Маут сугубі. Маргерія.

Не можна зараз хвилюватися, а то видам себе й весь план коту під хвіст.

— Де ця паскуда? — чоловік шепотів до напарника, намагаючись розгледіти силует ліжка.

Хоч фіранки не затуляли вікно, та новий Місяць дарував їм мало світла. Вони нічого не бачили, окрім сірого прямокутника на стіні.

— Темно як у коров’ячому гузні, — скаржився другий. — Шукай навпомацки, і будь обережним, а то ще прокинеться.

Під їхніми моцними ногами скрипіла підлога. Ще трохи й вони дістануться вузького ліжка, а потім нависнуть наді мною. Б’юсь об заклад, що в того, який схожий на вола, у руці мішок, а в клишоногого напарничка — мотузка. Один затисне масною долонею рота й вдарить у скроню, але не сильно, бо хазяїн просив привезти живою, а другий спритно обмотає непритомне тіло й так-сяк накриє його мішком. Ви хоч із розміром вгадали? Я дівчина висока.

— Ти, може, цей, зважай на силу, дівка ж як-не-як.

— Наш замовник чітко висловився: «Аби котка не скакала, то би ножки не зламала». Є, — волоподібний важко дихав, мисливський азарт збудив його.

Шукаючи мою голову, він гладив укрите тіло, доки не доторкнувся до подушки.

— Змерзла бідненька, заховалася, — він захихотів і поліз під ковдру. — Йди сюди, ось її волосся.

Клишоногий повторив за напарником й одразу витяг руку із жмутом шерсті в кулаці. Жменька ще не виросла, щоб мене так просто вполювати.

— Мордѐре, — короткий наказ спрацював.

Тіло під ковдрою смикнулося й випросталося. Мисливці почали задкувати, та я вдарила одного обушком під коліно. Він впав і потягнув додолу іншого. Вовтузячись, вони не помітили, як із ліжка до них вистрибнув собака. У кімнаті нестерпно засмерділо тухлим м’ясом, кислою капустою й екскрементами. На підлогу посипалися тельбухи, заляпавши мисливців юшкою. Почвара хрипко загарчала й приготувалася до атаки. Мені вже нічого тут робити. Я схопила сумку й вискочила в коридор.

Власники й гості таверни спали, але вони скоро прокинуться. Галас із моєї кімнати не вдасться проігнорувати. Я бігла вниз по сходах, притримуючи спідницю, адже мені треба відірватися від них якомога далі. Через кухню до заднього двору, а там яблуневий сад і глупа ніч. На світанку торговці спеціями й самоцвітами мають вирушати в Манзилон. Якщо я припхаюся до них раніше, гнати не будуть. Свій травник у дорозі ще нікому не заважав.

Я прочинила тяжкі двері, оглядаючи двір. На мій подив, біля східців стояла підвода з соломою, а запряжений кінь фиркав і місив копитом багно.

— Шось ви довго, ваш коник зачекався, — власник таверни запалив смолоскип.

От гнила лисиця! Здав мене мисливцям, ще й допомогти їм вирішив. А як же відвар глоду, який я тобі, паскуда, щотижня варила? «Любонько, усе пробував, тільки ваш допомагає…», — чи не ти цілував мені ручки й запевняв у вдячності до гробу?

З-за рогу таверни пролунав крик і дзвін розбитого скла. Власник зойкнув і схопив переляканого коня.

— Пане Штембер! — я вискочила на нього зненацька, хоч це й було ризиковано.

Плід кохання гнома й дріади мав огрядну фігуру. Та хай це не вводить вас в оману, він завжди носив пістолет під жилетом. Обороняти таверну від бандюків і гостей, які на підпитку зчиняли бійки, то звична справа.

— Маргеріє, любонько, що сталося? — він закліпав, і розтягнув товсті губи в дурнувату посмішку.

— До мене вдерлися крадії, — я притисла руку до грудей і захекано продовжила, — довелося розбудити охоронця.

— Як-кого? — він не очікував, що я підготуюся.

— Побачила у вас біля сараю мертвого пса, та й думаю візьму собі ненадовго. От і пригодився.

— Йо-о-ой, — власник висмикнув смолоскип із землі, і відштовхнувши мене, забіг до таверни.

З моєї кімнати вже не долинали звуки. Собака знову сконав, мої переслідувачі, певно, теж. Через сади тікати не буду, бо он який красень стоїть. Доїду до стоянки торговців і відпущу його. Або ні, хай кибитку тягне.

Тремтячи від пережитого, я лиш з третьої спроби видерлася на коня. Треба вгамуватися, тварина ж усе відчуває. Не можна зараз хвилюватися.

***

— Сьогодні мені снилися хвилясті пагорби та рідний ліс. Моя Ба, як колись у дитинстві, вела мене по трави. «Саме час зрізати болиголов», — повчала вона, і її голос м’яко стелився вологим споришем. «Він же ще не цвіте», — я шукала білі суцвіття, але поміж кленів виднілася лише невисока трава. «Он як, — Ба заговорила голосніше, — дивись». Вона пішла вперед, чіпляючи пальцями легкий вітерець, її сиві коси куйовдилися на голові, а лляна сукня чорніла крок за кроком. Там, де Ба зупинялася, з’являвся цвіт. «Слухай мене, дитино, мені звідси видно краще ніж тобі…» Натяк зрозумілий навіть дуже. Варто було одразу вирушати, а не чекати, доки посіпаки радника прийдуть по мене. Але хто йому винен, що він не вміє читати зоряну карту? Міг би астрономів закликати. Я теж молодець, не варто було зволікати, — німа Лейла слухала мене, смикаючи своє гостре вушко.

Треба ж було розважати дівча, поки ми перебирали трави. Торговці скоро довезуть мене до Великого Роздоріжжя й залишать біля порталів, а віддячити їм я могла лише доброю заготівлею. Бо не росте в них ні наперстянка, ні чистотіл, ні звіробій. А так хоча б лишу їм рецепти й замовляння, будуть настій робити.

— Прикрий мужик, як його в магістраті терплять? Захтів Вергійової магії, та прекрасно розуміє, що трухлявому діду нема чого змагатися з молодими й дужчими суперниками. Я теж не хоробра лицарка, тому й попрусь бозна-куди за вказівкою Ба.

«Хочеш славної битви, — тут вона бризкає сміхом, — слідуй за Гільдією Авантюристів до Малих драконових гір. А якщо, справді, хочеш знайти уламок, то прямуй на південний схід, у Маут сугубі. І будь обережна, бо мертві степи не підкоряються легковажним та зарозумілим. Прямуй одразу, не чекай на улесливого гостя…» Вона ще покивала пальцем, як знала, як знала.

