Джерело Лаверн. Щілини

Едель не вистачало повітря.

Серце билося гулко й монотонно — десь біля підборіддя, і пульс болісно віддавався в скронях. Пітніли руки, тому вона витирала їх об золоту парчу, у яку її дбайливо замотали та змусили чекати, поки швачка та п’ять її помічниць підганяли сукню по фігурі.

Матінка осудливо хитала головою й кидалася наказами. Від її голосу дівчата, що пурхали навколо Едель, здригалися та боляче кололися шпильками. До кінця примірки цілительці здавалося, що вона вся покрилася дрібними точками від уколів. Втім, цей факт хвилював її найменше.

Коли її, нарешті, вивільнили з задушливого полону важкої та колючої тканини, Едель видихнула з полегшенням. І на матінку подивилася з надією, хоча ця надія з кожним днем ​​танула…

Спочатку леді Лінгред Брігг сердилася на чоловіка. І вмовляла його відмовитися від цього весілля. Казала, що лорд Кірстен, який породив жахливі чутки про Едель — нахабник, що навіть мізинця їхньої дочки не вартий. Вона вимагала розірвати заручини, на яких наполягали лорд Морелл і лорд Брігг, і в результаті яких Івар Кірстен усе ж таки здався натиску. Едель сподівалася, що в матінки вийде переконати батька, який до слів дружини прислухався, але…

Марно.

Весілля мало відбутися через два тижні, а леді Лінгред раптово втратила всі аргументи та лише зневажливо підтискала губи, коли мова заходила про майбутнього зятя. А Едель із кожним днем ​​все більше переконувалася: їй не втекти від ненависного шлюбу. І від ненависного чоловіка, у якого навіть краплі поваги до неї не знайшлося.

Недоречно згадалася недавня розмова із сестрою про чоловіків, й Едель тепер схильна була погодитися з Тільдою: усі чоловіки однакові. Від жінки їм потрібне лише одне: послух і спадкоємець. А лорд Кірстен, мабуть, був переконаний, що спадкоємця від Едель він не дочекається…

Служниця тугіше зашнурувала корсет і допомогла Едель одягнути темно-зелену сукню з високим коміром. А потім підняла волосся у високу зачіску, сховала під сітку, і та теж бачилася своєрідною в’язницею.

Коли їй, нарешті, дали спокій, Едель підійшла до вікна, уперлася долонями в розігрітий сонячним промінням камінь і прикрила очі, намагаючись вгамувати серцебиття й борючись із нудотою, що накотила раптово.

Два тижні. Усього два тижні свободи, а потім…

— Золотий робить тебе товстою, — недоречно зазначила леді Брігг, не помічаючи паніки, що народжувалася в душі дочки. — Нам слід наполягти на ліловому. Або на сріблястому. Тобі доведеться поберегтися, дитино, і не їсти багато, щоби талія не розпливлася.

Тільда ​​хмикнула з кута, і це перша реакція, яку сестричка виявила за весь час. Матильда втратила голос, але поглядами й зітханнями теж вміла показати своє ставлення до ситуації.

— Ти маєш рацію! — леді Лінгред витлумачила реакцію старшої дочки по-своєму. — Цьому покидьку слід дякувати вашому батькові, що Волтар взагалі погодився зберегти заручини після того, як він намагався зганьбити добре ім’я Делли…

— Досить! — не витримала Едель і розвернулася, зачіпаючи бронзовий свічник, що стояв на підвіконні. Той упав на підлогу і свічки від удару розломилися. — Досить про це.

— Юна леді, вам треба приборкати вашу пиху, — окинула леді Брігг її суворим поглядом. — Пам’ятайте, ваше виховання характеризує насамперед мене, а я нікому не дозволю себе ганьбити.

