Пролог
Так вже сталося, що мені довелось їхати зі столиці у якусь Тмутаракань. Колеса поїзда відстукували ритм мого серця: тудух-тудух, тудух-тудух. Я дивилась у вікно і було не цікаво. Дістало все. Батько сказав, що це чудова нагода все розпочати спочатку. Кому воно треба це спочатку? Я люблю місто. Я люблю компанії, танці, хлопців. Я люблю нічні вогні, нічне життя і все, що воно за собою несе. Той скандал, що стався, мене взагалі не турбує. От хто хоче від нього скритися, нехай скривається. Кудись їде, щось міняє і починає нове життя. Мене і старе влаштовувало.
Поїзд ритмічно відстукував, а я літала у своїх думках. Чого треба було їхати у цьому смердючому поїзді, не можна було машиною? А, так, я ж тепер на віки вічні проклята. «Будеш жити як усі звичайні студенти», -батько горлопанив так, що ледь не оглохла. Хай йому грець! Що значить, як звичайні студенти? Це що голодний і холодний? Я що тепер буду як оті ніщєброди, що в Універі лазили? Може ще і за стипендію мені вчитися? Фігня якась. Треба хоч дізнатися, скільки в мене на картці. Полізла до телефону. Що?! Він здурів?! Це жарти?!
«Це п…», -не витримала і сказала вголос. Зі мною в купе їхала якась літня жінка. Вона обурилась, але більше для годиться. Бо дуже уважно споглядала за мною.
Вийшла у тамбур, набрала батька.
-Па, мені цих грошей, що ти дав не те, що на квартиру, на манікюр не вистачить. Що значить нормально і ти все порахував? Який гуртожиток? Ніфіга се! Па, добре, я все зрозуміла. Я винна і спробую все розпочати заново і буду гарною дівчинкою. Я не хочу в гуртожиток.
-Я все сказав, -було останнє, що я почула.
-Б…- все, що прийшло на розум.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!