2.

- Давно я тут не був, - сказав Роман оглядаючи банкетну залу.

- Так, виявляється тут ремонт зробили, - підтримав його Олексій.

- Ну зробили, то й зробили. Це означає лише одне - частіше збиратися потрібно, - сказав Анатолій.

- Дівчинко, підійдіть до нас будь-ласка, - підкликав офіціантку Сергій.

- Ви вже готові зробити замовлення? - запитала молоденька худенька офіціантка, тримаючи напоготові блокнот і ручку.

- Так, дівчинко, - принесіть нам випити і закусити.

- І все? - розгубилася дівчина.

- Щось не так? - запитав Сергій.

- Ну, конкретніше можна?

- Значить так, записуйте, для початку по триста грам горілки на брата, шашличок, якийсь салат на ваш вибір, і яблук.

- Яблук? Яких яблук? - здивовано поглянула на Сергія офіціантка.

- Звичайних, дівчинко. Кругленьких таких, з червоним бочком. Їх ще на пачці з соком малюють. Разом з їжачком. Бачили? Чи у вас у кафе нема яблук?

- Я запитаю, - розгублено відповіла дівчина.

- От і добре. Запитайте. Щось ще хлопці?

- Тушкованої картоплі, - підказав Олексій.

- Ну звісно, ти ж без картоплі не можеш, - засміявся Анатолій. - Ну у такому разі ще олів’є принесіть цьому козаку, - ляснув він Романа по спині. - Він олів’є тазиками готовий їсти.

Всі засміялися. Роман і справді полюбляв цей салат.

- Картопля і шашлик будуть готові хвилин через сорок. Не раніше, - сказала дівчина занотовуючи у блокнот замовлення.

- То що нам без закуски пити? - жартівливо обурився Сергій. - Ні, так не піде, - похитав він головою. Поки картоплю з шашликами готуватимуть, ви нам дівчино горілочки принесіть, і бутербродів до них нарубайте. І головне, яблук не забудьте принести.

Дівчина повернулася із двома графинами горілки, спритно поставила на стіл тарілки із бутербродами, і уже нарізаним яблуками, як і замовляв Сергій зелененькими, із червоним бочком, і пішла грайливо похитуючи стегнами.

Сергій розлив по чарках горілку, і сказав:

- Ну що хлопці, за зустріч?

- За зустріч, - в один голос відповіли хлопці, торкнулися чарками, випили, кожен взяв по скибочці яблука, занюхали, і відправили апетитні шматочки яблук до рота.

- Найкраща закусь, - сказав Олексій проковтнувши запашну м’якоть. - Чудово осаджує горілку.

- Так, - якось замріяно відповів Анатолій. - Прямо як у студентські роки. На горілку гроші є, а на закусь нема.

- А яблука завжди літом є. Безкоштовні, - підсумував Роман.

Всі засміялися.

- Ну, ще по одній, - підсумував Сергій. - Чарки на базу.

Хлопці підсунули чарки ближче до Сергія, той розлив горілку, випили, закусили, знову випили. Нарешті офіціантка принесла олів’є.

- Гаряче буде трохи пізніше, - повідомила вона ставлячи салатниці на стіл.

- Дякуємо дівчинко, - посміхнувся захмелілий Олексій.

Він завжди п’янів першим.

Друзі розділили салат по тарілках, олів’є виявилося смачним, тож на пару хвилин за столом запанувала тиша, доки зголоднілі чоловіки заїдали алкоголь чимось тривкішим за яблука і бутерброди.

- Ну, то розповідайте, як так сталося, що ви зібратися втрьох, і вирішили розшукати мене? - з посмішкою запитав Роман розправившись зі своєю порцією улюбленого салату.

- А ти не радий нас бачити? - насупився запальний Анатолій.

- Толя, не починай, - скривився Роман. - Просто давно не бачилися, а якщо і бачилися то по одному. А тут раптом ви разом. Виходить домовлялися. Ви що, у відпустку всі разом вирішили піти?

- Та воно якось само вийшло, - першим почав розповідати Олексій. - Я зараз стропальником працюю. А стропальники повинні кожні півроку екзамени здавати, інакше допуску до роботи нема. Раніше директор просто збирав наші документи, відвозив куди потрібно могорич, і вуаля - екзамен здано. А цього року мабуть вирішив трохи зекономити на могоричі. І тут як на зло - перевіряючого з Держгірпромнагляду чорти принесли. Коротше - роботи зупинені, директор судиться, щоб не відібрали ліцензію... Ну, а всіх робітників відправили на власний рахунок.