— Вибачте, матінко…

Едель видихнула і стиснула кулаки, приборкуючи лють. Вона чудово розуміла, що з леді Лінгред простіше погодитися, інакше ця неприємна суперечка ризикувала розтягнутися на години, а цілителька не мала на це ні сил, ні бажання. Уже південь, а вона зі світанку на ногах, і в роті її ще не було ані крихти. Зразки тканини, обговорення святкового столу, планування церемонії. Як правильніше розсадити гостей, з ким і про що варто поговорити, з якими дамами завести знайомство, що в майбутньому допоможе сім’ї Брігг зміцнити владу… Усе це так стомлювало, що Едель хотілося кричати. Розбити пару ваз, а краще жбурнути їх в обличчя батька, який усе це затіяв. Якому було начхати на приниження своїх дочок, і єдине, що його хвилювало — налагодження політичних союзів.

Коли Матильда ​​приїхала в Крукове гніздо, хвора і принижена, він зачинився з нею в кімнаті для переговорів на дві години, і сестриця вийшла звідти вся в сльозах. Едель не схвалювала вчинок Тільди, але звинувачувати її в тому, що чоловікові на неї начхати — верх нахабства. А ще Едель бачила в її очах… розпач. Уперше в житті її сильна і вольова сестра виглядала зломленою, тому лють на лорда Морелла множилася в рази.

Едель і не знала, що в ній може поміститися стільки агресії. І страху, що ці почуття в результаті перетворять її на подобу Матильди — нещасну, загнану в кут зобов’язань жінку. А мрії, які раніше здавалися такими прекрасними, зав’януть у задушливих стінах реальності.

Через два тижні її життя зміниться безповоротно. І виходу нема. Чи все ж таки?..

— Піду проконтролюю приготування вечері, — пробурчала леді Лінгред. — Прислуга зовсім відбилася від рук. Тобі слід було б піти зі мною, Делло. Якщо не навчишся тримати їх у суворості, у твоєму будинку ніколи не буде затишку, адже саме леді відповідальна за утримання будинку в чистоті.

— Іншим разом, — стомлено усміхнулася Едель. — Настав час процедур.

— У замку є чудовий цілитель! А тобі слід відвикати від згубних звичок.

— Цілителі бояться підходити до Тільди. Після того, як… — Едель скосилася на сестру з переляку, що ці слова могли її образити, але та лише хмикнула й посміхнулася.

Леді Лінгред підібгала губи та вийшла, беззвучно прикривши за собою двері. Едель із полегшенням видихнула й опустилася на стілець, а за хвилину відчула тепло долоні Матильди на плечі.

— Зараз, я тільки…

Вона запнулася, коли сестра раптово притиснула її до грудей. Ласкаво пройшлася по волоссю, виймаючи шпильки та звільняючи голову від полону сітки. Тяжке полотно волосся впало на плечі.

— Матінка сердитиметься, — вдячно усміхнулась Едель, підводячи обличчя до Матильди. Та насупилась і махнула рукою, погладила Едель по щоці. У грудях раптом стало гаряче-гаряче, а на очах виступили сльози. І слова, що збиралися весь цей час і ховалися за ввічливими усмішками, прорвалися крізь фортечні стіни пристойності. Надривні, різкі, злі, вони лилися й лилися, перемішуючись зі сльозами, які Тільда ​​акуратно стирала зі щік сестри.

І, мабуть, вона зараз єдина, хто розумів Едель… Старші завжди протоптують стежки молодшим, і Матильдина дорога була всипала шипами, а поле сімейного життя виявилося сухим і мертвим, з рідкісними кульками будяків, які носить вітром.

І нічого в неї немає. Навіть дочка залишилася в Іклі — з батьком та тіткою, і це теж бачилося Едель несправедливим. Хіба не Матильда віддала всі сили, народжуючи Берту? Хіба спала ночами, коли дівчинку мучила таємнича недуга, ліжко обступали кошмари, і мати — єдине, що відділяло Берту від безумства? Хіба не Матильда ​​перепробувала тисячу та один спосіб, щоби вилікувати дитину та зв’язати з джерелом Кетленда?

Ні разу Матильда ​​не здалася в пошуках виходу для доньки. А за це її позбавили можливості її бачити.

Діти Едель також не належатимуть їй. Ні, вона, звичайно, знала багато способів запобігти зачаттю. Але в такому разі батько не дасть їй спокою, постійно звинувачуватиме в нездатності зміцнити з таким трудом створений союз… А якими поглядами та словами висловить свою «радість» майбутній чоловік, Едель і думати боялася. Адже саме він розніс по всій країні чутки, що молодша леді Брігг — безплідна.

