6.Джанардана

Вічно мусимо про друга пам’ятать в душі своїй

Безсоромний віроламець є ганебний і гидкий.

Навіть цар мене не змусить до підступних, хитрих дій

Гірш за все – хистка людина, зло в людині є хисткій.

Руставелі

Не довіряйте тим, хто розводиться про свою справедливість,

Воістину – їхнім душам бракує не тільки меду...

А коли вони кажуть – «я справедливий», це звучить як

«я мстивий»

Ф. Ніцше.

Спливав час, підростали сини Карни. Юнаки вчились військовому мистецтву і мали в тому чималі успіхи. Ненька Радга стала зовсім сивою, а Адгіратга -стареньким дідусем.

Карна ж і досі мав вигляд молодої людини. Він домислював, що завдяки половині нелюдської крові, старіє повільніше. Як Бгішма, котрого всі звали сином Богині Ґанґи, або Дрона, про якого говорили, що його матір'ю була апсара.

Тринадцять літ минуло з того часу, коли Пандави вирушили у вигнання. За умовами другої гри, вони мали прожити останній рік під чужим ім'ям так, щоб їх не могли віднайти. Розкриття таємниці продовжувало заслання п'ятьох братів ще на тринадцять років.

В цей, останній рік, вивідачі Дурьйодгани збилися з ніг, відшукуючи синів Кунтідеві. Та Пандави разом з Драупаді наче під землю запалися

Дурьйодгана нетямився від злости та тривоги. До його зненависті додався ще один привід: років зо два тому князь саувірів Джаяратга зустрівся з вигнанцями, поговорив з Драупаді і згадав старе кохання. В усякому разі він зібрав загін, вичекав, коли брати були відсутні, і викрав дружину Пандавів.

Найбільшою халепою було те, що Джаяратга вже кілька років був одружений з Дугшалою, одиначкою і улюбленицею сліпого Дгрітараштри та численних братів-кауравів. Світловолоса тиха красуня нічим не була схожа на своїх шалених родичів і була молодша, ба й красивіша за панчалійку. У Гастінапурі говорили, що Джаяратзі

" пороблено ", бо він вплутався у велику біду: Пандави розігнали його загін, визволили дружину, а самому Джаяратзі обстригли на глум чуба та вуса і пустили з життям.

Дурьйодгана вважав поведінку Джаяратги кровною образою для своєї сестри і всього роду Куру. Аби ж саувір хоч переміг Пандавів! Але бідолашний Джаяратга засів у своєму Сінді і вже два роки і носа не показував до Гастінапуру, де навіть слуги сміялись з князя саувірів, якого на смерть причарувала чужа дружина, та ще й мати п'ятьох дорослих синів.

Вивідачі запевняли Дурьйодгану, що його вороги загинули десь у мандрах. Князь Гастінапуру в це не вірив. Бгішма та Дрона, коли він спитав їх поради, знову запропонували повернути родичам програне. Карна мовив, що час збирати військо та шукати союзників. Його підтримали усі брати Дурьйодгани.

В розпалі суперечок до Гастінапуру прибув князь тригартів Шашуварман. Тригарт шукав союзників проти давнього свого ворога — князя матс'їв Вірати.

-Вірата, власне кажучи, був лялькою на троні, - оповідав Шашуварман, -князівством правив брат його дружини, Кічака. Цей розбійник вже кілька літ не давав нам спокою своїми набігами. Але знайшлася і на нього управа. Надалодурневі закохатися у нову служницю своєї сестри, темношкіру метиску, а ту бабу не інакше як охороняли ракшаси. Одного чудового дня хлопця знайшли роздертим на частини. Рука тут, нога там, голова окремо... Словом, Кічаки більше нема, і я хочу відігратись на матс'ях за свої кривди. Приєднуйтесь, о Каурави, Вірата багатий як сам Кубера, здобичі вистачить на всіх!

Ніхто, крім Карни, не звернув уваги на деякі подробиці загибелі Кічаки. І тому багато хто дивувався, що Вайкартана, котрий ніколи не ворогував з Віратою, більше за всіх наполягає на війні з матс'ями. Втім, князівська рада ухвалила таки укласти союз і послати Шашуварманові на допомогу величенький загін. Провід над загоном прийняв сам Бгішма, а замісником його став Дрона. Це був новий ляпас Карні, котрий офіційно числився воєводою Дурьйодгани. Вайкартана, коли довідався про це, вийшов до ратгінів і промовив:

- Я йду до бою шереговим! Хто хоче бути поруч?

- Всі! — відповів за воїнів палкий Вікарна, і ратгіни вигукнули одностайно:

- Слава Сину Сонця!

Карна побачив, як гнівно насупився Бгішма, і усміхнувся. Довга молодість ратгіна та прізвисько Вайкартани поширило чутки, які Карна ніколи не спростовував, а Вікарна охоче підтримував. Кшатрії, які бували з Карною у битвах, дійсно шанували свого атіратгу наче напівбога, що дуже не подобалось і Діду Куру і іншим високопоставленим сановникам.

У Карни був тепер новий візничий, молодий хлопчина, що звався Чатьякі і доводився старому Чаті онуком. Ратгін сумував за старим сутою і не укривав цього, тож Чатьякі зі шкіри пнувся, намагаючись приподобатиеь Карні. А втім, коней хлопець відчував чудово і не вистачало йому лише бойового досвіду.

Війну з матс'ями старі воєводи програли. Вірата розбив по черзі спершу Шашувармана, який трохи не захопив столицю матс'їв, але зарвався і потрапив у полон, а потім і Бгішму з Дроною. Натиск ратгінів, якими доводив син Вірати, Уттара, був таким шаленим, що у війську Куру спалахнула паніка. Карна спершу намагався стримати втікачів, потім зрозумів, що це марно і зостався прикривати відхід, згуртувавши довкола себе найхоробріших ратгінів. Серед ворожих воїнів Вайкартана пізнав Уттару, який колись приїздив до Гастінапуру, але княжич матс'їв лише правив кіньми. За ратгіна у нього був чоловік з арійським луком у руках.

-На он того хлопця! - крикнув Карна до Чатьякі, але тут між бійцями врізалась розшаленіла череда худоби - здобич, яку Каурави мусили покинути напризволяще. Карна наказав суті повертати, цілком певний, що бачив Арджуну.

Програна війна не додала Дурьйодгані духу. Тим часом минув строк вигнання, і Пандави знайшлися при дворі Вірати, якому дійсно помагали у битві. Союз було скріплено шлюбом доньки князя матс'їв та Абгіманью, сина Арджуни і Субгадри, сестри Темноликого.

Князь Гастінапуру нині шукав собі союзників по всій Бгаратаварші, не гребуючи навіть млеччхами. Те саме робили і Пандави. Дурьйодгані однак вдалося перетягнути хитрощами та лестощами на свій бік князя мадрів Шалью, котрий був рідним дядьком молодших синів Панду - Накули і Сагадеви. Син Дгрітараштри навіть ризикнув з'їздити у Двараку, до Крішни, і повернувся з несподіваним успіхом. Темноликий, до якого якраз приїхав Арджуна з тим же проханням, запропонував братам - ворогам на вибір: військо найманців під проводом князя Крітавармана та власну особу у ролі військового радника.

Дурьйодгана вибрав військо. Карна, дізнавшись про це, похитав головою. Він зрозумів, що Арджуна зробив кращий вибір, але Крішна як військовий радник відлякував Карну. Вайкартана пам'ятав батькові слова і не довіряв Темноликому.

Від Друпади, князя панчалів, прибув посланник. Батько Драупаді вибрав послом поштивого брагмана, домашнього жерця роду. Старий, однак, не був таким стриманим у мові, як то личить вищій варні. Він гостро зганив синів Дгрітараштри, причому у таких виразах, що це вразило навіть прихильника Пандавів,князя Бгішму.

Дід Куру дорікнув посланникові гостротою виразів, а Дурьйодгана, коли спитали його думки, буркнув:

-Карна скаже за мене...

Вайкартана просто фізично відчув хвилю неприязні, яка прокотилася по залі для нарад. А втім, він звик до того, що сановники аж киплять від люті, бо їм доводиться сидіти поруч з сином Адгіратги. Багато хто зі старійшин пам'ятав попередника Санджаї і нині зневажав його сина. Карна ж платив їм тим самим і не дуже укривав свої почуття.

- Нема людини, яка б не знала історії Пандавів, - спокійно заговорив Вайкартана,- задля Дурьйодгани князь Шакуні виграв у кості, а Юдгіштгіра виконав умови гри. Тепер же, не зважаючи на ці умови, він бажає повернути програне, спираючись на наших найзапекліших ворогів — матс'їв та панчалів. Дурьйодгана може розділитися по справедливості навіть з ворогом, але, якщо його залякувати, не віддасть нікому і шматочка землі. Пандави відбули вигнання і тепер мають жити як підданці Великого Князя Дгрітараштри. Та якщо вони хочуть війни, то ми готові зустрітися з ними у битві.

Дурьйодгана задоволено кивав. Він боявся власного гніву, що міг прорватися будь-якої хвилини і осоромити його. Карна ж завжди панував над собою. І під зливою стріл і під ненависними поглядами. Ось Бгішма вже й розгнівався і знову попрохав слова.

- Радгеє! - вигукнув старий, - ниций боягузе! Що корисного у твоїх словах?! Ти хочеш, аби всі ми загинули? Арджуна один може вийти проти шістьох, а ти здатен лише тікати!

- Відступати мені траплялося, - мовив Карна занадто лагідно, - але я завжди відходив останнім, чого не можна сказати про наших поштивих провідників в

минулій битві.

Бгішма аж задихнувся з люті та потягнувся до меча. Карна сидів непорушно, і у синіх очах його танцював холодний вогонь.