- А я після поранення компенсацію отримав, і звільнився з лав Збройних сил. Тепер вільна пташка, - сказав Анатолій.

- Ну а я у відпустці уже чотири роки не був. От і виникла ідея влаштувати зустріч випускників, - підсумував Сергій. - А тепер ти про себе розповідай. Багато історичних загадок розгадав?

Друзі розсміялися. Роман працював в інституті вчителем історії, захистив дисертацію про “Руську Правду” Ярослава Мудрого, і якось, під час застілля обмовився, що мріє знайти легендарну бібліотеку цього знаменитого князя. Це стало причиною постійних кпинів над ним.

Тим часом на столі уже з’явилися картопля і шашлики. Сергій, який цього вечора уже закріпився на розливі, налив по чарці до шашличка, хлопці випили, і жуючи соковитий шматок м’яса Роман відповів:

- Та тут така справа хлопці... Шукаючи бібліотеку Ярослава Мудрого я випадково натрапив на інше, ще цікавіше, і значно небезпечніше.

- Небезпечніше? - Сергій здивовано поглянув на Романа.

Роман мовчав.

- Ну давай, розповідай раз почав, - підбадьорив його Анатолій.

- Здається я наштовхнувся на таємне товариство, яке діє в Україні з козацьких часів. Якщо я зможу це довести - це буде сенсація національного масштабу.

- Таємне товариство? Ромка, ти що, масонів в Україні знайшов? - заржав Олексій.

- Тихо ти, - прикрикнув на нього Сергій. - Не слухай його, Ромка, розповідай, що ти там накопав?

Алкоголь має здатність розв’язувати язики, до того ж Роману уже давно хотілося комусь розповісти про свої пошуки, він випив чергову запропоновану Сергієм чарку, і почав розповідь:

- Працюючи над дисертацією про “Руську правду” я з’ясував, що останні роки свого життя Ярослав Мудрий провів у Вишгороді. Там князь працював над написанням “Руської правди”. Я подумав, що для роботи над нею Ярославу потрібно було багато літератури, тому він цілком міг наказати перевезти свою книгозбірню у Вишгород. У Вишгороді він і помер.

- І багато було тих книжок? - прошамкав Анатолій повним ротом.

Він саме намагався прожувати шматок шашлику разом із картоплею, і томатом.

- Не дуже, - похитав головою Роман, - максимум декілька сотень. Розумієш, - почав пояснювати він, - в ті часи книги виготовляли із пергаменту. Робили його зі шкіри телят. Для виготовлення однієї книги потрібно було вбити ціле стадо. Палітурки виготовлялися з сап’янової шкіри, оклади прикрашалися золотом, сріблом і великою кількістю дорогоцінних каменів - діамантами, смарагдами, рубінами. Тож книги коштували дуже дорого, і придбати їх могли собі дозволити лише дуже багаті люди. За приблизними підрахунками, на Русі кількість книг становило близько 130 тисяч томів. До наших днів збереглося не більше 25 рукописів давньоруських книг, створених на території нинішньої України.

- А зараз скільки коштувала б книга з цієї бібліотеки? Ну, якби вдалося її знайти? - знову запитав Сергій.

- Десятки, а можливо і сотні тисяч доларів. Їх на будь-якому аукціоні колекціонери з руками і ногами відірвуть, - здвигнув плечима Роман.

- Цікаво, - протягнув Сергій багатозначно переглянувшись із Анатолієм, але Роман цього не помітив.

Алкоголь притупив його увагу. До того ж йому не терпілося продовжити розповідь.

- Після смерті Ярослава Мудрого скоріше за все бібліотека опинилася у якомусь із монастирів. Справа в тому, що як я уже сказав, у ті часи ще не друкувалися книжки, їх писали від руки. Цим займалися здебільшого монахи. Саме тому правителі так піклувалися про монастирі, будували їх, дарували землі, звільняли від податків. Розбудовуючи монастирі - князь розбудовував інфраструктуру країни. При монастирях діяли лікарні, школи, бібліотеки, виготовлялися книги, писалися ікони... На той час у Києві та поблизу нього діяли Києво-Печерська Лавра, Видубицький, та Межигірський монастирі. Найближчим до Вишгорода був Межигірський монастир. До того ж, як свідчать літописи, коли тіло князя перевозили до Києва, похоронна процесія завітала до Межигірського монастиря.

