Гамбіт з непереможним. Хроніки Уламків.

Вони їхали легким клусом вверх, доки дозволяла стежина, Ясен то з'являвся поруч, то десь пропадав. Невдовзі ліс перейшов у підлісок, і їм відкрилась полонина Перкалава.

– Він там, – вказав чугайстер на Змійний пік, що стримів темним громаддям у височінь.

– Нам буде швидше через полонину.

– Зустріну вас з того боку, – Ясен пірнув у гущавину та зник.

– Не любить це місце, – пояснив Влас.

– Чому?

– Саме тут я колись відбив малюка в русалок з озера неподалік, а тим його подарували дріади.

– Он звідки така дружба й така ненависть.

– Ясен мені вже давно й нічого не винен, бо рятував мій карк стільки разів, що й не злічити, але досі вважає за друга.

Вітер котив невеличку хвилю зеленим морем різнотрав’я, ніс забивали духмяні аромати, а двоє вершників продовжили свій шлях. Проїхавши кілька годин, Влас подав знак зупинитись поруч невеличкої балки зі струмком. Він стриножив лосів і відпустив пастись, сам же нашвидку обладнав курінь, гарненько замаскувавши його.

– Щось трапилось? – запитала Оріяна. – Чому розбиваємо табір так рано?

– На полонині ми, як на долоні, ніч буде місячна, вирушимо з сутінками.

– Ти боїшся когось зустріти?

– Дріадам заплатили за нас чимось дуже коштовним, якщо вони порушили слово дане батьку.

– Це й справді виглядає все більш дивним, ніж мені видалось спочатку.

– Ви ще й досі сумніваєтесь?

– Дещо в цьому всьому мене спантеличує. Якщо батько має рацію і наш світ занепадає через свої пороки, чому він нічого не робив раніше?

– О, повірте, зроблено дуже багато різного: доброго та лихого. До Вергій могутній чарівник з беззаперечною силою та владою, вплинути на нього..,(…) – Влас задумався на мить. – Я зустрічався з ним лишень один раз.

– Він тебе прийняв? – недовірливо запитала Оріяна.

– Звісно, я ж був посланцем від батька. Більш дивного чоловіка ніколи не зустрічав. За ту коротеньку мить я встиг полюбити, скоритись та зненавидіти його. Геній володаря до Вергія межує з повним безумством, і ти ніколи не впевнений, яка саме частина домінує в ньому тут і зараз.

– Хочеш сказати, що батько якось причетний до всього, що відбувається в Асцарі?

– Він почав розігрувати цю шахову партію ще до вашого й мого народження.

– Казна що, – ельфійка відвернула погляд в бік.

– Тримати вас у незнанні було вимушеним кроком. Не сприймайте це як вияв неповаги чи недовіри.

– Отже, якщо все є так, як ти подаєш, то або нам протистоїть якась сила з Радограду, або ж, що ще гірше, сам до Вергій.

– Про друге й думати не хочу. Я чув, що один уламок вже знайдено, гільдія авантюристів намагалась продати його з нічного аукціону в Порені.

– Що ти намагаєшся сказати?

– Розпочалась велика гра і ми можемо зустріти будь-яких опонентів на своєму шляху, але перемога має лишитись за нами, незважаючи ні на що.

– Навіть, ціною життя?

– Так, – спокійно відповів мисливець, – все інше – вторинне.

– Що ж, бачу тобі майже нема чого втрачати...

– Зовсім навпаки. Я ціную свій карк, люблю сина, родину, навіть вас, саме тому і роблю все це.

– Маєш сина, дружину?

– Тільки сина, та ельфійка вручила мені його того ж дня, як він народився і заборонила наближатись. Я недаремно сказав, що ви другий ельф, котрий торкнувся мене у ясному розумі.

Оріяна замислилась, обдумуючи все почуте.

Влас розбудив її коли вже смеркало й вони вирушили далі. Кілька разів доводилось робити широку дугу, аби обминути ватру польового табору. Як і передбачив мисливець, не тільки вони жадали заволодіти цінним магічним артефактом. Подорож через Перкалаву далася досить легко, і це дуже насторожило Власа.

– Я відчуваю напругу в тобі, ти чогось остерігаєшся? – запитала Оріяна.

– В таку удачу мені слабко віриться, ми або пасемо задніх, або перетворились на здобич для хижаків.

– Ясен?

– Він сам вирішить коли та де доєднатись.

Невдовзі гірська стежина звузилась настільки, що довелося спішитись та вести лосів за повід. Ближче до сутінків добрались до невеличкої високогірної галявинки, що причаїлась під крутим схилом, там і заночували. Зранку Влас назбирав прохолодної води з моху, щоб не чіпати запас та полегшив спорядження, викинувши все зайве.