- Заспокойтесь, шановний Бгішмо, - мовив примирливо Дгрітараштра, - а ти,

Радгеє, будь скромнішим та поштивішим у виразах. Я вирішив відправити до

Пандавів посланника, аби взнати про їхні точні наміри. Мені соромно про це

говорити, о найгідніші, але більше за Пандавів я боюся власного сина, коли

того охоплює гнів. Справу треба якось закінчити миром. Тому я продиктую листа, який і відвезе Санджая, мій особистий сута. Нараду закінчено, панове.

- Переговори... Переговори, - бурчав Дурьйодгана опісля, - все одно доведеться битись. Старі просто тягнуть час, та й годі. До речі, Вайкартано, за що тебе так ненавидить Дід Куру?

- За те, що він - лише син Ґанги, а я — син Сур'ї! — пирхнув Карна.

- А якщо серйозно?

- За те, що йому нічим мені дорікнути, - серйозно сказав Вайкартана, - згадай, як він ганить твого брата Юютсу, котрий народився від служниці. Ми з Юютсу обидва порушуємо існуючий лад, але Юютсу поводиться як шудра, а я - як кшатрій. Ось цього Дід Куру ніколи мені не пробачить.

- Але ж з Відурою вони друзі, - мовив задумливо Дурьйодгана.

- Поштивий Відура знає своє місце, а я все життя доводжу, що моє місце не нижче від князівського.

Дурьйодгана хмикнув і стис другу руку:

- Може я й поганець, - мовив щиро, - але за тебе, Карно, я віддам душу!

- Буває так, що хтось тобі друг, а іншим ворог, - озвався Карна розчулено, - та я не покину тебе, Дурьйодгано, навіть якщо ти залишишся один проти всіх!

Санджая у найближчому часі привіз відповідь Юдгіштгіри, в якій той не приставав ні на які умови і вимагав назад усе ним програне. Дгрітараштра, розгніваний різким листом, хотів був занехаяти мирні переговори, але Відура умовив його стримати гнів і зібрати Велику Нараду, запросивши на неї князів-союзників Кауравів.

Карна, що ночував у матері, збирався на цю нараду з великою нехіттю, бо передчував неприємности. Бгішма знову накинеться на нього, потім до старого приєднається Дрона, а Дгрітараштра буде заспокоювати пристрасті, повторюючи: " Будь поштивим, Радгеє..." Боги, яка нудьга... Бій - то інша річ, у бою всі рівні, коли життя висить на волосинці! Ех, аби дійшло до битви!

Залишивши Радгу у товаристві онуків, що кілька днів тому прибули з Чампи, Карна врешті вийшов з дворика. На вулиці вже стояла його колісниця, і Чатьякі старанно обдивлявся упряж.

- Мій князю! - вигукнув хлопець із щирим захопленням, - доброго ранку!

Карна засміявся:

- Доброго ранку, друже! Як там наша четвірка?

- Нагодував, гриви розчесав, почистив, підкови перевірив! - доповів Чатьякі на військовий лад і аж засяяв у відповідь на поблажливий усміх Карни.

- Мій князю, - знову озвався сута, - ви давно бачили Санджаю?

- Давно, - сказав Карна неуважно, потім усміхнувся жартобливо, - певно, запишався старий друг. Не заходить...

- Я вчора, - мовив Чатьякі з раптовою злістю, - трохи його не вдарив... Наробив би, адже він старший, сусідо ваш... Дід утримали, спасибі йому... молодий ще, мовчати треба, я сам би. А що дідо можуть самі, з понівеченими руками...

- Та що сталося? - здивувався Карна. Він бо ніколи не чув, аби його сути, чи старий чи молодий, ворогували з візничім Дгрітараштри.

- Зібралися люди біля храму, - шпарко заговорив юнак, - а Санджая якраз йшов з палацу. Ну, всі до нього: "Що?" та "Як?" Він там уже розписував, яке у Пандавів військо, та які вони непереможні. Хтось говорить:" А наш Васушена? Та він здолає усіх п'ятьох хоч разом хоч поодинці!" А Санджая і каже:" Син Радги був сутою і залишився сутою. Де вже йому суперничати з князями! До того ж він боягуз і тікав від матс'їв..." Тут я і поліз на нього з кулаками... Звісно, мій князю, це неладно, але ж візничий Дгрітараштри нахабно бреше! Я можуприсягнути хоч би і у храмі, що ми тоді тримались до останку! Вас було поранено двічі, а ви так і не зійшли з колісниці! Навіть вороги ваші говорять, що ви вивели ратгінів з оточення майже без втрат! І раптом якийсь палацовий сута насмілюється ображати вас!

- Одна невдала битва може перекреслити всі минулі звитяги, - сказав Карна спокійно, - учися, хлопчику, таким є життя. А щодо Санджаї, то про хоробрість говорити може лише той, хто сам хоч раз ходив до битви. Рушай, друже! До палацу!

Нарада, як і передбачав Карна, розпочалася дуже бурхливо. Санджая прочитав листа Юдгіштгіри і додав від себе, що Арджуна присягнув винищити усіх синів Дгрітараштри, якщо йому з братами не повернуть Кгандавапрастгу.

- І це може статись! - мовив, вислухавши доповідь, Бгішма, - говорять, що колісницю Арджуни поведе до битви сам Васудева! Хто здолає Нару та

Нараяну, коли вони вдвох! А мій пришелепкуватий онучок слухає не мудрих старійшин, а низьконародженого Карну, якого мабуть демони підкинули у Гастінапур! Ми звемо Радгею сином сути, але він напевне народився від чандали, бо завжди гавкає по-собачому на кращих за себе!

- Не подоба вам, о старійшино, - не втримався таки Карна, - говорити про мене всяку гидоту! Я завжди дотримувався закону кшатріїв і приписів Вед! Що ж в мені є од чандали? Все, що я робив до цього дня, було лише на користь і Дурьйодгані і Гастінапуру!

- Радгея хвалиться, що переможе Пандавів, - продовжив Бгішма, наче й не

почувши, - але він не вартий і краплі їхньої крови...

Карна більше не суперечив, бо зрозумів, що цієї стіни йому не пробити. Він майже не слухав Дрону, що вихваляв Арджуну та закликав до миру, ні Санджаю, який описував велетенське військо Пандавів та звитяги Бгімасени у війні з Шашуварманом.

" Стіна, - думав воїн трохи не з розпачем, - та ще й яка! Камінна! Для Бгішми з Дроною я не існую... Порожнє місце! Арджуна — син Прітги, йому вся шана! А я - син Радги, жінки, що нічим не гірша за княгиню! І мене звуть материним ім'ям, коли хочуть болючіше образити! Що б не скоїли Пандави - їм пробачають, бо вони шляхетного роду! Мені ж не можна не тільки оступитись, але й просто сповільнити крок!"

Голос Дурьйодгани пробудив його від болючих роздумів.

-Я бачу, - єхидно мовив князь Гастінапуру, - що наші старійшини смертельно перелякані! Та хіба ж у нас немає воїнів? Кажете, Бгімасена чудово б'ється на палицях? Але я його переможу у такім бою! Кажете, нема лучника, кращого заАрджуну? Але Карні сам Парашурама сказав:" Ти рівний мені! " До того ж Карна має громоваджру, яку страшною ціною добув у самого Індри! А наші союзники? Ось Шалья, а ось...

" Те саме, завжди те саме..., - думав Карна, знову переставши прислухатись, - як мене нудить від усіх цих розмов та недолугих інтриг! Я воїн, а не придворний, а от Дурьйодгана тут у своїй стихії, йому це навіть подобається, ба, навіть Санджаї припало до смаку, ач як він розписує звитяги ворога, щоб воно тямило у звитягах, та мій Чатьякі вартий більше, бо побував у битві і зрозумів, що воно таке..."

Дгрітараштра, доведений до розпачу оповіддю Санджаї, мовив, трохи не плачучи:

- Мої сини приречені!

- Та що ви, батьку! - вигукнув Дурьйодгана, - і ми, і Пандави одного роду, тож і сили у нас рівні, а перемога залежить лише від вояцького щастя!

- Сину! - мовив благально Дгрітараштра, - не слухай дурних порадників! Інакше я втрачу тебе навіки! Говорять, що Боги на боці Пандавів, а хто помагає тобі?!

- Аби Боги були на боці Пандавів, - мовив Дурьйодгана становчо, - то Юдгіштгіра краще грав би у кості і не відправився б з братами у вигнання на тринадцять літ! А хто помагає мені, батьку? Коли Син Сонця, Вайкартана, б'ється на боці Кауравів, вони непереможні!

-"Син Сонця" - хихикнув хтось, - це ж треба...

Карна підвів голову і сміх урвався.

- Я здатен вибороти перемогу, - сказав, - якщо мені доручать військо. А лук Парашурами дозволить мені виграти будь-який двобій! Перемагає у битві лише той, хто певен перемоги!

- Карна покладається не стільки на лук, скільки на даровану громоваджру, -насмішкувато мовив Бгішма, - але чакра Крішни зупинить її у польоті! Недопоможуть сину сути ні стріли, ні лук Парашурами, Крішна бо перемагав і кращих!

- Напевне, - сказав Карна з підкресленою ввічливістю, - Крішна Васудева і є

таким великим воїном. Але, чи гідно поштивого старійшини ганити союзника і вихваляти ворога?

- Слуг не ганять і не вихваляють, - сказав Дід Куру в'їдливо, - їх просто не помічають. Тим більше небезпечно і непристойно довіряти військо шудрі!

- Аби довести, що я не слуга вам, пане Бгішмо, - сказав Карна, на хвилю втративши терпець, - присягаюсь тризубом Шіви, що вийду на бій лише опісля вашої загибелі і стану на герць з тим, хто переможе вас! А зараз дозвольте покинути це зібрання, де я відчуваю себе зайвим!

Карна вийшов до палацового саду і довго стояв, намагаючись заспокоїтись. Він уже шкодував присяги, даної в гарячці та обуренні, адже при всій своїй образі на Діда Куру, Карна зовсім не бажав його загибелі.

