Джерело Лаверн. Щілини

Шкіра злазила пластами.

І свербіла. Так свербіла, що Алану здавалося, він готовий роздерти тіло до крові. Він і роздирав — по ночах. Виснажлива спека спадала вже після заходу сонця, і повітря вдихалося трохи легше, хоча каміння довго залишалося гарячим і щедро ділилося наповненим за день теплом. Нашийник із грубої шкіри розтер шию до виразок, і та пульсувала болем.

Пити Алану давали, але так рідко, що цього ледве вистачало, щоби не померти від спраги. До того ж уся вода виходила потом, і від нього обпалена шкіра свербіла ще більше. Кам’яний мішок, котрий служив юному лордові в’язницею, не захищав ні від сонця, ні від дощів, які, втім, у цю пору року йшли рідко.

Перед дощем на світ падала задуха. Небо темніло якось різко, ніби невідомий Алану дух стомлено прикривав очі.

Свинцеві хмари — зворотний бік його повік. Жар його дихання обпалює, і, здається, дух засмучений так сильно, що не в змозі стримати сліз. Вони зриваються великими краплями на обличчя Алану. Юний маг сидить, упершись обгорілою спиною в кам’яну кладку й розкривши рота в надії, що дощова вода вгамує спрагу. Він дивиться на небо, по якому повзуть білі змії блискавок. Алан благає невідомого духу, щоби той зазирнув у його вимушену в’язницю й закінчив страждання. Малодушно, так… І Роланду точно не прийшли б у голову подібні крамольні думки. Тільки ось Алан — не Роланд. Він хотів би бути схожим на вогняного лорда, усе свідоме життя рівнявся на нього, захоплювався сміливістю і відвагою друга. Тому й кинувся тоді в гущу битви, хотів вчинити, як герой. Хоч трохи наблизитися до слави…

Наблизився. Сидить ось, ближче нікуди, та плечі роздирає, що сверблять від сонячних опіків. І думає, як би швидше сконати, бо чув про те, що приготували для бранців прокляті степовики. У кращому випадку продадуть на торгах і кинуть на арену, а в гіршому… Про гірше Алан намагався не думати. У степовиків не було окремо обладнаних тортурних, і допити проводили прямо біля ям. Крики ув’язнених будили Алана вранці, і лунали у вухах до самого заходу сонця — відлунням їхнього болю і страждань. Вони душили надію вибратися звідси, хоч раз побачити рідні місця.

Батько вже оплакав спадкоємця Вотчтауера — ніхто ще не повертався з імперського полону, адже імператор-відступник не вів переговорів і ніколи не влаштовував обмінів полоненими. А це означає, що Алану судилося згнити в цій ворожій південній країні без можливості, навіть, попрощатися з рідними. Без можливості почути рідну мову.

Гортанна мова степовиків різала слух Алана. Йому не подобався й сам їхній вигляд — дикунський, нахабний. Блискучі від поту покриті шрамами животи та шкіряні нагрудники, подряпані в поєдинках. Примружені мигдалеподібні очі, що глузливо розглядали Алана, ніби обмацували. Штани широкого крою, атласні пояси та криві клинки. Смішні головні убори, а точніше, обмотані навколо голови ганчірки.

І посмішки на обличчях, які так хочеться стерти.

Тоді на полі бою теж хотілося.

Він пам’ятав, як під ним хрипів кінь. І як на небокраї помаранчевою плямою розливався схід сонця — сонце фарбувало небо кривавими фарбами, ніби віддзеркалюючи те, що відбувалося на землі. Співала сталь, голос її був високий і дзвінкий. Вона ображено стогнала, стикаючись зі щитом Алана, а його власний меч креслив у повітрі хитромудрі дуги. Він входив у тіла, бризки крові летіли на вологу від дощу землю, і земля приймала цей дар. Життя за життя, і, можливо, коли війна закінчиться, поле це, витоптане копитами коней та важкими чоботями воїнів, відродиться. Насичене кров’ю, випустить стріли свіжої трави — зеленої та соковитої. І забуде про біль та крики померлих.