— Я втекла б, — схлипнула Едель, цілуючи розкриту долоню сестри. — Якби ж було куди. Знаю, ти не схвалюєш, але… Я боюся, що не витримаю там одна. Не стримаюся і… Адже я можу й отруїти його, знаєш!

Матильда притулила палець до губ, сунула руку за корсаж і витягла складену вчетверо мапу. Поманила Едель до столу, зсунула чорнильницю й копії щоденників Корнера Іттана — одного з найталановитіших цілителів усіх часів, працями якого Едель останнім часом була сильно захоплена. Розгорнула мапу на столі та вказала на шпиль із кулею на півночі, що позначав замок Капітулу. Потім тицьнула Едель у груди.

Та перевела на сестру здивований погляд.

— Жартуєш?!

Матильда похитала головою, обернулася до дверей, перевіряючи, чи їх ніхто не підслуховує. Узяла аркуш паперу, вмочила перо в чорнило й подряпала уривчасто: «Опівночі в покинутій вежі. Збери речі». Після того, як приголомшена Едель прочитала написане, Тільда ​​зім’яла листок, кинула на тарілку та підпалила. А потім кивнула на склянки, що стояли на краю столу.

Тремтячими руками Едель почала змішувати трави та еліксири, нервово товкти їх маточкою в ступці, у той час, як Матильда зберігала абсолютний спокій. Сестра сіла в крісло й кинула задумливий погляд у вікно. Неначе не запропонувала щось настільки крамольне, про що Едель і подумати було страшно. Страшно і водночас… солодко. Бентежно. Від цього серце Едель билося, наче божевільне.

А хвилини текли та текли — повільно, наче свіжий липовий мед. Був нудний обід, сповнений церемоній. Вивірені рухи матінки. Суворий погляд батька, що зупинявся на кам’яному обличчі Матильди. Серйозний вигляд Лорена, ніби він не семирічний хлопчик, а навчений досвідом чоловік.

Деколи Едель здавалося, що Лоран — єдиний із дітей лорда Брігга, який справді схожий на нього. Років до чотирьох хлопчик любив проводити час з Едель, ділитися з нею секретами й, у цілому, був дуже веселим та життєрадісним малюком. Пів року, проведені в Капітулі, змінили його. У день його повернення Едель кинулася обійняти брата, але той глянув на неї так, ніби вона поводилася неналежним чином. І з того часу звертався до неї виключно холодним «міледі». Навіть Вілло частенько помічав, наскільки їхній молодший брат не схожий на дитину.

Сам Вілло хмурився й майже нічого не їв, ніби його самого обтяжував і сам обід, і церемонії, і гнітюча атмосфера будинку. Після повернення Матильди батько часто сердився, що виражалося в зайво різких рухах, нахмурених бровах і мало не щодня покараних слугах. Часом вони з Вілло вирушали полювати в ліс, і повертався старший брат втомленим і злим. Він замикався у своїх покоях і не бажав нікого бачити.

Едель здавалося, їхня родина котиться прямо у Велову пустку. Їй снився смердючий запах її, потріскана земля й темні тіні грішних душ. Їхні холодні торкання залишали на шкірі липкі сліди, які не відмивалися, скільки служниця не терла шкіру Едель мочалкою.

Іноді Едель збігала до села. Вчила сільських вдів збирати цілющі трави та готувати суміші, допомагала молодицям народити, лікувала від лихоманки дітей. Розсіяно приймала подяки. Пила свіже молоко, їла смачнющий житній хліб, і шкодувала, що народилася дочкою лорда. Наскільки простіше було б її життя, якби вона з’явилася на світ у сім’ї коваля, як Лула. Або як Дорна — молодша дочка пастуха, темнокоса дівчинка з заливистим сміхом, який точно не визнають порушенням пристойності.

