Зорі вже не ті

Щось знають зорі на небі,

вони знають більше ніж я,

Вони і водночас далекі,

й всміхаються сяйвом здаля.

Вони на нічному поло́тні

у хаосі вічному гаснуть,

Бо певно що дуже голодні,

й без мене стривожено плачуть.

А я вже майже мов привид,

що ніби живе як усі,

та й зорі мені вже не зорі,

а просто смарагди сумні.