Алан слухав землю. Стогін її, скарги та тривоги від думки, що люди ніколи не заберуться звідси. Він обіцяв, що ще трохи — й армія Вайдела переможе, і, ніби на підтвердження цієї обіцянки, рубав чергового загарбника. Той падав, і життя його вбиралося у вдячний ґрунт. Ще трохи. Ще одна смерть…

Азарт захопив. Здається, Алан навіть вигукував щось. Славив короля та власний рід. Рукавичка на руці, у якій він тримав меч, була залита кров’ю ворога, крізь прорізи в шоломі молодий маг бачив кашу з людських тіл, що вбивали одне одного. На той момент це здавалося правильним…

А потім хтось підсік сухожилля його коня, той підігнув ноги та впав, викидаючи Алана із сідла. Удар об землю вибив із грудей повітря, шолом злетів із голови, й Алан лежав на спині, роззявляючи рота, мов риба, і намагаючись намацати меч, що вислизнув із пальців. А потім чобіт степового воїна, ударив його в скроню, і все закінчилося.

Прокинувся він уже в ямі — до пояса роздягнений, з пересохлим від спраги горлом, а в небі над головою сяяло сонце.

Скільки часу Алан провів тут? Одноманітні дні злилися в розмиту пляму, наповнену криками полонених. Ночі ж дарували недовгий спокій, коли він провалювався в каламутні та задушливі сновидіння. Щоночі він знову опинявся в людському місиві з крові, плоті та бруду, і втомлена від війн земля волала до його магії. Вона сердилась, що Алан її обдурив. Тому, мабуть, і дозволила заточити його до кам’яної клітки.

Особливо спекотними днями Алан закликав до неї, благав вивести воду й хоч якісь коріння, якими можна забити голод. Сонна земля відгукувалася неохоче, і тоді на кам’яній кладці виступали краплі глибоких джерел. Алан намагався злизати їх швидше, ніж пекуче сонце висушить вологу, але небесне світило було безжальним та сильнішим.

Тут, у степу, йому поклонялося дуже багато людей…

Алан майже збожеволів у кам’яному мішку, тому, коли за ним прийшли, відчув полегшення. Його виволокли на поверхню опівдні — слабкого від спеки, спітнілого й босого. Сонце стояло в зеніті, і в цей час у ямі не залишалося жодної, навіть найменшої ділянки тіні, а каміння розжарювалося настільки, що не можна було встояти на одному місці понад хвилину.

Але Алан розумів: те, що його дістали з в’язниці, поганий знак. Скільки бранців уже ось так вели до місця розправ — круглого кам’яного постаменту з поперечиною в центрі? Алан давно перестав рахувати, а їхні крики й досі лунали в його голові. Крики розпачу. Вони змовкали так само раптово, як і народжувалися. Серце Алана стукало швидко, і, здавалося, воно проб’є грудну клітину.

У такі дні юний лорд боявся, що наступним точно буде він.

Дивно, але коли його самого вели на допит, серце Алана стукало рівно. І думки текли спокійно. Якщо він помре сьогодні, на то буде воля духів. Але ні помислом, ні словом він не зрадить свою країну. Як би не мучили його ці дикуни, скільки б не випало болю витримати, він залишиться вірним роду Родючого дерева, роду Вогняного змія, якому присягав батько, і королю.

Однак відвели його зовсім не до кам’яного постаменту, а до невеликої арени за старими халупами, що обступили табір. Хоча ареною це місце назвати було складно. Засипаний піском овальний шмат землі, чотири кільця лавок, що обіймають його щільно. Намет, накритий сірим від пилу шовком, кілька стільців із високими спинками. Два ряди воїнів у білих нагрудниках із палким сонцем імперії — гербом відступника. Обличчя воїнів безпристрасні, очі дивляться перед собою, і здається, чоловіки висічені з каменю.

