Казочки-анекдоти

Я приїхав у Петрівку у справі, а справа в мене була важлива – прийняття спадщини. Мені треба було прийняти у спадок для подальшого дбайливого користування старий дідусів будинок у селі. Дідусь Петро нещодавно покинув цей світ і відписав свій будинок мені, як улюбленому онукові, за заповітом. Батько погодився з таким станом справ і сказав мені їхати в село, щоб, не зволікаючи, прийняти у володіння господарство та вирішити поточні питання. І там, вже на місці збагнути, що робити з цим будинком – продавати чи використовувати під дачу.

Старий дерев'яний будинок, з великою верандою та горищем, зі співучими сходинками ґанку та різьбленими наличниками вікон, височів над красивою річкою. Він рипів при ходьбі всередині, як буркотливий старий. Він і був старим. Я провів тут найкращі роки свого дитинства, купаючись у річці, ловлячи рибу з берега, об'їдаючись полуницею з городу та вишнею з саду. Я навчався тут у сільській школі, а потім приїжджав сюди на канікули багато разів, добре знав сусідів – однолітків та старших.

Про сад та город розповідати не особливо цікаво, лопати та граблі не моя сфера інтересу. У кімнаті та на веранді теж не знайшлося нічого примітного. А ось на горищі на мене чекали кілька сюрпризів. Раніше здавалося, що я знав у цьому будинку всі куточки. А ось і ні, не всі. На горищі серед обов'язкового для такого місця мотлоху, пилу та павутиння знайшлися невідомі мені раніше речі. Вони лежали в старій розписній дерев'яній скрині разом із речами, які я бачив колись давно. Цю скриню я раніше не відкривав. Вона стояла у кутку горища, вся у пилюці, без замку, просто закрита кришкою. Однак усередині пилу було також достатньо.

Я витяг з неї на світло товстий зошит, на якому було написано «Бортовий журнал». У ньому виявилося безліч записів текстом та цифрами почерком діда, його штурманські похідні розрахунки. Розповідей про ці походи я чув чимало під час перебування у цьому будинку. Потім я вийняв морський бінокль, який мені раніше давали тільки потримати та трохи подивитися в дідових руках. Дідусь дорожив своєю реліквією. Потім я дістав і приміряв морський кашкет з «крабом», який колись був мені дуже великий і сидів на вухах. А тепер сидів начебто навіть непогано, відповідав за розміром. Пачка старих листів, перев'язаних стрічкою, мене не зацікавила – справи давно минулих днів. Невелику папку з дідусевими почесними грамотами від командування флоту я перегорнув швидко і без уваги. То все було старе…

І ось, нарешті, зі скрині з'явилося дзеркало. Його я раніше не бачив взагалі. Чомусь дідусь зберігав серед своїх раритетів і цю річ, абсолютно непотрібну на перший погляд. Таке дзеркало треба було б давно просто викинути без жодного жалю, воно виглядало дуже старим і непридатним. Срібло на звороті в багатьох місцях облупилося, скло просвічувало де-не-де наскрізь, дерев'яна рамка була побита на всіх кутках. На етикетці, що погано збереглася, можна було, при включенні деякої фантазії, навіть розібрати літери арабської в'язі. Непотрібна річ, барахло... Але його дідусь навіщось зберігав.

Я пошукав серед горищного мотлоху чистішу ганчірочку та акуратно протер нею запорошену поверхню дзеркала. Встановив його на кришці скрині та почав розглядати себе, роздумуючи, навіщо таке старе дзеркало могло знадобитися дідові. На горищі було темно, але я ясно розрізняв свої вуса в каламутному відображенні.

До цього часу огляд проходив «згідно зі штатним розкладом», по-людськи. А ось вже далі все пішло зовсім не так. Я в дзеркалі чомусь став сердитим і почав говорити дуже незрозумілим чином, окремо від мене, який був перед дзеркалом. Та ще і як нахабно!