" Боги, ну навіщо все це мені потрібно? Хіба не можу я битись шереговим

ратгіном? Але ж Бгішма з Дроною погублять військо Дурьйодгани, бо певні

поразки ще до початку битви..."

- Знову зчепився з Дідом, Вайкартано? - пролунав за спиною вкрадливий голос.

Карна обернувся і побачив Юютсу, того самого брата Дурьйодгани, матір'ю якого була служниця.

- Поговорили, - коротко відповів воїн.

- Важко, коли тебе не цінують, - зітхнув Юютсу, - слухай-но. Карно... Говорять, що до Гастінапуру вирушає Крішна Васудева. З посольством миру. І він дуже хоче поговорити з тобою. Він не забув, як тоді, в Індрапрастзі, ти спробував осадити того нахабного Шишупалу.

- Про що поговорити? - спитав втомлено Карна.

- Про твій порятунок! Ти став не на той бік, Вайкартано!

- Я все життя стою лише на одному боці - на своєму! - відрізав Карна і пішов через сад до своєї колісниці.

Князя Ядавів Дгрітараштра звелів прийняти з великими почестями. Старий князь сподівався, що володар Двараки таки схилить до миру його неслухняних синів.

Крішна ж, прибувши до Гастінапуру, відмовився від пишного прийому та учти, а зупинився у Відури, нібито навідати родичку — княгиню Кунтідеві, котра так і жила в будинку брата Дгрітараштри.

Але всі - і старійшини, і Дурьйодгана сприйняли це як вияв недовіри і трохи не кровну образу. Карна на прийом не пішов, вважаючи, що з нього буде досить і наступного дня. Воїн вже просто не міг бачити ні Бгішми ні Дрони. Образа тяжким каменем лягла на душу. Аби не присяга та не Дурьйодгана, Вайкартана давно б уже покинув Гастінапур.

Ввечері на вулицю колісничних несподівано заявився Дурьйодгана. Князь приїхав на бойовій колісниці, маючи при собі лише суту та кількох охоронців. Стара Радга не розгубилась, а всадовила високого гостя на найкращих подушках, послала молодшого онука розшукати сина і власноручно напекла коржиків.

Карна, що вправлявся зі старшими синами в бою на мечах біля Ґанги, поспішив додому і побачив, що Дурьйодгана запихається кхіром та коржиками, ревно вихваляючи хазяйку дому.

- Вітаю, Карно! — сказав гість, - я ж у тебе ще ніколи не був..

- Ну, і як? - засміявся Карна.

- Оце вперше їм і не боюся, що мене отруять, - серйозно мовив князь Гастінапуру, - Карно, я маю до тебе невідкладну справу!

- Що сталося, друже?

- Я тут порадився де з ким... Але мені потрібна твоя допомога...

- Яка, друже?

Дурьйодгана позирнув на Радгу. Жінка одразу ж згадала, що їй треба простежити за тим, як наймички пораються біля корів.

- А ви їжте, синочки, і розмовляйте... Ой, вибачте, ваша милосте!

Дурьйодгана широко усміхнувся, чим не грішив зроду, і сказав лагідно:

- Не тривожтесь, ненька Радга, ми з вашим сином побратими, а отже ви не помилилися.

- Чудова жінка, - мовив князь Гастінапуру, коли Радга вийшла, - тобі пощастило з матір'ю, Карно!

Вайкартана ледь усміхнувся, а тоді спитав:

- Що ж сталося, князю?

- Я хочу, - сказав Дурьйодгана тихо, - взяти заручником Крішну Васудеву!

- Ти збожеволів! - мовив Карна так само тихо, - ти не смієш чіпати посланника!

- Він поводиться не як посланник! - вигукнув Дурьйодгана, забувши про

обережність, - він свідомо ображає нас!

- Зупинись, друже, - мовив Карна благально, - не дай гніву опанувати себе! Можливо, Темноликий і розраховує на якийсь необережний крок з твого боку... Від тебе одвернуться союзники як від злочинця! Зупинись!

- Може ти і маєш рацію, - зітхнув Дурьйодгана, - про це я не подумав. Але ж плян був чудовий...

- Чудовий плян! - вигукнув Карна, - у Гастініпурі Крітаварман зі своїми

найманцями! Ти що, думаєш, що врішнійці не захистять свого володаря? Чудовий плян! Хто підказав тобі таку дурість?! Отой невіглас Дугшасана?

- А як ти вгадав? - розгублено спитав Дурьйодгана.

- Бо сам ти не настільки божевільний, аби зачіпати Темноликого! Згадай про

Шишупалу! Його кров бризнула мені на одежу! Крішна - то не Арджуна, не Юдгішпїра, та й не ми з тобою! Він не розмовляє, а діє, при чому - блискавично! Ми з тобою зараз розважаємо над неправедним вчинком, а

володар Двараки, аби мав у такому потребу, не завагався б ні хвилини! Краще мати таку людину як не союзником, то непевним приятелем! Але не ворогом!

- Та ти чи не боїшся його? - прищулився Дурьйодгана.

- Він не такий, як ми, - серйозно відповів Карна, - я можу любити, ненавидіти, гніватись, жаліти... Бо я — людина, хоча і маю в жилах нелюдську кров. Темноликий же не любить, і не ненавидить, ніколи не гнівається і нікого не жаліє. Він і Шишупалу-то вбив спокійно, з холодним розрахунком. Наче роздушив мураху. Так, я його боюсь, як бояться повені чи землетрусу. Але боротись з ним не відмовляюсь, якщо тебе цікавить саме це.

-Ну, гаразд, - сказав Дурьйодгана примирливо, - я давно помітив, що мені

щастить, коли я тебе слухаю.

-Заспокойся, - всміхнувся Карна, - і з'їж коржика...

Князь Гастінапуру із задоволенням пригостився ще і сказав сміючись:

-Карно, друже, тепер я розумію, чому ти ніколи не знаєш страху, ані заздрості!

-І чого ж це? - спитав Карна жартобливо.

-Бо ти завжди їв приготоване з любов'ю і спав не боячись, що не прокинешся зранку, - серйозно відповів Дурьйодгана, - ти ж будеш завтра на раді? Прийди, Вайкартано! Я знаю, що Дід Куру довів тебе трохи не до сказу, але прийди, будь ласка! Задля мене!

Карна кивнув на знак згоди. Потім він провів високого гостя до колісниці, яку вже обліпили дітлахи і обступили цікаві.

-Чого він приїжджав? - поцікавилась Радга, коли князь Гастінапуру відбув, поштиво попрощавшись з хазяйкою дому.

-Поїсти коржиків, - посміхнувся Карна.

-Жартівники! - пирхнула Радга, - дивись-но... Кажуть, що князь Гастінапуру злющий та пихатий. А він такий ввічливий! І коржики їв... Це після палацових ласощів! Не інакше, як з чемности.

-Та ні, - зітхнув Карна, - йому справді сподобалось. Ох, мамо... Кривавий вузол зв'язав наші долі! Я і радий би відступитись, та не можу.

Прийом видався з тих, на яких Карна найдужче нудьгував. Щоправда, промову Темноликого він вислухав з цікавістю. Крішна нагадував про Рід, про обов'язки перед Родом, та закликав дві гілки роду Куру до примирення.

" Всі говорять, що володар Двараки зневажає і звичаї і Рід, - думав Карна, -недарма його звуть Джанарданою. Коли ж він щирий? І як розгадати цю людину? Та чи людина він взагалі? Може це й справді розгніване Божество землі, на яку колись ступили озброєні загони аріїв..."

Уривки промов ледве досягали задуманого Карни. До старійшин, які вмовляли Дурьйодгану скоритись, приєдналися і брагмани. Один з них якраз оповідав історію про мудреця Яяті, котрий втратив небесний світ через непомірну гординю.

-Карно, - прошипів Дурьйодгана, - та ти чи заснув? Що нам робити?

-Стояти на своєму, - тихо озвався Карна, - як тільки Юдгіштгіра отабориться у Індрапрастзі, то одразу ж піде на тебе війною, і хто-зна на чий бік стануть кшатрії Гастінапуру, хоч вони тобі і присягали. А нині, союз з панчалами зробив з Князя Справедливости завойовника, котрий веде на свою землю чужинців. Миру не буде, друже, бо все зайшло задалеко... Лише наша кров має змити наслідки тої клятої гри, під час якої Пандави втратили честь. Якщо ж ти нині скоришся - тобі, беззбройному, прийде край.

- Навіщо говорити порожні слова? - голосно мовив підбадьорений порадою

приятеля князь Гастінапуру до брагмана, який якраз закінчив своє казання, - нехай моя гординя й непомірна, але таким створив мене Творець Всесвіту! Я не збираюсь схилятися ні перед ким і зовсім не вважаю себе винним!

= Поштивий Васудево! - звернувся жалібно Дгрітараштра до Крішни, - вплиньте хоч ви якось на мого сина, який не слухає ні мене, ні брагманів!

= Князю Дурьйодгано, - лагідно сказав Крішна, - але ж ти сам чудово знаєш свою провину. Чому ж не хочеш виправити її? Ніхто з твоїх воєвод не встоїть проти Пандавів, і це я говорю не вихваляючи їх, а задля правдивого освітлення подій.

Дурьйодгана глянув на Карну. Вайкартана уважно слухав володаря Двараки, але ніяк не відреагував на останні слова. Карна відчував знайому силу, що кільцем стискала розум і силу ту випромінював Темноликий.

"Він бере у полон людські душі, - згадував Вайкартана, - і випробовує їх..." Відділяє покірних від нескорених? Цікаво, що відповів би я на місці Дурьйодгани? Нічого, певне, бо я ніколи й не опинився б на його місці... Ну й ситуація, гірша за програну битву!"

