Гамбіт з непереможним. Хроніки Уламків.

Мисливець стиснув зубами сиром’яту шкіру торбинки міцніше, з пов’язки на лобі виступила краплинка поту та плавно стекла прямісінько в ліве око. Влас кліпнув кілька разів. Хижак був поруч і також полював, між ними йшла справжня дуель – дуель витримки та самоконтролю. Він помітив песиголовця раніше на якусь долю секунди. Запізно! Звір кинувся вбік, дзенькіт тятиви – срібний болт лишень прочесав йому бік. Мисливець випустив самостріл з рук і вхопив спис – останню надію на порятунок.

Цей песиголовець був гідним супротивником, замість бездумно кинутись стрімголов на здобич, він спершу пожбурив підібраний камінь та зайшов збоку. Влас скривився від болю і також змістився, щоб зустріти нападника. Атака – кістяний клинок нісся зверху вниз зі сторони його пораненої руки. Песиголовець рубанув, але ратище списа відвело удар вбік. Противник зробив швидкий замах і філігранний випад, скорочуючи відстань. Влас ледве встигав заблокувати атаку та розірвати дистанцію, пащека клацнула іклами біля шиї. Крок назад, ще одна швидка атака кістяним клинком, мисливець стримався від контрвипаду, заблокувавши його.

Песиголовець рубанув по спису вдруге, вістря подалось вниз, його вищир зобразив подобу посмішки. Звір підскочив аби вкусити свою жертву та закінчити цю дуель. «Нарешті», – промайнула думка у Власовій голові, бо відбити меч він би не встиг. Влас вперіщив тупий кінець списа по звірячій щелепі з такою силою, що звідти полетіли уламки зубів, відкушений язик та клапті шерсті. Наступна мить, і мисливець вирівняв дистанцію та прохромив ошелешеного песиголовця, приколюючи списом до землі.

Влас вирвав торбинку зі свого рота, спльовуючи на льоту уламок переднього зуба. Він посипав звіра срібним порошком і сконцентрувався, песиголовець загарчав, звиваючись всім тілом. Мисливцю знадобилось трохи більше часу аби зосередитись та скласти руну «срібного вогню», звір майже встиг підвестись, але спалахнув білим полум’ям. Знесилений чоловік повалився на землю.

– Що це було!? – пробелькотів він сам до себе, у нього туманився зір.

Трохи згодом, оклигавши, Влас ковтнув полинової настоянки та полив нею рану від каменя на лівиці. Нарешті він помітив те, що ледь не коштувало йому сьогодні життя. На животі світились руни – ось як песиголовець зміг помітити його завчасно.

– Шоб тобі нижче пупа заціпило, – гаркнув він, вчитуючись в послання від володаря Асцари, – дурбецало великомагічне, бздюх трухнявий...