— Що, думаєш порхнула пташенькою до дикого степу? А попрощатися із залицяльником? То не дуже й хотілося. Та барди хлопи не певні, хтозна чи трапиться він мені ще колись. Я трохи сумуватиму за Еліасом. Його спритні пальці не лише струни бандури вправно перебирати вміють, — Лейла зашарілася й впустила з рук пучок грициків.

— Бідося супив густі чорні брови, поїв мене мускатним вином, і розпитував, чи дуже мені треба в ту подорож вирушати, — продовжила я. — А потім усю ніч не давав спати. На ранок щез, лишивши мені порожні пляшки, страшенний головний біль, і вірш на клапті рудого коленкору в лабораторії, щось там про прощання та страждання. Дочитати який я так і не встигла, бо припхався радник. І як він про мої наміри прознав?

Час від часу радник кашляв, сопів, хрускав кістлявими пальцями, обіцяв майбутнє шанованої пані й завидної нареченої. Та навіть пропонував гроші за уламок. Гроші, мені! Наче не пам’ятав, як я оббивала пороги магістрату з пропозицією відкрити школу зіллєварів. Раз-за-разом приносила сувої з проєктом та постійно вислуховувала відмови. Бо не на часі, бо скарбниця не поповнюється як треба, бо можна й святого подорожника вдома заварити… Фекальні камені! Зовсім вже розпадлючилися з тими знахарками. Гарна справа тримати бабів по хатах і брати свій щомісячний відсоток. Живе біля мене одна, тиха й опасиста, як миша у панській коморі. Її хижка за три роки перетворилася мало не на палац. Кажуть, здоров’я безцінне, та з моїх вікон ту ціну добре видно.

Коли я вказала радникові на двері, то він скочив із лави, гримнув кулаком по стільниці й просичав: «Згною тебе в казематі, відьмо, чорнокнижнице, розпусна дівко, байстрючко…». Не варто ображати некроманта, коли цвинтар поруч, а на ньому твій фамільний склеп. Так, я залишила йому подаруночок. Тепер його будуть відвідувати мертві пращури, приносити чорні лілеї на подушку й цьомати зубами у скроню.

— Ба казала, що жоден чоловік не вартий того, щоб правити моїм життям. Чим більше зим переживаю, тим більше розумію її правоту, — я стисла гладкий срібний медальйон, який теліпався під сорочкою на ланцюжку.

У ньому ховалося туго скручене бабусине пасмо – єдина річ, яка допомагала бути з нею на зв’язку.

— Зібравши усе необхідне, я начепила руду перуку, нап’яла противну рожеву сукенку й пішла домовлятися з твоїм батьком. А пересидіти до від’їзду хотіла в таверні «У Штембера». До того вечора все йшло добре… Я одразу впізнала клишоногого. Він сидів із напарником і сьорбав увесь вечір одненький кухоль пива. Тоді й зрозуміла, що просто втекти мені не дадуть.

Кибитка підскочила на ямі, похилилася вбік і зупинилася. Обережно, щоб не зрушити мішки з хутром, я вилізла назовні під дрібний дощик.

— Вісь тріснула, — Джамал винувато посміхався, його шовкову туніку тріпав вітер. — Пані мають почекати, доки її полагодять.

— То сьогодні ми вже не рушимо? — сонце хилилося до обрію.

— На все воля Пророка, — він звів руки до неба.

Що ж, то було не найгірше місце для ночівлі. Ми стали серед розлогих платанів, які своєю пишною кроною створювали затишну покрівлю. За гладкими стовбурами простягалися засіяні поля, які дозволяли оглядати територію з усіх боків.

Мені не давали ніякої роботи, тому я вешталася за межами табору в пошуках цікавої рослинності. Та не знайшовши нічого, я дістала карту зоряного неба й вже вкотре заходилася вивчати малюнок із своїми примітками. Що я робитиму, коли портал виплюне мене на окраїні Маут сугубі? Про це місце мало відомо, бо нема дурних туди лізти.

Джамал подорожував містечками, які розташовані недалеко від степу, та встиг розповісти мені про напівлисий шмат землі, де не видно й нечутно жодної істоти. Місцеві мешканці лякали його байками про кочівників. Вони дуже рідко приходять із степу, та завжди саме тоді, коли небо затягує синя хмарна завіса, а земля гуде, ніби її щосили топчуть зуброконі. Племена розбивають невеликі стоянки й пересиджують негоду. З містянами спілкуються неохоче, лишень коли треба обміняти зміїну шкіру й сушених волохатих павуків на зброю та хутро. Якби ще з барабанами не танцювали, то можна було б і потерпіти таке чудне сусідство.

Ба, дякую за настанову! Чи там не так страшно, як здається, чи ти дуже в мене віриш.

— Пані Ґрасс! Я вже звільнилася й можу вам допомогти, — до мене бігла старша дочка Джамала.

Її призначили моєю компаньйонкою на час подорожі, а я не заперечувала. Аміна хороша дівчина, але занадто балакуча. Мабуть, тараторить і за себе, і за Лейлу.

— Невже пані не хоче собі русяві коси? — вона дивувалася кожного разу, коли голила мені потилицю і скроні.

Аміна не розуміла, що так зручніше. Адже ніхто не вкраде твоє пасмо, не висмикне волосину в натовпі, не підбере з підлоги. Дружні «колеги» не люблять конкуренції, а от насилати прокляття й недуги — навпаки.

Якось та сама тітка-знахарка, що в палаці викочує яєчком, захтіла мені помститися. Бо, бачте, я в її методику не вірю, і не соромлюся їй в лице про то сказати. Я тоді носила кучері по плечі, чим вона й скористалася. Зняла тихенько волосину з мого плаща, поки ми юрбились біля молочника, і провела обряд. Наступного дня моє обличчя вкрилося розсипом чиряків, та так рясно, що через біль я їсти не могла. Тиждень бабуніним відваром лікувалася й удома сиділа. Відвідувачам ліки видавала вночі через віконце, бо де то побачиш, щоб зіллєвар собі ради не дав. Я відтоді добре засвоїла урок. Хай через шкоду, та все ж.

Знахарці я відплатила тим же. Лице не чіпала, наслала на поважну пані срамну хворобу. Довгенько вона між стегнами чухалась, так то її допікало, що й людей не соромилась.

— Нема коли за ними доглядати, — вкотре брешу я.

Добре, що про татуювання не питає. Розповідати про знаки некроманта геть не хочеться. На мене й без цього поглядають з острахом. Висока, струнка молодиця в шароварах їх бентежить. Але приймають мене тут із шаною й турботою.

— А чому в пані різні очі?

