Між світами. Літопис перший

Полум'я похоронних багать освітлювало темно-червоне небо нічного міжсвіту.

– Ви повідомите його сім'ї? - поцікавився у літнього чоловіка не молодий ельф. Він був худим і високим. Одягом служила йому довга зелена мантія, розшита золотими візерунками. З правого плеча спускалася розшита стрічка. Це була не тільки прикраса, а й відзнака, що символізує його високий ранг.

– Не знаю, – похитав головою чоловік. – Наскільки мені відомо, його сина не було присвячено.

- Магістр Євген, - сказав ельф, - інквізиція зараз переживає не найкращі часи. Сподіваюся, ви не опуститеся до поповнення рядів напівкровками.

– Інквізиція ніколи не прагнула зберегти чисту крові у своїх лавах, – сказав Євген, поправляючи окуляри. Хоч його назвали інквізитором, сірого балахона на ньому не було. Євген носив сірий, але костюм, на комірі якого були нашивки, що символізували його ранг в організації.

– Палати магів – не орден, – відповів ельф. Євген небезпечно озирнувся. Лицарі ордена Нічних вовків стояли трохи віддалік і не чули слів ельфа.

- Магістре Джонатан, ваші слова можуть звучати образливо для лицарів, - сказав Євген.

- Нісенітниця! - відмахнувся Джонатан. - Напівкровка аж ніяк не образа для них, ви це знаєте не гірше за мене.

- Так, магістре Джонатан, - кивнув Євген. – Ви бажаєте, щоб я зв'язався із сім'єю магістра Віктора?

- Звичайно! – відповів ельф. – Інквізиція втратила сьогодні багатьох бійців, а незабаром настане війна. Нехай його діти стануть під наші прапори!

- Я думаю, що не варто робити поспішних висновків, - сказав Євген. – Імовірність того, що гноми приєдналися до Союзу, мінімальна.

Він намагався ігнорувати слова о дітях.

- Перед вами дев'яносто похоронних вогнищ, магістр Євген, - сказав Джонатан. – Дев'яносто наших соратників загинули у першій за двісті років вилазці. І якщо ви вважаєте, що це не Союз, то ви глибоко помиляєтесь.

– Ми й раніше втрачали бійців у сутичках із Союзом, – сказав Євген.

– Але не за теперішніх обставин! - мовив Джонатан.

– Одна людина не вирішить усіх проблем, – сказав Євген. Це було так. У магістра Віктора був лише один син. З усіх полеглих він єдиний відмовився присвячувати сина в таємницю Анклаву.

- Мобілізуйте не одного! – парирував ельф. Він був розлючений, хоч і намагався не подавати виду. Двадцять магів палати інквізиції, десять магів палати ельфів, двадцять форестів та сорок лицарів. Саме така експедиція була відправлена у світ гномів два тижні тому. Живим не повернувся ніхто. Лише посланець гномів прийшов три дні тому і повідомив, що тіла знайшли біля порталу.

- Магістре Джонатан, я вас чудово розумію, але магістр Віктор вирішив не посвячувати свого сина в наші справи. Він обрав йому інше життя.

- Ваш брат теж вибрав інше життя, - суворо промовив Джонатан, дивлячись у вічі Євгенові. – Причому зробив це сам. Ніхто за нього не вирішував. Де він тепер?

Євген не знайшов, що відповісти.

– Ми розслабилися! – продовжив ельф. – Ми скоротили війська! Ми у меншості. Циклопи нам не союзники, ви це розумієте краще за мене.

– Вони не розуміють логіки «ворог мого ворога – мій друг», – знизав плечима Євген. Сперечатися з ельфом він не хотів. Палата магів Інквізиції була другою за чисельністю в Анклаві. Була.

– Але розвідка доповідала, – продовжив Євген, – що вони посилили тиск, тому я не…

– Не впевнені, що Союз перейшов до активних дій? - спитав Джонатан. – Досить! Сьогодні інквізиція втратила половину магів. Ні палата магів ельфів, ні тим більше палата магів гномів вам не допоможуть. Нам потрібні бійці! Мобілізуйте всіх, кого зможете. Скоротіть контингент у Пріма терра! Сили нам потрібні тут, у міжсвіту!

Не давши відповіді співрозмовнику, Джонатан розвернувся і попрямував до краю острова, де на нього чекали грифони.

