7.Кров аріїв

... в того, хто склав зброю, і в того, у кого зламалася зброя, а чи колісниця, і в того, хто опинився на землі під час двобою, не стріляє кшатрій у битві!

з " Повчань" мудреця Матанги.

Господь Шрі Крішна сказав:

"Навіть коли людина скоїть найогидніший учинок,

але якщо вона рішуче присвятила себе

відданому служінню, - її слід вважати праведною,

бо вона обрала правильний шлях."

Бгаґавад-ґіта 9:30.

... і від тіла його, що впало на землю, сліпуче світло знялося до неба.

Маґабґарата. Карнапарва.

Весь наступний тиждень Карні не було часу задумуватись над тим, вірним чи невірним був його вчинок. Зрештою, він був певен, що поодинці зможе роззброїти будь-кого з Пандавів, окрім хіба що Арджуни.

До Курукшетри, давнього місця великих битв, підтягувались все нові і нові озброєні загони. Привів своїх воїнів князь мадрів Шалья, підійшли загони саувірів на чолі з Джаяратгою, Шашуварман привів своїх тригартів, і багато інших князів з усіх кінців Бгаратаварші захотіли прийняти участь у цій битві на тому чи іншому боці.

В розпалі клопоту зі ставленням табору Карну віднайшов Парашурама. Воїн радісно зустрів учителя, та старий брагман мав вигляд сумний і понурий.

- Я, - мовив Парашурама, - теж намагався відмовити Дурьйодгану від цього божевілля. Твій друг навіть слухати мене не став. Він вигнав з князівства Відуру, бо той занадто палко обстоював мир... Вигнав рідного дядька, хай той навіть і походить з мішаної варни... Кінець, Васушено! Кінець всьому! Небагато ж опісля цієї битви залишиться аріїв у Бгаратаварші. А ти, з твоїм необачно даним словом, сприяєш загибелі дітей Ману, онуків Сур'ї1! Сину Сонця, від тебе я не очікував такого!

-Така воля Богів, - буркнув Карна, що розумів усю справедливість закидів

учителя.

-Чиїх Богів, синку? Чию ви виконуєте волю? Ах, всі слова даремні, нічого вже не змінити... Ти знаєш, де я тільки що був? Князь Гастінапуру уклав спілку з саками і вони прислали воїнів.

-Саки? - спитав Карна з цікавістю, - це оті, що не так давно перейшли через

гори? Говорять, ніби вони все одно, що млеччхи, бо їдять яловичину, не знають варн, і хваляться тим, що у них усі чоловіки — кшатрії.

- Тобі б велося між ними непогано, - сказав Парашурама серйозно, - там, де всі є кшатріями, природженому воїну не треба покладати життя, аби зайняти належне місце.

- Може й так, - зітхнув Карна, - але я не є саком. А чого ви ходили до них?

- Кілька місяців тому до них прибилась купка змучених дорогою людей, які

говорили, ніби прийшли сюди з берегів Данапрі...

- Бути того не може! — вигукнув Карна, - навіть ті самі саки ледве пам'ятають, як їхні діди покидали степи Аріяни!

- Я говорив з ними, синку, і хочу, щоб і ти їх побачив. На превеликий жаль, зараз не той час, аби вітати гостей. Що нам до далеких родичів, коли он близькі зібралися перегризти одне одному горлянки! А ці люди - близькі родичі наших саувірів, столиця ж їхнього князівства — місто Сур'ї на Данапрі, в далеку ж дорогу вони вирушили з цікавості та жадоби пригод. Ходімо зі мною, Карно, я бо знаю, що ти, як і я, не забуваєш про Колиску Аріїв.

- Задля такого дива, - сказав Карна, - я б покинув і битву... А які вони, учителю?

- Такі ж, як і ми, синку... Зрештою, побачиш сам.

Саки розташувались з лівого крила табору. Карна цікаво роздивлявся їхнє озброєння: короткі луки, призначені для стрільби з коня, невеличкі круглі щити та вигнуті мечі. Він чув, що ці воїни не знають колісничного бою, але є чудовими кіннотниками. Трохи осторонь їхніх наметів стояла купка білих шатер. Туди і повів Карну Парашурама.

Двоє охоронців уже знали старого, бо усміхнулись і пропустили гостей без слова. Назустріч підвівся з розстелених шкур високий ясноокий чоловік з таким же як і у Карни білявим чубом.