— Бо татко мали жовті, а матінка блакитні. І так вони мене любили, що мені дісталися два кольори.

Мати померла народжуючи мене, а про батька Ба нічого не розповідала. Вона вже тоді була древня, та мене виростити спромоглася. Я пережила п’ятнадцяту зиму, коли вона зникла. Спокійно вдома не захтіла помирати, розуміла бо, що я намагатимусь її підняти. Конфлікт некроманта й цілителя, та тоді мене більше тягнуло до мертвого, аніж до живого, мамин спадок. А Ба з малечку мене до сили природи навертала. І після смерті не полишила, так бува дістає, що й серед ночі можу встати і її рецепти занотовувати. Тому чи ні, та одне око посвітліло й жовтим зробилося.

— А це правда, що пані може говорити з рослинами?

— Аміно, де ти це почула? — такого про мене ще не вигадували.

— Наш новий гість сказав, — вона махнула рукою десь у бік кибиток. — Я слухала його й батька, поки вони багаття розводили.

Та-а-ак, а оце вже цікаво.

— А давно він тут? — я обтерла рушником голову й схопила свою торбу.

— Ото як пані пішли, то він з’явився, — дівчина взяла мою руку й потягла до стоянки.

— Ні, стривай, в мене для тебе є завдання.

— Правда? — вона заплигала на місці.

— Ідіть із Лейлою на поле, яке жовтим цвіте, пошукайте там мелісу. Заварю нам з неї чаю. І вночі ми спатимемо міцно, а на ранок будемо бадьорі.

Аміна щодуху побігла за сестрою. Коли вона повела Лейлу вниз до поля, я, оглядаючи кожного біля багаття, підійшла до своєї перехнябленої кибитки. Поруч лежала зламана вісь. Придивившись до місця тріщини, я пошкодувала про те, що одразу її не перевірила. Дерев’яний стрижень де-не-де покрився плямами червоної плісняви, так ніби кибитку надовго закинули біля гнилих боліт. Таке місце оминути важко — смердюча водойма з масними пухирями на поверхні, а навкруги червоні сухі покручені дерева. Збирати плісняву треба у спеціальній масці й рукавичках. Я ж її використовую для виготовлення отрути від термітів і мурах. Але хто з торговців нею бавився, я не знаю.

Я обережно визирнула з-за дерев, та гостя ніде не було видно. Кінь чужий стриножений стоїть, на опоні ні напису, ні гербу, ні знаку гільдії. Може, змучився та спить? Чи до вітру відійшов?

Ельфи спокійно займалися своїми справами. Нергиз готувала курку з фініками, а біля неї сиділи чоловіки, які очікували на свою порцію. Джамал із товаришем щось писали на сувої, три жінки крутилися одна біля одної, приміряючи картаті хустки. Усе б нічого, якби не бліді, застиглі мов воскові маски, обличчя смаглявих ельфів.

— Чарівна картина, правда? — він був зовсім поруч, позаду мене.

Я спокійно обернулася, бо різкі рухи могли спровокувати його застосувати силу.

— Не можу погодитись.

Обпершись на голий платанів стовбур, стояв худорлявий чоловік, увесь загорнутий в чорну туніку. Під глухим каптуром блищали очі, решту ховала чорна маска.

— Що ж ти, невдячна пані, відправила дітей так далеко від стоянки? Невже тобі набридли ті малі, щоб отак необачно їх позбутись?

— Де дівчата? — я намагалася говорити спокійно, та він усе зрозумів.

— Для чого тобі ельфові виродки? Хочеш, я їх повбиваю, а ти піднімеш тих, хто тобі припав до душі? — чужинець глузував, та його рука міцно стискала руків’я шаблі, яке мерехтіло червоними турмалінами.

Трупний хробак, приперся тут і погрожуєш!

— Що ти хочеш? — я торкнулася мочки вуха й непомітно зняла маленький кульчик.

— Щоб ти вирушила зі мною до Маут сугубі. Бачиш, у мене немає всезнаючої бабці, яка б направила мене у вірному напрямку, — крізь тонку чорну тканину я бачила, як цей покидьок шкіриться.

— Ти переоцінюєш обізнаність старого духа. Я зараз знаю не більше ніж ти.

— Іншої відповіді я не очікував, — він вихопив шаблю і притис вістря до моєї шиї.

Повільно опустивши руки, я жбурнула кульчик йому під ноги. Він одразу ж спалахнув, утворивши синє полум’я. Гість відсахнувся, і його рука опустилася, а я кинулась до Джамала.

— Гей, чуєш мене! На нас напали! — та ні він, ні будь-хто інший навіть не глянули на мене.

— Даремно стараєшся. Твої нові друзі не зроблять нічого, доки я не дозволю.

Він не жартував. Не знаю, що то за мара, та стовбичити без діла часу нема. Відбігши на декілька метрів від нападника, я стала навколішки й встромила пальці в сухий, розсипчастий ґрунт. Най допоможуть мені сили потойбіччя підняти мертвих створінь, яких коли-небудь ласкаво приймала ця земля!

— Сурдж, волюнтатем парере! Сурдж, волюнтатем парере! Сурдж, волюнтатем парере! — під час промовляння на моїх руках посиніли й набрякли судини.

Малюнок на тілі нагрівся й почав свербіти. Так буває, якщо лити енергію задарма. Я все-таки продовжувала кричати, попри пекучий біль і сміх противника. Він кинувся до зачарованих ельфів, та перш ніж я встигла бодай смикнутися в його бік, махнув шаблею і відтяв руку Джамалу.

Тільки не кричати. Тільки не кричати. Не можна, бо прибіжать дівчата. Не знаю, що за звук вилетів із моїх вуст, та гостя це дуже потішило. А Джамал продовжив тримати сувій, уважно вивчаючи записи. Відрізана рука ворушила зап’ястям, пишучи на землі сухим пером. Він замкнув їх у часовій петлі. Із страшної Джамалової рани не впало ані краплі крові. Дрібна мошкара, відчувши поживу, щільно обліпила його плече.

Гість знову замахнувся шаблею, приготувавшись скалічити ще когось.

— Добре, добре, — я підняла руки догори. — Дозволь мені пояснити все дівчатам і допомогти Джамалу.

— Малі сидять у траві, та не переймайся, вони нікуди не подінуться. А з цим роби що хочеш, — він знизав плечима й відійшов від ельфа. — Поквапся, треба рушати, доки не почало сутеніти. А якщо захочеш втекти чи зробити щось зі мною, то оцих ніхто не врятує. Тож краще тобі ду-у-уже постаратись, щоб я повернувся зі степу живий.

А день так добре почався. Мені снилися хвилясті пагорби та рідний ліс.