– Як накажете, – тихо промовив Євген, подивившись у слід ельфу. Гноми намагалися завжди зберігати нейтралітет, але зараз, після останнього конклаву, на якому було обрано нового лідера ради кланів, вони стали поводитися підозріло. Магістру Джонатану довелося докласти багато зусиль, щоб гноми віддали тіла полеглих. Були навіть підозри, що ці гноми перебили делегацію, якби не кристал пам'яті. Прочитавши спогади одного з магів, керівництво Анклаву зрозуміло, що мають справу із Союзом. Ельфи вважали це початком війни. Точніше, війна не припинялася вже століття поспіль, просто згодом вона з активних бойових дій перетворилася на затяжне протистояння, що виражається у невеликих сутичках на просторах міжсвіту. Інквізиція не поспішала робити висновки.

* * *

Хвилинна стрілка на годиннику закоханих підійшла до позначки «дванадцять» і бульвар Шевченка залила відома мелодія з кінофільму «Весна на Зарічній вулиці», повідомляючи, що настала дванадцята година дня. Олексій подивився на наручний годинник, звіривши час. Трохи відставали. Підправивши їх, він озирнувся. Людина, яка зателефонувала з ранку, сказала, що знає про батька і готова зустрітися рівно об одинадцятій біля годинника. Але він нікого не помітив. Лише поспішаючи кудись перехожі снували туди-сюди повз години.

Батько Олексія, Віктор, зник два тижні тому. Як історик, він їздив у різні експедиції. Досліджував старі замки, церкви, був захоплений історією та, зокрема, інквізицією. Мати прийняла це як належне і розуміла, що ділить його ще з однією – з історією. А ось Олексій... він, звичайно, розумів фанатичний потяг батька до науки. Але захоплення історією, наукою минулого, настільки, що батько випадав з реальності, проводячи дні на роботі, не розумів. Так, можна бути відданим своїй справі, вірити в неї, але ось так, ставити врівень зі своєю сім'єю – цього Олексій не міг прийняти. Не сказати, щоб він страждав від нестачі батьківської уваги, ні. Віктор приділяв синові увагу, грав із ним, коли він був маленький, розповідав про історію, коли той підріс. Але це було не так часто, як хотілося Олексію. А коли він закінчив школу, спілкування з батьком звелося до пари фраз за сніданком та вечерею. З того часу минуло три роки, і Олексій звик, що батько як тінь: мелькає вранці та ввечері. Але мати забила тривогу: тато не виходить на зв'язок. Він міг пропадати на кілька днів, але завжди казав, куди їде та наскільки. А тут зник. Вперше Олексій відчув хвилювання за батька. Батько сказав, що вирушає до Новоафонського монастиря. Начебто там знайшли досі невідомі стародавні тексти і його запросили поглянути на них. Перші кілька днів він виходив на зв'язок, але потім перестав. І ось тут починається найзагадковіше. Віктор не полишав межі України. Митна служба розвела руками, а міліція продовжила пошуки за заявою. Тільки чи є сенс?

Мама постійно плакала, і Олексій не знав, що їй сказати. Вона звикла жити за чоловіком. Саме за чоловіком, як за кам'яною стіною. Звичайна інтелігентна сім'я, зрозуміло, зі своїми скелетами у шафі. Але для більшості знайомих вони були прикладом: професор історії, дружина вчителька, син відмінник. Типова інтелігенція. Але зараз все змінилося. Точніше змінювалося. Адже всі ці дні вони жили у невизначеності. Олексій, який мав тільки плани на майбутнє, мав різко стати дорослим і самостійним. Так, це дивно звучить для двадцятирічного хлопця, але коли ти живеш у стабільності та звикаєш до одного способу життя, міняти його важко. До того ж Олексій був студентом. Істориком, як й його батько. Він сподівався, що це зблизить їх із батьком, але ні. Віктор усе більше йшов у роботу, а невеликі суперечки на тему історії були такі ж рідкісні, як і інше спілкування батька та сина. І Олексій став звикати до цього. Але повідомлення про зникнення батька впало як сніг на голову. Невизначеність замінила стабільність.

– Вітаю тебе, Олексію, – вивів хлопця з роздумів чоловічий голос, що долинув із-за спини. Дивним було те, що голос звернувся до Олексія латиною.

Олексій обернувся і здивовано глянув на немолодого чоловіка у сірому костюмі та окулярах. Не зовсім підходящий одяг для середини жовтня.

– Вітаю вас, – латиною відповів чоловікові Олексій.

– Мене звуть Євген, – продовжив співрозмовник, – ми спілкувалися сьогодні.

Олексій спробував згадати голос того, хто дзвонив. Якщо не зважати на перешкоди телефону та різницю мов, то так, йому дзвонив Євген.