– Припаси та лосів залишимо тут, в Прихистку Янгола.

– Яка красива назва.

– А шлях звідси вгору тутешні кличуть – Пекельна стежка – буде важко.

– Я зможу.

– Буду поруч, хапайтесь за мене, щоб не сталось. А зараз добре б накласти на лосів якусь руну від хижих звірів.

– Гаразд, щось придумаю.

Оріяна сплела пальці в знак й розпочала молитву. Вона відчула енергію навколо себе, впустивши крізь маківку, дала вихід на кінчики пучок. Вони блиснули, в повітрі відчувся запах дощу та промайнула малесенька блискавка, тварини налякано повернули свої писки в сторону небезпеки. Ельфійка мелодійно заспівала та розвела долоні в сторони, вичаруваши жар-птицю. Вона палала якусь мить, а тоді змахнула крилами й піднялася високо в небо.

– Ого, – стиха промовив мисливець, заворожений красою цього дійства, – вогняна птаха.

– Буде гарним пастухом.

– Безсумнівно. Ну вперед.

Оріяна кивнула та завдала з його допомогою свій наплічник, і вони рушили вгору. Цілий день дерлись вверх вузькими карнизами та кам’янистими стежками, кілька разів Влас підтримував її, коли нога зісковзувала й мілке каміння летіло в провалля з моторошним шурхотом. В обід до їхніх вух долинув звук, схожий на грім, вони ніби бачили спалахи блискавиць, але все швидко минулось. Під вечір Влас раптом встав, як вкопаний, та прислухався.

– Йдуть, готуйте лук, якщо я не впораюсь, пускайте стріли доки не впаде останній. Поганеньке місце, але ніхто й не обіцяв, що буде легко.

Оріяна щось ще запитувала, та мисливець поринув у приготування й нічого не відповів. Влас, зосередившись, прочитав молитву, перевірив, щоб зброя добре ходила в піхвах та спорядив самостріл. Вони з’явились досить швидко, п’ятірка обдертих, закіптюжених істот: люди, гноми ельфи.

Влас пустив стрілу без попередження, наступним був топірець. Гном закричав від болю та скинув котрогось зі своїх побратимів донизу, щоб втриматись самому. Загін вихопив короткі мечі, супроти Власового списа. Ближній ельф отримав вістря в живіт та з криком полетів униз, захопивши з собою зброю мисливця. Той відскочив назад та склав руну «Крижаного вітру», поранений та ще один чоловік зірвались в провалля. Останній гном протер іній з обличчя та кинувся з бойовим кличем на противника, вимахуючи сокирою. Влас встиг пожбурити камінь в приземкуватого коротуна, але той навіть не думав зупинятись. Мисливець підхопив свій наплічник й прикрився ним як щитом, відбивши випад вбік, лезо висікло іскри об каміння скелі. Вони зчепились руками на тісній гірській стежині над урвищем, де будь-який необережний крок міг стати останнім.

Влас опинився у програшному становищі – в половину нижчий гном мав на порядок кращу опору при співмірній силі в м’язах. Він одразу передбачив фінал цього поєдинку і, вчепившись в супротивника сталевою хваткою, нахилився на бік. Влас відкрив одне око, коли в темряві почали з’являтись червоні круги, зверху крехтіла Оріяна, вхопивши його за комір обома руками.

– Ну ж бо, ти вислизаєш, – відчайдушно простогнала ельфійка.

Якимось чудом та надзусиллями вона зуміла його втримати і він видерся на стежку.

– Ви могли зірватись! – гримнув Влас. – Це дуже необдуманий вчинок.

– Але ж...

– Я прийняв свідоме рішення. Двоє коштом одного – про що ви тільки думали?

– Ти зарозумілий та безчесний, – фиркнула у відповідь Оріяна, – знову напав ницо й без попередження. Можливо цієї бійки можна було б уникнути і всі зостались би цілими.

– Ага-ага, аякже, щоб вони підстерегли нас на зворотному шляху, коли ми будемо стомлені та покалічені, з уламком в руках.

– Та здалося їм все це, вони заледве ноги переставляли!

– Ви недооцінили їхній азарт. Попереджаю, нам доведеться зробити подібне з кожним, хто тільки стрінеться на шляху.

Влас спробував поворухнути лівицею, весь бік пройняв пекучий біль, він обтер кров з шиї та надкушеного вуха правицею.

– Треба йти, – мисливець спробував піднятись.

Оріяна вчасно підтримала його.