По обидва боки від стежки із землі стирчали піки з насадженими на них головами. Деякі з них висіли на них так довго, що гнила плоть відвалювалася від кісток і поширювала такий задушливий сморід, що нудота підкочувала до горла. Над пиками кружляли рої жирних зелених мух.

Алана та ще п’ятнадцять бранців вишикували в шеренгу. Наглядач, що проходив повз нього, важкий і пухкий, оголений до пояса, з кривим шрамом, що навскіс перетинав груди та горішню частину живота, потиличником позначив вимогу опустити очі в землю. Розпечена й суха, та пішла тріщинами і знову вимагала вологи. Алан чув біль землі, але не міг допомогти.

Заревіли труби, і барабани почали відбивати божевільний ритм, який чомусь відгукнувся в серці Алана. Всупереч наказу він усе ж підняв очі та так і завмер — зляканий, здивований. На розчищене місце біля арени вийшло чудовисько, уявити яке було складно. Не менше двох сажнів у висоту, воно було закуто в щільний кістяний панцир і нагадувало чорного скорпіона. Довгий відросток вигинався над спиною й закінчувався закругленим гострим жалом. Його членисті ноги повільно переступали по висохлій землі, піднімаючи клуби пилу, а клешні загрозливо клацали.

На спині чудовиська були прибудовані ноші з навісом, над якими на слабкому вітрі тремтів прапор із зображенням сонця. Гострі промені його сягали майже до меж полотнища, ніби намагалися вибратися, заколоти тих, кому не пощастило наблизитися. На ношах гордо сидів чоловік у чалмі та шкіряному обладунку, нижню частину його обличчя закривала щільна червона тканина. Позаду чудовиська, вишикувавшись у два ряди, крокували піхотинці зі стягами та списами.

Алану знов дістався потиличники, і він опустив погляд у землю. Стихли труби й барабани, чийсь голос гортанно й голосно виголосив урочисту промову, з якої Алан, звісно, ​​не зрозумів жодного слова.

На кілька хвилин усе стихло, навіть дихання бранців по обидві руки юного мага. У напруженій, дзвінкій тиші чулися лише кроки, що наближалися. Коли перед поглядом Алана з’явилися шкіряні сандалії, зашнуровані до самого коліна, чиясь смаглява рука схопила молодого лорда за підборіддя і змусила підняти обличчя. Він зустрівся поглядом із найжахливішими очима, які тільки доводилося бачити. Один із них був чорним, а другий блакитним.

Степовик, який міцно тримав підборіддя Алана, здер тканину з нижньої частини свого обличчя. На його щоці красувалася родима пляма у вигляді сонця з гострими променями — такими ж, як і на прапорах солдатів, що оточили його.

— Шуррдав вас нуба, — сказав він, не зводячи з Алана пронизливого погляду.

— Еррнал нуба салл, — зігнувшись у поклоні, відповів йому наглядач над рабами та простяг брудні ганчірки, у яких Алан впізнав власний підлатник та плащ із гербом свого будинку — яблунею Вочтауера. Отже, зійти за безрідного не вийде… Погано.

— Молодший будинок Родючого дерева, що присягнув будинку Вогняного змія, — промовив різноокий загальною мовою майже без акценту і блиснув зубами. — Хто ж ти, хлопчисько?

— Я не хлопчисько!

Алан підняв підборіддя й погляд степовика витримав, хоча йому і здалося, що цей погляд пронизує тисячею дрібних голок.

— Он як? — здивувався степовик, і колишній одяг Алана полетів у пилюку. — Що ж, арена покаже. — Різноокий звернувся до наглядача: — Серрта бун.

Розвернувся й попрямував до шатра, а солдати, що його супроводжували, дружним строєм попрямували за ним.