-О, Джанардано, - врешті озвався князь Гастінапуру, - ти звинувачуєш в усьому мене, лише мене, і всі лають тільки мене - і нікого іншого! Пандави згодилися грати в кості по власній волі, і не моя вина, що вони програли! Не знаю, за що їм мене ненавидіти, і для чого вони загрожують мені. Я не бачу серед них того, хто може нас перемогти згідно з законами кшатріїв. Якщо ж ми і загинемо зі зброєю у руках, то тим певніше досягнем неба! Ложе воїна - ложе зі стріл, Джанардано, і хоч ми впадемо на це ложе не схилившись перед ворогом, в душах наших не буде суму! Хто з високороджених буде хилитись перед будь-ким з одного тільки страху, та дбаючи лише про своє існування?!

Дурьйодгана підвівся. Зелені очі його палали дивним блиском. Нині він був зовсім не схожий на ницого заздрісника. Карна здивовано дивився на приятеля, бо теж не пам'ятав його таким.

-Мудрець Матанга мовив про кшатрія, - продовжував Дурьйодгана, - "Нехай він завжди тримається рівно, ніколи не хилиться, хай краще зламається, але не зігнеться!" Я не віддам з примусу навіть стільки землі, скільки можна проколоти голкою!

Карна побачив, як стис вуста Темноликий, котрий явно не очікував такої відсічі. Дурьйодгана ж нахилився до Вайкартани і шепнув:

-Так говорив би ти, Сину Сонця! О, як я хочу бути схожим на тебе!

Під склепінням зали почувся гнівний голос Крішни:

-Ти матимеш ложе героїв, князю! Чекай же битви! Ах, якою ж шляхетною була твоя промова! Та згадай, ниций, що ви зробили з Драупаді разом з Дугшасаною! Це що, за законами кшатріїв? А твій приятель, що зве себе сином Сур'ї, за законами кшатріїв відмовив у допомозі беззахисній жінці? Що ж ти мовчиш, Карно, ти ж у нас знавець вояцьких законів!

- В моєму житті це єдине порушення Законів Матанги, - озвався холодно Карна,- та я винен і не намагаюсь виправдатись. Хай судять мене Боги, Джанардано, а я себе вже засудив.

-А чи засудив себе князь Дурьйодгана, - спитав Крішна насмішкувато, - за спробу вбивства своїх родичів? Чи випадковою була пожежа у Варанаваті, о сину Дгрітараштри? Зупинись же хоч зараз!

Старійшини і брагмани схвально зашепотілись. По залі пішов шемріт. Дугшасана, котрий чуйно прислухався до розмов, вигукнув на весь голос:

-Всі проти нас, брате! Ще трохи цих солодких слів, і старійшини зв'яжуть тебе, о Дурьйодгано, та видадуть синам Кунті! Вони уже змовляються про це! Тебе, мене та Вайкартану Бгішма і Дрона віддадуть своїм улюбленцям! А батько проковтне це зі страху перед Васудевою!

Дурьйодгана гнівно тупнув ногою:

-Якщо вже пішли такі розмови, - мовив, - то мені нема чого тут робити! Але попереджаю, що я так просто не дозволю посміятись над собою! Зрештою, я воїн, рівно як і Дугшасана, а хто з вас наважиться підступитись з мотузкою до Вайкартани, нехай заздалегідь придбає собі дрова для поховального вогнища! Зоставайтеся здорові! Карно, ходімо зі мною!

Князь Ангу поволі встав. На вустах його була усмішка, страшна як полум'я.

-Хто хоче взяти мою волю? - вимовив він.

В залі запала тиша. Крішна дивився на Карну і теж усміхався. Дивно і загадково як завжди.

-Ходімо, Карно! - вигукнув Дурьйодгана і потягнув приятеля до виходу. За ними

вибіг Дугшасана.

-Скінчено! - шпарко заговорив він, - ми пропали! Стривайте-но!

Він припав вухом до дверей. Карна мовив з огидою:

= Та не трусись хоч зараз, Дугшасано! Я не підпущу до нас нікого на довжину меча!

= Ходімо, Карно, - мовив Дурьйодгана, - ходімо до моїх покоїв.

У приймальні князя Гастінапуру Карна присів на стільчик і опустив голову. Вуста його тремтіли. Він не злякався б і смертного вироку, але ж воля... воля... Стояти у кайданах перед ворогами, терпіти знущання...Дурьйодгана нервово метався по кімнаті, видно, думаючи про те саме. Врешті буркнув:

= Щоб їх пожерли демони! Карно, я підніму охоронців!

= Не роби з себе посміховисько, - озвався Вайкартана, - він цього лише й чекає.

= Крішна?

= Крішна... Крішна... Ти добре говорив, друже, чудово говорив, але вага старих провин знецінила твої слова. І вийшло так, що він правий, а ми кругом винні. Але не бійся, то все розмови, та й годі. Видати тебе ніхто не наважиться.

До приймальні влетів захеканий Дугшасана. За ним увійшов стривожений Шакуні.

-Брате! - вигукнув Дугшасана, - справи зовсім кепські! Шакуні, розкажіть їм, що ви чули!

-Коли ви вийшли, - розпочав ґандгарець, - Крішна сказав, що даремне не схопили зараз же цього князя, що коїть зло!

= Це про мене? — понуро спитав Дурьйодгана.

= Авжеж, небоже! А потім володар Двараки мовив:" Як Дгарма3 зв'язав дайтьїв та данавів і видав їх Варуні4, видайте Пандавам Дурьйодгану, Карну, Шакуні та Дугшасану!" Як бачиш, любий родичу, я теж у вашій компанії!

Дурьйодгана вилаявся вголос. Карна нехороше усміхнувся і попрохав:

-Розповідайте будь ласка далі, князю Ґандгари.

- На думку Крішни, - продовжив Шакуні, - задля родини можна пожертвувати людиною, задля села - родиною, задля князівства - селом, а задля себе - й князівством.

= Задля себе - озвався Вайкартана, - пожертвувати можна лише собою...

= Наші ж мудрі старійшини, - пирхнув Шакуні, - лише хитали головами на знак згоди з кожним словом князя Ядавів. Потім вони послали за княгинею Ґандгарі, і моя сестра зараз прийде умовляти тебе.

- Ото ще лихо! - буркнув Дурьйодгана, - навіщо вплутувати в це бідолашну

матусю?

- Пані княгиня! - оголосив слуга.

- Ну, почалося! - зітхнув Дурьйодгана.

Княгиня, повна літня жінка, увійшла швидким кроком і поклала руку на груди, задихаючись від хвилювання.

-Сину! — вигукнула вона, - ти доведеш мене до погибелі!

- Сядьте, мамо, і заспокойтесь, - мовив Дурьйодгана, підсуваючи матері плетене кріселко, - тільки не треба мене умовляти. Я не збираюся здаватись!

-То тебе здадуть силою! - вигукнула Ґандгарі, - зв'яжуть і видадуть! Скорися, сину! Бгішма сказав, що коли ти будеш поводитись благопристойно, перепросиш родичів і згодишся на їх умови, то вони обійдуться одним лише сином сути...

Ґандгарі затнулась, бо лише тепер завважила Карну. Лице ратгіна освітив той самий страшний усміх.

- Як же мене цінують, - мовив Карна лагідно, але жінка здригнулась від того

голосу як від холодного вітру, - пані княгине, передайте будь ласка високошановному Бгішмі, що я вб'ю кожного, хто насмілиться доторкнутися до мене! І, перш, ніж самому загинути, я заллю кров'ю палац Куру!

=Спокійно, Карно, - втрутився Дурьйодгана, - а ви, мамо, скажіть старійшинам, що вони не обійдуться одним Вайкартаною! Вчора я гостював в його домі і їв вечерю, приготовану руками його матері. За арійським звичаєм, який ми майже -забули, я є нині побратимом князя Ангу. Скажіть Бгішмі і решті, що Карна не гинутиме сам в останній битві! Я розділю його долю, як розділив з ним вечерю!

- Сину, - розгублено сказала Ґандгарі, - але ж це тільки...

-Це я тільки тінь володаря! - вигукнув Дурьйодгана, - а Вайкартана справжній князь і арій тілом та душею! І я не дозволю розплатитись його кров'ю за власні паскудства! Ідіть, мамо, і передайте все, до останнього слова!

Ґандгарі вийшла, злякано озирнувшись на сина. Дурьйодгана впав на стільчик і витер спітніле чоло.

-Догралися! - мовив, - доведеться задіяти плян Дугшасани. Іншого вибору нема. Дядьку, ваша думка!

=Я згоден! - мовив князь Ґандгари.

-Вайкартано?

-Ні! - сказав Карна.

="Ні" опісля всього, що ти чув?! - вибухнув Дурьйодгана, - не будь дурнем, Вайкартано! Ми лише випередимо їх!

-Ти сам сказав, друже, що я - арій тілом і душею, - мовив Карна лагідно, - будь же і ти арієм хоч наостанку!

- Карно, вислухай! - сказав Дурьйодгана благально, - нещасний мій друже, та невже ти думаєш, що вони допустять, аби ти влаштував тут бойовисько? Ні, вони діятимуть інакше! Трошки сонного зілля у питво... Отруєна голка... Або зроблять так, що ти сам віддаси меча! Візьмуть заручниками твоїх синів! Або твою матір! Карно!

= Я не вірю, - мовив Карна глухо, - синів? Неньку? А Дрона? А Кріпа? Як поштиві брагмани можуть допустити подібне?!

Дурьйодгана пом'янув вголос Равану, тоді сказав становчо:

-Вайкартано, живе порушення існуючого ладу, чого ти сподіваєшся від Дрони з Кріпою? Ти ж сам казав мені нещодавно, що, аби ти плазував перед вищими як Юютсу, або хилився до землі як Відура, то всі говорили б поблажливо: "Ну, цей знає своє місце!" Але ти дивишся їм просто в очі, горда ти людино, як дивився колись мені, як ми були ще підлітками! Пам'ятаєш, тоді, біля Ґанґи, ти сказав: "Я хочу бути кшатрієм!" І я одразу втямив, що тебе можна використати! І використовував, ніде правди діти, аж поки не зрозумів, що полюбив тебе наче рідного брата! Во ім'я братньої любови послухай мене, Вайкартано! Лише ти можеш врятувати нас та захопити Джанардану! Я не довірив би цього ні братам ні охоронцям!