Звісно, це важко назвати навіть побіжним доказом, але я вирішив уважніше придивитися до історії цього монастиря.

- Слухайте, хлопці, я не зрозумів, ми сюди пити прийшли, чи лекцію по історії слухати? - знову подав голос Олексій, який під час розповіді Романа відверто нудьгував.

- Не подобається, можеш іти звідси, - грубо осмикнув його Анатолій. - Ти Ромка не звертай на нього уваги, - сказав він взявши до рук графин і наливаючи у Ромину чарку горілку. - Розповідай. Дуже цікаво.

Сергій на знак згоди кивнув.

- Так, Рома, цікаво. Продовжуй.

Роман захоплений розповіддю не звертав уваги на дивну поведінку друзів. Він давно хотів вибалакатися, тож припрошувати його було не потрібно.

- Документально підтвердженої дати заснування монастиря не існує. Згідно з легендою, монастир близько 988 року заснували грецькі ченці, що прийшли з Візантії. Але історики вважають датою заснування XII ст., коли, за свідченням літописів, в Межигір’ї побудували божницю, яка, мабуть і поклала початок монастирю.

У першій половині XVII ст. він був одним із осередків боротьби з унією. Монастир дуже шанували козаки. Гетьмани стали ктиторами монастиря...

- Ким? - відреагував на незнайоме слово Олексій.

- Ктитор це людина, яка дає кошти на будівництво або прикрашання монастирів і православних храмів іконами та фресками, - пояснив Роман. - Гетьмани видавали універсали, якими дарували монастирю землі, ставки, млини, сіножаті, і навіть цілі міста. Наприклад Богдан Хмельницький своїм універсалом від 21 березня 1656 року надав у власність монастиря містечко Вишгород з селами Петрівці та Мощони.

Монахи теж віддячували козакам. Між монахами і козаками відбувалася, як би це сказали зараз, взаємовигідна співпраця. У 1660-х рр. Межигірський монастир став шпиталем для старих запорожців. На їхнє утримання Запорізька Січ передала у власність монастиреві земельні володіння та щорічно виплачувала значні грошові кошти. У 1683 козацька рада Запорозької Січі постановила запрошувати до січової Покровської церкви служителів саме з Межигірської обителі.

Січову Покровську церкву, а також Самарський і Лебединський монастирі козаки підпорядкували Межигірському монастиреві. У запорожців з’явився звичай на старості постригатися в ченці та закінчувати у монастирі своє земне життя.

У XVIII ст. Межигірський монастир за багатством поступався тільки Києво-Печерській Лаврі. Йому належали багато містечок і села по обидва боки Дніпра, а також подвір’я і двори в Києві, Переяславі, Острі. На користь монастиря подорожні та купці сплачували мито. У всіх монастирських маєтках було дозволено безмитний продаж вина.

У 1786 після ліквідації Запорозької Січі Катерина ІІ видає указ про закриття монастиря і конфіскацію майна. Але щось пішло не так. У 1787 році імператриця Катерина ІІ під час перебування у Києві забажала відвідати монастир. Цікаво, що вона там хотіла побачити, якщо монастир уже нібито рік як закритий, а майно конфісковано? Можливо не все було вивезено росіянами, і імператриця сама забажала перевірити стан виконання указу? Але в ніч перед візитом монастир згорів! Цікаво правда?

Роман тріумфально поглянув на друзів.

- Так, цікаво, - кивнув головою Сергій. - То, виходить бібліотека згоріла разом з монастирем?

- Не факт, - п’яно похитав головою Роман. - Зовсім не факт. Саме тут ми підходимо до мого відкриття.

Анатолій знову потягнувся до графина, але Сергій перехопив його руку.

- Досить, - прошепотів він.

Анатолій кивнув.

- Я вважаю книги, як і інше майно монастиря було вивезено до Суботова.

- До Суботова? - здивовано переглянулися Сергій з Анатолієм. - Це той Суботів, що на п’яти гривнях?

- Так, вгадали, - засміявся Роман. - Справа в тому, що Суботів виявився дуже цікавим селом. Цікавенним! Виявляється там з козацьких часів існує таємна організація, козацька громада зі своїми звичаями і обрядами. Там до початку двадцятого сторіччя збереглося козацьке самоврядування. Збереглися навіть козацькі суди! Усі суперечки і конфлікти мешканці Суботова вирішували самі, не допускаючи в село поліцію, суд, і навіть церковну владу.

