Казочки-анекдоти

Я спокійнісінько лежав собі горілиць на лаві у нашому дворі. Лінькувато спостерігав за білими хмарками, які байдикуватий вітерець без жодного сенсу ганяв по небу. День був чудовий, сонячний та теплий. Мій настрій звісно також був чудовим. Жодної турботи в голові, жодної напруги в думках. Душа тихесенько співала…

Стрекотіння з’явилося здалеку, наче ненав’язливий пташиний гомін. Тьох-тьох-тьох… Схоже на великого коника. Стрекотіння наближалося, але я не схотів навіть повертати голову. Байдуже, що воно там летить та куди – хай собі летить – не знаю… Чи варто хвилюватися? Авжеж ні…

Звук поволі, але відчутно наближався, ставав гучнішим. Через хвилинку мені вже стало зрозуміло, що це стрекоче не коник і не цвіркун, а гелікоптер. Справжній… так-так… то все одно – хай собі летить, куди йому потрібно.

Ще через хвилинку звук гвинта підсилився, і я нарешті побачив сам гелікоптер над баскетбольним майданчиком біля дому. Ото ще мені! Доведеться, бачу, мені підійматися з лави та роздивлятися на оте диво. Поблажливий настрій змінився на зацікавленість. Я почав більш пильно розглядати оту повітряну машинерію, яка торохтіла над головою.

Гелікоптер був красивий, чистого блакитного кольору. Фюзеляж бадьоро відблискував на сонці. Машина знизилася і нарешті торкнулася коліщатками до асфальту на майданчику, приземлившись точнісінько поміж баскетбольних щитів. Двигуни вщухли, лопаті гвинта ще трохи покрутилися та зупинилися. Отакої! Щось прилетіло до нас у двір…

З кабіни гелікоптера легко вистрибнула незнайома людина у чудернацькому капелюсі. Чи то клоун…? Мабуть, що ні. Чи то театральний актор…? Ні, щось не схожий. Якийсь дивак у яскравому одязі та у незвичному високому капелюсі. Диво! Саме диво! Я вже зовсім прокинувся від лінькуватої дрімоти, підвівся та почав дивитися на нього впритул.

Та це ж він! Чарівник у блакитному гелікоптері! Він самий і є! Звісно! А хто ж іще?! Чого ж я одразу його не впізнав? О-о-о!!! Справжнісіньке диво – само прилетіло до мене у двір. Я відчув, що зараз відбудеться щось дуже приємне. Навіть й гадки не мав що, але дуже приємне.

Відчуття чарівності збільшилося та переповнювало вже всього мене. Ось як воно буває! Раптом, зненацька, не очікувано, містично, таємничо – чарівно та казково! Все саме так, як у пісні з мультика. Яке ж воно приємне – це відчуття безпосереднього дива, коли до чарівника можна доторкнутися рукою…

- Розвантаження силами отримувача. Можна починати. Не баріться! – голос чарівника виявився несподівано різким та вимогливим. Він щойно відкрив вантажний відсік. Я аж трохи закляк від такого звернення. – Не стовбичте, працюйте. Мені ще далі треба летіти.

Відчуття чарівності події трохи згасло, але не зовсім. Залишок надії підказував, що чарівним та приємним все ж таки буде сам вантаж. Має бути! Подарунок!!! Хоча й день народження в мене був не сьогодні, але… Як я хотів гарний подарунок! Дуже-дуже…

- Ось ваш вантаж. Бачите. Прийміть та розпишіться. Все в порядку. Всі п’ятсот порцій. Тільки знімайте обережно, – вимогливість у голосі пілота-чарівника не зменшилася анітрохи.

- А що це? Які п’ятсот порцій? – мені було соромно, але я ніяк не міг второпати, що то за вантаж і хто його міг мені надіслати таким незвичним чином.

- Ото ще мені! Ескімо!!! Авжеж! – сердито промовив пілот. – Що ж іще за вашим бажанням возять у блакитному гелікоптері. Самі мріють про подарунки, а потім не можуть второпати, що їм привезли. От люди! Ми – Служба термінового доставлення ваших забаганок. Працюйте вже скоріш, знімайте. Я ж вам не вантажник, а пілот.

- Ескімо?! П’ятсот порцій?! Ото! – я приголомшено белькотів щось непевне, бо тільки зараз нарешті розгледів на гострому високому капелюсі пілота літери «СТДЗ».

- Так, ескімо. Морозиво. Так! Ескімо… воно саме… на паличках… п’ятсот штук. Однієї партії. Як ви й мріяли зранку. Забирайте вже нарешті та робіть далі, що хочете. Хоч з’їжте усе самі, хоч пригостіть інших.

Чарівник говорив роздратовано. Далі стовбичити здивованим йолопом мені здалося негарним. Треба було щось робити, тож я крекчучи витяг з вантажного відсіку на асфальт досить велику коробку, на якій дійсно було намальовано морозиво та написано «Ескімо». Потім я розписався у якомусь аркушику, не припиняючи приголомшено дивитися на коробку та на пілота поперемінно.