- Ну що? Неробо! Нічим зайнятися? Тільки от залишилося у дзеркало вирячитися на самого себе, так? – я перед дзеркалом був розгубленим, а я в дзеркалі був явно нахабним, і з вигляду, і за тоном. – Ти, Петрушо, припиняй цей гультяйський спосіб життя. Годі вже байдикувати та марнувати час. Тут тобі село, а не студентська общага. Працювати треба. Онде город не полотий, сад зовсім заріс, паркан покосився. Роботи хоч греблю гати. Досить вже милуватися своєю фізіономією, не артист начебто...

Отакої! Нічого собі! Дзеркало, що говорить!?? Оце таке бува?! Із заморської країни... От тепер я вже зрозумів, навіщо воно зберігалося у діда в скрині. Ото таке відображення... І що тепер з ним робити? Слухати чи заперечувати? Чи, може, поговорити з ним на якісь розумні теми? З ким це з ним? І які теми можуть бути розумними для дзеркала?

Я вирішив злізти з горища і добре роздивитися диво-дзеркало в кімнаті на світлі. Але не так сталося, як гадалося. Дзеркало при яскравому світлі не відбивало нічого. Просто просвічувало наскрізь через протерту амальгаму. Ось така річ! А хто ж тоді так спритно розмовляв зі мною на горищі? Не зрозуміло. Доведеться повторити експеримент, неважко ще раз забратися на горище.

Дослідження розпочалося вдало. Стоячи на останній сходинці драбини, я знову почув той самий нахабний голос… мій власний голос… але з незвичними інтонаціями:

- Петрушо, марш у хлів, бери сапку та прополи картоплю! Вже давно настав час, – дзеркало почало «говорити та показувати». – Не лінуйся, будеш восени з овочами.

- Та я б спочатку відпочив з дороги, потім пивка б увечері... – я невпевнено ризикнув трохи посперечатися з побутовим предметом.

- У саду бур'яни до пояса, а він про пиво. Ледацюга! – дзеркало було невблаганне і заперечень не приймало.

- І вранці я хотів на риболовлю… ну, не саме на світанок, а трохи пізніше…

- Бач, ти який! На риболовлю? Навіть прокинутися вранці на світанку не хочеш, лінуєшся. Дрихнути хочеш? А дуля тобі з маслом не підійде? – нахабний побутовий предмет показав мені цю саму дулю у відображенні, хоча я сам йому нічого не показував. Ото, однак, дзеркальне вихованнячко!

«Чиє вихованнячко?» – спитав я тихо сам себе. Адже це я сам із собою розмовляю, з власним відображенням. Ото такі справи! Виходить, я хамлю сам собі та сам себе змушую працювати на городі. Сам собі показую дулю і сам собі заперечую. З глузду з'їхав? Може, з ним потрібно якось трохи м'якше? Поговорити ввічливіше?

Але ж ні! Я спустився до кімнати, рішуче сховав дзеркало під подушку на ліжку і почав думати, що робити далі. Розмовляти з предметами – це якось не дуже… Як мінімум, безглуздо, особливо якщо дивитися збоку. І розповісти комусь неможливо. Так далі можна і з тарілкою розпочати розмову чи завести дискусію з шафою… десь я вже таке чув…

Піду я, мабуть, до Толіка, пораджуся. Одна голова це добре, а поговорити зі шкільним приятелем не завадить. Він мій давній знайомий, ровесник, сусід по селу. Думаю, не засміє з таким феноменом. Ми з ним у дитинстві курити починали, на рибалці говорили про різні речі. Толік першим навчився пускати дим кільцями – допоможе, я певен.

