Кет

Світло було дуже яскраве. Воно було скрізь. Таке враження, що хтось світить великим ліхтарем прямо в очі. Але воно не монотонне. Є темніші та світліші плями. Вони змішуються, рухаються, збільшуються, зменшуються, ніби виконують певний танок. Я намагаюсь зосередитись на деяких плямах, зрозуміти що вони таке і де я. Проте нічого не вдається. Все розпливається, думки плутаються. І ще ці звуки, ніби шум. Деякі звуки чути трохи виразніше. Але вони відокремлені, не можливо пов’язати один з одним. Я ловлю їх, але втримати не можу. Вони вилітають з моїх долонь ніби метелик, до якого вже майже торкнувся, проте не спіймав. Голова болить, наче я прокинулась після такого перепою, що навіть згадати не можу. Не можу сказати де конкретно болить, біль ніби пронизує її всю. Не знаю скільки я вже в такому стані. Час ніби зупинився, ніби я застрягла між простором і часом. А може це вже «той світ»? Точніше це пекло, то му що раєм це назвати ще важче. Може так тепер буде аж до кінця Всесвіту? Думки плутаються, не можу згадати хто я. Ні, це я просто втомилась. Це найбільш просте раціональне пояснення. Я втомилась і треба відпочити. Ця думка мене заспокоює. Потім я намагаюсь знову зосередитись на світлі чи звуках і все повторюється.

Не знаю скільки минуло часу, але все більше зрозуміло, що яскраве світло йшло від якогось освітлення, а плями, що рухались нагадували силуети людей. І звуки теж вже здаються знайомими. Можна розібрати деякі слова. Проте все розпливалось і зосередитись на чомусь дуже складно. Голова ще боліла, інші частини тіла ніби взагалі були відсутні.

- Пані Катерина, ви мене чуєте? – голос наполегливо повторював запитання. Але як відповісти? Я не відчуваю свого тіла зовсім.

Я спробувала поворухнути тілом, кілька разів моргнути. Не знаю чи вийшло, мені здалось, що це відбулося лише у моїй уяві, оскільки я нічого не відчула фізично. Мабуть вийшло, тому що силуети почали рухатись жвавіше. Стало чути як хтось плескає в долоні.

- Сергію, ви майстер! Вам вдалося. Ви... – силуети ніби когось поздоровляли, проте кого і з чим було не зрозуміло. Один силует наблизився до мене. Проте розібрати деталі все одно було складно. І раптом мені знову стало спокійніше. Спокій став наростати, все знову стало розпливатися. Я закрила очі і все навколо ніби зникло.

Коли я прокинулась наступного разу, то світ навколо вже став трохи виразнішим. Я вже могла відчувати своє тіло, але воно було ніби не моїм. Хоча це вже щось. Я спробувала повернути голову вліво. Крізь жалюзі на вікні пробивалося світло. Поряд із ліжком, на якому я лежала стояв стіл зі стільцем. Я спробувала підвестись. Проте тіло мене досі не слухало. Все, що вдалося – трохи поворухнути пальцями на руках. Я повернула голову вправо. Біля ліжка було багато медичної апаратури. Над дверима виднілась камера відеоспостереження. Я лежала у невеликому приміщенні, схожому на палату лікарні. Лікарня... Так, я вже кілька місяців прикута до ліжка в приватній клініці і лікарі, хоч і безуспішно, але все ж таки борються за моє життя. Хоча здається палата мала інший вигляд. Зараз важко згадати. Взагалі важко бодай щось згадати. Лише уривки.

Мені не довго довелось розмірковувати про те, де я знаходжусь і що зі мною. В приміщення ввійшли двоє чоловіків у білих халатах: один молодий, високий та чорнявий, інший старший з сивим волоссям та в окулярах.

- Доброго ранку пані Катерина, ви мене розумієте? – чоловік у окулярах запитав і потім щось показав чорнявому на приладі.

- Здається так, – я намагалась відповісти, проте краще б я цього не робила. По-перше, було таке враження, що ніби не я говорю. Здавалось, що я керую якимось роботом, а він вже розкриває свій механічний рот і звідти лунають звуки. По-друге, голос був не такий як у мене, тонший і... Ніби голос молодої дівчини. Мене в сімдесят років важко було назвати молодою. Тому відчуття страху нахлинуло.