В останні дні лорд Брігг суворо заборонив Едель відвідувати село. Й охорону приставив — двох мовчазних вартових, які з’явилися в замку зовсім недавно. Служниць теж наказав змінити, видно, щоби стежили за дочкою. Єдиною радістю Едель були щоденні зустрічі із сестрою та розмови з Вілло п’ятничними вечорами. Тоді братик виганяв докучливих служниць, а також варту і звав Едель і Матильду на вершину зруйнованої вежі, заплетеної диким виноградом. Основа її тонула в білому молоці туману, а вершина прямувала в небо.

Вони збиралися разом, як у дитинстві. Якщо, звичайно, забути той факт, що в дитинстві Едель доводилося пробиратися за братом і сестрою крадькома — юній леді шести років заборонялися такі небезпечні подорожі. Коли ж Едель усе ж таки викривали, Матильда ​​бурчала, що молодша викриє їх перед батьками, а Вілло усміхався й качав головою.

Сміливі дівчатка не роблять наклепи, казав він. Підіймав Едель на широкий виступ вікна, міцно перехопивши за талію, щоби та ненароком не впала. Едель здавалася собі принцесою, замкненою у вежі в казковій країні. Західне сонце розливалося над долиною, світло його плуталося у виноградних гронах, наповзало на похилі дахи сільських будинків. А на небі спалахували перші літні зірки — вони висіли так низько, що Едель здавалося: руку простягни, дістанеш.

Вілло розстеляв на кам’яній підлозі пошарпану ковдру, витягав з-за пазухи батьківську флягу з вином, яку він вкрав ще дитиною, і тепер поповнював запаси в замкових коморах. Матильда діставала з плетеного кошика хліб, сир, буженину, виноград та улюблені для Едель горіхи в меді. Тоді ставало зрозуміло: сестриця чудово знала, що Едель буде нишпорити за ними, і бурчала просто за звичкою.

Чомусь на вершині вежі горіхи здавалися ще смачнішими. А усмішки Вілло — теплішою. Голос Тільди, хриплуватий і глибокий, зачаровував. У неї з дитинства був талант до співу, і, захмелівши від солодкого вина, сестра брала високі ноти. Вілло шикав на неї та нарікав, що їхнє таємне місце знайдуть, якщо вона стане так верещати. А Едель так хотілося стати схожою на сестру!

Більше ці щасливі моменти ніколи не повторяться. Діти лорда Брігга виросли, і настав час виконувати обовʼязок, про який їм товкмачили з дитинства. Або ж навіки від обовʼязку цього відмовитись.

Тепер Матильда ​​позбавлена ​​можливості співати, Едель заручена з людиною, яка її ненавидить, а Вілло… Вілло судилося успадкувати й цей замок, і саму вежу, тільки ось в очах його все частіше розквітала туга. І ставало боляче, що Едель ніяк не може допомогти.

Того вечора вони з Матильдою пробиралися в занедбану вежу вдвох. Тільда ​​особисто прогнала служниць — погляд вигнаної з чоловічого дома леді Морелл чарівним чином вселяв жах у забобонних дівчат. Стражники теж кудись поділися. Едель не стала питати, їй було байдуже.

У скронях гулко стукало, думки плуталися, звук власних кроків лякав до жаху. Едель притискала до грудей мішок зі мізерним своїм майном і звикала до думки, що незабаром життя її — таке зрозуміле й тяжке — зміниться. Безповоротно. Навіки.

Коли вони дійшли до вежі, Едель буквально трясло. Матильда злодійкувато обернулася, ніби побоюючись, що їх можуть переслідувати, і поманила сестру в чорну пащу входу.

Едель усе бачилося якимось сном.

Зіпсовані сходинки. Дубові двері на іржавих петлях, які жалібно риплять під натиском Матильди. Скрегіт кресала об кремінь. Іскра, й Едель морщиться від світла факела, що спалахнув. Стіни, складені з круглого каменю, поросли мохом, і тіні від вогню танцюють на ньому темними привидами. Наприкінці коридору постать, й Едель намагається розглядіти її, але перед очима темніє від страху та збудження.

Ніколи раніше вона не замислювала нічого настільки забороненого. Усвідомлення цього п’янить гірше за вино, яке вона вперше спробувала в цій вежі. Того дня Матильда ​​дізналася, що виходить заміж за сина вищого лорда…

Кожен крок ніби відрізав Едель від минулого життя, у якому все було простим та зрозумілим. І наближав… до чого?

