Епілог.

Оріяна прокинулась від ніжного дотику до сріблястого волосся. На її щоку впала гаряча сльоза, вона поглянула йому в обличчя.

– Я гадала, що сама отак плакатиму над тобою, – прошепотіла Оріяна.

Він стиснув її правицею до хрускоту в кістках.

– Ой, вибачте!

Вона придивилась до його очей, одне було тим же, а інше кольору індиго – її власне.

– Нас поєднали.

– Бачу! Я зникну, вам не доведеться нести тягар ганьби, ніхто й ніколи більше не почує про мене в Радограді. Той бісів чаклун, певне, щось наплутав, як завжди...

– Ти так хвацько розправився зі змієм, а до мене підступу ніяк не знайдеш.

Оріяна прихилила його до себе.

– Тоді й мені доведеться йти з тобою в той ведмежий закуток, але зважай, маємо забрати батькову бібліотеку до останньої книжки.

Пан до Вергій дивися на їхній палкий поцілунок у глибокій задумі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.