***

Не хочу розплющувати очі. Зараз прокинеться Саіле, почне штурхати мене палицею та змусить приготувати сніданок. Не пам’ятаю, скільки ми вже блукаємо цими проклятими землями. Моя карта лиш приблизно вказувала напрям. Ба говорила, що уламок впав під найяскравішу зорю α сузір’я Окулі Сіренібус. Зірка сходить на небо, коли сідає сонце. Саме тоді я дістаю астролябію, а Саіле компас. Отак спільними зусиллями ми майже дісталися до потрібного місця.

Дорогою нам траплялися зламані портали: пласкі дзеркала з тріщиною посередині. Як доторкнутися такого, то можна потрапити під іскропад. А ще, біля нього не діє магія. То не я перевіряла, то Саіле витяг про всяк випадок шаблю, а вона не зреагувала на його дотик. Як помічали портал, то він хапав мене за барки і відводив геть. Що такого страшного в них, я й досі не розумію.

Коня забили кілька днів тому, бо годувати таку велику тварину тут нема чим. Хотіли смачно повечеряти, та з-під землі повилазили зубаті тваринки, які були схожі на кротів, і пошматували конячий труп швидше ніж ми встигли видерти з їхніх закручених пазурів бодай шмат м’яса.

Воду знайти важко. Ми натрапили якось на озерце чи пак на велику калюжу, то я тричі пропускала ту рідину через мою трубку з фільтром, а вона однаково залишилася каламутна й смерділа затхлістю. Нічого не поробиш, коли схочеш жити, то питимеш і таке.

Місцева фауна різноманіттям не радує. Зате я спробувала на смак польову мишу, жовтого вужа, яйця якоїсь дрібної рептилії та велетенських членистоногих, які були схожими на жука-носорога. Смажені, вони хрумтять, як свіжі грінки. О-о-о, хлібчик. Аж у животі забурчало.

— Вставай, рохля, — ну от, почалося. — Тобі часом бабця не наснилась?

Я відштовхнула палицю від грудей і важко підвелася. Бік, на якому я лежала, занімів, бо спати на холодній, твердій землі страшенно незручно.

— Зніми з мене ці брязкальця, і я знову зможу спілкуватися з потойбічним, — гиркнула я, трясучи руками.

— Щоб ти щось утнула? А так я точно знаю, що браслети тебе стримують, і силоньки в тебе зараз як у горобця під коліном, — обтріпуючись, хвалився він.

І як йому не набридло замотаним ходити? У такому, хіба що суховій терпіти зручно. А як сонце припікає, то ледь хекає. Саіле схожий на жреця Місячної Тіні, ті теж загорнуті в чорне, як лялечки. Тільки пахне від нього не мускусом, а жасмином. Завжди свіженький. Я теж знаю такі закляття, але не застосую. Моя вовняна сорочка скоро перетвориться на брудне дрантя, а шаровари уже всі в колючих бибряшках, які не відриваються від тканини. Найімовірніше, походження у них не рослинне.

— Тоді чекай хоч до скону. Некромант без магії, як ґазда без кошари.

— Поговори мені ще, — Саіле сміявся, хоч і погрожував. — З нас могла б вийти непогана команда, якби не твої наївні наміри. От знайдемо уламок, віднесемо його Вергію, і заявимо право на владу. Хтозна, може старий поділиться трішки силою?

— Навіщо це тобі? — тринди, тринди, та я все-таки знайду спосіб зняти браслети.

При найменшій спробі чаклувати я відчувала, як зап’ястя жалять тисячі голок. Відчуття посилювалось, як тільки я намагалась чаклувати сильніше. Шкіра під браслетами порепалася й вкрилася саднами. Та нічого, моя ранозагоювальна мазь і не з таким справлялася.

— Перше що зроблю, так це призначу людську расу головною, з найвищими привілеями, — він замріяно подивився в сіро-блакитне небо.

— Тебе що в дитинстві ельфи покусали? — я згадала, як він ставився до торговців.

— Вони – це помилка природи. Пихаті виродки, які мають прислужувати людям, — Саіле плюнув на сухий будяк.

— Цікава теорія. Та я протилежної думки.

Звісно, йому це відомо. Він нічого не відповів, мовчки порпався в наплічнику, дістаючи з нього книжку й чашу. Знову ворожитиме, та знову марно. Спостерігати за цим нудно, що я там не виділа. Бабуню, де ж ти є, коли ти так мені потрібна?

Навкруги, аж до самого горизонту простягається степ. Де-не-де височіють невеликі пагорби, стирчать колючі чагарники й кактуси. Ось і біля нашої ночівлі росте купка товстих, пухнастих сукулентів. Один із них майже зацвів, крізь сіруваті приквітники пробивалися рожеві пелюстки. Я взяла суху гілочку й розворушила його квітку до середини. Потривожений бутон затрусився й порснув їдкою рідиною. Декілька крапель потрапило на мій черевик, шкіра почала диміти, і мені довелося його хутко скинути. Отрута пропалила його наскрізь. Срака-мотика! А якби то було моє обличчя!

Зрошений камінь тихо тріскався, мов кавалок сухої глини. У носі защипало, ніби я надихалася нашатирних крапель, а в голові запаморочилося. Я сіла перед диво-кактусом й обернулася до Саіле. Він сидів над чашею, зосереджено бурмочучи замовляння.

Удруге не так страшно, головне ухилитися. Як тільки кактус випустив нову порцію рідини, я швидко притисла браслети до плям на камені. Сріблястий метал нагрівся й місцями почорнів. Головне не притуляти руки до тіла, може, отрута пізніше пропалить мені шлях на волю.

Земля під ногами здригнулася. Саіле припинив бурмотіти, і прислухався. Кактуси виструнчилися й повалилися в різні боки. З-під них полізли лисі, з червоними плямками на верхівці, стебла. Вони пробивалися й в інших місцях, розпушуючи твердий ґрунт. Я відійшла на декілька кроків і зупинилася біля Саіле.

— Що ти наробила!? — він схопив наші речі й став переді мною.

— Не знаю, воно само. Я поворушила квітку, і ось…

— Воно дуже небезпечне?

— Я це вперше бачу, як і ти. Стривай, здається, я знаю, що зара буде. Тікаймо!

То були не червоні плямки, а отвори — плюються не тільки квіточки. А кактуси, чи що воно таке, слугує приманкою у цієї рослини. Ми бігли, перестрибуючи зелені кубла. Добре, що торби схопили, правда, шабля так і залишилась там, бо провалилася під землю, коли з неї стебла перли.

