радий сприяти зміцненню могутності Келвіна. Адже Кел обіцяв не підвести Лаверн…

Можливо, варто було його послухати. Батько розповідав, що люди ніколи не поважатимуть вождя, який не довів своєї сили.

Вінтенд — найпівнічніша частина Вайдела, вузький півострів, що вклинюється в темні води моря Вбивці, — навіть влітку не радував теплом. Зеленню, втім, також. Якщо виключити полотно Голодного лісу, прогулянки в який перебували під найсуворішою забороною через потвор, що населяли його, і близькість розлому, тішити око тут не було чому. Граніт, покритий нальотом морської солі, і хитромудра мережа печер. Замок, що поступово розсипається від вологості та вітрів. Пухкий, сухий ґрунт, майже позбавлений життя — Агнарр відчував, як повільно вмирає насіння, що потрапило в нього. А сама земля розсипається пилом, ніби зітліла від часу тканина.

Джохан стверджував, що ці печери все ще багаті алмазами, але ґрунт нестабільний і схильний до обвалів. Що, мовляв, його намагалися зміцнювати, але після того, як кілька бригад здобувачів поховало живцем у кам’яній в’язниці, здалися. Та і збут налагодити складно — мало хто ризикує причалювати на пристані замку. Контрабандисти хіба що, але ті деруть за товар утридорога, а алмази беруть за безцінь.

— А що ви хотіли? — награно зітхав Ларсен і погладжував бороду. — Кротовина сильна, а люди… люди свого не проґавлять.

— Розберемося, — пообіцяв Келвін, і рішучий настрій його явно не сподобався Джохану.

Тому він, мабуть, і поспішив із замахом.

Келвіна запевнили, що підвали, що розрослися коридорами за межі замку, безпечні. І що склепіння зміцнювали лише торік, а перекладини з дуба міцні. Під час Великої війни господарі замку стягли в підвали цінні речі та сховали, а після закінчення її знайшли не всі. А потім і зовсім шукати відмовилися: розлом впливає не лише на землі, а й на людей, робить їх некерованими. Полохливими. Вони лякаються будь-якого шереху. Стверджували, що далекі частини підвалів кишать чудовиськами, що прийшли з Голодного лісу, тому Джохан наказав встановити міцні двері, які відгороджують лише малу частину території, де зберігався харч. Але такий сильний воїн, як мілорд, явно не боїться за ці двері вийти. Ларсен навіть погодився супроводжувати його та його людей у ​​пошуках загублених скарбів Вінтенду.

Коли смолоскип згас, а сокира перерубала заздалегідь підпиляну опору, Келвін не здивувався. Лише встиг затулити спиною людину зі свого почту та заволати, коли склепіння вдарило по хребту.

Увернутися. Впасти на підлогу, прикриваючи голову руками. І придушити спалах люті, яка додає сил Агнарру та послаблює його самого. А коли звук каменів, що скребуть один об одного, затих, обернутися.

Прохід завалило, а попереду тремтіло на ґноті полум’я єдиного смолоскипа, утриманого зблідлим стражником. За ним густішала темрява сплутаних підземних ходів, з яких тягнуло вогкістю та смертю. Келвін явно відчував сморід її, але анімаґа складно налякати. А ось роздратувати — дуже просто.

— Мілорде. — Вартовий подав руку, і голос його здригнувся. — Ви в порядку?

— Живий, — підтвердив Келвін.

— Зрада, — прошепотів інший вартовий отруйне слово.

— Привід, — поправив Келвін, стискаючи кулаки — нехай він і чекав подібної підлості, кров усе одно кипіла від злості. — Позбавити замок від погані.

І темрява підземних ходів із ним погодилася. Втім, їй було все одно, кого позбуватися й кого вважати поганню. Їй і невеликий загін Келвіна зійде за здобич.

Агнарр зазначив, що він зможе вивести людей із пастки. Келвіну потрібно лише довіритись, випустити звіра. Він стверджував, що чує море. Запах вологого піску та риби, солоного повітря. А ще гнилої плоті та несвіжої крові, а, отже, чутки про чудовиськ правдиві. Або, можливо, не про чудовиськ, але навіть дикий звір може бути небезпечним у темряві. Агнарр знає це, оскільки сам є звіром.

Келвін відмахнувся. Він і сам в змозі знайти вихід.

… Вони йшли.