- Сяйвір, княжич Сур'яграду, - сказав він високою мовою Вед, старанно підбираючи слова, - радий вітати у своєму шатрі великого воїна Бгаратаварші.

- Я йому за тебе розповів... дещо, - всміхнувся Парашурама.

- Мене звати Карна, - мовив князь Ангу Високою Мовою, - Карна Вайкартана... Ви справді прийшли з Аріяни? Вона є? І Данапрі?

- Є Аріяна, - заговорив Сяйвір, розтягуючи слова, від чого його мова здавалася схожою на пісню, - є і Данапрі... Дуже далеко... Довго... Ми йшли сюди кілька літ.

Карна вп'явся у співбесідника очима, жадібно роздивляючись сорочку міцного полотна, гаптовану символами сонцевороту, знайомими кожному поклоннику Сур'ї, шкіряний широкий черес, заважкі шкіряні ж чоботи, тяжку золоту прикрасу на шиї. Сяйвір, котрий мабуть уже звик до того, що його роздивляються як дивину, приязно усміхнувся, потім вимовив:

- Ми прийшли у переддень битви. Хто загрожує аріям? Невелика поміч зі

жменьки кіннотників, але наші мечі - це мечі воїнів!

- Сором зізнатись сторонній людині, - буркнув Парашурама, - але тут зчепились за владу та дурні гордощі дві гілки одного роду. А оцей ось Карна дав колись присягу у вічній дружбі найбільшому негіднику в Бгаратаварші й призвідцю до цієї війни, і має накласти за це головою...

- Невже поштивий рахман говорить правду? - спитав сумно Сяйвір, - ми чули подібне у дорозі, але ваша розмовна мова ріжниться від нашої, тож ми думали, що чогось не зрозуміли. Усобиця не є добром. За мого діда була страшна усобиця в наших землях, коли брат йшов на брата. А потім прийшов ворог, і ми змушені були покинути городища степу. Нині онуки відбивають їх назад, розплачуючись за гріхи дідів. Ні, негоже воювати родичам...

- І я так говорю, - зітхнув Парашурама, - та ніхто мене не слухає.

- Що ж, - мовив аріянин, - тоді ми повернемося до краю родичів - саувірів,

перепочинемо, та й рушимо у зворотній шлях.

- Жаль, - зітхнув Карна, - що нема навіть часу поговорити як слід. А як би я хотів показати вам Бгаратаваршу!

- Того, що ми вже бачили, вже достатньо, аби розповідати роками, - всміхнувся Сяйвір, - звісно жаль, що не доведеться прийняти участь у Великій Битві, але мій рід присягнув ніколи не підтримувати усобних воєн. Великий воїн Карна, певне, знає, що таке присяга.

- Знаю аж занадто добре, - мовив Карна. Серце його стискалось від дивної туги.

" Аби я міг поїхати з ними... " - подумав. Не знаючи, яку залишити по собі

пам'ять, раптом згадав про щось і вийняв з вух сережки, схожі на усміхнені

сонечка.

- Оце, - сказав, - колись мало магічну силу. Тепер це просто прикраса. Візьми це, Сяйвіре з Сур'яграду на згадку про Карну - сонцепоклонника.

- О, Сур'я Світлоликий! - мовив Сяйвір, усміхаючись, - ми ще звемо його

Дажбогом, бо він дає Аріяні все... Життя, хліб, тепло, світло...

- Воїне з Сур'яграду! - сказав Карна урочисто, - в житті моєму була прекрасна мить! Я бачив Сур'ю Світлоликого, і Він назвав мене сином! Я хотів би подивитись на Колиску Аріїв та на місто, що носить ім'я мого батька, але безліч незримих ланцюгів прикували мене до цієї землі. Може мій невеличкий дар дасть тобі можливість перетривати довгий шлях і щасливо повернутися додому.

- Ви — син Дажбога?! - розгублено спитав Сяйвір.

- Цей чоловік, - озвався Парашурама, - ніколи в житті не мовив неправдивого слова.

Аріянин обережно взяв сережки і притулив їх до чола. Тоді поспішно розстебнув застібку золотого нагрудника.

-Сину Сур'ї! - мовив, - це не дарунок, це пожертва. Якщо я справді повернусяколись додому, то оповім усім про цю незвичайну зустріч!

На нагруднику було зображено двох тварин, схожих на велетенських волохатих биків.

-Тур, це тур, - поспішно мовив Сяйвір, - то є знак... Оберіг Аріяни.