З усіх боків на нас летіли їдкі струмені, Саіле ледь встигав прикривати нас. Він розмахував широким металевим віялом, створюючи рятівний вихор. Я бачила такий у Нергиз, вона шкрябала по пластинках шилом, вимальовуючи закруглені ельфійські літери. Шабля, певно, теж була крадена.

— Зніми… Зніми їх! Удвох ми краще впораємося, — захекано благала я, коли вони вдруге поцілили в мою сумку.

— Зараз? Це тобі не звичайна прикраса, — він штовхнув мене вперед, врятувавши від пострілу.

Рослин все більшало й більшало. Ми мчали, уже не розбираючи дороги, а під нашими ногами чавкотіли роздушені стебла. На мою голу стопу налипла зеленкувата каша. Зап’ястя свербіли й пекли, а я за звичкою намагалася чаклувати, нехай і в браслетах, та я некромант, чи як? Ба казала, що в складних ситуаціях треба затаїтися й пильно спостерігати за подіями. А про екстремальні випадки чомусь не згадувала.

Саіле вирвався вперед, бо так йому було зручніше блокувати струмені, і я трохи відволіклась на вивчення місцини. Десь попереду виднілися чагарникові зарості. Над ними миготіли блискучі крапочки. Вони збилися в хмару й стрімко наближалися до нас, ніби їх несло сюди вітром.

— А-а-а! — зойкнув Саіле й ляснув себе по шиї. — Воно влучило? Влучило? Дідько, як же боляче.

— Ні, тканина ціла, то щось ін… Ай! — тепер я трусила головою, відчуття було таке наче хтось поцілив мені в потилицю дрібним розпеченим камінчиком.

Сяюча хмара розпалася, а її клаптики повільно осідали на оскаженілі рослини. Ми пробігли повз одну й одразу ж вкрились блискітками.

— Та що ж це!? — він смикав плечем і лаявся.

— Саіле-е-е!

— Га!

— Це комахи. Нас кусають блискучі мушки!

Я б могла й не казати. Скрізь, де вони діставалися шкіри, виникав сильний біль. В якийсь момент мені здалося, що я впаду й більше не встану. Перед очима все пливло й мерехтіло, а ноги чимдалі, то тим гірше мене слухались. Саіле схопив мене за комір і щось прокричав, але я чула лише лайливі інтонації. Не хочу розплющувати очі. Не хочу розплющувати очі…

***

— Гарна була пригода, так?

Ба легенько торкнулась пальцями до моєї щоки, витираючи сльозу. Від цього захотілося розридатися, ніби я мала, і забила коліно об двері, коли гралася із сусідськими дітьми у квача. Треба багато було про що спитати, але мене стало лиш на те, щоб міцно її обійняти. Вона пахла любистком і волошками.

— Ага, — я жалібно шморгала носом.

Навколо було темно, ніц не видно. Крижаний вітерець лоскотав ноги, десь крапотіла вода й співали цвіркуни. Але йти звідси не хотілося.

— Ба, що мені робити?

Вона не відповідала, лише мугикала колискову. То була пісенька про козеня, яке загубилося в лісі, бо втекло від ґазди за блакитним метеликом.

Ти ж саме прибігло, подивися пильно,

Ратиці маленькі, неглибокий слід,

Йде доріжка вправо, ну а потім вліво,

Біля річки вгору, там чекає дід…

Я тихенько заспівала, сильніше притискаючись до холодних бабуніних плечей.

— Досить прикидатися, я ж бачу як ти щось шепочеш, — голос Саіле вирвав мене з приємної мари.

Він підніс мені до вуст бурдюк, хотів напоїти, та лише намочив обличчя. Повільно повертався біль. М’язи пульсували в різних місцях, у голові гуділо й бемкало, наче хтось місив ступою в чавунній макітрі. А щоб тебе, Саіле, качка копнула!

— Лиши мене, — грізно не прозвучало, бо голосочок був як у зляканого ягняти.

— Зібралась дуба врізати? Е-е нє, діставай свої пасочки й полікуй нас.

Вечоріло. Я лежала між куцими кущиками, вкрита його плетеним коциком. Нічого собі, яка щедрість! Саіле розвів багаття, у казанку щось булькало, а поруч стояли кухлі з яких йшла пара.

— Як ми врятувалися?

— Ми? — він цокнув язиком. — Я затяг тебе сюди й кинув, а сам пішов палити кущі. Тут кам’янистий ґрунт, агресивні кактуси, певно, таке не в змозі подолати. А комашкам не сподобався дим від вогню. Кущі не горіли, більше чаділи, і це їх відлякало.

Виглядав він кепсько. Одне око набрякло й не розплющувалося. Через подертий рукав виднілася рана, кров змішалася з брудом та запеклася. Він тримався за правий бік, коли підвівся, то нахилявся й морщився від болю.

Я повільно обмацувала себе. Кістки цілі, і то вже добре. Нога без черевика геть страшна, і вся сіра в чорних потьоках. А шкіра вкрилась пухирями й почервоніла. Опіки то чи укуси — не зрозуміло. Я потерла зап’ястя й не змогла стримати радісний крик. Браслетів не було! Ось чому я зустрілася з Ба.

— Не сподівайся, що це надовго, — Саіле помішував юшку дерев’яною ложкою. — Оклигаєш, то знову одягну.

— Тобі як і мені потрібна допомога. Я буду чаклувати, бо інакше ліки не подіють. І ще я маю тебе оглянути.

— Що, і на побачення не запросиш? Одразу роздягнеш?

— Як хочеш. Лікування — справа добровільна.

— Спочатку ти. Звідки я знаю, що у твоїх флаконах?

Ну звісно, брехун і крадій не довірятиме нікому.

Не з першого разу, але таки вдалося очистити себе та одяг. Уже й забула, як це, коли леп не скочується від найменшого дотику до тіла. Я дістала свої мазі й відвар із вербової кори. Є в мене й макове молочко, що добре вгамовує біль, але мені треба бути тверезою та при свідомості.

Саіле нишком спостерігав за мною. Коли я випила настій і роздяглася, він зручно всівся, і забувши про вечерю, почав вивчати геометричний орнамент на моїй спині. Печатка некроманта вкриває обидві лопатки, симетрично звужуючись до шиї й попереку.

— А спереду таке є? — Саіле підсунувся ближче.

— Тільки рипнись.

— Що я там не бачив? Якщо треба допомога, не соромся. Я вмію бути ніжним.

— Пішов би ти погуляв.

— Серйозно. Сіднички натру, у тебе там он ґулю видно.

Я пришвидшила маніпуляції. Відбиватися від хтивого мужика не було сил. Коли я одяглася, то зібрала в купу пляшечки й флакони та поставила перед ним на коцик. Сама ж замотала босу ногу у відріз для пов’язок, відійшла вбік і відвернулася.