Уявляєте, до 1914 року в Суботові не було поліційного урядника, а якщо його намагалися туди призначити, то за якийсь тиждень-два він або за власним бажанням переводився кудись в інше місце, або ж просто зникав. Такі випадки теж зафіксовані. Основним судовим органом для Суботівців були діди...

- Хто?! - здивовано перепитав Романа Анатолій.

- Діди. Дідом ставав селянин, котрий дочекався першого внука.

- А-а-а, - засміявся Анатолій. - Ну, тут ти таємниці не відкрив.

- Толя, не перебивай. Ти з думки збиваєш. Чи тобі не цікаво?

- Цікаво, Рома, цікаво. Розповідай.

- Щороку у день св. Петра на одному з островів на річці Тясмині суботівські діди збиралися на таємну Раду, на якій за січовим звичаєм обирали гетьмана і козацьку старшину: писаря, суддю, осавула, скарбника й полковників. Всім їм вручалися клейноди. Ця традиція у суворій таємниці тривала аж до 1918 року, коли суботівські діди перестали вибирати гетьмана, бо визнали гетьманом України Павла Скоропадського.

Так само суботівці вибирали і священика. І цим священиком, доки діяв монастир, за дивним збігом обставин, завжди призначався один із монахів Межигірської обителі, а після закриття монастиря започаткувалася інша традиція: коли місцевий священик відчував наближення смерті, діди вибирали його наступника, а він його висвячував.

- Рома, це все звісно дуже цікаво, але я ще досі не зрозумів який зв’язок із бібліотекою князя Ярослава, Межигірським монастирем, і селом Суботів?

- Ну я ж щойно сказав, що поки діяв монастир, священиками Іллінської церкви у Суботові були монахи Межигірського монастиря. Коли монахи дізналися про намір росіян закрити монастир і конфіскувати його майно, то звісно вони вирішили вивезти книги і коштовності у надійне місце. А потім влаштували пожежу, щоб приховати сліди.

- І ти вважаєш, що цим надійним місцем був Суботів? - запитав Сергій.

- Так.

- Чому ти такий впевнений?

- Ну я ж говорив, Межигірська обитель мала давні зв’язки із суботівською громадою, монахи і місцеві козаки довіряли один одному. Та і діяти вони повинні були швидко.

- Версія звісно має право на існування, але скажу чесно, доказів малувато, - трохи розчаровано похитав головою Сергій.

- Звісно, це лише гіпотеза, - знічено відповів Роман. - Ще потрібно багато досліджувати.

- Досить тобі Сергію, - втрутився в розмову Анатолій. - Ти навіть за столом як мент розмовляєш. Докази тобі потрібні. Ти ще про аналіз ДНК і відбитки пальців згадай. Мене інше цікавить, як суботівцям вдавалося так довго тримати все у таємниці?

- Я сам спочатку здивувався, - відповів Роман. - Виходить, що суботівська громада сторіччями демонстративно ігнорувала владу. А ще більше дивує реакція центральної влади. Вона увесь цей час робила вигляд ніби нічого не відбувається. У схожій ситуації з Турбаями влада діяла жорстко, якщо не жорстоко. А тут...

Але здається я знайшов причину такої дивної поблажливості. Банальний підкуп. Так, так. Гроші вирішують все. Що тоді, що тепер. У цьому сенсі за століття нічого не змінилося. Потрібних чиновників підкупали, а також влаштовували відданих людей на впливові посади. Ось так і вдається таємній Суботівській козацькій організації залишатися непоміченою аж до сьогодні.

- Хм, Ромка, вибач, але якось не дуже віриться.

- Чому? Що саме тобі не подобається?

- Про докази навіть говорити не буду. Я лише одне спитаю - гроші звідки? Ти хоч уявляєш, скільки грошей потрібно, щоб століттями давати хабарі? Чи ти хочеш сказати, що суботівські діди продавали книги з бібліотеки Ярослава Мудрого, і за їх рахунок утримували своє таємне товариство? - з посмішкою запитав Сергій.

