Епілог.
Оріяна прокинулась від ніжного дотику до сріблястого волосся. На її щоку впала гаряча сльоза, вона поглянула йому в обличчя.
– Я гадала, що сама отак плакатиму над тобою, – прошепотіла Оріяна.
Він стиснув її правицею до хрускоту в кістках.
– Ой, вибачте!
Вона придивилась до його очей, одне було тим же, а інше кольору індиго – її власне.
– Нас поєднали.
– Бачу! Я зникну, вам не доведеться нести тягар ганьби, ніхто й ніколи більше не почує про мене в Радограді. Той бісів чаклун, певне, щось наплутав, як завжди...
– Ти так хвацько розправився зі змієм, а до мене підступу ніяк не знайдеш.
Оріяна прихилила його до себе.
– Тоді й мені доведеться йти з тобою в той ведмежий закуток, але зважай, маємо забрати батькову бібліотеку до останньої книжки.
Пан до Вергій дивися на їхній палкий поцілунок у глибокій задумі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!