– Я створила закляття павутини, майже підсвідомо все вийшло, я б не звалилась. А ще, я дуже перелякалась за тебе.

– Дякую.

– Стривай, я оброблю рани, передихни хвилю й підемо.

Відпочивати довелось довше, ніж хотілось, мисливець вивихнув плече й добряче забив ноги. Коли нарешті рушили, Оріяна пішла першою.

– Отуди, – промовив він, вказавши на печеру.

– Звідки ти знаєш, що той уламок там?

Мисливець дістав гірський кришталь, родинну реліквію її сім’ї та промовив молитву; камінь вловив сонячне світло та сфокусував промінь у потрібному напрямі.

– Батько дав його тобі? – Оріяна вражено втупилась в кришталь. – Цей належав мамі.

– Про всяк випадок, якщо з кимось з нас трапиться лихо.

Ельфійка перевела погляд з каменя на Власа, і вперше з часу їхньої спільної подорожі, вона дивилась на нього без тієї краплинки зверхності, що постійно світилась в її пречудових очах кольору індиго. Вони рушили далі, під ногами хрустіли різномасні кістки. Було ще кілька переходів крізь печери, крутий гірський серпантин і, нарешті, вони спинились на виступі, вершечок Зміїного піку, ніби нависав над ними.

– Майже дійшли? – запитала Оріяна, розглядаючи кіптяву на каменях. – там щось є?

Він кивнув.

– Зможете якесь примовляння зробити, аби вгамувати кляте плече?

– Зможу, але так ти завдаси непоправної шкоди м’язам, якщо будеш махати рукою.

– Це вже не має ніякого значення.

– Але ж...

– Батьків меч потрібно тримати обома руками й тільки так!

– Хто там?

– Не важливо, – вона свердлила його поглядом, – змій, ми з Ясеном впораємось, а тоді вже...

– Його ж ще нема і чи буде взагалі?

Мисливець лишень посміхнувся, а тоді в мить ока зробився серйозним та промовив:

– Панно Оріяно, зробіть мені послугу.

– Авжеж, будь-що.

– Ось, – він дістав обруч з метеоритного срібла, – так закрутився, що не встиг віддати сестрі. Якщо я не зможу, передайте його Мар’яні та пригляньте за нею з моїм хлопчиком.

– Ми не зобов’язані...

– Звісно, але це мій вибір, мій шлях, моя часточка в котел нашої громади.

– Та більшість з них й нігтя твого не варті, вони вважають тебе нижчим сортом – скотом. Трясця, та я сама була такою кілька днів тому.

– Мені досить вже й того, що батько та й ви так не вважаєте.

Оріяна набрала повні груди повітря, щоб сказати, а він несподівано торкнувся своїми вустами до її.

– Норовлива вона, з такою важко звести кінці з кінцями, – тихо промовив Ясен, що звідкілясь з'явився.

– От вмієш ти, як тоді з тими мавками, – огризнувся мисливець.

– З якими мавками? – пирхнула ельфійка, прикусивши губу.

– Будьте ласкаві, примовляння. Приніс? – запитав він у чугайстера?

– Так, – той дістав гриб, що ніби підсвічувався зсередини, – над ним якраз цвіла папороть.

Оріяна відчула первинну магічну силу, ту котра виникла при народженні цього світу.

– Що ви хочете зробити?

– Інакше його не здолати, – випередив її Влас, – цей змій дуже давній та могутній, його остерігались навіть Наана з володарем Асцари.

Оріяна потроху почала здогадуватись та складати картинку воєдино.

– Дві душі в одному тілі збожеволіють!

– Так, з часом.

– Ці чари незворотні.

Він стенув плечима.

– Коли візьмете уламок, відчуєте зв’язок з до Вергієм. Не відповідайте, а одразу кличте батька через кришталь.

– Батька?

– Так, примовляння, часу обмаль, змій скоро прокинеться і тоді буде непереливки усім.

Ельфійка сповна використала своє уміння, а далі Ясен з Власом з’їли гриб та, обнявшись, заходились танцювати, виспівуючи давню молитву. В якийсь момент вони надрізали долоні та змішали свою кров, а потім засяяли. Через мить перед Оріяною повстав чотирирукий велет-берсерк.

– Не ходи за нами! – протрубив басовитий голос.

Істота вихопила меч Магури та увійшла в прохід, добряче пригнувшись.

Невдовзі гора задвигтіла, пролунав страшний рев, аж мілке каміння покотилось до низу. Оріяна не втрималась і також пірнула в прохід. Вона потрапила у величезну галерею, бій був у розпалі.