= Ні, брате, - сказав Карна, - ні...

Дурьйодгана різко встав, відкинувши стілець.

= Ну, то впораємося без тебе! — мовив, - тільки не думай стати нам на заваді, бо ми самі тебе зв'яжемо і приставимо охоронців, доки все не закінчиться!

= Та я ж не дам себе зв'язати, - озвався Карна лагідно, - і не дам вам накоїти дурниць, ви вже і так наробили їх чимало, та і я з вами вкупі. Як не ненавидів я ту жінку, а мусив за неї заступитись. І тоді б я сьогодні не сидів би мовчки і не дозволяв би дорікати собі людині, котра знесла чакрою голову беззбройному та ще й під час Раджасуї...

-До вас пан Відура! - почувся голос слуги.

Відура зайшов і мовив, не підводячи очей:

-Вас просять у залу, князю Дурьйодгано. Не можна вирішувати важливих справ у вашій відсутньости.

-Мене теж запрошують? - поцікавився Карна.

Відура ледь збентежився, але кивнув.

Коли Дурьйодгана у супроводі Карни та Дугшасани увійшов до залі нарад, їх зустріла мертва тиша. Серед цієї тиші почувся голос сліпого Дгрітараштри:

-Сину мій, добре, що я сліпонароджений і не можу бачити своєї ганьби! Що ти задумав, нещасний?! Зовсім вкрити безчестям рід Куру?!

-В нашому палаці, - сказав Дурьйодгана, нехороше посміхаючись, - і стіни мають вуха...

= Боги! - вигукнув Дгрітараштра, - він навіть не намагається виправдатись!

= Для чого? - знизав плечима князь Гастінапуру, - та мій плян - це лише законний самозахист! Добрий тобі посланник миру, котрий пропонує зв'язати хазяїв і видати їх ворогу!

= Всі ви бачили, - урочисто вимовив Крішна, - як казився від злоби князь Гастінапуру, а князь Дгрітараштра був безсилий його стримати! Я повертаюся до Юдгіштгіри! Але вислухайте мене, жалюгідні створіння! Невже ви справді думаєте, що я беззахисний перед вами?

Темноликий підвівся зі свого місця. Його чорні бездонні очі поволі обдивлялися зібрання. Люди хилились під тим поглядом як тростини під вітром. Хтось злякано скрикнув...

Карна тримався найдовше. Він пізнав ту могутню силу, що вже раз навідувала його. Вайкартана стояв поміж переляканих людей, серед яких дехто закрив руками очі, а дехто й на коліна впав, і визивно дивився в лице володаря Двараки.

Тиск наче подвоївся. Карна зрозумів, що не витримає довго. Він не знав, що буде, якщо його розум скориться володарю Двараки, але відчував інстинктом - такий полон набагато гірший за пута на руках. Погляд воїна впав на світляний стовп, що падав крізь отвір у стелі. Сонячний промінь... Сонце...

-Батьку мій, Сур'я Світлоликий! - прошепотів Карна, а тоді над силу видобув з піхов меч і направив світляний відблиск просто в очі Джанардані. Сяюче лезо відбило промінь наче свічадо.

Люди поволі почали отямлюватись. Залунали стривожені голоси.

-Я бачив..., - шепотів поруч Юютсу, - я бачив дивовижне! Це Вішну, Вайкартано! Це сам Вішну!

Карна здвигнув плечима і кинув зброю до піхов. Він не бачив ніяких видінь, про які навперебій розповідали присутні. Лишилось тільки неприємне відчуття, що у нього хотіли забрати волю у незнаний для нього спосіб.

- Я від'їжджаю негайно ж, - говорив тим часом Темноликий, - князю Ангу, чи не погодишся ти мене супроводжувати?

Карна здивовано звів брови, але кивнув на знак згоди. Дугшасана зашепотів йому на вухо:

- Вайкартано, це якась пастка! Не їдь з ним, а то опинишся у ворожих руках ще до битви!

- А хіба тут мені загрожує менша небезпека? - всміхнувся Карна сумно, - та й коли це я когось боявся?

- А якщо це і справді Вішну?! - перелякано спитав Дугшасана, - знаєш, Карно, я таке бачив...

- Я бачив Сур'ю Світлоликого і говорив з самим Індрою, - мовив Карна, - тож у мене є досвід спілкування з Вишніми. Знаєш, кого поважають Боги, Дугшасано? Гніваються, але поважають?

- І кого ж? - озвався Дугшасана півшепотом.

- Тих, хто з ними розмовляє стоячи, - відповів Карна і пішов за Крішною до

виходу.

У дворі Крішна обернувся до Карни і мовив:

-Князю Ангу, нам треба поговорити. Зійди на мою колісницю, а слугам твоїм звели

їхати за нами.

"Прикритися він хоче мною, чи що? - думав Карна, віддаючи накази Чатьякі та слугам - ангам, - та тільки для заручника я занадто небезпечний... Поговорити... І Юютсу казав щось таке... А чи не думає володар Двараки використати оту свою силу? Тоді лишається сподіватись лише на батька Сур'ю."

Карна піднявся на колісницю Крішни, той гукнув на суту і коні рушили. За колісницею потяглися вершники супроводу. Темноликий мовчав і усміхався загадково і двозначно.

" Яким же самотнім він мусить бути, - раптом прийшло Карні до голови, - адже в мені теж є щось... не від цього світу. Сонячна кров Вікартани причина тому, але я все таки більше людина, ніж Крішна Васудева. Не знаю, чи можна назвати його ворогом, але приятелями ми не станемо після цієї розмови.

- Я маю подякувати тобі, Вайкартано, - озвався Крішна, - за отой випадок в Індрапрастзі та за сьогоднішню стійкість.

- Я зробив лише те, що мусив, - озвався Карна дипломатично, - але дозвольте закинути вам, поштивий князю, нечемність поведінки. Саме це попхнуло Дурьйодгану до негідних задумів...

-Негідника не треба штовхати до негідних задумів, - сказав володар Двараки, - вони самі знаходять його. Але я маю поговорити не про князя Гастінапуру, а про тебе, Карно... Що єднає тебе з цими ницими людьми?

-Не далі як сьогодні, - мовив Карна усміхаючись, - шляхетні сановники хотіли скрутити мені руки та видати на розправу чоловікам скривдженої Драупаді. А ниций Дурьйодгана сказав, що помре поруч зі мною, але не дасть Бгішмі та Дроні пожертвувати сином сути...

= Вайкартано, - мовив Крішна лагідно, - ти ж чудово знаєш, що не є сином колісничого.

= Я знаю, - озвався Карна тихо, - сам Сур'я Світлоликий говорив зі мною... Але хто тому повірить? Зрештою, я ніколи не зрікався людей, що вигодували мене.

=А ти ніколи не хотів дізнатись. Сину Сонця, - вкрадливо сказав Темноликий, -ім'я жінки, що стала коханою Бога?

=В цьому немає сенсу, - буркнув Карна, - я - Радгея, і мати моя живе на вулиці колісничних.

-Радгея..., - повторив Крішна, - ти вчився у брагманів, Радгеє, і тобі відомі істини Вед. А серед тих істин є така, що батьком дитини, народженої дівчиною до заміжжя вважається її чоловік. Твоя мати могла про це забути...

=А може була занадто гордою, - сказав Карна непевним голосом.

=Ти теж занадто гордий, Карно, але я не дивуюся тому, бо ти - викапана мати. Я оце нещодавно її бачив.

Карна здригнувся, але промовчав.

=Тебе зовсім не цікавить її ім'я? - спитав Темноликий.

=Для чого мені його знати? Ця жінка зреклася мені з власної волі.

=Але те знання має підняти тебе туди, де ти мусиш перебувати, Вайкартано! Достатньо лишень сказати, що по материній лінії ти - мій родич...

=-То вона врішнійка з роду Ядавів? - спитав Карна непевно.

-Що тривожить тебе? - озвався Крішна.

-Я пробачив би служниці, - сказав Карна, - котра, живучи у злиднях, позбулася дитини, яку їй нічим було годувати. Але я ніколи не пробачу шляхетній пані того, що вона зробила зі своїм сином.

-Вона теж страждає, Карно, - мелодійний голос Крішни бринів співчуттям.

- Хто вона? - вирвалося у Карни мимоволі.

- Княгиня Прітга Кунтідеві! - урочисто вимовив Крішна.

Карна опустився на борт колісниці, наче поранений стрілою.

- Цього не може бути, - прошепотів, - не може... не може... не може...

- їм'ям Великого Вішну присягаю, - урочисто вимовив володар Двараки, - що

говорю щиру правду!

- То я - старший брат Арджуни?!

- І Арджуни, і Бгімасени, і Юдгіштгіри...

- Я, - повторив Карна, - старший брат... людини, яку двічі присягнув убити!

- Тому я і звертаюся до тебе, князю Ангу, - мовив Крішна урочисто, - по законам Вед ти є старшим сином князя Панду! І ти маєш стати Великим Князем згідно з тим самим законом! їдьмо зі мною, нехай всі взнають, що ти - син Кунті, старший за Юдгіштгіру! П'ятеро Пандавів схиляться перед тобою як перед старшим, а їхні союзники визнають твою зверхність! Всі, зі мною на чолі, визнають тебе володарем, а якоїсь ночі до тебе прийде Драупаді, як до шостого

чоловіка. Юдгіштгіра буде твоїм спадкоємцем, а Непереможний Арджуна вважатиме за честь правити твоєю колісницею. Ніхто не здолає вас шістьох, і вся Бгаратаварша буде славити тебе як найсильнішого! Іди ж до своїх братів, сину Кунтідеві і займи те місце, що належить тобі від народження!