Карна зрозумів, що гість буде у розпачі, якщо він не прийме дару, і взяв прикрасу. Сяйвір просяяв усмішкою. Він все дивився на Карну завороженим поглядом людини, котра побачила неймовірне.

-Тур..., - повторив аріянин, - а оце..., - він доторкнувся до простенького

дерев'яного оберега на шкірянім ремінці, - лелека, наш священний птах, дитя весни-Лелі. Зими бувають холодні, їх важко пережити. Але промені Сур'ї розтоплюють сніги, і на Данапрі скресає крига. І прилітають вони... Моя мати, вдягнувши на мене це, сказала:" Я вірю, сину, що ти повернешся, бо вони завжди повертаються." А старий волхв-рахман, схожий на вашого вчителя, освятив оберіг водою, взятою на світанку з семи чистих криниць.

Сяйвір ніжно погладив дерев'яного птаха, тоді мовив смутно:

- Я не знаю, сину Дажбога, хто тут у вас правий, а хто винний. Але ви йдете до битви, і вам потрібне буде щастя. Свастя, як говорять ваші люди. Візьміть

лелеку, і тоді жодна стріла не принесе вам смерті в чесній битві!

- Я бачу, - сказав Карна розчулено, - що для тебе це дорожче за золото. Не можна віддавати таке чужій людині.

- Не чужій, ні..., - палко заперечив Сяйвір, - ми всі, через праотця Арія, є онуки Дажбожі!

Карна зняв свій золотий оберіг - черепашку і вдягнув його на Сяйвіра, жестом заперечивши несміливу спробу відмовитись.

-Ти правий, друже, - мовив, - зараз мені як ніколи потрібне щастя.

Сяйвір і його воїни провели Карну до колісниці. Аріяни збуджено перемовлялися співучою мовою, в якій Карна вловив кілька знайомих, змінених вимовою слів та ім'я Сур'ї.

- Що скажеш? - спитав Парашурама, коли колісниця Карни виїхала за межі

табору саків.

- Чудові люди, - озвався Карна, роздивляючись оберіг, - від неї наче справді лине тепло, від цієї... лілеки. Може вона обереже мене в бою, а, учителю?

- Хай бережуть тебе і Боги і обереги, - мовив Парашурама, - а я хочу проститися з тобою, Сину Сонця. Я вирушаю з Сяйвіром та його загоном. Спершу - до Сінду, тоді - на північ.

- Учителю! - вигукнув Карна, - ви не перетриваєте довгого шляху!

- Якщо я помру в дорозі, - сказав брагман, - аріяни спалять моє тіло, а попіл тоді розвіють над хвилями Данапрі. Пробач мені, Карно, все життя я боровся з нечестям кшатріїв, але нині бачу, що так і не переміг його. Ти - останній кшатрій, котрий дотримується законів чести, і ти приречений, арію, бо цю битву виграє той, хто потопче закони варни. Нехай я краще помру на шляху до своєї мрії, аніж побачу перемогу недостойних!

Наступного дня білі шатра зникли з табору. Карна оповів Дурьйодгані про дивну зустріч, та заклопотаний князь Гастінапуру лише рукою махнув:

-Нічого, опісля перемоги познайомимось поближче. Вони ще довго будуть

гостювати у Джаяратги, бо нині в горах небезпечно, і тільки самогубець

наважиться цієї пори переходити їх. Ну, не сумуй, Карно! Поб'ємо Пандавів - і рушай посланником до своїх аріянів! Тоді вже мені не буде кого боятись, і я звільню тебе від присяги!

Дурьйодгана був певен перемоги, бо зібрав військо більше, ніж у Пандавіві. Воєводою він усе-таки, під тиском князівської ради, призначив Бгішму, а замісником - Дрону. Але в усьому, що стосувалось розташування військ, він радився з Карною і тільки з Карною, ні словом не дорікнувши другу за його присягу не йти до бою. Дід Куру терпів це довго, але врешті вибухнув, коли Дурьйодгана попрохав приятеля про чергову пораду.

- Цей твій, о Дурьйодгано, улюбленець, - сказав він, не укриваючи зневаги, яка завжди шмагала гордість Карни, наче батіг, - низький і підлий хвалько Карна, що зве себе Сином Сонця, твій радник, та що там радник - твій керівник, онучку, та приятель, занісся занадто високо. Тут є і досвідченіші за того, хто не є ні атіратгою, ні навіть ратгіном! Він втратив і те, що давало йому хоч якусь перевагу - свою славнозвісну невразливість, і нині не годиться навіть на те, аби правити колісницею.

