Казочки-анекдоти

Я наполегливо шукав Сенс Життя. Шукав скрізь та усюди, невтомно. Хотів зрозуміти Велику Ідею. Бо це було мені вкрай потрібно. Вкрай були потрібні розумні думки. Не знав докладно, куди йти. Швендяв без напрямку, наче волоцюга. Заблукав, згаяв даремно багато часу, втратив орієнтири.

Нарешті ноги самі привели мене на якийсь невисокий пагорб, до старої фортеці, яка геть заросла бур’яном. Покинута фортеця виглядала непривітно, сердито наїжачилася стволами іржавих гармат у бік низини. Дивне місце, незрозуміле.

Я підійшов до першої гармати…, заглянув до її жерла. Розумні думки не приходили до мене. Потім заліз до гармати всередину та став дивитися вгору. Небо звузилося до маленького кола. Думки не приходили все одно. Аж ось… хтось ззовні підпалив гніт, гримнув постріл…, я відчув сильний поштовх та полетів… кудись вгору та вдалечінь.

У польоті я роздивлявся на пташок та хмарки, при цьому міркував: «Якого біса я це роблю та навіщо?» Летів недовго. Точніше, невідомо скільки. Прилетів, добряче гепнувся об землю. Озирнувся навколо та почав міркувати далі.

- Де я? – погукав, не звертаючись ні до кого. І це питання було цілком слушне. А потім я побачив Козака, який сидів біля багаття та помішував куліш у великому казані. Багаття було розкладене на пагорбі, недалеко від стрімкого берега широкої річки. Біля Козака спокійно пасся розсідланий кінь.

- А навіщо тобі це знати, чоловіче? Хіба це важливо для серйозної людини? – відповів мені Козак. Він промовив ці слова та засміявся. Моє цілком слушне питання викликало у нього сміх. Дивно!

- І куди ти, шановний, мандруєш та з якою метою? – перепитав Козак, не припиняючи мішати куліш у казані.

- Я шукаю Сенс Життя, щоб зрозуміти Велику Ідею. Тож чи можеш ти мені підказати правильний шлях?

- Якщо ти не знаєш, куди йдеш, то тобі буде правильно у будь-який бік, – відповідь Козака здалася мені самовпевненою, а може, навіть і дещо нахабною.

Ото добре діло! «Доречна» порада! Бажання подякувати за таку відповідь у мене не виникло. Тож я уважніше придивився до Козака та помітив, що він повільно ставав трішки прозорішим у деяких частинах тіла та одягу. Потім він став прозорим цілковито та зрештою зовсім зник, наче розчинився у повітрі. Останніми у просторі зникли козацькі вуса. Але його люлька дивним чином залишилася на своєму місці, вона висіла над землею без жодної опори та продовжувала пихкати димом, наче хтось все ж таки палив її. Казан на багатті теж сам собою пихкав димом, велика дерев’яна ложка сама помішувала куліш.

- Дивно, – подумав я. – Нічого не розумію.

- Тут все дивно і всі дивні, – з нізвідки пролунав голос Козака, бо його самого вже видно не було. – Розуміти нічого не потрібно, бо ми у Дивокраї.

Кінь при цьому ствердно мотнув головою. Козацька люлька сама собою висіла у повітрі та самостійно пихкала димом.

- Палити шкідливо, – промовив я, бо нічого іншого на думку не спадало.

- Так-так. Це всім відомо, – невидимий Козак спокійно погодився зі мною. – Маєш рацію.

- А от їсти не шкідливо, а навпаки корисно. Коли ми будемо їсти твій куліш? – я впевнено промовив друге цілком слушне питання.

- Куліш будемо їсти рівно о 17-й годині.

- Чому не зараз? Я вже зголоднів.

- У нас у Дивокраї така традиція. Ми завжди їмо куліш о 17-й годині. Це так приємно.

- А коли буде 17-та година? Я не бачу тут годинника. Як ти, Козаче, визначиш час без годинника?

- Як сонечко сяде, то й буде 17-та година. У нас ввечері завжди 17-та година. Мені доводиться обходитися без годинника, бо його вкрало біле поросятко. Ти, мабуть, його бачив. Воно бігає десь тут, дуже швидко. Воно завжди кудись поспішає, боїться спізнитися, але годинник повертати не хоче. Ось тому у нас завжди 17-та година, одразу після заходу сонця і до самого ранку.