Толік не змусив себе просити, прийшов, покрутив дзеркало в руках, роздивився його під різними ракурсами, навіть понюхав. Потім підозріло глянув на мене, оцінюючи мій психічний стан. Дзеркало в кімнаті не працювало, як я й попереджав. Потім він таки рішуче поліз драбиною на горище. Історія повторилася приблизно так, як і вперше. При цьому дзеркало відразу ж упізнало іншу людину, назвало його на ім'я, в тому ж нахабному тоні, голосом Толіка і з його характерним заїканням вимовило:

- Ну що, Толян! Здо-о-ров був! Да-а-вно не бачилися, – очі Толика округлилися, а рот розкрився. Він теж, судячи з виразу на обличчі, раніше не розмовляв із такими крутими предметами. – Що ви-и-тріщився? Сам себе не бачив ніколи? Бо-о-вдур!

Чим Толік заслужив на таке панібратське і грубе поводження, було незрозуміло. Як і ситуація загалом. Я дивився на нього, він дивився на себе. Дзеркало вже не зовсім розбірливо продовжувало:

- Що, те-е-бе на ім’я звати та по батькові, чи що? А-а-натолій А-а-натолійович? Не дочекаєшся. Тупуватий ти, землячок. Повільно міркуєш, селюче. Тобі б краще книжки якісь почитати – хоч би зрідка, хоч би картинки подивитися. А то вже букви зовсім забув… – дзеркало заїкалося все ж таки помітно більше, ніж сам Толік у житті.

Тепер Толік подивився вже на мене, і я погодився з дзеркалом щодо того, що Толік мав тупуватий вигляд. З виряченими круглими очима та відкритим ротом.

- Ну, що робитимемо? – Толік поставив питання, заради відповіді на яке я його, власне, і запросив. Допоміг, називається, друг… – Я сам не знаю. Ходімо до Серьоги, покажемо йому цю штуку. Він у школі добре вчився, може, придумає щось путнє, – пропозиція Толіка була цілком слушною для такої ситуації.

Серьога в школі не був відмінником, але ми з дитинства вважали його найкмітливішим. Тому що він одного разу зумів проїхати селом на двох велосипедах одночасно. Це було круто. Йому не довелося довго пояснювати суть наукової проблеми, без зайвих умовлянь він поліз на горище і приступив до експерименту.

- Ну ось, ще один грамотій знайшовся! – дзеркало і не збиралося змінювати свій безпардонний тон. – Ти що, серед цих йолопів найрозумніший? А-а-а… а я думаю, що за мислитель у мене заглядає? Лоб високий, лисина блищить, але сказати нічого не може. Профан, як є! – дзеркало припинило заїкатися.

Серьога, справді, не міг нічого вимовити – ані розумного, ані безглуздого. Не знаю щодо профанів, але мені стало трохи легше від думки, що мій вигляд був менш дурний, ніж у моїх приятелів. Я ж раніше за них поспілкувався з дивом, трохи до нього звик, так би мовити. Це мені так здавалося, дивлячись на них збоку.

Серьога виглядав приголомшено – чи то самим фактом розмовних здібностей неживого предмета, чи то його фамільярними висловлюваннями, чи то вмінням дзеркала проникати в суть речей і вгадувати характери та недоліки людей. Якесь воно було надто самостійне у своїх висловлюваннях і критично в'їдливе.

Не те щоб дзеркало оголосило нам якісь невідомі речі, ми від його визначень зовсім не здивувалися. І не те щоб наші недоліки були дуже великими, так собі недолічки. Але терпіти закиди від простого побутового предмета, відповідне місце якому у ванній над умивальником – це було якось незвично та неприємно. І розбити його не розіб'єш – дідова спадщина. І викинути на сміття не можна – реліквія, вочевидь заморська. Вирішили йти радитись до Вітька. Він серед нас мав репутацію чесного, ніколи не брехав. З тим до нього й пішли.

Вітьок вислухав нашу делегацію спокійно, не дивився на нас як на дикунів чи божевільних. Все ж таки давно знайомі, разом у дитинстві пробували портвейн. Це зближує. Вітьок без зайвих слів поліз на горище та якийсь час там мовчав. Ми знизу почали турбуватися, почали питати його. А він за кілька хвилин, також мовчки, спустився сам. Посидів, насупившись, на дивані, потім ображено сказав:

- Хлопці, а дзеркало ваше вкрай знахабніло, послало мене подалі та ще й плюнуло. Що ж я такого зробив? Хіба не можна поговорити, пояснити по-людськи? Що ж одразу плюватися? – Вітьок витер обличчя рукавом сорочки.