- Так і є, - підтримав Дрона старого воєводу, - він хвалиться перед кожною

битвою, а як доходить до діла — не хоче боротись. Хоч час від часу він і виявляє шляхетність, але є дуже ледачим, і ратгін лише наполовину.

Карна кусав вуста і згадував як кривавив руки об лук Парашурами, як ходив до бою завжди першим, як згасав у нього на тілі панцир Сур'ї, і кров скрапувала на мармурові плити. Гнів розгорявся у серці воїна, і Карна боявся, що цей гнів задушить його.

"Сказати їм, що я - син Прітги, брат Арджуни? Вони не повірять... А повірять - буде ще гидкіше. Я ж залишусь тим самим Карною, не гіршим і не кращим, але мене шануватимуть і Дід, і Дрона! Боги, чому я не народився саком, у яких всі чоловіки -кшатрії?! А в аріянів чи є варни? Я забув спитати про це у Сяйвіра... Краще б вони їх не знали і жили як млеччхи..."

-Я терплю все це тільки задля Дурьйодгани, - сказав він вголос, - ви, пане

Бгішмо, вважаєте мене боягузом, але самі є ворогом Кауравів, бо намагаєтесь нас пересварити перед битвою. Хоч шастри і говорять, що треба слухати старійшин, але не тоді, коли вони геть здитиніли. Ви винні в тому, що я дав необережну присягу, та я дотримаю її і вийду на бій лише опісля вашої загибелі!

Воїн встав і різко вийшов з шатра, де відбувалася нарада. Бгішма щось гнівно забурмотів йому вслід, та Карна вже нічого не чув. Він стояв, відчуваючи лицем вологий вітер, що віяв від П'яти Озер, і стискав пальцями дерев'яного птаха.

"Щастя... Щастя на білих крилах... Для когось щастя — зайвина тепла, для когось - прохолодний вітер... Де ти, щастя, яке призначалось хлопчикові на ім'я Вріша?"

Щастя воїна на лезі меча, - сказав він вголос, трохи заспокоївшись, - і менше з тим...

Аби пришвидшити розв'язку, Дурьйодгана відправив до табору Пандавів сина князя Шакуні, Улуку, з образливим посланням, яке сам і склав.,

"День битви близький! - говорилось у тому листі, - час уже, Юдгіштгіро, скинути личину, якою ти прикривався все життя. Нехай же усі побачать твою зажерливість та жадобу влади, бо ти завжди говорив одне, а робив інше. Я, принаймні, хоч не вдаю з себе втілення Дгарми. Тож хоч раз у житті будь кшатрієм і порадь те саме своїм братам, з якими цілий рік прислужував князю Віраті, наче жалюгідний шудра."

- А Крішні скажи, - повчав Дурьйодгана Улуку, - що нас не залякаєш чародійством, а ворожити ми й самі можемо. Я викликаю Крішну Васудеву на чесний бій, хоч і знаю, що він здатен лише влучати чакрою в беззбройних.

Улука, стрункий смаглявий ґандгарець, задоволено прицмокував.

-Я передам все до останнього слова, - сказав, - навіть якщо мене за це зарубають на

місці!

Та син Шакуні повернувся живим і сказав, що битва розпочнеться на світанку. Удосвіта десятники і сотники вже піднімали піших ратників, а перед ними шикувались ратгіни, і стрій колісниць був схожим на дзьоб хижого птаха, націлений у тіло ворога. Карна особисто вишикував своїх ангів, а до строю ратгінів замість батька став найстарший син Карни, вісімнадцятирічний Рама, що аж палав жадобою бою та звитяг. Інші сини князя Ангу теж рвалися до бою, але Карна сказав становчо:

-Битва буде довгою, діти мої. Вистачить на всіх і звитяг і смерти.

Тож Врішасена та Сушена лишилися у лавах резервного війська, а п'ятнадцятирічного Сатьясену Карна зоставив при собі, аби запальний хлопець весь час був у нього перед очима. В розпалі приготувань з ворожого боку долинули звуки сурм.

Юдгіштгіра йде на переговори! - прокотилося військом. Сам, особисто!

Не інакше - злякався!

Колісниця старшого Пандава в'їхала до табору під загальний регіт та насмішки.

Юдгіштгіру супроводжували його брати та Крішна. Карна оцінив ризикований крок Пандавів схвально. Боягузтвом тут і не пахло - Пандави хотіли справити враження на Бгішму і Дрону.