Чагарники росли кривими рядками, утворюючи хаотичні зарості. Між ними в різні боки тягнулися тонкі доріжки, засипані дрібним гравієм. Не зовсім властиве степові таке покриття. До того ж складалося враження, що його сюди навмисно натрусили. Невже ті самі кочівники, про яких розповідав Джамал?

Від згадки про торговців стисло горло. Як вони там? Чи живі ще? У кращому випадку, вони так і залишилися в часовій петлі, а в гіршому… Не хотілося уявляти. Гірко й соромно, що ельфи постраждали через мене. Як їм допомогти, якщо я сама себе врятувати не можу? Ба, твоя онука нездала, і не варта магії Пан до Вергія. Віддам уламок Саіле, і вмовлю його дати ельфам спокій, вилікую Джамала й повернусь додому. Або ні, бо хтозна, чи не спалив радник мою хату разом із садом.

Ранок був мій. Учора Саіле отримав від мене снодійні краплі замість знеболювальних. Зручно, коли все в однакових флаконах. Хочеться спокійно оглянути місцину, насолодитися тишею та, нехай і тимчасовою, але все ж свободою.

Нога боліла менше, і я змогла прогулятися далі за чагарники. Ми були на піку пологого схилу, внизу розрослася ковила. Приємно було йти і зачіпати долонями її шовкову гладь. Сріблясте море ніжно прийняло мене у свої обійми. Я не втрималася, лягла й повільно покотилася по траві, доки не опинилася на невеличкій видовженій прогалині. А що, як тут мешкають якісь небезпечні тварюки? Підвівшись на ліктях, я завмерла й прислухалася, але було тихо, тільки вітер посвистував угорі. Вогка земля просвічувалася попереду, а ковилові зарості ховали вузьку стежку. Тут все ж таки хтось живе, воно нещодавно ходило по схилу й залишило сліди.

Тікати чи перевірити? Чи розбудити Саіле? Чи прикликати нежить для захисту, якщо тут помирало щось грубше за ховраха? Я продовжувала повзти під травою, розглядаючи ямки-дужки. Стежина різко звернула вбік. Вона то звужувалася, то розширювалася, то траплялися драговини й гострі камені, але за ними все ще тягнулася вервечка слідів невідомої тварини.

Чим далі рухалася, тим тривожніше мені ставало. Здогадка, що настирливо крутилась у голові, викликала марні сподівання. Я зупинилася, щоб перевести подих, і почула Саіле. Стоячи на піку схилу, він кликав мене й озирався навсібіч. Якщо я не спробую зараз, то іншого шансу може й не бути.

Терплячи біль у ліктях і колінах, я пришвидшила рух. Ось воно, майже, ось. Зовсім поруч дзюркотіла вода, пахло вологою і водоростями. Руки вгрузали в болотистий ґрунт, подразнюючи незагоєні рани. Нарешті показався струмочок, і схоже, що вода в ньому чиста. От тільки одна проблема — вгору не було куди йти.

— Попалась, недолуга утікачко, — Саіле схопив мене за плече та й розвернув на спину.

— Йо-ой, не встигла, — видушуючи із себе дурнувату посмішку, я вдивлялася в його темні очі, які мало не стріляли в мене блискавками. — Та опусти ти віяло. Думаєш, я отак здрисну від тебе?

— Чому не озивалася? — Саіле присів і схилився наді мною.

— Полювала, йшла по сліду. А якби кричала, то злякала б тваринку.

Не переконала. Він підвівся й штовхнув мене у живіт. Поки я, намагаючись не виплюнути нутрощі, скрутилась і відхекувалась, він сварився й погрожував розправою. А потім повторив удар. Мені вперше стало так страшно поряд із ним. Я хапала ротом повітря й притискала руки до живота, а перед очима туди-сюди рухалася його нога. Він уже не цілився, бив навмання. Враження було таке, ніби хтось підчепив гачком мої ребра й тягнув, щоб вирвати.

— До-си…, до-сить, — я виставила вперед долоню.

— Я сам вирішу, коли досить, — Саіле ривком посадив мене й стис в обіймах. — Ти сама винна, сама. Аби котка не скакала, то би ножки не зламала. Усе, давай руки, не вмієш ти по-хорошому.

Він дістав браслети й швидко натягнув один на мої брудні, тремтячі пальці. Аби котка не скакала… Наш замовник…

— Тебе радник за мною послав?!

— Хто? — він захитав головою. — Я сам собі радник.

— У таверні були твої посіпаки?

— А-а, так. Та не варті вони тих грошей, що я їм заплатив. Довелося самому за тобою мчати.

— Де ти взяв червону плісняву?

— Позичив, — він випростався й оглянув мене.

— Як і шаблю, віяло, ці кайданки, — я смикнула зап’ястям. — Що ще є у твоїй торбі?

— Не твоє діло.

— А що ти вмієш ще, окрім як красти й бити жінок?

Його брови поповзли вверх на лоба.

— Забула, ще є ненависть до ельфів, — зупинись дурепа, бо він зараз тебе приб’є.

Ледь перебираючи ногами, я повільно задкувала до струмка. Може: «біля річки вгору» – це напрямок проти течії. Саіле залишався на місці. Він розкрив віяло, і почав водити кінчиками пальців по краю пластин.

— Вони забагато на себе беруть. Усі їхні винаходи й артефакти — для чого?

— Саіле жбурнув віяло і вдавив його ногою у багнюку. — Щоб захопити владу над всіма. Пан до Вергій слабшає, навіть сили готовий позбутися, аби не відповідати за свої рішення. Магія для кожного! Це ж маячня, хіба ні?

Я продовжувала відповзати, та його це не хвилювало.

— Мій батько був фольклористом, знав мертве письмо й реставрував стародавні сувої. Ми обійшли з ним безліч міст і селищ, збираючи казки, пісні та легенди. Якось про його роботу прознали ельфи з Долини Радоград, і запросили до себе для відновлення цінних манускриптів. Обіцяли безкоштовне житло й платню, яка дозволила б нам не хвилюватися за прийдешній день. Звісно ж, він погодився, я б так само зробив.

Поки батько працював, я ходив до школи. Пам’ятаю свій перший день: удосвіта прокинувся, вбрався у найкраще, що мав і довго-довго зачісувався. Навіть щоки потай від батька поголив, бо вважав себе дорослим і самостійним. До школи біг підтюпцем, адже там на мене чекали нові друзі, цікаві уроки та смачні обіди. Тато вмів лише яєць підсмажити, виходило непогано, але як же ж обридли вони мені.

