Наречена відьма

Їй не давало дихнути. Вона нічого не бачила та й не була певна, що взагалі очі має відкриті.

Раптом у голові прозвучав голос:

— Я не питаю, хочеш сили чи не хочеш, дівко! Ти мене прикликала, ти моєї допомоги попросила, а чи помогти і якщо помогти, то як — те я вже сам вирішую. Отож бути тепер тобі відьмою, знати таємниці, які не знають інші, та мати сили, що іншим і не снилися. Ті сили дадуть тобі довголіття, міцне здоров’я, дужу силу, як у чолов’яги доброго. Що віддаси мені на заміну того всього?

Дівка хапалася руками за горло, намагаючись послабити уявну мотузку, що її стискала. Не думалося їй тоді ні про що інше, окрім повітря.

— Кажи, що віддаси за мою поміч? Може, свою родину чи, може, свою майбутню дитину? — посміхався Чорнобог.

— Ні! Ні! — викрикнула Настася. — Не треба мені твоєї дужої сили, мені й моєї стане. І літ довгих не треба, хочу як звичайна людина жити!

— Віддаєш мені у плату мої ж дари? — звів брови чоловік.

— То ж тепер моє, то я можу відати його назад, — мовила Настася.

— Ач яка! — гмикнув. — Розумниця! Приймаю те. Завтра, як вбиратимуть тебе жінки на весілля, вибери собі темне вбрання. Від світанку до зустрічі з нареченим мовчи; стануть вас женити — матимеш змогу втікати до благословення. Як у церкву ногою ступиш — пропаде сила й не вернеться. І завжди пам’ятай, що ти накоїла...

Задушливий дим швидко відступив. Рогатий Чорнобог лукаво усміхався, тоді торкнувся пальцями дівочого чола і перекинувся на темний клубок, що гулькнув назад до тої миски з водою та там і зник.

Настася так і сиділа навколішки, важко дихаючи. Не вірилось їй, що то вона змогла зробити, що все те щойно саме з нею відбулося.

Хмари не небі потрохи розступились, випускаючи на волю срібнолиций місяць. Він нарешті міг вільно споглядати, що там воно внизу коїться.

Позаду хтось закопошився, і вона різко озирнулася, приглядаючись до рогу хатини. Там хтось стоїть? Піднявшись із землі, вихлюпнула залишки води під калину і, тихо ступаючи, пішла до хати.

Орися, як тільки-но забачила, що сестра йде, шмигнула до ґанку, аби скорше повернутись у ліжко, але не встигла. Настася перестріла її в сінях, окинувши суворим крижаним поглядом. Дівчинка й так од страху заклякла, та й добряче замерзла, стоячи на вулиці босоніж, а тут ще ні звідси ні звідти виникла перед її носом Настася! Аж подих їй перехопило.

— Ти чого не спиш? — з докором спитала та.

— Я... я...

Здавалося, дитя зараз розплачеться, так їй страшно було. Таке вона побачила тієї ночі, що, певно, й до віку вже не забуде. Хотілося прихилитися до сестри, аби відчути себе нарешті в безпеці, але її холодні очі не дозволяли ні кроку ступити, ні слова мовити.

Коли зблідлими щоками Орисі покотилися градинами сльози, Настася опам’яталася. Ніби прокинулася від якогось сну. Господечку, налякала дитину!

Опустившись перед нею навколішки, простягла руки та обійняла дівчинку, притуляючи до себе.

— Пробач! — прошепотіла. — Пробач, Орисько, я не хотіла тебе лякати.

Сорочка в неї на плечі майже одразу стала мокрою од сліз, бо вони з Орисиних оченят все капотіли й капотіли. Ледь вона стримувалася, аби не схлипувати. Не вистачало ще когось розбудити!

— Пробач... — ще раз прошепотіла Настася. Хоч і сама боялася, але мусила спитати: — Орисю, ти щось бачила, правду кажи?

Дівчинка сильніше притулилася до сестри й уперто мовчала.

— Скажи мені правду, скажи! Що ти бачила?

— Все... — тихо і невпевнено проронила Орися, ніби очікуючи, що те слово зруйнує все довкола. Ніби від нього в ту ж мить мала впасти стріха, та й сама хата тієї ж миті десь провалилася б, і сарай, і буда старого пса, і криниця, та й вони з Настасею.

Але нічого нікуди не провалилося. Як стояло, так і залишилося стояти.

Настася глибоко вдихнула холодне повітря та міцно заплющила очі. То мала бути лише її ноша, ніхто не мав знати, що вона накоїла.

— Прости, сестричко, — зітхнула вона, відсторонюючись, аби глянути дівчинці у вічі, — ти не мала того бачити. Сподіваюсь, тобі ніколи не доведеться зрозуміти, чому я це зробила.

— Ти будеш тікати з весілля? — тихо шмигнула носом Орися.

Настася тільки згідливо хитнула головою.

— То діти на вулиці мали рацію, коли казали, що ти відьма? Казали, що через те тебе ніхто заміж і не бере.

Дівчина сумно всміхнулася:

— Та, може, й правда.

— А куди ж ти тікатимеш, де будеш жити?

— Не пропаду, — запевнила. — Не пропаду. Не знаю, коли побачимось, лише... Пообіцяй, що пильнуватимеш матінку з батечком?

— Я думала, ти їх не любиш, — зізналася дівчинка, сором’язливо опускаючи очі додолу.

— Як же? Вони ж батьки наші, як не любити.

— Але вони віддають тебе заміж за того, за кого ти не хочеш... А за обранця твого не хочуть...

Настася змовчала, не маючи що відповісти. Гірко замислилась над тим, що коїться в її житті й чому. І що коїтиметься в нім далі... А потім, зрештою, лише знову попросила:

— Пообіцяй!

— Я обіцяю! — ледь не вигукнула Орися, зачаровано дивлячись, як мокріють очі сестри. Їй здалося, що Настася зараз розплачеться, але ні, вона лише стомлено усміхнулася й поцілувала дівчинку в чоло.

— Ходімо спати, Орисько. У мене ж бо завтра весілля.