Карна ледве стримував тремтіння вуст. Він бачив, як темні очі володаря Двараки обсервують його пильно і безжалісно. Джанардана спостерігав душевні муки свого співбесідника з холодною, байдужою цікавістю.

"Я для нього - ніщо, - спливла думка, а потім друга, виразніша: - Нелюдь! Він уже думає, що зламав мене! "

- О, Джанардано, - вимовив Карна, намагаючись, щоб голос не тремтів, - ні за багатства світу цього, ні задля влади, ні від радости, ні від страху я не промовлю лжі! Ти це знаєш?

Крішна кивнув. Тепер Карна знову дивився йому просто в лице. " Я можу опиратись! Можу!"

- Хай я народжений княгинею Кунті від самого Сур'ї і є сином Панду по закону, -продовжив Вайкартана, - але Кунтідеві мене покинула. Дружина сути підібрала безпомічне немовля, обмила і нагодувала. Радга - моя мати, а Адгіратга - батько! Вони назвали мене Васушеною, до них прикуто любов'ю моє серце, з ними я, дитям, творив пожертви Богам! І їхнім сином залишуся до смерти!

Карна підвищив голос. Він хотів розбити цю маску зверхньости та влади над душами людей. Крішна уважно слухав, нічим не видаючи своїх почуттів.

-Крім батьків я ще маю друга! - говорив Карна палко, - завдяки Дурьйодгані я став князем Ангу, а нині він в усьому покладається на мене! Сподіваючись на мою поміч, він відмовився від миру. І ні під загрозою смерти, ні задля голосу крови, ні від страху, ні від жадібности я не можу зрадити сина Дгрітараштри!

Варто було б на цьому і закінчити розмову, але Вайкартана знав уже, що скаже все про що частенько думав в останні неспокійні тижні.

-Крішно,- знову заговорив він, - ти скорив собі Пандавів, як намагаєшся скорити мене. Вони все зроблять по твоєму слову. Вони могли б, аби ти захотів, і примиритися зі мною, і полюбити мене, а я ... я давно вже люблю свого брата - ворога, якого присягнув убити. Та, якщо ти маєш хоч щось від людини, Джанардано, не розповідай Пандавам про шостого брата! Зброя уже вийнята з піхов і вимагає кривавої жертви. Якщо я не зустрінуся з Арджуною у двобої, то порушу присягу і вкрию себе ганьбою. Якщо ти є Богом цієї землі, Темноликий, одне тільки є у мене до тебе прохання -не роби так, аби ми загинули безславно! Нехай ми помремо від меча, як і личить аріям! І поки стоятимуть гори і тектимуть ріки, хай не поляже слава про нашу останню битву, а мудрі жерці розкажуть про неї нащадкам! Збережи ж мою таємницю, володарю Двараки, і нехай станеться те, що призначено долею!

Крішна мовчав. Довго мовчав. Його пишний оршак уже покинув мури Гастінапуру і рухався лісовою дорогою на південь. Карна теж замовк, змучений довгою промовою. Піднесення змінилося спустошливою порожнечею.

Врешті Темноликий ворухнувся і вимовив стиха:

-Нескорений...

Холод пройшов по тілу Карни. Холод і спомин про давній біль та кров на мармурових плитах.

- О, Карно, - озвався знову Крішна, - даремно ти відмовляєшся стати Великим

Князем. Що ж, через сім днів, на новомісяччя, станеться битва! Скажи ж Кауравам, що і вони, і ти з ними, прийнявши смерть від зброї, досягнуть неба, як і хочуть!

- Що ж - тихо вимовив Вайкартана, - славна смерть - мрія кшатрія! Я теж маю лихі передчуття і бачу дивні сни... В одному з таких снів загинули усі, кого я знаю, а смерть пощадила лише Ашваттгамана, його дядька Кріпу та отого врішнійця Крітавармана. І сини Панду вижили, тільки чомусь не раділи з перемоги. Я не роздивився своєї погибелі, знаю тільки, що помру нескореним, як і жив досі!

- Карно, - м'яко мовив Крішна, - як багато у тобі людського, сину Вікартани... я навіть починаю тобі заздрити. Але, нескорений, в останні часи невірний шлях часто здається вірним...

-Я все-таки сподіватимусь на перемогу, - озвався Карна майже весело, - незважаючи на грізні сни! Ось я і провів тебе, Крішно, за межі Гастінапуру.

Прощавай же... Якщо ми не побачимось більше у цьому світі, то в іншому зустрінемось, безсумнівно, як певне зустрічалися раніше.

Крішна гукнув на візничого, і той зупинив колісницю. Карна зійшов на землю і пішов до свого повозу ні разу не обернувшись.

- До зустрічі, нескорений..., - мовив Крішна зі своїм лагідним усміхом, - але ти помиляєшся, взірцевий кшатрію! Жоден з моїх пішаків не вийшов з-під моєї влади, тож подивимось, чи вдасться тобі померти зі славою, як ти собі прагнеш. Шахи розставлені, гра почалася, а те, що кров Сур'ї дає тобі силу опиратись, робить партію ще цікавішою. Решта людців навіть на це нездатна, любий Вайкартано.

Весь зворотній шлях Карна понуро мовчав, і Чатьякі стривожено оглядався на нього. Коли вони побачили передмістя Гастінапуру, Карна мовив до сути:

- Відведи колісницю до палацових стаєнь і можеш бути вільним. Слуг я теж відпускаю. До ранку.

- Може відвезти вас додому? — несміливо запропонував юнак.

- Ні, друже, я хочу побути сам.

Карна кружляв містом кілька годин. Зо три рази він опинявся біля того будинку, де жив Відура, і де перебувала нині Кунтідеві, але жодного разу не наважився зайти. Коли він зрозумів, що підійшов до цього дому вчетверте, то вдарив у безсилій люті себе в чоло і рушив у напрямку базару.

Довго блукав воїн між рядами торговців і, зрештою, вибрався на майданчик де під навісом розташувався торговець хмільним медом. Звідти раптом гукнули:

-Васушено, це ти, синку?

Карна пізнав старого Чаті і підійшов до навісу. Відставний сута, трохи підхмелений, сказав урочисто:

- Пропиваю твої гроші!

- На здоров'я, дядьку Чаті, - мовив Карна з силуваним усміхом, - татко мій часом не з вами?

- Але де! - вигукнув Чаті, - Адгіратга вже подався додому, бо з твоєю ненькою погані жарти! А моя стара померла, і нема кому вибити мене праником за зайвого кухля... Стривай-но, синку, а чого це ти тиняєшся пішки? Де це ледащо, мій онук, і де твоя колісниця?

- Я хотів побути на самоті і відпустив хлопця, - мовив Карна, й Чаті, котрий добре знав свого ратгіна, зрозумів, що сталося щось лихе.

- Ти наче з бою повернувся, а не з палацу, - сказав, - що там чути, Васушено? Війна буде?

- Та напевно...

- Ех! - зітхнув Чаті, - аби я мав здорові руки! А то ж і досі болять, кляті... Може вип'єш зі мною, синку? Ти хоч і великий пан нині, але ніколи не гребував старим сутою... Я пригощаю!

- Чом би й ні? - сказав Карна, і Чаті зраділо вигукнув:

- Гей, сути, посуньтесь, дайте-но місце мойому ратгіну !

До них почали обертатись цікаві.

- Це Карна! - вигукнув хтось, - сам Карна!

- Воєвода! Князь Ангу!

- Той самий Карна, котрий...

- Син Адгіратги з нашої вулиці?

- Радгея... Радгея... Всі знають його матір...

Карна взяв кухля, якого підсунув йому Чаті. Він пізнавав деякі обличчя, а молодь вже була йому незнайома. Чаті штовхнув його під лікоть:

-Скажи що-небудь!

Карна випростався з кухлем у руках. Його голос, звиклий віддавати накази, перекрив гамір.

- Колісничні! - вимовив він, - вірні помічники воїнів! Ви рятуєте нам життя і

оспівуєте наші подвиги, та ніхто й ніколи не оспівував як правити кіньми під

дощем стріл, не маючи змоги боронитись! Якщо сута потрапив до боягуза-

ратгіна, то він ще може врятуватись, але горе воїну, в якого боягуз-колісничний, бо той воїн ніколи не повернеться додому! Та серед колісничних Гастінапуру не було й нема боягузів! Я, Карна Вайкартана, якого воїни звуть атіратгою, славлю бойових друзів своїх, бо ратгін і сута під час бою — одне!

Старий Чаті плакав не криючись. За столом запала мертва тиша. Потім хтось вигукнув:

- Хай ніколи не зламається ваша колісниця, князю Карно, бо ми не чули таких слів від жодного кшатрія! Якщо вам потрібні будуть сути для вас, чи для ваших воїнів, беріть будь-кого з нас!

Люди загомоніли:

- Вірно, друзі! Вірно!

- Поруч з таким ратгіном і полягти не страшно!

- Васушено, ми всі - за тебе!

- Ти залишився людиною, Радгеє, хоч і покинув нас

- Та ще й якою людиною! — вигукнув Чаті, - друзі, за це треба випити!

Карна кинув на стіл капшук:

- Пригощаю всіх! Торговцю меду!

Він пив кухоль за кухлем, але не відчував сп'яніння. Чаті стривожено дивився на нього. Врешті, озвався:

-Васушено, тобі погано? Васушено...

Карна різко отямився і побачив, як його сильні пальці лучника зминають срібного кухля, котрий торговець виніс йому, дізнавшись, що у нього п'є князь Ангу.

- Я заплачу..., - пробурмотів Карна.

- Звісно, заплатиш... Синку, тебе одвести додому? Мати, мабуть, хвилюється...