Змій намагався злетіти з пораненим крилом, але лютий берсерк ухилявся, колов та відступав. Танець смерті поміж них тривав уже досить довгий проміжок часу, але вирішальної переваги ніхто не здобув. Раптом, те страховисько, зрозумівши чому саме супротивник цілить в крило, в один укус відгризло його, ніби корабель з поламаною лебідкою, що звільнився від якоря. Змій атакував так стрімко, що берсерк ледь встиг відскочити та заблокувати удар хвостом. Епічна баталія двох майстрів, два, ні – три розуми зійшлись у поєдинку на смерть. В якийсь момент щелепи потвори зімкнулись на руці берсерка і той без вагань рубанув її.

Гірську галерею пронизав крик, а за мить рев змія, коли в його око вп’явся клинок. Вони продовжили далі, але Влас з Ясеном ставали повільнішими, багряна кров стікала з кукси. В якийсь момент, провівши серію вдалих випадів та блокувань, берсерк спіткнувся та опав на коліно. Змій одразу вловив нагоду завершити цей бій на свою користь і зготувався нанести вирішальний удар. Оріяна промовила руну «Світла», освітивши всю галерею сліпучим спалахом. Змій завмер на мить, велет без вагань ковзнув під лапу та рубанув сухожилля. Тварюка похитнулася та впала, його пуста очниця парувала, кілька швидких кроків і вістря з усієї сили вдарилось об грубу кістку черепа, проламуючи її. Звір ще був живий та зготувався ударити наостанок хвостом того, хто його осліпив. Влас з Ясеном вчасно прочитали той рух масивного хвоста і берсерк спробував стати на заваді. Трьохруке тіло бахнулось об кам’яну стіну, пролетівши пристойну відстань. Все затихло.

Оріяна оговталась поруч них, вона тримала химерну, але любу голову, нашіптуючи слова ніжності, та він не відповідав. Кришталь в її руці обпікав долоню від такої близькості з уламком. Оріяна, відчувши це, прийшла трохи до тями та попленталась до гнізда.

– Я виконаю твоє прохання, – вона промовляла ті слова, мов мантру.

Трохи часу на пошуки в зміїній скарбниці, і ось пальці торкнулись артефакту.

– Оріяна Магура-Вербна, – пролунало в її голові, – ти впоралась, але чи готова ти, чи достойна дару...

– А ви, ви маєте силу повертати до життя? – відрубала ельфійка.

– Моя сила безмежна, але життя належить Ефіру, ти маєш відмовитись...

– Отже, не можете.

Вона сконцентрувалась на кришталі та покликала батька. Повністю відкрившись енергії, Оріяна засяяла райдужним світлом, заламуючи промені. Вона зім’яла часопростір, ставши порталом, щоб дотягнутись до батька. Зі сльозами на очах, в нього ступив старий Магура і прошепотів:

– Порена, вежа на майдані!

Він зробив лише один крок, а пронісся через пів Асцари. Вражений до Вергій відсахнуся вбік, ледь не впавши.

– Навіть найкращі з нас можуть спіткнутись, – промовив йому вірний друг.

В руці Магури з’явився той самий меч чи краще сказати, берсерк став її продовженням. Випад зі швидкістю, з якою світило посилає промені на грішну землю. Можливо, якби ельф ударив одразу, він би й мав шанс, але чарівник уже повністю контролював ситуацію. Він викривив простір, відкривши червоточину ефіру. Магура скривився, отримавши своє ж вістря в спину.

– Ти міг..! – вигукнув до Вергій.

Раптом він зрозумів, що з лоба прямісінько йому в око стікає кров, Магура зумів поранити.

– Друже, ти ж міг заблокувати, – чарівник підхопив побратима, – міг вколоти без попередження!

– Ми багато чого могли, але наш час вийшов.

– Зараз я тебе підлатаю.

– Навіть тобі не до снаги закрити рану від цього клинка.

– Навіщо?

– Ми так і не стали богами, досить прикидатись, зніми повід, відпусти цей світ.

– Наступить хаос.

– Так, найвищий, найчистіший порядок, вони зможуть...

Ельф почав дерев’яніти на очах.

– І ти приніс себе в жертву, аби сказати мені оце?

– А ти б вислухав мене в іншому разі!

– Мабуть, ні.

– Зроби послугу на останок.

– Звісно, друже!

– Врятуй моїх діток, вони ті хто зможуть провести Долину крізь початковий хаос...

Тіло ельфа перетворилось на ясен та засяяло, до Вергій зосередився, і, промовивши молитву, зробив помах посохом. Магура пустив гілля й потягнувся вверх, пробивши дах, та зазеленів могутньою кроною на верхівці вежі чаклуна.