– Ви сказали, що знаєте про батька, – сказав Олексій. Хоча питань ставало дедалі більше. Чому він звернувся до нього латиною? Чому він упевнений, що Олексій знає латину? І звідки він знає Олексія? Зрозуміло, Олексій знав латину, батько наполіг на тому, щоб він її вивчив. Для історика вона корисна і Олексій не надав цьому значення. Але зараз зовсім не знайома йому людина розмовляє з ним латиною. Скільки взагалі людей у Запоріжжі знає латину?

- Так, - кивнув Євген, - ти маєш рацію, я знав твого батька. Але давай проїдемо в одно місце.

Він повернувся у бік дороги та вказав на міліцейську машину.

– Ви з міліції? - запитав Олексій. – Чи можна поглянути на ваші документи?

– Я не з міліції, – сказав Євген. – Я з іншої організації. І документи, якби вони в мене були, нічого б тобі не сказали.

Олексій стояв у нерішучості. З одного боку, дзвінок цієї людини давав примарну, але надію дізнатися про батька. З іншого, все це виглядало дивно, якщо не сказати більше – безглуздо. Ну, подумайте самі, вам дзвонить людина і каже, що знає про вашого батька. Замість того щоб піти в міліцію, ви вирушаєте на зустріч самі. Емоції? Так, Олексій вступив на емоціях, швидко погодившись на зустріч із незнайомцем. І тепер незнайомець умовляє Олексія сісти з ним у машину. Хоч за кермом і міліціонер у формі все одно це виглядає підозріло. До того ж, латинь.

- Я розумію тебе, - сказав Євген, дивлячись на Олексія, що сумнівається, - але краще я тобі покажу, ніж пояснюватиму. Пояснювати, звичайно, доведеться, але краще спершу показати.

- Показати що? – здивовано спитав Олексій.

– Місце, де працював твій батько, – сказав Євген.

– Інститут? – перепитав Олексій.

– Ні, інше місце, – ухильно промовив Євген.

Олексій похитав головою і розвернувся, щоби піти. Все це фарс! Дешевий фарс! Якийсь клоун вирішив просто пожартувати з нього! Гарний жарт. Ось тільки… латина! Це не виходило з нього з голови. Як скалка. Чому латинь? Не англійська мова, не українська, а саме латина? Дивно, але вони продовжували розмовляти латиною. Це, звичайно, привертало увагу перехожих, але ті лише повертали голови на дивну парочку і йшли далі у своїх справах.

– Віктор мертвий! – вигукнув Євген. Розмова не клеїлася, Олексій був таким же впертим, як і Віктор. І чому він вирішив не посвячувати сина в таємницю? Було б набагато простіше! Але ж ні, свобода! Немає у них свободи.

– Що? - обертаючись, здивовано перепитав Олексій.

– Не так я хотів тобі про це сказати, – не зважаючи на запитання Олексія, продовжив Євген. – Але прошу тебе, сядь у машину, – він знову вказав на міліцейську машину, – і я розповім, як загинув твій батько і навіть покажу місце поховання.

– Ви вже поховали його? – вигукнув Олексій.

– Довго пояснювати, – почав Євген.

- Ні, вже постарайтеся! – люто кричав Олексій. Це не фарс, це… Олексій не знав, яке слово підібрати. Він не хотів вірити в слова цієї людини.

– Прошу тебе, сядь у машину, – спокійно промовив Євген. – Я гарантую тобі безпеку.

- Як загинув мій батько? - запитав Олексій, суворо дивлячись на Євгена.

– Насильницька смерть, – відповів Євген. - Вбивство, якщо тобі так завгодно. Але поки ми не приїдемо на місце, я не можу розповісти подробиці.

– Це таємниця? Ви давали підписку про нерозголошення? - запитував Олексій.

– Ні, це не таємниця, – похитав головою Євген. - Але ти мені не повіриш, поки не побачиш на власні очі.

– Добре, – кивнув Олексій і попрямував до міліцейської машини. Навіть якщо ця людина бреше, втрачати йому уже нема чого. Якби хотіли вбити, знайшли б інший, простіший спосіб.

Євген полегшено зітхнув. Кандидатів не так багато. Точніше їх немає взагалі. Решта вже й так задіяні в роботі. Але пояснити це магістру Джонатану неможливо. Він вимагає, щоб інквізиція відновила свої ряди, але відновлювати поки що немає ким. Як вони дійшли до того, що вони мають лише одного новобранця? Джонатан правий, вони розслабилися. Вони втратили пильність, вони звикли до тихого протистояння, яке виражається у невеликих сутичках. Вони просто забули, що вони на війні. Війні, що йде століттями.