На арену їх випустили всіх разом — знеможених та худих, кинувши перед цим під ноги криві іржаві клинки. Коли Алан підняв свій, помітив, що деякі бранці виявилися набагато розумнішими: блискучий від поту чорношкірий невільник схопив цілих два, відібравши зброю в дрібного хлопчика, а синьошкірий дід із червоним татуюванням на обличчі заколов жилястого раба, який повернувся до нього спиною. Втім, за це він тут же був нагороджений тичком списа і звалився в пилюку, тримаючись за поперек і волаючи.

Його проткнули тим самим списом, і земля озвалася на пролиту кров із вдячністю. А хлопчику все ж дістався клинок.

Алан занурив руки в пилюку й на мить прикрив очі. Він більше не просив допомоги та підтримки, лише хотів торкнутися на мить ґрунту, відчути зв’язок із будинком. Грунт був шкірою землі, а ніхто не здатний жити без шкіри.

На арену їх випустили всіх разом, і кожен вибирав супротивника сам. Алана вибрав темношкірий, з двома мечами. Він був сильний, але неповороткий, а юному спадкоємцю Вочтауера змалку казали, що він неймовірно пруткий. Алан пройшов у супротивника під ліктем і встромив клинок йому в шию. У цьому ударі зі спини не було честі, проте арена загалом не сприяє чесним поєдинкам. Наступним виявився степовик, що біг на Алана і вигукував бойовий клич гортанною мовою. Маг метнув клинок, і той увійшов йому в праве око. Не роздумуючи, Алан вхопив зброю воїна, який загинув, розвернувся, цілячи в наступну жертву.

Дивно, по дорозі до арени він готувався померти, але раптом відчув непереборний, пристрасний потяг до життя. «Я не помру сьогодні, — твердив він подумки, закликаючи до стихії, якій відгукнувся його дар. — Я сьогодні не помру». Земля погоджувалася, підсовуючи під ноги його супротивникам дрібне каміння й тіла, що здалися смерті. Алан махав клинком, і кожен помах був подібний до мазка пензля художника. Він був художником — як там, на полі битви, в оточенні своїх людей. Малював кров’ю на піску. Знову. І коли закінчив, був вшанований захопленим поглядом різноокого степовика.

Степовик зійшов до нього на арену, потопаючи сандалями в червоному від крові піску, наблизився настільки, що в Алана майнула шалена думка зробити ще один мазок. Але тільки на мить: нашийник стиснув горло, чужа воля зім’яла його власну, і він звалився перед степовиком на коліна.

Біля лівого плеча виник пузатий наглядач і голосно оголосив щось південною мовою. Худий чоловік у білій чалмі, який приєднався до них, переклав:

— Прославимо великого імператора Ошосмора, першого посланника Вогняного Духа, Ра-аана Сонцелікого. Нехай осяються світлом його дні!

Різноокий посміхнувся й підняв руку вгору, закликаючи прислужників до мовчання. А Алан сторопів від несподіваної новини. Це імператор? Ра-аан Сонцелікій, який вселяє жах у жителів Вайдела? Ця людина з родимою плямою та моторошним поглядом? Тут, на маленькій арені, яка розташована в дупі світу?

— Ти славно бився, північний хлопчику, — похвалив він Алана. — Я викуплю тебе, і ти візьмеш участь у Великих Іграх на арені столиці.

— Вірр сон махт! — вигукнув наглядач, підносячи руки до неба, а перекладач відгукнувся:

— Велика честь!

Алан зрозумів: духи почули його молитви. Чи почують вони його там, у глибині країни відступника? Можливо, якби Роланд помолився тут, у краї, де звеличують Вогняного духа, доля змилостивилася б. Алан не настільки щасливий. І ніколи не був.

Перемога на цій арені не обіцяла йому нічого доброго.

Але вона зберегла йому життя. А це вже щось.