1

Сарай на краєчку села напіврозваленим стояв. Трухляві дощечки розсипались від найменшого руху, дах ледь тримався. Всередині було повно старої соломи, зігнилої, зіпрілої. Вона встеляла всю підлогу, окрім клаптика в куті, де стояли великі діжки. Колись у них закладали самогон. Колись біля того сараю красувалася гарна невисока хатина з охайним подвір’ячком та тином, на якому господиня завше чіпляла миті горщики та вивішувала ковдри.

Потім сталося лихо — у стріху влучила блискавиця. Снопи соломи, що частина з них там зберігалася, зайнялися, і так згоріла вся будівля. Господарі переїхали в інше місце, од хатини за довгі роки не залишилося майже нічого, а сарай стояв закинутий та немічний.

Настасина баба, коли ще жива була, все забороняла онуці ходити до того сараю, особливо в похмуру погоду.

— Бог скарав тих людей, дитино,— казала стара. — Вдарив блискавицею, аби очистити святим вогнем те прокляте місце! Відьмою була та жінка, відьмою! З чортами водилася — я мала була, сама бачила. На власні очі, дитино. Ми ховалися по кущах та на цілу ніч засідали, аби підгледіти,

чим Йванна займається. А вона — тільки за північ, з дому плиг через тин і покотилася, ніби клубок, до річки. І купається там пів ночі, купається! Чого б то нормальній жінці вночі купатися?

Дівчинка бабку уважно слухала, а робила собі своє. Таж коли її добропорядна бабця дитям тікала з хати, аби за відьмою підглядати, то що було вже мовити про її онуку. «Вража дитина», як називала її в миті гніву мати, була тиха та не сварлива. Все собі слухає, все головою хитає, та жди сто літ, що зробить так, як велено, коли сама того не хоче.

Сидячи на одній із бочок, Настася підпирала спиною стіну сараю. Хитала спущеною ногою вперед-назад та згадувала, як за те її бабка колись сварила. «Не колихай чорта!» — кричала стара та замахувалась якоюсь ганчіркою, аби потягнути онуку за непослух.

Пальцями дівка перебирала гілочку деревію, час від часу підносячи її до носа та втягуючи запах, який вона дуже любила.

— Тебе віддають за якогось князька з міста? — спитався парубок, що сидів на підлозі біля тих бочок, підстеливши під себе оберемок сухої трави.

Дивився він перед себе, намагаючись угледіти через тріщини в протилежній стіні, чи їдуть дорогою попри село вози із зерном. У цю пору в міста завше починали возити врожай із близьких до них сіл та поселень.

— Так,— вимовила, ніби все повітря видихнула. — Якийсь князьок із Країв посухи, чував? Кажуть, тамтешній владика має єдиного нащадка, та й той трохи недоумкуватий.

— То це за нього тебе й віддають? — здійняв парубок на неї очі. А вона якраз погляд опустила, зустрічаючись із його.

— Ага. Що ж ти хотів? Дівка, що має дев’ятнадцять літ, а ще досі не за мужем, та княжич, що у двадцять із чимсь там літ не тямить, з якого боку сонце спати лягає, з якого встає. Чим не гарна пара? Ото й мої батьки так надумали, несила їм уже терпіти мене в хаті.

— Самі винуваті,— гмикнув хлопець. — Віддали б тебе за мене, то вже три весни як мали б заміжню доньку. Може, уже й онуків бавили.

На кривий усміх Бразда всміхнулася й дівчина, може, навіть трохи рум’янець торкнувся її щік од тих слів. А забачивши те, парубок ще ширше всміхнувся.

— За тебе мене тепер, як і три роки тому, ніхто не оддасть. Певне, дівувала б я до скону, а за тебе б не оддали. Мати каже, що ти з бісівського роду.

— Веселі справи,— озвався він, ні краплі на те не образившись. Забагато він уже подібних промов чув на своєму віку, аби хоч якось на них реагувати. — Я чув про ту біду посушливих країв. Чутки ходять, що та княгиня, як її?.. Бойжевські вони ніби? Якось впала з жеребця та сильно черевом вдарилась. Ледь відпоїли, а потім ще й виявилося, що вона при надії ходила.

— Отакої! — похитала головою Настася. — Не чула такого. Звідкіля знаєш?

— Та таке говорять,— знизав плечима її співрозмовник, лукавий погляд з-під чола кидаючи.

Не сховався він од дівчини, а може, Бразд його і не ховав. Та Настася в німому питанні підняла чорну брову, показуючи, що не вірить у його незнання.

— Ну гаразд,— засміявся хлопець та й узявся відповідь давати: — Коли те сталося, приїздив гінець до матінки та й просив, аби за немалу уплату зготувала вона цілющого відвару для княгині.

— І вона погодилася? — зацікавлено спитала Настася.

— Авжеж, тільки грошей не взяла. Сказала, що запізно вже до неї з таким проханням звертатись. Бо од того нещастя тоді вже й тиждень минув. Та відвар вона зготувала, тілько-от, видко, так до кінця він і не допоміг.

На якусь мить їхня балачка стихла. Кожен собі незворушно сидів та про своє думав. Парубок впхнув до рота суху стеблинку якоїсь трави та повільно пожовував її кінчик. Дівчина далі вертіла в руці суцвіття кривавника, гадаючи, як то воно так сталося, що мати її обранця колись врятувала нелюба, за котрого її тепер віддають.

Знадвору почулося тарахкотіння залізних коліс та поскрипування дощок, з яких були збиті великі вантажні вози.

— Бразде,— покликала його дівчина, не зводячи погляду із прощілини в стіні, крізь котру виднілася вузька смужка шляху.

— Та бачу,— озвався хлопець, відразу зрозумівши, що

має вона на увазі.

— Вози їдуть,— все-таки сказала, хоч не було в тому потреби. — Тобі треба йти.

— Треба. Мати хотіли до заходу сонця наш віз навантажити та й по опівночі рушати до міста.

— Шкода, що ти їдеш. Навіть келих медовухи не вип’єш

за моє щасливе подружнє життя,— усміхнулась Настася.

— Вип’ю, коли ти будеш виходити за мене,— гмикнув Бразд, ліниво зводячись на ноги.

Обтріпав штани од дрібного сміття, що від трави поначіплювалось, та й сунув руку у внутрішню кишеню розстібнутого жилета. Дістав звідти скляну пляшечку, до самого корка наповнену темно-коричневою рідиною. Ту річ він

простяг дівчині, вкладаючи їй те в долоню.

— Моя мати тобі передала. Казала, ти все знаєш, що робити,— прошепотів він.

— Твоя матінка мене любить, здається, більше, ніж моя рідна мати,— вона стисла в долоні ту пляшечку, а тоді запхала її собі за пояс.

— Вона буде щасливою бачити тебе своєю невісткою.

Вона на те лиш усміхнулася. Бразд пригорнув її до себе за стан, і кілька митей вони дивились одне одному у вічі, а тоді парубок потягнувся до її чола та невагомо його поцілував:

— Чекатиму тебе в день твого весілля, опівночі за рікою.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.