Юдгіштгіра підійшов до Діда Куру і попросив у нього благословення. Потім схилився перед Дроною. Карна тим часом роздивлявся Арджуну, якого давно не бачив. Гарне лице Пхальгуни, загартоване поневіряннями, здавалося ще вродливішим ніж завжди. Карна позирнув на золотого браслета Кунтідеві і всміхнувся давньому ворогу.

- Я чув, що ти сьогодні не йдеш до битви? — спитав Арджуна.

- Поки що лишаюсь у резерві, - озвався Карна лагідно. Щось в його погляді

здивувало сина Куші, і той спитав:

- Що з тобою, Вайкартано?

"Брате мій, - подумав Карна, знаючи, що ніколи не вимовить цього вголос, -вороже мій... Що ж ми накоїли у минулому житті, аби отак розплачуватись нині?"

- Та нічого, - мовив вголос, - умова є умова. Ти непереможний для всіх окрім

мене.

- Карно! - сказав Арджуна майже весело, - хочеш вір, хочеш ні, але мені навіть жаль, що наша ворожнеча закінчиться. Опісля всього я прийду на твій похорон і виконаю належні обряди.

- Не сумнівайся, що я зроблю все, аби перешкодити тобі мене поховати, - озвався Карна, - до речі, я бачив пані Кунтідеві. Така мила жінка... Я дав їй маленьку обітницю. І знаєш, що вона сказала? Що ми з тобою були б чудовою парою воїнів. Як Рама і Лакшмана, князі Айодг'ї...

- Оце вже ні! - вигукнув Арджуна, - назвати тебе братом - це осквернити варну!

- Коли я тебе вб'ю, - м'яко вимовив Карна, - то сумуватиму як за братом. Це я тобі обіцяю.

Арджуна гнівно блиснув очима і підійшов до братів, котрі якраз розмовляли з Дроною. Карна дивився йому вслід з болісним усміхом.

-Як справи, нескорений? - раптом пролунав за спиною у воїна голос

Темноликого.

Карна обернувся і чемно привітався з володарем Двараки. Крішна спитав, усміхаючись:

- Поговорив з Лакшманою, Рама?

- Досить уже знущатися з мене! - гнівно мовив Карна, - хай уся душа моя зійде кров'ю, але вам мене не здолати! Я не ламаюсь! Чуєте?!

Та не хвилюйся так, Карно, - мовив Крішна так само лагідно, - у мене є до тебе пропозиція. Я чув, що тебе смертельно образив Бгішма, і ти присягнув не брати до рук зброї, аж доки старий не загине...

- Швидко ж доходять до вас чутки! - буркнув Карна.

- Отож я тобі пропоную, сину Сур'ї, переходи на наш бік і залишайся з нами, аж доки живий Бгішма. А тоді повернешся до свого Дурьйодгани, якщо матимеш бажання.

Пропозиція була звичайною для усобної війни. Але Карна похитав головою:

-Моє життя належить другу, - сказав так само непоступливо, - припиніть, о

Крішно, випробовувати мою відданість. Я знаю, ви бачили, що я трохи не

кинувся Арджуні в обійми. Але присяга є присягою! Облиште мене! Невже у

вашому зібранні понівечених душ не вистачає лише Карни Вайкартани?!

Крішна знизав плечима і сказав:

-Як знаєш... Але ми з радістю прийняли б тебе... Вірно, князю Юдгіштгіро?

Юдгіштгіра кинув на Карну швидкий погляд, повний причаєного страху.

-Звичайно! - сказав він голосно, - того, хто вибере нас, і ми вибираємо другом і союзником.

-Чи приймете ви мене як рівного, князю Юдгіштгіро? — раптом озвався Юютсу.

Син служниці мав збуджений вигляд і весь час поглядав на Темноликого, наче шукаючи в ньому опори.

-Звісно, - мовив ласкаво Юдгіштгіра, - ми приймаємо тебе, о воїне! Твої брати самі прирекли себе на смерть, але ти вибрав вірний шлях.

-Шлях зрадника! - прогримів голос Карни, - Юютсу, підле створіння, ти ніколи не був ні князем ні кшатрієм! Я, син сути, зневажаю тебе, бо ти вкрив ганьбою ім'я князя Дгрітараштри!

-Нехай іде, - озвався спокійно Дурьйодгана, - не всі ж, о Карно, мають твою

душу.