- Розповім одну історію. Справа в тому, що із селом Суботів пов’язаний не тільки спадок Межигірського монастиря. У 1922 році під приводом боротьби з голодом розпочалася кампанія з вилучення церковних цінностей. Не оминула вона і Суботів. Комісія губкома під час обшуку Іллінської церкви не виявила тієї кількості коштовностей, на які розраховувала. ЧК почала слідство. Почалися повальні обшуки. На подвір’ї в одного з селян, Гната Карпюка, знайшли золотий кубок. Почалися арешти. У архівах я натрапив на протоколи допитів по цій справі. Гнат, як і інші селяни, нічого чекістам не сказав. Цілий тиждень його жорстоко катували, і у в’язниці у Чигирині він помер, але перед смертю сказав, що діє за заповітом Лавріна Капусти.

Схоже, що сказав він це перебуваючи на межі між життям і смертю, а слідчий просто не зрозумів про що йдеться. Мешканців із таким прізвищем ні у Суботові, ні у прилеглих селах не виявили, тож справу закрили і здали в архів.

- А хто такий цей Лаврін Капуста?

- Лаврін Капуста - одна з найзагадковіших постатей у нашій історії. Він був керівником секретної служби гетьмана Богдана Хмельницького. А розвідка та контррозвідка у Богдана Хмельницького була на рівні тодішніх світових стандартів, і навіть вище. Під час усіх воєнних кампаній (хіба що за винятком Охматівської) розвідувальним чатам Хмельницького вдавалося точно встановити маршрут та місце перебування ворожих військ, а вороги навпаки не мали жодного уявлення про плани українського війська. Станіслав Лянцкоронський казав, що швидше під обозом нашим ми побачимо Хмельницького, а ніж про нього почуємо.

У Варшаві та Вільно діяла агентурна мережа української розвідки. 12 грудня 1650 року у палаці польського короля за участю самого Яна Казимира відбулася таємна нарада, присвячена питанню протидії українській зовнішній розвідці, де було заслухано ротмістра Воронича, котрий повернувся з Чигирина, де під виглядом посла збирав секретні відомості. Великий канцлер литовський князь Альберт Станіслав Радзивіл, який був присутній на цій нараді, занотував у своєму щоденнику, що Воронич доповів про шпигунів Хмельницького, котрих той має повсюди, навіть у Венеції, і, на його думку, це повинно вплинути на майбутню долю польського короля, а опісля і на князя Москви.

З кінця 1650 до літа 1651 року була проведена одна з наймасштабніших у тогочасній Європі розвідувальних операцій з направлення у Польщу й Галичину близько двох тисяч осіб із завданням збирати відомості різноманітного характеру, проведення диверсійних актів та підготовки повстань. Характерно, що їхня діяльність носила не стихійний характер, а спрямовувалася на місцях резидентами.

Секретній службі Хмельницького приписували навіть скоєння державного перевороту в Османській імперії. Нібито агенти Хмельницького підкупили яничарів, які позбавили влади султана Ібрагіма, а на трон посадили його восьмирічного сина Мухаммеда IV.

Ворожими агентами було організовано чимало замахів на Богдана Хмельницького. У 1649 році польський король призначив велику грошову винагороду за його голову. Ці замахи були викриті і вчасно знешкоджені українською контррозвідкою. Наприклад, у листопаді 1653 року було розкрито змову козацького старшини Миколи Федоровича. Він разом із прибічниками на гроші поляків готував замах на гетьмана. Лаврін Капуста заарештував Федоровича в Корсуні та привіз до Суботова, де його після допиту було страчено.

З ним пов’язують одну із найбільших загадок нашої історії - зникненням тіла Богдана Хмельницького. За легендою його поховали у Суботові, чи то у Іллінській, чи то у Михайлівській церкві. Є версія, що через загрозу наруги над тілом Богдана Хмельницького Лаврін Капуста перепоховав його тіло. Зробив він це так вдало, що пошуки тривають досі. Одночасно із тілом гетьмана зникла і його скарбниця.

- Скарбниця? - перезирнулися Сергій з Анатолієм.

Роман захоплений розповіддю знову не звернув на це увагу.

- Так. Скарбниця.

- І багато там було грошей?

- Звичайно. Це ж гетьманська скарбниця. Уяви, якби зараз зник увесь бюджет України. Багато це чи мало? - засміявся Роман.

- Зрозуміло, - без тіні усмішки відповів Анатолій. - А з чого складалася гетьманська скарбниця? Золоті монети?

- Не тільки золоті. І срібні, і мідні, а також коштовний посуд, зброя, одяг, книги, прикраси, дорогоцінне каміння...

- І що з цього переліку найкоштовніше? - не вгавав Анатолій.