- Мати..., - сказав Карна, - я не хочу... Про що мені з нею... Я не піду до того

дому...

- Синку, отямся! На тебе чекає Радга! Хіба у тебе є інша мати?

- Нема! — вигукнув Карна і знову стис розплющеного кухля, - нема! Чаті, я присягнув убити рідного брата!

- Васушено, синку, у тебе ж немає братів! Ходімо ж додому! Ходімо!

- Є брати! - мовив Карна вперто, - п'ятеро! Вони мене ненавидять! А якби я став зрадником, то мав би родину. Князівську, Чаті! І сам став би Великим Князем! І вона б прийшла до мене після всього, що сталося! Вона, Драупаді... Прийшла б до князя! Але ж я той самий Карна, Чаті! Я ж не змінився!

Сута, котрий знав усі перипетії життя свого ратгіна, почав здогадуватись

- Синку, - мовив він, - то ти довідався, хто твоя мати?

- Моя мати - Радга! - крикнув Карна, - у мене не було іншої матері! Ходімо до дому,Чаті!

Чаті допоміг йому вибратися з-за столу. В синіх очах Карни стояли сльози.

- Все життя, - сказав він, - все життя, Чаті, покласти на те, аби піднятись на щабель вище! Лише тому, що розпещена жінка, злякавшись розголосу, вкинула до річки тримісячне немовля! Доля все-таки милостива: мене знайшла дружина сути, майже воїна, а не жінка шудри чи чандали! Я міг би бути чиїмось слугою, я, Карна, в якого замість душі полум'я! Стіна, Чаті! Хто зводив їх, ті стіни? Хто зробив їх непроникними? О, багатьом зручно просто йти по батьковим слідам... Це через оцю стіну, Чаті, я мушу вбити рідного брата! Або він уб'є мене, що теж незле! Арджуна, мій вічний суперник... Аби я виріс у палаці, то був таким же, і ніхто б не говорив, що у сина сути непомірна гордість! Вона у нас однакова, ця гордість, але йому її пробачають, а мені зась!

Чаті дивився на нього з жахом. Вони вже відійшли далеченько від людей, і старий сута ризикнув запитати:

- Васушено, то ти син княгині Прітги?

- З дитинства говорять, - мовив Карна, - що ми з Арджуною схожі трохи не як близнюки... Авжеж, бо ми обидва схожі на неї! Він більше, я менше, але ми маємо риси Кунтідеві. Я мав би здогадатись, але я не думав про це! Не думав, бо боявся! Я, Карна, боявся дізнатись правди!

Карна заспокоївся лише тоді, коли вони звернули на вулицю колісничних.

- Чаті, - сказав, - не розповідайте про це нікому. Не хочу, аби Гастінапуром пішли плітки. Про мене і так забагато говорять.

- Гаразд, - мовив Чаті розчулено, - обіцяю тобі, синку! Ну, ось ми і прийшли...

Біля хвіртки дворику Адгіратги виднілося кілька чоловік. Карна пізнав своїх синів, вдягнених і озброєних, як до бою. Між ними біліло сарі Радги.

- Синку! - крикнула жінка, - моє ти сонечко! Ти живий! Ти на волі! Наль, сута княжича Душкарни, оповів нам щось жахливе! Тебе, що завоював для

Гастінапуру півБгаратаварші, хотіли видати ворогу! А потім ти поїхав з посланником і не повернувся! Твої сини вже зібрались відбивати тебе!

- Хіба ви не бачили Чатьякі, мамо? - спитав Карна м'яко.

- Ні Чатьякі, ні твоїх ледацюг-ангів! Синку, ми тут трохи з глузду не зсунулись!

- Бабуся навіть просила дати їй зброю! - мовив, посміхаючись, Рама, а близнюки дружно хихикнули.

- І зовсім не смішно! - вигукнув Сатьясена, - татусю, де ж ви були?

- Ходив по місту, - сказав Карна заспокійливо, - ви хвилювалися даремне.

- Васушено, - мовила Радга суворо, - зараз же повертайтеся до Чампи!

Ні, ненько, - лагідно мовив Карна, - я - воєвода князя Гастінапуру, а незабаром буде битва.

- Їсти хочеш? - спитала Радга, зітхнувши, - Чаті, заходь, повечеряєш...

- Та ні, - мовив старий, - я додому... Не хвилюйся Васушено, я мовчатиму.

Після вечері сини Карни полягали спати. Карна сів біля розхилених завіс і мовчки слухав шерехи ночі. Пальці його все крутили золотий браслет на зап'ястку, обмацуючи знайомий візерунок.

- Мамо, - покликав він Радгу, - хто подарував вам цього браслета?

- Хіба я не розповідала, синку? - здивувалась Радга, - це було гак давно... я тоді була молода і гарна, а ти був схожий на дитя апсари. І я пішла з тобою подивитись на те, як зустрічають пані Прітгу Кунтідеві, що якраз вийшла заміж за князя Панду. Випадково ми опинилися біля її нош, і ти почав кричати. Вона визирнула назовні... Вона була така вродлива, синку! Просто як богиня! Видно, ти їй сподобався, бо вона подарувала мені цього браслета, для тебе. Щоправда, той брагман, Вікартана, котрий лікував тебе, сказав, щоб я не одягала його кілька літ. Він назвав браслет так дивно... Попередженням! А ще я приміряла його і бачила дивне видіння. Кривавий бій, і двоє воїнів у смертельнім поєдинку. Один з них був... ну, точно таким, як ти зараз - білявий, синьоокий... а другий мені здався схожим на пані Прітгу. Але ж це було так давно, синку!

- Попередження, - вимовив Карна, - Сунда й Упасунда... Брати - вороги... А замість Тілоттами - Драупаді!

- Синку, що ти говориш?! — вигукнула Радга.

- Мене народила княгиня Прітга Кунтідеві. - сказав Карна, і Радга затремтіла, - я - старший її син, хоча у мене не повертається язик назвати матір'ю цю жінку...

Радга з жахом дивилась, як все нижче хилиться горда голова чоловіка, якого вона звала своїм сином, своїм сонечком, який освітив її життя, який дав їй,бездітній, онуків, який ніколи і нічим не осоромив її, і не знала, чим його потішити. їй відомо було про страшну присягу Карни, про його затяту ворожнечу з тими людьми, котрі виявились його рідними братами, і про те, що наближається битва, рівної якої не було ще у Бгаратаварші.

- Я шкодую лише про одне, - сказала жінка, - про те, що мої сини померли немовлятами... Аби вони вижили, то вас теж було б п'ятеро... По одному на кожного Пандава!

- Ненько, - прошепотів Карна, - то ви б взяли до себе і п'ятого сина?

- Та як можна було тебе не взяти, сонечко моє? Ти ж був малим гарніший за квітку! Якщо та, жорстока жінка, не розчулилась, побачивши тебе, то у неї зовсім не було серця! Мій гордий, прекрасний сину, хіба я була тобі поганою матір'ю?

- Найкращою у світі! — вимовив Карна так, що у Радги бризнули сльози.

- Щоправда, - схлипнула вона, - я лише дружина сути, і батько мій був сутою, і через це, мій княжичу, тебе все життя зневажають вищі, але ж ти міг, синку, зректися нас, як і пропонував тобі поштивий Парашурама...

- Я не зрадник, - сказав Карна, - хоч і народився від зрадниці!

- Синку, не треба так про рідну матір... А вона хоч знає, що ти живий? Чи й досі вважає себе убивцею?

- Байдуже, мамо! - Карна охопив голову руками, - байдуже... Через сім днів буде битва, і я уб'ю свого брата, або поляжу сам!

- Відмовся від бою!

- Не можу... Присяга!

- Покинь Гастінапур!

- Присяга,мамо!

Радга, котра до того сиділа поруч з сином, рвучко встала.

- То йди, синку, своїм шляхом! - вимовила урочисто, - я - проста жінка, мені невідоме високе знання, мені недоступний шлях воїна... Але я говорю тобі —лишайся собою! Прямим як стріла і палким, наче полум'я! А я молитимусь за тебе і за твою перемогу!

Карна підвівся теж, і очі його спалахнули завзяттям.

- Дякую, мамо! - сказав, - вас послав мені Сур'я Світлоликий! Моліться ж йому замене, і за моє вояцьке щастя!

Радга обняла його за плечі, і вони довго стояли обійнявшись - мати і син.

Карна пролежав без сну решту ночі. Удосвіта він піднявся, перевдягнувся в чисте і вийшов на вулицю.

Хазяйки якраз виганяли з двору худобу, а двоє найнятих пастухів насвистували щось на сопілках. їм помагали дітлахи, і Карна згадав, як він малим гасав босоніж у пилюці, підганяючи неповоротких тварин. Згадав - і усміхнувся спогадам.

Коли череда пройшла, Карна пішов до Ґанґи знайомою стежиною. Біля сусідської хвіртки він побачив Санджаю, котрий перелякано подався назад.

- То я тікав од матс'їв? — спитав Карна лагідно, - ти був там, Санджає? Ти чув, як свистять важкі стріли, що ламають борти колісниць? Ти бачив, як одурілі від запаху крови слони чавлять і своїх і чужих? Ти бачив, шакаляча твоя порода, як вмирають ратгіни та їхні візничі? Ти відчував дотик стріли до живого тіла? І ти смієш судити мене, а чи будь-кого з воїнів?

- Радгеє, - перелякано мовив Санджая, - тобто... ваша милість... Я не хотів вас образити... Я...

- Злякався війська Пандавів? Та що тобі до того, як тобі не йти до битви? Я бажаю тобі, Санджає, хоч уві сні побачити мій останній бій! Може тоді ти

зрозумієш, як треба жити і вмирати!

Карна облишив геть переляканого Санджаю і пішов далі. Багряний пруг сонця вже з'явився над обрієм. Воїн спинився на березі Ґанги і простягнув руки до світила. Поволі підіймався багряний диск, потроху забарвлюючись жовтим. Вже почало й припікати, а Карна все стояв непорушно. Його вуста безгучно ворушились.

