фотка від блазня

от, якби я повірив йому,

блазню у каптурі жовтому -

він дарував мені усмішку,

що тисяча усмішок сонячних!

до мене схилився й видихнув

- ...веселися тепер і смійся,

потім вже буде ніколи... -

базедові очі вирячив,

зіньки свої безколірні,

наче за ними схована

найважливіша з таїн.

і мов у танку підстрибуючи

покотився покотом кулькою

з ганчір'я, строкате що кольором,

до обрію веселун.

і віддалявся, і дмухав він

щосили, щодуху в дудочку

і щось непристойне голосно

з гегами сміхом висипав

у велелюдний натовп.

і зник у відлунні реготом

зигзагом у травах степом

непритика, танцюра, хитрун...

...якби от повірив блазню,

що в каптурі був у жовтому -

чи все відбулось по інакшому?...

світлина була б хіба гіршою,

коли б веселився в щирості

і сміх мій веселий в обшири

лився понад руїнами?...

світлина була б яскравішою?...

ні знати того, ні відати

мені не дано...отож...

дивлюсь на світлину, фотку,

де байдужий сиджу перед дзеркалом,

яке в павутині, у тріщинах

і ледь не просипане з рами

овалом у прямокутнику.

пил з якого стер, кіптяву,

побачив себе в віддзеркаленнях

дрібним многоликим в безлічі

в пістрявому одязі клоуна

(грим по обличчю розмазаний

білочервонооранжовий)...

сиджу у руїні в кріслі

обідраному і брудному.

позаду стомлена Муза

з ознаками анорексії -

їй на поголену голову

зронили віночок слави

з колючого дроту

казкові

калібрі, що тріпотіли

із шерехом тихим під небом

лелійнобабковими крильцями...

а в небі кружляли з криками

ворони, галки з гавами.

і голуби з горобцями

стрибали та копирсалися

в руїні та смітниках,

що порозсипане

за горизонти, за обрії.

в тих смітниках, у руїні

мешкали люди убого

і, певне, щасливі з того -

бо всміхнені та веселі

побутували, рухались

в прийдешнє якесь,

чекали

на вічні свята під сонцем.

дерева стирчали безлисті

над ними вилами в небо,

хитались гіллям, шуміли

під вітром, що піснею віяв

без слів з іронічним сумом

в мелодії сопілковій.........