До кого. Дійшовши до кінця коридору, вона буквально впала до рук Вілло.

— Обережніше, сестричка, — навмисне весело промовив він, але в голосі прорізалися хвилювання й турбота.

— Ти?

— Я, — підтвердив Вілло. — Невже думала, що я дозволю батькові продати тебе цьому негіднику? Не дозволю нікому більше кривдити своїх сестер! Нікому, чуєш.

Вілло притиснув її до грудей, й Едель, не витримавши напруги, розплакалась. Куль із речами з глухим звуком упав на підлогу.

— Ну, сестричко, не плач. — Вілло відсторонив її, стер сльози з її щік і поцілував у лоба. — У нас мало часу. На світанку торговий обоз із витриманим вином долини покине Крукове гніздо. Його очолює надійна людина, мій приятель Річард Стейн. Він везе товар на північ і погодився доставити одну дуже сміливу леді до Ріверхолла. Там тебе прийме Рікка Тілдо, наближена учениця Іранни Бейт. Ти поживеш у неї під вигаданим ім’ям якийсь час, достатній, щоби батько заспокоївся, а Кірстен знайшов собі іншу наречену. А потім… якщо захочеш залишитися в навчанні в Бейт…

— Дякую! — вигукнула Едель і обняла брата. — Я й не думала, що ви підтримаєте мене. Батько вважає, що обов’язок жінки — народжувати дітей.

— А я вважаю, що краще ніякого чоловіка, ніж такий покидьок, — скривився Вілло. — Звичайно, я вважав би за краще, щоби ти здобула щастя в шлюбі. Життя жінки в Капітулі не таке чарівне, як може тобі здатися. Навіть якщо вона талановита. Однак я не пробачу собі, якщо ти занапастиш себе з вини батька.

— А ти, — Едель обернулася до Матильди, — теж так думаєш?

Тільда ​​посміхнулася й заплющила очі.

— Звісно, вона згодна зі мною, — відповів за неї Вілло. — Вона ж тут. Ми обидва тут для тебе.

— Не знаю, як житиму без вас. Як зможу…

— Ти сильна, Делло, і все зможеш. Не турбуйся ні про що. Через місяць я планую відвідати Капітул у справах і заїду до тебе в гості. Але пам’ятай, у жодному разі нікому не відкривай своє справжнє ім’я, зрозуміла. Відсьогодні тебе звуть Бенедикта Роа, ти троюрідна племінниця лорда Торлі, сирота. Річард подбає про те, щоби ти дісталася до Ріверхолла цілою й неушкодженою.

— Я люблю тебе, Вілло. Подбай про Тільду. Крім тебе, її нема кому захистити.

— Упевнений, наша сестриця сама може за себе постояти, — усміхнувся Вілло, і Матильда ​​згідно хмикнула.

— Не проти батька, — заперечила Едель.

— Я ж сказав, що не дозволю нікому образити своїх сестер. А тепер прощайтеся, нам час рушати.

— Спробуй домовитися з ним. — Едель міцно обійняла Матильду й раптом відчула, наскільки худою й тендітною стала старша сестра. — З чоловіком. Заради Берти. У неї… має бути мати.

Сльози гірчили на язиці, і погляд Матильди був майже так само гіркий. І якби Едель мала владу над часом, вона б повернулася в той вечір, коли вперше спробувала вино. Вона знайшла б переконала сестру висловитися проти шлюбу з лордом Мореллом. І втекти допомогла б, якби знадобилося.

Едель зробила б усе заради щастя Матільди.

Тільки минулого не повернеш. А майбутнє їй усе ще підвладне.

Тому Едель торкнулася губами чола Тільди, підняла кинутий куль із речами та вклала долоню в руку Вілло.

Вони пірнули в темряву коридору, що вів у підземелля, де пульсувало джерело роду Брігг. Підземні ходи, які обплутали весь простір під замком, виводили до річки, де їх мав чекати Річард Стейн.

Там Едель назавжди попрощається із домом.

І пірне в невідомість.