Раптом воїн відчув спиною чийсь пильний погляд. Він обернувся і заціпенів. Перед ним стояла висока, тоненька як тростинка літня пані у білому сарі з золотою облямівкою. З-під покривала блищали карі очі, які Карна ні з чиїми не міг переплутати. Мати Пандавів дивилася на нього. Його мати. Карна здригнувся.

- Я, Карна, - врешті заговорив він, - син Радги та Адгіратги, вітаю вас, ясна пані! Чи можу я чимось допомогти вам?

- Можеш, Карно, - сказала жінка, - і не тільки мені!"

"Вона ще не знає, що мені все відомо, - подумав Карна розпачливо, - Боги, за що?! Хіба я не знаю, що їй потрібно? Що потрібно їм усім?! Моє відступництво! Стань зрадником, Карно, і матимеш все!"

-Карно! - мовила жінка, - обставини розлучили нас віддавна, але ти - син Кунті, не Радги, і батька твого звуть не Адгіратгою! Ти — мій первісток, народжений мною до заміжжя! Ти - син Сур'ї Світлоликого, і не гідно для тебе не знати своїх братів та прислужувати синам Дгрітараштри! Послухай же своєї матері, і нехай усі побачать союз Карни і Арджуни! Разом ви непереможні, так будьте ж разом, як Рама і Лакшмана, князі Айодг'ї!

Карна пильно дивився на жінку і нічого не відповідав. Владний тон Прітги вразив його наче стріла. Він-то сподівався якщо не на каяття, то хоч би на жаль за минулим, а замість того почув трохи не наказ

." Що ж зробила ти, матусю, з своїми синами? І що робиш нині зі мною?!"

- О, Карно! - знову озвалась Кунтідеві, - я знаю, тобі важко до цього звикнути. Але ти, воїне, найгідніший серед моїх синів і швидко звикнеш до того, що ти - син Прітги, наділений владою. Ніхто більше не назве тебе сином сути, а серед своїх братів ти сяятимеш, наче сам Брагма в оточенні Вед. Допоможи нам відновити справедливість, сину Сур'ї, і твоє ім'я будуть благословляти нащадки!

Жінка глянула на застигле лице Карни і загнулась. Очі воїна були схожі на води легендарного Данапрі. Сині і холодні, вони випромінювали таку неприкриту зневагу, що Прітга мимоволі відсахнулась.

- Ви, кшатрійко, - заговорив Карна поволі, - покинули мене безпомічним дитям, бо злякалися втратити нареченого та майбутню владу. Цей ваш гріх погубив мою долю, успіхи і славу. Через вас я втратив варну, я, природжений воїн! Навіть ворог не міг зробити мені більше зла!

Він ступив до переляканої жінки і спитав різко:

- Коли ви дізнались? Хто сказав вам? Ваш родич Джанардана?

- Ні, - ледь чутно озвалась Кунтідеві, - я знала... Давно знала... Як ти живеш,

сину, як б'єшся, як борешся з моїми дітьми. На отих змаганнях, коли ти переміг Арджуну, я пізнала тебе по прикрасах, які сама поклала тобі до кошика....

- Двадцять літ?! - перепитав Карна, - то двадцять літ тому ви дізнались, що я ваш син?! Чому ж не прийшли до мене тоді, як і належить матері? Чому не

покликали мене до того, як я присягнув Дурьйодгані? А нині ви бажаєте собі вигоди, а мені ганьби! Люди подумають, що я зрадив присязі, бо злякався Арджуни Непереможного!

-Сину, - сказала жінка, - але ж голос крови хіба не говорить тобі на чий бік стати? І хіба не соромно тобі прислужувати ницому Дурьйодгані?

- Хай Дурьйодгана і ворогує з іншими, але мені завжди був другом, і то вірним, - озвався Карна становчо, - я — його єдина надія, і я маю відплатити добром за добро, навіть наражаючи життя! Є нестійкі духом люди, ясна пані, що користуються усіма благами, а, коли приходить час розплати, забувають про добро, і гублять свого доброчинця. Я ж , княгине, не є таким, і я буду битись за Дурьйодгану з вашими синами, покладаючись на силу свою та вояцьке вміння. Це є щирою правдою, бо я, хоч і ваш син по крови, але жодного разу в житті не вимовив слова лжі!

Кунтідеві затулила лице покривалом. Карна спитав стиха:

- Я зробив вам боляче?

- У мене болить душа, - прошепотіла Прітга, - що я наробила? Що?

- Минулого не повернеш, ясна пані, - озвався Карна вже м'якше, - де ви залишили слуг і ноші? Я поможу вам.

Він подав жінці руку, і вони пішли берегом. Незвичні до ходіння ноги Кунтідеві стомилися, і вона ледве дріботіла, спираючись на синову руку. Врешті, воїн зупинився, взяв її в обійми і поніс на руках легко, мов дитину.

"Ну, ось, тобі уже її жаль... Що ти робиш, Карно?!

Та голос розуму затопила печаль, і Карна спитав тихо:

- Як мене мали звати?

- Вріша..., - мовила Кунті.

- Вріша..., - повторив Карна, - Вріша Каунтея Партга... Князь Вріша... Звучить

красиво...

Худеньке тіло жінки затремтіло від плачу. Карна вже вийшов на гастінапурський шлях, де стояв паланкін Кунтідеві, та нудьгували слуги.

Карна опустив свою ношу на землю і мовив м'яко:

- Мені жаль всього, що не сталося... Братів, яких я не мав, матері, якої я не знав... Та я не маю сили ненавидіти вас. Що я можу зробити для вас,... мамо? Я виконаю усе, окрім зради.

- Сину, - сказала Кунтідеві, і Карна раптово відчув знайомий холодок потойбіччя,- я знаю, що ти непереможний. Жоден з моїх синів, а твоїх братів не зрівняється з тобою! Благаю тебе, Вріша, пощади моїх дітей! Не завдавай братам своїм смертельного удару!

Карна аж наче задихнувся. Потім простягнув руки до сонця, наче закликав його у свідки.

- Перед батьковим лицем, - сказав, - я проклинаю кров Ядавів, що тече і у моїх жилах! Ви, кшатрійка і були дружиною кшатрія, невже ви не розумієте, чого від мене вимагаєте?! Битися з такими п'ятьма ратгінами, як Пандави і не пустити смертоносної стріли?! Ви ж знову жертвуєте первістком, ясна пані! Задля своїх синів від Панду ви закликаєте мене звершити самогубство! Я знаю, що Юдгіштгіра боїться мене, наче Маріча Рами! Це він прислав вас до мене? Оце шляхетність Пандавів?!

- Ні, - прошепотіла Кунтідеві, - я сама... Сама...

- Ні, ясна пані! Напевно, це Темноликий пораяв вам згадати про шостого сина! До того ви обходились без мене! Але менше з тим! Опісля одного неприємного випадку я присягнув, що жодна жінка більше не почує від мене відмови на своє прохання. І тому я обіцяю вам, ясна пані, що не вб'ю ваших синів, якщо зустрінусь з ними у битві. Ні боягуза Юдгіштгіру, ні Бгімасену, якому сила замінює розум, ні навіть синів Мадрі, котрі взагалі не є мені родичами! Але, якщо я зустріну у бою Арджуну, то тут уже поляжемо або він, або я! Та ви нічого не втратите, ясна пані, бо синів у вас все одно зостанеться п'ять!

- Васушено! Васушено!

Карна рвучко обернувся на голос і побачив Радгу, котра швидко бігла дорогою. Сини Карни, усі четверо, ледве встигали за своєю бабусею.

-Васушено! - вигукнула Радга, - що ти робиш тут, поруч з цією жінкою? Іди зараз же додому, сину! А ти, врішнійська ракшасі, іди геть від мого хлопчика, бо ти уже зробила йому все зло, яке могла!

Кунті випросталась.

- То оце і є Радга? - спитала ледь зневажливо, - я пам'ятаю... на змаганнях. Тоді ми обидві були молодші...

- Так! - вигукнула Радга, - це я, дружина сути з вулиці колісничних! Я - чесна жінка, а ти - шляхетна шльондра, що вкинула свою дитину в річку, на поталу крокодилам! Тобі не соромно тепер розмовляти з ним, а тим більше — щось просити? Пізненько ж ти згадала про шостого сина! Забирайся геть!

- Ненько, - мовив Карна, - не треба, ненько...

- Що значить - не треба? Чого оця жінка тривожить твої рани? Вона не любить тебе, сину, і ніколи не проміняє на тебе своїх пещених княжичів! Вона хоче лише твоєї погибелі, бо ти є стрілою, націленою у серця її синам!

- Я це зрозумів, - зітхнув Карна, - Ходімо, ненько. Прощавайте, ясна пані. Пробачте мені різкі слова, пробачте й моїй неньці, вона бо дуже мене любить.

- Я бачу, - ледве вимовила Кунті, - прощавай же, сину... Щасти тобі...

- Стривай, Васушено! - вигукнула Радга, - віддай цій жінці її браслета! Нам не потрібні її подарунки!

- Та ні, ненько, - озвався Карна, - це браслет моєї долі. З ним мене і поховають, а ні - я покладу його Арджуні у поховальне вогнище. Ходімо, ненько.

Він обійняв Радгу, і вони поволі пішли дорогою. Сини Карни з цікавістю роздивлялись Кунтідеві, Рама дивився гнівно, близнюки перешіптувались, а Сатьясена спитав голосно:

- То оце наша кровна бабуся? Така лиха? Бабуся Радга і добра, і гарна, то навіщо нам родичатись з такою пані?

- Тихше! - обірвав його Рама, а Кунтідеві, не витримавши сорому, прожогом кинулась до нош, затулившись покривалом.

Доля, написана на браслеті, мала виповнитись дуже скоро.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.