- Дивно!.. Хіба таке буває?!

- У нас буває.

- Тоді скажи, це у нас буде обід чи ланч, тобто другий сніданок?

- Ми тут кажемо не ланч, а другий фриштик. Так краще.

- А-а-а… Закарпаття…, розумію.

Сонечко тихенько зайшло за обрій. Стемніло. У повітрі біля козацької люльки почали з’являтися козацькі вуса. І вже після цього Козак нарешті повернувся до багаття у своєму повному вигляді, тож з ним стало легше розмовляти. Він запропонував мені скуштувати куліш та насипав його у чималеньку миску. Але ложки не дав. Довелося сьорбати через край.

- Куліш не смачний, недосолений, – я не приховував роздратування.

- Звісно, що недосолений, – байдуже відповів Козак.

- Чому це так? В тебе зовсім немає солі, Козаче?

- Так, у мене тут її зовсім немає. Я щоразу, коли куховарю, ходжу за сіллю у сусіднє село, через річку.

- Через річку?.. Як це?.. Але ж вона широка!.. Перестрибуєш?..

- Ні, де там перестрибнути?!.. Просто так не вийде. Річка дуже широка. А можна це зробити лише за допомогою чарівної рідини з оцієї пляшки, – Козак показав темну скляну пляшку, що стирчала в нього з кишені. На пляшці була наліплена етикетка з написом «Випий мене».

- І як воно допомагає перестрибнути річку? – недовірливо перепитав я, розглядаючи качан кукурудзи, що стирчав з пляшки як корок.

- Допомагає, як і належить. Вип’єш трохи тієї рідини, станеш більшим на зріст. Перескочиш річку, візьмеш солі у селі на тому березі. Перескочиш назад. Потім вип’єш ще трохи, станеш звичайним на зріст, посолиш куліш та і їстимеш його із задоволенням. Давай, пий! Твоя черга бігти по сіль. І очі витріщати на мене зовсім не потрібно.

Очі я дійсно сильно витріщив, бо був дуже здивований. Нема де правди діти!

- А що, неможливо одразу взяти у селі сіль з запасом, аби не бігати щоразу через річку? – це було моє чергове слушне запитання.

- А раптом вкрадуть?! Сіль – дорогий продукт. Якщо її вкрадуть, то не набігаєшся за нею…

- Хто ж тут її вкраде? – вже вкотре здивувався я, оглядаючись навколо.

- От тепер ти вже почав набридати своїми запитаннями. Занадто розумний? У нас тут так не годиться… А як тебе хоч звуть, шановний? – козарлюга нарешті згадав про ввічливість та почав знайомитися. «Вчасно».

- Олесь.

- А-а-а… добре, хай буде Олесь. Десь я вже чув таке ім’я. Сідай ближче. Тільки ти дивися, поводься чемно. Не діставай місцевих своїми питаннями. Бо занадто ти настирливий. Ми тут цього не любимо. Адже ми живемо у Країні Чудес, у Дивокраї. Тут все дивно. І ми всі дивні. Тому тут не годиться дивуватися занадто часто, бо швидко з’їдеш з глузду. Це не личить справжнім козакам.

- Та-а-ак… Козакам зайва цікавість не личить, це вірно, – я вимушений був погодитися з місцевим жителем. Але мені страшенно кортіло спитати ще дещо. – Ти ось краще розкажи мені, Козаче, за якої такої потреби ти навчився так спритно зникати у просторі? Навіщо тобі таке «мистецтво»?

- А-а-а… ось про це можу й розповісти. Слухай. Якось вирішили мені відрубати голову… для того, щоб я не задавав багато зайвих питань та не міг палити люльку. Мені це не сподобалося. Образливо якось! Який же я буду козак без голови чи без люльки?! Це ж вже дурня цілковита! Не можна такого було допустити, жодним чином. То я й навчився розчинятися у повітрі, як стародавні характерники. Хай тепер спробують… Адже не вийде відрубати голову людині, коли не видно ані голови, ані самої людини. Ото таке…

- Це вже цілковита дурня! Точно! – я знову змушений був погодитися. Прояснення в голові не було. І хоча моїй голові начебто й не загрожувала жодна екзекуція, але й жодного шляху до Сенсу Життя я ще не бачив. – Дивно. Але ж я все одно геть нічого не розумію. Ми з тобою вже згаяли багато часу у розумних розмовах, але я так і не дійшов до розумних думок.