Пандави відбули до свого війська разом з Крішною та

Юютсу. Карна ще раз обійняв свого старшого сина і дав йому останнє

напучення:

-Тримайся лави, не виривайся наперед, як то роблять новачки. Бережи себе, синку!

Рама кивнув головою:

-Все буде гаразд, батьку! Я не осоромлю вас!

І битва розпочалася.

Кілька днів поспіль стиналися в герці війська Пандавів та Кауравів, та все не видно було, до кого милостива доля. Лише ніч зупиняла битву, даючи спочинок потомленим воїнам, і багато хто з них уже знайшов спочинок вічний. Рама пережив свою першу сутичку, пережив і другу, і третю, а нині пишався легкою раною, наче відзнакою. Багато воїнів звершили у ті дні чини геройські, а Карна Вайкартана не виходив зі свого шатра, проклинаючи стиха свої необачні слова та негнучку натуру.

Якогось дня Арджуна повів на прорив свою сотню ратгінів, і подалося назад військо Дурьйодгани під натиском Непереможного. Гнівно сказав тоді до Бгішми князь Гастінапуру, що це він, Дід Куру, винен у всьому: " Нема з нами Карни, і нема кому спинити шаленого Пандава!" І розгніваний Бгішма, згуртувавши ратгінів, змусив відступити свого улюбленця. А наступного дня Бгішма загинув...

Карна того вечора сидів у шатрі, прислухаючись до гомону бою. Того дня троє його синів билися не на життя а на смерть. У битву пішла одна з резервних сотень, в якій були Сушена з Врішасеною, а старший, Рама, прикривав у бою самого Дурьйодгану. Діти його наражали життя, і у Карни розривалося серце від вимушеної бездіяльности.

Гуркіт бойової колісниці змусив Карну підхопитись. Це мали бути якісь вісти з поля битви. Вже наближалась ніч, а до вирішального моменту було ще дуже далеко. До шатра Карни увірвався Ашватггаман, весь покритий пилюкою і кров'ю.

-Карно, - сказав він, - завтра можеш виходити в поле...

-Загинув Дід Куру, - вимовив Карна поволі, - що ж за великий воїн здолав сина Ґанги?

-Великий воїн? - озвався Ашватггаман з гіркою насмішкою, - ні, Бгішма загинув не в чеснім поєдинку...

-Як-то? — спитав Карна розгублено.

-Я, - мовив Ашваттгаман, - вірив у шляхетність Пандавів, але нині бачу, що вони дійсно однієї крови з твоїм Дурьйодганою. Знаєш, кого вони поставили проти Бгішми?Шікгандіна!

Карна тільки охнув. Усі у Гастінапурі чули про цього княжича Панчалів, рідного брата Драупаді. Шікгандін, бувши, ніде правди діти, хоробрим воїном, у житті особистому поводився як жінка, обожнював носити жіноче вбрання і кохався лише з чоловіками. Говорили навіть, що він і народився дівчинкою, але Боги змінили йому стать. Бгішма разів з сотню привселюдно присягався, що, аби доля звела його, князя Бгішму у битві з Шікгандіном, то його одразу б знудило, і ні в якому разі він, Бгішма, не став би зхрещувати зброю " з цією бабою".

-Він і не став з ним битись, - оповідав Ашваттгаман, - тільки відмахувався як від набридливої мухи. І тоді Пандави розстріляли старого з-за спини Шікгандіна. Як мішень.

-І Арджуна був там?! - вирвалося у Карни.

-Старий і зійшов кров'ю від його стріл. Віриш, Вайкартано, коли Бгішма нарешті упав, то тіло його не торкнулось землі, настільки густо було втикане тими стрілами.

-Ложе воїна - ложе зі стріл! - простогнав Карна, - о, я нещасний себелюбець, чому, ну чому я не пішов до бою...

-Минулого не повернеш, - зітхнув Ашваттгаман, - ти ніколи не порушуєш

присяги, Карно, всі це знають, і ніхто тебе не засуджує. Але... Старий тяжко

вмирав. Коли він упав, бій довкола припинився. Я кинувся до нього, підійшов і Арджуна. Пхальгуна плакав, я сам це бачив. А Бгішма говорить йому:" Від твоїх стріл я помираю, то дай же мені води, онучку..." Він пробачив йому, розумієш? І Шікгандіна, і власну загибель...

-ї Шікгандіна теж..., - понуро мовив Карна, - але ж яка підлість... А втім,

Арджуні пробачать навіть це... Та Пандавам не прийшло б таке самим до

голови! Крішна... Крішна... Я бачу в цьому руку Темноликого!