* * *

- Рінат Ахметов заявив, що стадіон «Донбас-арена» готовий прийняти учасників «Євро 2012», - сказав диктор радіо. – Нагадаємо, що фінал чемпіонату проходитиме за два роки на території двох країн: Польщі та України.

Поїздка проходила у повній тиші. Машина розвернулася на проспекті Леніна та спустилася до набережної. Повернувши праворуч, водій повів машину у бік мосту.

- Куди ми їдемо? – порушив мовчання Олексій. - У відділення?

– Ні, – відповів Євген, дивлячись на дорогу. Олексій продовжив дивитись на нього, але чоловік не відреагував. Що ж він сам сів у цю машину, сам пішов. Сенс тепер ставити питання? Він лише сподівався, що знайде відповіді хоч на деякі з них.

– Чому латинь? - оглядаючи пейзажі острова Хортиця, спитав Олексій.

– Вони називають його загальною мовою, – відповів Євген. – Хоча різниця з нашою латиною є, але не велика. Ти звикнеш.

– Вони? – здивовано спитав Олексій. Водій на мить обернувся, посміхнувся і, похитавши головою, повернувся назад.

– Поки ти сам не побачиш, ти не повіриш, – сказав Євген. - Ти й зараз думаєш, що це дешевий фарс, але це не так. Це важливо. Дуже важливо. Найважливіше навіть цих новин по радіо.

Тим часом машина, не доїжджаючи до другого мосту, повернула з дороги. Вони їхали по дорозі вглиб острова. Вона була вузькою і якщо назустріч виїде інша машина, вони просто не роз'їдуться.

– …Трагедія сталася у Мелітопольському районі. Під селом Терпіння впав у річку катафалк, який перевозив покійника та його родичів на цвинтар. На повній швидкості автомобіль увійшов у поворот і злетів з мосту до річки Молочна. Правоохоронні органи розглядають дві версії: несправність транспортного засобу та людський фактор. За свідченнями свідків, перед аварією водій усміхався і навіть не намагався загальмувати.

– Вимкни це, – зітхнувши, попросив Євген. Водій негайно виконав прохання. Автомобіль під'їхав до старого двоповерхового будинку та зупинився.

– Приїхали, – сказав Євген, відчиняючи двері. Олексій теж вийшов із машини і подивився на Євгена. Той мовчки пішов до будинку. Хлопцеві нічого не лишалося, як піти за ним.

Вони не заходили в будинок, а обійшли його. З іншого боку, був спуск у підвал, куди Євген і попрямував. Олексій мовчки йшов за ним. Сенс питати поки він сам ще нічого не побачив?

Підвал являв собою велике приміщення. Стіни були викладені каменем. Не цеглою, а саме каменем. Камені били відтесані та підігнані, але кладка була така, начебто вони спустилися не в підвал старого будинку, а в підземелля стародавнього замку. У підвалі було кілька людей. Причому двоє з них були одягнені в лицарські обладунки. Латні чоботи доходили до середини стегна. Кольчужна сорочка спускалася до верху чобіт, забезпечуючи надійний захист. Поверх кольчуги були одягнені латні пластини. Вони закривали груди, з'єднуючись ланками ланцюга. Плечі та лікті були захищені додатково: наплічниками та налокітниками відповідно. Латні рукавички повністю закривали кисті рук та передпліччя. На шкіряному поясі кріпилася латна спідниця: тонкі пластини внахлест оперізували лицаря, спускаючись до кінця кольчуги. Шоломи у вигляді вовчої голови були прикріплені до пояса з лівого боку. Спочатку Олексій подумав, що це справді вовча голова, трофей, але придивившись, зрозумів, що це шоломи. Озброєні лицарі були парними мечами, які перехрещувалися за їхніми спинами. Додатково у кожного лицаря під правою рукою на поясі кріпився кинджал у піхвах.

Лицарі нічого не сказали їм, лише мовчки кивнули. Ще двоє були одягнені в сірі костюми, схожі на одяг Євгена, тільки з незрозумілими Олексієві відзнаками. На комірах їхнім піджаком були прямокутні нашивки з білої матерії із чорними смужками.

На підлозі підвалу розташовувалося велике кам'яне коло радіусом у два – два з половиною метри. По його колу був напис латиною «Ця брама веде до інших світів. Тільки сміливий здатний пройти крізь неї».

Євгеній підійшов до кола і обернувся до Олексія.

- Не бійся, - сказав він. - Ти побачиш те, про що багато людей і не здогадуються. Це може злякати і шокувати. Але зараз ти серед друзів, соратників.

- Що це означає? – тільки й зміг спитати Олексій.