- Це нормально. Ми ж бо у Дивокраї. Тут все так і відбувається. Завжди! – Козак задумливо пихнув люлькою та додав, пильно подивившись по черзі на мене та на коня. – Ми у Дивокраї, всі четверо… Це факт.

- Як це четверо? Адже нас тут всього троє – ти, я та кінь…

- Де ви такі нетямущі беретеся? Кажу ж…, ми у Дивокраї, тому нас тут четверо, – у голосі Козака з’явилося відчутне роздратування. Але я не міг заспокоїтися.

- А як, все ж таки, жити правильно та не втрачати даремно час. Є такий спосіб?

- О-о-о… для цього треба зловити біле поросятко та відібрати в нього годинник. Це дуже важко. Але лише тоді з’явиться можливість хоч щось зрозуміти у цьому безладі.

- Ото так! А як саме можна зловити поросятко?

- Це нікому точно не відомо, тож нікому це ще не вдалося зробити. Факт!

- Але якщо все ж таки спробувати? Я можу швидко бігати…

- Це не наш спосіб… Щоб зловити біле поросятко, не треба за ним бігати. Твоя швидкість тут зовсім ні до чого. Навпаки, треба сісти на одному місці та спокійно почекати. Поросятко прибіжить до тебе само, тоді його і можна схопити. Але воно досі ще ні до кого не прибігало…

Усі мої спроби зібрати думки до купи виявилися марними, «клепки» в голові геть розсохлися, мізки перекрутилися, нерви перегрілися, терплячка скінчилася…

- Але ж я все ж таки хотів зрозуміти Велику Ідею. Що ж мені тепер робити?

- Велика Ідея полягає щонайперше у тому, що ми, козаки – найкрасивіші люди у світі. Ми вправні, сміливі, непереможні, кмітливі…, найкращі на всій землі. Всі нас люблять та поважають. Це тобі зрозуміло? Ідея нескладна, але насправді велика, – урочисто промовив Козак. А козацький кінь при цьому знову схвально похитав головою та тихенько заіржав, нібито теж розумів цю Ідею. Козак прискіпливо подивився на мене, бо мої вирячені очі видавали надзвичайний подив, та невдоволено додав:

- Я бачу по обличчю, що ти не поділяєш нашої Великої Ідеї… Бачу, що ти не згоден з нею!.. Це не гарно… В такому разі будь уважний, бережи голову… та шию…, носи якийсь теплий шарфик або хоча б підійми вище комір сорочки. Може, це і вбереже твою голівоньку від несподіваного покарання.

Після цих його слів мої очі вирячились, мабуть, ще більше. Але я вже не міг спинитися у розпитуванні:

- Слухай, Козаче! Я від тебе вже наслухався стільки маячні та нісенітниць, що в мене голова йде обертом. Вже зовсім нічого не розумію. У голові ще гірше, ніж було на початку. Якого дідька у вас тут все шкереберть та навиворіт? Можеш пояснити нарешті? Чи можеш ти мені вказати правильний шлях?

- Я не знаю твого шляху…

- Але ж я хочу віднайти Сенс Життя… Що мені робити? Допоможи!

- А не пішов би ти, Олесю, під три чорти зі своїм Сенсом Життя! – сердито промовив козацький кінь, який досі стояв мовчки, не витримав та й собі вліз до розмови, замість господаря. Що за невихована тварина!! Це ж вкрай неввічливо!

Сенс Життя начебто відразу віддалився у недосяжну далечінь. Хмарки у небі так само пливли у невідомому напрямку. Птахи літали між хмарами зі своєю метою. Але розрив логіки зовсім збив мене з пантелику. Мій когнітив геть зламався та агонізував у дисонансі. Дійсність «пливла». Слушні питання закінчилися, бо відповідей на них не було…

Я виразно схотів додому, під теплу ковдру… До біса той Сенс! Хай його шукає хтось інший…