Коридори петляли. Шкірилися гострими кам’яними виступами вкриті вологою стіни. Іноді здавалося, наприкінці кам’яної кишки сяє світло, але щоразу підземні лабіринти обманювали бранців рясним відкладенням фосфору. Люди Келвіна були налякані, а до того ж мерзли: підвали якось несподівано перетворилися на печери — сирі та холодні. Кров анімага завжди гаряча, але люди… Люди слабкі. І завдання Келвіна захищати їх.

Звір чекав їх за черговим поворотом. Він був величезний. Високий — у загривку доходив Келвіну до грудей. Їжачилося грубе волосся хутра, клацав тонкий хвіст, оголилися гострі білі зуби, з яких на підлогу капала пінна слина. Він був схожий на вовка, тільки шерсть його була чорною, кущистою. Дикий пес? Хіба такі величезні пси бувають?

За спиною Келвіна знаходилося десятеро людей. Закляклих, застиглих у страху, який анімаг відчував потилицею. А меч, яким Келвін звик орудувати, тут не згодиться: надто вузький прохід, надто низькі стелі… Звір дивився, й очі його горіли зеленим. Магічне світло. І, мабуть, чутки про чудовиськ не такі вже й безпідставні.

Агнарр залишався напрочуд спокійним. Він мовчав, але Келвін відчував його готовність посісти законне місце. Нехай на якийсь час… Але час працює проти них. І якщо Келвін загине, Агнарр піде разом із ним.

«Ти дозволиш мені повернутися», — сказав анімаг подумки. Відстебнув пояс із піхвами, звільнив ґудзики дублета від петель.

— Назад, — наказав своїм людям і… відпустив контроль.

Агнарр, відчувши волю, сіпнувся на волю. Тріснула тканина білої сорочки, і світ поплив. Ламалися з неприємним хрускотом кістки, свербіли ясна від гострих ікол, проростала зі шкіри густа біла шерсть. Кров кипіла, шуміло в голові від блаженної свободи, що заглушаючи біль від перекидування.

Звір став на лапи, обтрушуючися від залишків одягу і плоті Келвіна, люто глянув на перешкоду й кинувся на супротивника — не у звичці Агнарра було вичікувати. Зеленоокий явно не очікував подібної спритності, тому не встиг уникнути атаки. Зуби Агнарра зійшлися на плоті ворога. Кров заповнила пащу — гаряча, п’янка. Зеленоокий заволав, збиваючи Агнарра важкою лапою, цілячи кігтями в очі. Клацнули міцні зуби.

Агнарр перекотився, тут же схопився на лапи, зашипів. І кинувся на ворога знову. І знову був збитий. Незнайомий звір був більший за нього. Міцніший. Але, на щастя, неповороткий. Агнарр брав наскоками. Укус — відскок. Подряпина — пройти під черевом і знову кинутися на супротивника.

Нарешті, він застрибнув на спину звіра, полоснув по морді кігтями, а зубами вчепився в горло, дивом не прокусивши сонну артерію. Противник звалився на бік, скидаючи Агнарра, і той упав, вдарившись скронею об камінь.

Світ спалахнув білим, а потім втратив чіткі контури. Агнарр скочив і вишкірився, помотав мордою, намагаючись прийти до тями. Загарчав, швидше відлякуючи — зір підводив, і якщо в той момент ворог захотів би добити його, він мав непогані на те шанси.

Але звір нападати не поспішав. Лежав так само на боці й дихав стрімко, хрипко. Кров його насичувала каміння підлоги, затікала в очі, і звір моргав. Коли Агнарр обережно наблизився, той випнув живіт і оголив порване горло, тим самим визнаючи поразку.

Агнарр вишкірився й наблизив морду до закривавленого хутра шиї. Він відчував, як істерично б’ється під шкірою заповітна жилка. Достатньо буде одного укусу…

Звір заскиглив, Агнарр сховав ікла і відступив. Навіть дикому коту Алтейна притаманне милосердя.

А звіра раптом вигнуло дугою, і він завив. Пролунав неприємний тріск кісток, шкіра злазила з них шматками. Змінювалася, огортаючись магічним маревом, звіряча морда. Втягувалися ікла та пазурі, тяглися з лап людські пальці. Вирівнювалися ноги, оголюючи волохаті гомілки та гострі коліна. Уже не звір — людина з закривавленим обличчям дихала важко, натужно. Чоловік підтяг ноги до живота, глянув на Агнарра і прошепотів хрипко:

— Змилуйся…