- Нарешті. Смачного! – чарівник не був занадто балакучим. За хвилину блакитна машина вже стрекотіла над деревами та хутенько зникла кудись за обрій. Я замріяно дивився спочатку в ту точку, куди він полетів. Потім на коробку. Здогадуюся, що вигляд у мене при цьому був десь між пришелепкуватим та здивованим.

Але ж треба було діяти. Переді мною у коробці стояла моя чи то мрія, чи то забаганка. Принаймні так виходило зі слів чарівника. Я нарешті згадав, що зранку таки дійсно мріяв про морозиво та наспівував ту пісеньку з мультика про п’ятсот ескімо. Було таке… Тобто факт мрійного замовлення таким чином підтверджувався, хоча й не очевидно. Тепер мені треба розпакувати коробку та втямити, що з нею робити. Це вийшло нескладно, варто було лише надірвати скотч.

Всередині коробки було морозиво. Цьому я вже не здивувався, бо трохи встиг отямитися від несподіванки. Холодні блакитні пакуночки лежали рядочками та парували на сонці. Я здогадався, що морозиво треба швиденько перенести до прохолодного місця, під дерево. Що ж його робити з цим морозивом далі? Рішення я прийняв однозначне – їсти поки не розтануло! Куштувати негайно – потім буде видно…

Я узяв один пакуночок зверху, розгорнув обгортку та почав повільно їсти. Поспішати нікуди не було потрібно. Чи смачне ескімо у шоколадній глазурі? Ой, не питайте…! Їв би та їв! Чи багато я можу з’їсти морозива за один раз? Кажу ж, не питайте! Нащо вам оця інформація? Підіть до магазину, купіть собі скільки схочете та і їжте.

Тільки-но зібрався зручно вмоститися на лаві та добряче поласувати у спокою та тиші, але не так сталося, як гадалося. Хлопці-баскетболісти з’явилися на майданчику та почали готуватися до гри. М’ячем стук-грюк! Оце ще мені проблема! На всіх охочих спортсменів не напасешся будь-яких смаколиків. Хоч моя коробка була й чималенька, але ж то моя коробка. Баскетбольна команда тут зовсім ні до чого. Я вирішив відтягти коробочку трохи далі від отих бешкетників, за кущики біля лави. Щоб галасу було менше.

Тоді прибіг дворовий собака, сів поряд та почав жалісно дивитися на моє морозиво. Ти бач, який! «Собака! Хіба ти не знаєш, що тобі не можна їсти морозиво? Простудишся! Йди геть!» Скільки ж іще у нас безпритульних тварин! Чи я їх маю годувати?

Таким чином я з’їв декілька порцій морозива… не рахував. Добре, що ніхто не заважав отими дурнуватими питаннями «скільки зможеш з’їсти?» Скільки схотів, стільки й з’їв – це для початку. Трохи перепочив, роздивився залишок ресурсу. Усі блакитні пакуночки, які залишилися у коробці, рівнесенько лежали рядочками та чекали на свою чергу. Потім мені згадалися слова пілота про те, що все морозиво однієї партії. Так-так. Але чому ж я маю йому вірити? Вірити на слово незнайомому чарівнику? Мабуть, що не варто. Він злетів собі та й зник хутенько. Вже не перепитаєш. А морозиво ж може бути різного ґатунку та якості. Треба впевнитися у якості кожної порції – бо порядок має бути у всьому. Я ж звик ставитися до своїх громадянських обов’язків відповідально. Чарівництво тут ні до чого.

Що ви кажете, шановні? Існує вірогідність отримати простуду? Ні-ні. Дарма хвилюєтеся. Це лише якщо їсти морозиво поспіхом. Я ж не такий, я їм морозиво з повагою до продукту, намагаючись відчути смак повністю, повільно та ретельно. Але навіть якщо ризик й існує реально, то що? Відступати перед труднощами? В жодному разі!

Їсти морозиво – то ризикована справа, звісно. Але ж якщо треба для суспільства, то треба. Я ж не можу ховатися від небезпеки – маю виконати свій обов’язок без страху та вагань. Враховую також всі можливі небезпечні випадки – може бути дуже важко, зовсім важко... Якщо вже не стане сил доїсти морозиво до кінця – не відступлю ніколи – тоді понадкушую всі порції. Аби пересвідчитися у якості кожної. Жодна не залишиться без уваги!

Я почав рішуче куштувати морозиво – не поспіхом, а повільно, ретельно – деякі порції з’їв цілком, деякі до половини, деякі лише надкусив. Якісь чужі діти вештались коло мене та підозріло споглядали – не обходить. Але халепа підкралася зненацька, з іншого боку – черговий пакуночок здався мені занадто м’яким. Морозиво хлюпнуло у мене у руці та потекло крізь обгортку. Воно розтануло у теплі. Як шкода! У коробці залишилося ще багато порцій, але їсти його вже було неможливо – тільки пити… Чарівне ескімо неапетитно плюхалося у коробці, протекло на землю і перетворилося на невеличку калюжу у траві. От невдача!!! Рідке морозиво – то не для мене. Більше не їстиму!!!