– Олексію, сине Вікторе, якщо не помиляюся, – почувся з-за спини суворий голос. Що за звичка підкрадатися ззаду? Олексій обернувся. На сходах стояв ще один лицар. Так само, як і в інших, його шолом був закріплений на поясі. Ось тільки його обладунок відрізнявся. Нагрудні пластини по краях окантовані золотом. На наплічниках також були золоті вставки. Як припустив Олексій, це були символи, що символізували його ранг.

- Мілорд! - хором відповіли лицарі, відсалютувавши увійшовшому, приклавши стислий кулак правої руки до грудей, у районі серця.

- Майстре Іркус! – здивувався Євген. - Ви в Пріма терра?

– Прима терра? – здивовано спитав Олексій, не розуміючи, про що йдеться.

- Так називається цей світ, - пояснив Іркус. – Я командор ордена Нічних вовків – майстер Іркус, – він простягнув Олексію руку для потиску.

- Олексій Довженко, - відповів хлопець, потискуючи руку.

- Дуже приємно познайомиться з тобою, юний інквізитор, - вклонився лицар.

– Інквізитор? – ще дужче здивувався хлопець.

- Майстер Іркус, - усміхнувся Євген, - річ у тому, що я не посвятив Олексія в деталі. Самі розумієте, краще один раз побачити.

- Так, звичайно, - кивнув Іркус. – Відкрийте портал! Нам вже час.

– Портал? – ще раз перепитав Олексій. Все, що відбувалося, скидалося на рядову постановку. Це що, актори? Якщо так, то до чого весь цей розіграш? Хоч він і погодився приїхати сюди, він все ще не вірив у те, що відбувається. Ореол таємниці здавався йому награним та непотрібним.

Євгеній підійшов впритул до Олексія і, поки людина в такому самому костюмі, як і в Євгена, в голос читав напис на кам'яному колі, сказав:

- Я розумію, що тобі все здається нереальним. Але прошу, вір нам. Незабаром я все тобі поясню.

Олексій хотів протестувати, але почався ритуал. Після того, як фраза була прочитана тричі, з каменю вдарив яскравий стовп світла. Він почав закручуватися, видаючи звук схожий на гуркіт струму в дротах. Над каменем утворилася світлова вирва.

– Портал відкритий, – промовив чоловік і відступив назад.

– Що ж, уперед! – сміливо промовив Іркус і ступив у вирву світла. Олексій заворожено дивився на вирву. Що це? Ілюзія? Гра світла? Чи щось нове, невідоме науці? Мимоволі він зробив кілька кроків уперед.

- Що це? – сперечався Олексій, обернувшись до Євгена.

– Двері, – відповів той. - Уяви, що зараз ми знаходимося в кімнаті і нам треба вийти в коридор, щоб зайти в іншу кімнату. Це двері. За нею коридор.

Олексій завмер у нерішучості. Повірити, як і просить Євген, чи послати все до біса? Навколо нього підвал, що нагадує середньовічний замок, лицарі та... міліціонер. Звичайний мент зразка дві тисячі десятого року.

– Добре, – сказав Олексій, – я вірю вам.

Він зробив крок уперед і провалився у прірву. Навколо нього було лише яскраве світло. Тіло перебувало у невагомості. Він нічого не відчував. Начебто ти летиш, але водночас і не рухаєшся. Вестибулярний апарат не міг визначити, в якому положенні знаходиться тіло, очі застилало світло, у вухах брязкотів гул і запах. Сильний запах карамелі.

Світло почало відступати. Олексій відчув невелику нудоту. Вийшовши з порталу, він мало не впав, але зміг устояти на ногах. Камінь порталу на цьому боці був не під землею, а на поверхні. Поруч стояв Іркус та ще кілька лицарів. Трохи осторонь виднілися руїни старої кам'яної вежі. За нею практично відразу була лінія горизонту, де коричнева земля з невеликими плямами зеленої трави, з'єднувалася з небом бурштинового кольору. Трохи далі виднівся ще один клаптик землі. Це була скеля, що висіла на небі. Олексій зробив крок уперед і помітив, що таких острівців у небі не мало. Він підняв голову і побачив прямо над собою джерело світла цього світу? Над ним, у висоті, висіло полярне сяйво. Різнобарвна смужка світла звивалася, випромінюючи сяйво, яке наповнювало все навколо світлом, як від лампи розжарювання.

Олексій не міг повірити своїм очам. Що це? Де він? Куди він потрапив?

– Ласкаво просимо до міжсвіту! – сказав Євген, вийшовши з порталу. – Це і є коридор. Коридор між світами.