-Може ти й правий, - сказав Ашваттгаман задумливо, - Дурьйодгана збирає

воєвод. Підеш?.

Карна мовчки кивнув.

Нарада була поспішною і сумною. Всіх вразила не стільки загибель непереможного доти воїна, скільки спосіб, яким здолали старого воєводу. Дурьйодгана, однак міцно обійняв Карну і одразу ж запропонував йому доводити військом. Але Вайкартана похитав головою:

-Я винен у смерти Діда Куру, - сказав, - аби я не піддався власному гніву, і не присягнув зопалу страшну дурницю, я б одірвав Шікгандіну те, за що його ще можна вважати чоловіком. Та я до нього ще доберусь, рівно як і до Арджуни, але воєводою славного війська бути негідний. Є у нас Дрона, великий воїн, якого однаково шанують і вороги і друзі. Хай же він веде нас до бою, і Джая, Перемога, буде на нашому боці!

Вперше за життя Карни навчитель Дрона поглянув приязно на колишнього учня. І брагман - воїн зайняв місце Бгішми, а Карна став на чолі ратгінів, і коли воїни загледіли знайому колісницю, то радісний крик пронісся над Курукшетрою:

-Слава Сину Сонця!

-Де Карна, там перемога! Джая!

Та до перемоги було ще дуже далеко. Дрона змінив тактику Бгішми, перестав розпиляти сили на прориви та атаки. Нині військо Кауравів тримало активну оборону, вимотуючи супротивника. Карна розумів задум Дрони: брагман хотів змусити Юдгіштгіру ввести у бій дві останні акшаухіні. Більше у Пандавів не було запасових частин, а Дрона мав великий резерв, розташований біля озера Рами. Юдгіштгіра теж зрозумів намір Дрони і тому на третій день оборонного бою послав на прорив загін ратгінів під проводом молодого Абгіманью, сина Арджуни від Субгадри, сестри Темноликого.

Абгіманью, викапаний батько і лицем і душею, свідомий важливости свого завдання, всім серцем мріяв звершити ратний подвиг. Його воїни пробили оборону Кауравів, але Дрона кинув у бій загін саувірів, якими доводив князь Джаяратга, присяжний ворог Пандавів. Саувіри затулили пробой, і кільце замкнулось за спинами сина Арджуни та його воїнів. Абгіманью потрапив в оточення і втрачав ратгіна за ратгіном. Воїни Пандавів не могли пробитись йому на допомогу, бо насмерть стояли саувіри Джаяратги, і смертоносне кільце поволі звужувалось Абгіманью зрозумів, що загинув, але бився з затятістю приреченого, і багато відважних воїнів полягло від його руки. Юний Лакшмана, старший син Дурьйодгани, наклав головою, намагаючись здолати брата у других, і Рама, син Карни, похилився на борт колісниці, смертельно поранений стрілою родича. Вайкартана, який помітив загрозу надто пізно, не встиг синові на допомогу. Сльози затуманили очі воїна, але приціл його був точним і руки не тремтіли. Стріли з " Віджаї" вибили лук з руки Абгіманью, пробили його лати, вивели з ладу колісницю. Оточений ворогами, син Арджуни, страшний і прекрасний у своєму гніві, бився спочатку мечем, тоді уламком від колісниці аж поки не упав мертвим на окривавлену землю Курукшетри.

Карна, залишивши Абгіманью без колісниці, тут таки забув про нього і кинувся до свого сина. Сута Рами, теж поранений, ледве стримував коней. Молодий воїн без сил притулився до борту свого повозу.

-Дитя моє..., - ніжно сказав Карна.

-Я... можу... зватися... ратгіном? - видихнув Рама.

-Так синку. Так!

Гордий усміх освітив лице молодого арія, і з тим усміхом він відійшов до країни Світла слідом за Абгіманью.

Сумним для Карни був вечір цього дня. Понуро мовчали його близнюки, а Сатьясена тихо плакав. На уламках колісниці, біля шатра Карни, лежало двоє - Рама та його супротивник, і каштанові кучері Абгіманью переплелись з білявим чубом сина Карни.

На другому боці Курукшетри сидів у своєму наметі без сну Арджуна, і сльози поволі спливали з очей Непереможного. А Дурьйодгана теж не спав і все дивився у мертве лице красеня Лакшмани, наче хотів навіки запам'ятати риси загиблого сина. Та навіть втрата, жахливіша за власну загибель, не могла змусити цих людей припинити битву, і зранку вони знову вийшли в поле - перемогти або вмерти.