Клас був порожнім, — він обвів рукою повітря перед собою, — я зайняв першу парту, і вовтузячись, мов линь на пательні, чекав усіх. Прийшов учитель, та замість привітання пересадив мене на лаву у куток, звелівши сидіти тихо й бути чемним. Малі потвори, які заповнювали клас, спочатку витріщалися на мене, а потім просто не помічали. Водночас я був там, але й не був.

— Хіба так можна, у чому була винна дитина? — спитав він тихо, випустивши на якусь мить ображеного безпорадного хлопчика. — Та кого то обходило. Одного дня, не витримавши такого ставлення, я почав провокувати дітей на сварку. Дійшло до бійки. Тоді я вперше побачив тата таким присоромленим і засмученим. Йому довелося забрати мене на домашнє навчання, ледь вчительку знайшов, яка б не погидувала з людським дитям працювати. Мабуть, то була перша ельфійка, яка більш-менш нормально ставилася до мене. Тільки потім я зрозумів, що не від доброго серця вона погодилася на роботу, їй мій батько припав до ока. Коли застав їх ввечері за тином у палкому поцілунку, гадав, що на місці провалюся. Вони ховалися, боялися осуду, і якийсь час ніхто не знав про їхній роман.

Оце його понесло. Я аж зупинилася, приглядаючись до Саіле. Він утратив пильність, говорив відсторонено, поринувши в гіркі спогади.

— Батько зізнався мені згодом. Хтось їх помітив і пустив плітки. На наше життя це ніяк не вплинуло, а от вчительці добре дісталося. Від неї відвернулися близькі та рідні, ніхто не бажав знатися з людською підстилкою. Коли її почали принижувати й цькувати просто на вулиці, то тато наполіг на переїзді до нас у дім.

— І що трапилось далі? — мені дійсно стало цікаво, звідки така вава в голові у Саіле.

— Вчителька марніла з кожним днем, кохання з ізоляцією стало для неї непосильним випробуванням. Тато планував від’їзд подалі від Долини, запевняючи нас, що все буде добре, що ми заживемо, як нормальна сім’я. Вона не дочекалася, та втекла до батьків. А щоб її прийняли назад, наговорила про батька жахливі речі, — він запнувся й голосно глитнув, — що він її приворожив, напоїв любовним зіллям і вона втратила голову. Авжеж, втратила, тварюка хтива! Звинуватила у побитті, набрехала про чорнокнижне ремесло, про те що заборонені обряди проводить… Ніхто не перевіряв, її слово проти нашого — сама розумієш.

За нами прийшли вночі. Витягли з ліжок, відлупцювали й розтягли по різним буцегарням. Протримали мене в камері кілька днів, а потім вивезли й кинули на Великому Роздоріжжі, як паршиве цуценя.

Тата я відтоді не бачив, скільки не шукав. Юнаком я повернувся у Долину, працював різноробом. Мало спілкувався з місцевими, зате багато спостерігав. Був час, коли й нічні вази у самих аристократів Магурівського роду виносив. Знаєш, хто це?

— Щось чула, та не цікавилась.

— Дарма. Я цікавився. От побачиш, вони скоро дадуть про себе знати. А я чекати не збираюсь. Ельфи не будуть царювати Асцарою!

Він незмигно вп’явся в далечінь, продовжуючи теорію про ельфів-поневолювачів. Божевільний? Чи фанатик якоїсь маловідомої секти, де ненавидять всіх, окрім людей. Це ж як його поламало, що він виплекав з образи й болю страшну надідею? Що не гребує ні красти, ні знущатись, ні вбивати?

А я чим краща? Втовкмачила собі у голову про школу для зіллєварів, теж брехала, теж вбивала. Мисливці з таверни, чи заслуговували вони на смерть? Де ця межа між цілеспрямованістю й одержимістю?

Я не хочу скінчити, як він. Ба, я ж не скінчу, як він?

— … а ти просто зручно підвернулася, і я вирішив, чому б не полегшити собі роботу.

— Як ти дізнався, куди саме я піду?

— Ти сама розказала, — він знизав плечима.

— Неправда, — ніхто не знав деталі мого плану.

Проблеми почалися після зустрічі із коханцем. Ба не дарма попереджала, щоб я не чекала улесливих гостей. Срака-мотика! То був не радник, перший гість — Еліас. Гівнюк споїв мене й все розпитав.

— Ти й Еліаса підкупив?

Він пхикнув і похитав головою. А Еліас би продався. Життя барда сповнене романтики, а от грошей в ньому мало. Все що він мав, так це нотатник, лютню й пару чистих штанів. Лютня була гарна, з темного дерева, прикрашена різьбою й перловим порошком. Коштовне оздоблення додавало ціну інструменту. А мелодія яка звідти лилася — дзвінка й чиста, ніби отой струмочок. Коли бриніли її струни, я забувала геть усе. Чарівна лютня, не інакше. Може, Еліас теж її вкрав, як і Саіле чужі артефакти. Але ж…

— Са-і-ле – Ел-і-ас?

— Ну нарешті, — він зняв з обличчя маску, — лютня дарувала мені приємний голос, аж самому подобалося, як він змінювався. Отак подеренчу зранку щось простеньке й цілий день говорю, як королівський співак.

Від колишнього коханця нічого не лишилося. Навіть дивно, як може змінитися людина, коли не треба прикидатися. Ніжний погляд став колючим, риси загострилися, пухкі дівочі губи вигнулися в жорстку лінію. На щоках і підборідді стирчала кошлата борода.

— Чому зараз? — прошепотіла я, усе ще не вірячи в побачене.

— Твій подив вартував того, — він знову схилився наді мною. — Добре зважай на чоловіків, яких пускаєш у своє ліжко. Кажи правду, Маргеріє, що ти тут шукаєш?

— Уламок — Ба підказала.

Мружачись від холодного поривчастого вітру, ми йшли вверх проти течії, та ніякі діди нас не чекали. Може, потрібно в певну годину сюди приходити? Чи я вибрала хибний шлях?

Відбиваючи сонячне світло, попереду мерехтів портал. Саіле зупинився й схопив мене ззаду за сорочку.

— Ти не допомагаєш.

— Я не сунуся туди, і ти теж. Зламані портали доволі небезпечні. Простір і час викривлюються, зливаються в непередбачуваний потік. Я не раз чув розповіді про загублених у цих місцях. А тут вони ще й так часто зустрічаються.

— Тоді повертаймося назад, — ми далеко відійшли, схил виднівся як невеличкий пагорб. — Я зголодніла й змучилася.

Він вагався й нетерпляче смикав себе за підборіддя. У мене ж замлоїло під серцем від нехорошого передчуття. Саіле дістав із кишені тонкий джгут, намотав його на великі пальці й натягнув.