Ми такого маневру з боку дзеркала не очікували. Ми взагалі нічого логічного від нього не очікували. Дзеркало – неживий предмет – лаяло нас усіх по черзі, явно перебільшуючи наші дрібні життєві грішки. Ми всі, само собою, не святі, але навіщо так гіпертрофовано…? За що ж це нам такий прокурорський розбір? Неприродність ситуації з погляду матеріалізму хвилювала якось менше. Шматок скла з облупленою амальгамою в побитій рамці віщав свої «істини» на запиленому горищі. Це ще куди не йшло… А ось за що?! З погляду справедливості було дуже прикро.

- Ні… мені незрозуміло… так не піде… треба розібратися, – після недовгої наради Вітьок зважився на другу спробу і знову поліз сходами нагору. Вираз його обличчя під час розмови з дзеркалом ми, стоячи внизу, не бачили. Але чути було добре:

- Чого ти не зрозумів, любий? Незрозуміло – то я поясню. Або забув зовсім, як позавчора свиснув у магазині плавлений сирок. Фу, як дріб’язково. Фу…! Брехун ти, Вітюня! – виразно звучав з горища безапеляційний голос самого Вітька з незвичними для нього категоричними інтонаціями.

Ситуація зайшла в глухий кут. Чотири колишні однокласники сиділи на веранді та похмуро дивилися один на одного, не знаючи, що робити далі. Принижені були усі. Вирішили таке – де четверо не можуть знайти вихід, там треба шукати п'ятого. Згадали про Льоху. Він теж був із нашого шкільного класу – не семи п'ядей на лобі, звичайно, таке в селі буває – але інших сусідів кликати було незручно. А Льоха в нас якраз був свого часу в авторитеті тим, що чемпіонував у питаннях портвейну. Усі ми в школі ще тільки навчалися цього мистецтва, а він уже тоді був умілець. За ним і сходили, пояснили, як змогли суть проблеми.

Леха прийшов не один, а з малим сином, років чотирьох.

- Ти, сина, це… тут… – тато дуже узагальнено пояснив синові завдання, дихаючи перегаром на всіх одразу. Але пацаня його зрозуміло і залишилося смирно сидіти на веранді, поки татко хоробро підіймався сходами для здійснення подвигу. Сходи хиталися, або це хитався на них Льоха ...

Невдовзі почувся глухий і короткий звук удару. Леха не впав і не скрикнув, а спокійно спустився вниз. Під оком у нього наливався «ліхтар» – повільно, але явно ілюструючи зміст розмови із суворим дзеркалом.

- Ні фіга собі!!!

- Оце так!!!

- Ну, це вже ні в які ворота...

- Розбити його!

- Викинути геть на звалище!!!

Поки дорослі дивувалися і співчували герою, зацікавлений хлопчисько почав самостійно забиратися сходами вгору, з деяким трудом дотягуючись до кожної наступної перекладини. Ми почали шукати щось холодне для Льохи, прикласти до щоки, щоб зменшити синець. А малий тим часом уже піднявся і зник у отворі горища.

Через пару хвилин дзеркало почало співати дитячим голосом, тихо, але виразно: «Сонечко, сонечко, заглянь у віконечко…» Весело і бадьоро. Проспівуючи звук «р», дзеркало трохи гаркавило. Малий при цьому спритно спустився на дві сходинки та сидів уже посередині драбини, граючись із дзеркалом. Дзеркало пускало на всі боки щасливих сонячних зайчиків, які енергійно стрибали по стінах та нашим обличчям. Дитина сміялася. Дзеркало працювало на світлі. Ото дивовижа...