- Цікаве питання, - задумався Роман, - мабуть все ж монети. Хмельницький карбував власну монету, але жодний екземпляр до нас не дійшов. Якщо пощастить знайти парочку таких монет їх історична і культурна цінність буде просто неймовірна.

- А може бути, що тіло Хмельницького і скарбницю цей Лаврін Капуста сховав разом. В одному місці?

- Може бути звичайно.

- А де він помер?

- Хто?

- Як хто? Лаврін Капуста.

- Про подальшу долю Лавріна Капусти нічого не відомо. Після смерті Богдана Хмельницького жодних згадок у літописах про нього нема.

- Зрозуміло... Слухай, Ромка, а невже за ці роки ніхто не намагався знайти скарбницю Хмельницького? Ну і його тіло, звичайно.

- Чому не намагалися? Намагалися. Але виявилося, що краще б не шукали.

- Опа-на... Що так?

- У 1970 році археолог Роман Олександрович Юра проводив розкопки у Іллінській церкві. Він висунув гіпотезу про існування порожнин у підлозі храму. Під час розкопок археолог заглибився на глибину близько 1,7 метра. Він знайшов скелети трьох невідомих чоловіків, і засипаний вхід у тунель, схожий на підкоп. Також Роман Юра виявив, що фундаментна плита однієї з колон, яка підтримує хори, зміщена на 20 см на північ та на 9 см – на схід. На його думку, це могло свідчити про існування порожнини між колонами. Але раптово, у самий розпал робіт, коли Юра був впевнений, що він на відстані 40 - 50 см від склепу, приїхала комісія у складі 15 чи навіть 20 чоловік, і наказала припинити роботи. Юра сперечався, доводив, але нічого вдіяти не міг. Щойно археологи покинули Суботів, до села пригнали будівельну техніку, і забетонували місце розкопок. Уявляєте, навіть не закопали, а забетонували!

- Ніфіга собі! Навіщо?

- Є лише одне розумне пояснення - щоб зробити неможливими подальші розкопки.

- Н-да... Цікаво, як Юра після цього почувався? Я б запив. На тиждень. Мінімум, - сказав Сергій.

- Роман Олександрович Юра не запив. Через якийсь час після цих подій він потрапив до психлікарні і покінчив життя самогубством. Як тобі такі докази, Сергію?

- Це вже серйозно. Не вірю я у такі збіги, - похитав головою Сергій.

- Отож...

Запанувала тиша.

- Слухайте, - ляснув себе долонею по лобі Анатолій, - а може Юра знайшов тіло Хмельницького? Ти ж казав, що він знайшов у церкві якісь скелети?

- Так, знайшов. Але то не Хмельницький. Гетьмана так не ховали б. Його неодмінно поховали б у склепі, вбраним у багатий одяг, а не просто скинули б у яму, і присипали землею.

- А хто ж тоді ці люди?

- У мене є версія, але ти Сергію знову скажеш, що вона не підкріплена доказами.

- Кажи вже, Ромка, не нагнітай.

Роман потер підборіддя, і зважуючи кожне слово почав говорити:

- Після смерті Богдана ходили чутки, що агентам поляків чи московитів все ж вдалося добратися до гетьмана, і отруїти його. Якщо це правда, то така людина, як Ларін Капуста цього б просто так не залишила б. Він би все зробив, що знайти вбивць. А коли б знайшов - то за древнім звичаєм міг віддати наказ поховати вбивць разом зі своєю жертвою, цілком імовірно що навіть живцем. Але експертиза скелетів не проводилася, тож сьогодні довести це неможливо.

- Ого, - вражено перезирнулися Сергій з Анатолієм. - Вважаю, що це можна трактувати як побічний доказ, - сказав Сергій.

- Отже, якщо Ромка правий, то у Суботові осіли скарби Межигірського монастиря і скарби Хмельницького. Непогано прибарахлилися суботівські селюки.

- Я б не радив їх ображати. Це може бути небезпечно.

- Не переживай Ромка. Я можу себе захистити, - зневажливо пхикнув Анатолій.

- А що тепер у Суботові? У наш час?

- На перший погляд нічого особливого. Мало чим відрізняється від інших сіл. Але коли придивитися уважніше... Я трохи почитав, і побачив, що протягом сторіччя сільські голови є членами одних і тих родин. Так само і дільничні міліціонери.

Знову за столом запанувала тиша. Ніхто не звертав уваги на п’яного Олексія, яки спав схилившись на стіл, охололі шашлики і картоплю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.