— Гадаю, що це кінець. Користі від тебе немає, ми вже вічність тут блукаємо. Сам знайду уламок, — він повільно підступав до мене.

Я покірно нахилилася, і як тільки він приготувався напасти, вдарила його у поранений бік. З руки зіслизнув браслет, другий здерла сама. А отрута таки згодилася. Саіле зігнувся й скорчився від болю. Не дозволяючи йому оговтатись, я схопила його за хвилясте волосся й нанесла кілька коротких ударів коліном в обличчя. Він відштовхнув мене, а потім відсахнувся сам. З його носа юшило кров’ю. Поки він намагався зупинити цей потік, я відбігла на кілька кроків.

— Сурдж, волюнтатем парере! Сурдж, волюнтатем парере! Сурдж, волюнтатем парере! — голос хрипів, з очей лилися сльози, чоло заливало потом.

Саіле смикнувся був до мене, та раптом завмер. Дзеркало порталу дрібно затрусилося, почало хрускотіти. Тріщина розширилася, випускаючи химерних істот. Схожі на старих людей, одягнені в плямисте буре хутро з рогатими, прикрашеними самоцвітами шоломами, вони вийшли й вишикувались у шеренгу. Найменший на зріст, з найдовшими рогами, направив на мене спис.

— Хто прикликав плем’я мертвих? — голос, схожий на шелест сухого листя, пролунав прямо над нами.

— Я, Маргерія Ґрасс, потривожила ваш спокій, щоб спитати про уламок чарівної кулі.

— Альмаути знали, чекали на героя. Та вас двоє, а уламок один, — він вказав покрученим пальцем на Саіле, який зачаровано дивився на п’ятірку зморшкуватих істот.

— Він не готовий віддати найцінніше.

— А ти? — здіймаючи порохи, посилився вітер.

Я зірвала з шиї медальйон. Ба, чуєш мене, Ба! Будь ласка, явися, попрощайся з онукою, Ба…

— Чого волаєш? Тут я, де мені ще бути, — темрява м’яко огорнула мене, у носі залоскотало від запаху волошок і любистка.

— Пробач, та я мушу, — горло стисло, дихати стало важко.

— Ти зробила це, а значить ти зможеш далі впоратись без мене.

— Я не хочу…

— Знаю. Та подумай добре, чи варта твоя стара тих життів, які ти зможеш потім врятувати? Чи варта тої шляхетної мети, яку ти прагнеш досягти?

— Для мене ти варта всього світу. Я тебе люблю, і завжди любитиму, — у темноті я намацала руки Ба й заховала в них лице.

— А я завжди любитиму тебе. Іди, вони чекають.

Вона замовкла, а може, зникла. Морок розвіявся, лишивши мене перед альмаутами. Саіле намагався вирвати з моєї руки медальйон, скоріше обміняти найдорожче, що я мала, на уламок. Він штовхнув мене ліктем на землю, смикнув за ланцюжок і радісно закричав.

— Вона трохи засмучена, та нічого, потім заспокоїться, — невпевнено ступивши вперед, він став навколішки й простягнув медальйон.

— Так не годиться, — альмаут осудливо похитав головою, — то її жертва, не твоя.

Мертві зійшлися в купу й щось зашепотіли між собою. Один із них обернувся й поклав шматок зеленкувато-блакитного скла на землю. Саіле кинувся до уламку, який враз спалахнув, мов розпечений метал, схопив його й підняв над головою. Старший альмаут скривився, загарчав, мов сердитий ведмідь, і всадив спис йому в живіт.

— Жертва прийнята, угода закрита.

Мій колишній завалився на бік, стискаючи гладенький держак. Я підповзла до нього, забрала уламок і боязко поглянула на альмаутів.

— Я вже віддала свою ціну, дозвольте живою піти звідси.

Старший підняв медальйон, легко висмикнув списа, так ніби той стирчав у діжці зі сметаною, і обтер перо об край туніки Саіле.

— Вдалий день сьогодні, Маргеріє. Один пожертвував життя, а ти — рідну душу. Використай уламок з розумом, щоб пані Ґрасс пишалася тобою.

Альмаути позадкували до порталу, а контури їхніх рогатих постатей розвіяв сухий, холодний вітер. Він же зніс дзеркало-портал, яке розбилося на колючі друзки. Саіле захрипів і повернувся до мене.

— Отак бездарно ти протринькав своє життя, — у нього вже закочувались очі, та він мене чув. — Воно хоч було того варте?

Саіле смикнув кутиком рота, випускаючи струмінь темної крові.

— У мене… піщаний годинник. Розіб’єш, звільниш ефффссс… — він дихав часто, хапаючи повітря ротом.

— Гарна була пригода, так…

***

Привіт, Ба. Я зняла чари з торговців, повернувши їх у момент до часової петлі. Та тепер не знаю, як їм пояснити, що вони не встигнуть на корабель до рідного Манзилону. Лейла заварила меліси, трохи пересолодила, та згодиться. Вони все роблять солодким. Навіть курка з фініками схожа на десерт. Це, мабуть, найсмачніше, що я коли-небудь їла.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Івасик Анатоль
31.07.2021 19:17
До частини "Маут сугубі. Маргерія."
Так-Так)) Дивно цікаво комбінація - знахар некромант)) Історія розповідається, як пульс на кардіограмі, динамічні шматки змінюються описами, душевними роздумами) Цю історію впхали у формат оповідання, а вона проситься йти далі)) Чому проситься далі - бард( на мій кривий погляд) не просто ненавидів ельфів, занадто вже він був цілеспрямованим, ця таємниця інтригує, але вона так і залишилась на розсуд читача)) Файна оповідка)
Анна Стаднік
31.07.2021 23:13
До частини "Маут сугубі. Маргерія."
Дякую))) Обсяг обмежений. Я і так перебільшила, тому, не все влізло.
Івасик Анатоль
31.07.2021 23:14
Ще ж Є Діректос Кат)) - ніхто не відміняв)))
Айя Нея
28.07.2021 17:49
До частини "Маут сугубі. Маргерія."
Ох, чекала на завершення! Супер крута оповідка! Моторошна, динамічна. А мова неймовірно соковита!
Анна Стаднік
28.07.2021 17:52
До частини "Маут сугубі. Маргерія."
Дякую)) Моторошна, так)
Скуловатова Олена
28.07.2021 17:42
До частини "Маут сугубі. Маргерія."
Дуже динамічна вийшла оповідка.
Анна Стаднік
28.07.2021 17:44
До частини "Маут сугубі. Маргерія."
Дякую) Бачте, я переживала, що навпаки, спокійна))
Скуловатова Олена
28.07.2021 19:28
Ні, там цілковитий екшин, як на мене. В темпі така оповідка.