Ще день Каурави тримали оборону, мужньо відбиваючи атаки, і сотнями гинули воїни, та Дрона тут таки надсилав заміну загиблим. Арджуні, напівбожевільному від горя, вдалося розметати саувірів, і від його стріли поліг відважний Джаяратга, та підійшов новий загін лучників, і знову змушені були відступити ратгіни Пандавів. Вже й сонце схилялося донизу, а бій не тільки не вщухав, але й ставав ще запеклішим. Карна бився на іншому боці поля і лише здаля бачив стяг Пхальгуни. А втім, князь Ангу й без того мав забагато клопоту, бо просто на його ратгінів повів свою сотню шалений Бгімасена.

Велет не мав собі рівних у пішому бою, але лучником був поганеньким, бо мистецтво ратгіна вимагає швидше вправності, аніж сили. Однак, Бгімасена мав на колісниці запас дротиків та списів, якими і користувався з великою вправністю. Карна, котрий якраз відбивав натиск піших ратників прикриття, з жахом побачив, як мчить полем некерована колісниця його доброго приятеля Вікарни. Вікарна колись, бувши ще зеленим молодиком, врятував життя князя Ангу, і Вайкартана живив до цього сина Дгрітараштри якнайщиріші теплі почуття. Нині княжич Куру бився з Бгімасеною, і той здолав його.

- Туди, Чатьякі! - гукнув Карна, вказуючи на повіз Вікарни, що поволі зупинявся, бо коні втрачали сили від численних поранень.

Сута розвернув колісницю, і погнав коней у тому напрямі. Вайкартана побачив, що Вікарна лежить на дні свого повозу, а з грудей йому стримить довгий спис. Зброя, пущена зі страшною силою, прохромила княжича наскрізь. Карна схилився над другом, розуміючи уже, що той не потребуватиме допомоги.

- Зупини Бгімасену, - вишептав ледь чутно Вікарна, - прощавай, Сину Сонця... Я вже не побачу світанку... О, великий Сур'я... Зорею вранішньою ти... осяяв... світ...

Карна ще з хвилину дивився в обличчя друга, на скривавлених вустах якого завмерли слова молитви, пригадав присягу, яку дав кровній матері, зціпив зуби у безсилій люті і наказав Чатьякі гнати коней навперейми Бгімасені.

Він перетяв шлях колісниці брата і влучними пострілами вивів з ладу упряж. Остання стріла князя Ангу пронизала Бгімасені правицю, якою той метав свої списи, і велет, завивши з болю, вихопив страшну свою булаву. Та нова стріла Карни вирвала з його рук і цю зброю. Бгімасена змушений був рятуватись на колісниці брата Накули, а проти Карни став другий близнюк, Сагадева. Князь Ангу, котрий тільки що задля присяги не добив вбивцю друга, розлютився вкрай і почав метати стріли з " Віджаї" з усією швидкістю, на яку тільки був здатен. Ось упав мертвим сута Сагадеви, ось стріли розтяли упряж, і молодший Пандав зіскочив з застиглої колісниці з мечем напереваги. Карна стріляв і стріляв, не вбиваючи, навіть не ранячи, але Сагадева впустив меча, в який ударила стріла, загубив щита і, в дикій люті, зрозумівши, що з нього знущаються, пішов назустріч Карні, розмахуючи уламком колеса.

Але і цю, останню зброю вибила у нього з рук важка стріла, і Сагадева застиг на місці, а четвірка князя Ангу неслася просто на нього і зупинилася неподалік від беззахисного воїна.

Карна усміхнувся, роздивляючись перемазане кров'ю лице сина Панду та Мадрі. Страх був на тому обличчі, і декілька хвилин князь Ангу насолоджувався ганьбою недруга.

-Задля вас, пані Прітго..., - пробурмотів врешті Карна. Сагадева ж дивився на націлену в нього стрілу і чекав... Чекав...

Карна прибрав стрілу з тятиви, звелів Чатьякі під'їхати ближче, і ляснув зведеного брата луком по плечі.

-Іди, - мовив, - сину Мадрі, але наступного разу шукай супротивника собі по силі.

Сагадева, аж сірий від безсилої люті, провів ненависним поглядом колісницю Карни, що прокотилася повз нього, і кинувся бігти до своїх.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.