Бездоганне

Любов стебло повила по мені,

розкрила запахущі білі квіти;

справдилась так, що ніде правди діти.

Спинились ночі, зупинились дні.

Світ виповнився. Друзів бастіон

круг мене став тісним і теплим колом.

Мої пасьянси склалися у долю.

Мені скорились води і вогонь,

і на Подільській лінії трамваї.

Безхмарно від Житомира по Вуж.

Ще, може, дощик буде - та чому ж?

Триває пісня, і любов триває.

І непотопно тануть в глибині

сонця, великі, лагідні та мирні...

Чому ж, і правда, дивно так мені,

немов за двері кинутій сокирі?