- Це просто чудова новина, – продовжував чоловік у окулярах. – Як ви себе почуваєте?

- Дуже дивно... Моє тіло ніби не моє. Я не впізнаю свій голос. Що зі мною?

- Катерино, ваша реакція є нормальною. Ми передбачали щось подібне. Ви пам’ятаєте як лікувались у приватній клініці? – чоловік у окулярах уважно подивився на мене.

- Так, але трохи розпливчато. Здається справи в мене не дуже... А чому лікувалась? Я хіба не у клініці? – я знову повернула головою.

- Ви у клініці, але іншій. Що останнє ви пам’ятаєте?

- Я пам’ятаю... – я замислилась, і відчула, що згадувати дуже важко. – Я пам’ятаю, що хворію. Не можу встати з ліжка без допомоги вже деякий час. Мене навіщають син з родиною і мої колеги з роботи. Здається зараз літо 2060 року. Вибачте, але голова трохи болить...

- Дуже добре. Пам’ять відновлюється. Це просто чудово! – чоловік у окулярах про щось коротко запитав у свого колеги, той відповів і чоловік у окулярах знову повернувся до мене. – Послухайте Катерино, те що я вам зараз скажу буде здаватися неймовірним, ви готові вислухати без паніки? Чи може перенести цю розмову на пізніше, коли вам стане краще?

- Якщо ви не скажете мені, що зі мною відбувається, то я збожеволію! – не витримала я.

- Ви тільки не хвилюйтесь! Ви знаходитесь у Херсоні в експериментальній клініці компанії «Наносвіт». Мене звати Ігор, я головний лікар. Мій колега Сергій – біоінженер. Сергій вам все пояснить.

Ігор щось відмітив у себе на планшеті і вийшов. Сергій підійшов до ліжка, сів поряд.

- Привіт. Я такий радий тебе бачити. Дивись, почну з того, що зараз 10 червня 2061 року. Ти офіційно померла 14 серпня 2060 року. – Сергій зробив невелику паузу, мабуть побачивши як округлились мої очі. – Нічого, що на «ти»?

Я вже звикла до нових ідей сучасної молоді. Відмова форми звернення на «ви» була однією з них. Втім деякі з таких ідей вже були прийняті офіційно, наприклад, відмова від по-батькові. Але все ж було дивно, що молодий чоловік звертається на «ти» до жінки, що могла б стати його бабусею...

- Що? Як померла? Я не розумію. Я працювала в цій компанії багато років, у мене був високий рівень допуску. І я ніколи не чула ні про яку експериментальну клініку.

- У тебе був високий рівень допуску, але не настільки. Послухай Катерино, ти працювала у дослідницькому центрі, і ти зі своїми колегами розробили наніти, нанороботи, що керуються штучним інтелектом. Правильно? А ти знаєш навіщо ви їх розробляли? І чому компанія не дозволила вам опублікувати результати досліджень, через що ви з колегами не змогли отримати Нобелівську премію?

- Там було щось з авторськими правами, якась судова тяганина... Не пам’ятаю. До чого тут ця історія? – я взагалі не могла зрозуміти навіщо саме зараз про це згадувати. – Це давно минуло.

- Я це говорю до того, що ми застосували ваші дослідження для того, щоб продовжити твоє життя. Ми ввели їх тобі у мозок коли ти була ще живою. Вони отримали програму по запису твоєї свідомості. Це не просто запис у пам’ять комп’ютера, як може здатись на перший погляд. Це запис траєкторії руху нанітів від одного нейрона до іншого та запис інформації про зв’язки між нейронами. Це спричинило смерть старого тіла, оскільки наніти впливали на зв’язки між нейронами. Потім ми ввели наніти у нове тіло і ініціювали процедуру відтворення. І як бачимо зараз нове тіло нормально сприймає твою пам’ять і свідомість. Але зв’язки між нейронами ми не можемо поки що відтворити швидко. Тому спочатку відновлюється необхідна інформація для функціонування твого організму, а потім решта. Пам’ять і моторні функції з’являються поступово.

- Це жарт? – тільки й змогла сказати я на це.

- Ні, це правда і я можу тобі це довести прямо зараз. – Сергій посміхнувся. – Тільки не втрачай свідомість, будь ласка.

Він взяв у руки дзеркало і підніс його до мого обличчя. На мене дивилась молода вродлива дівчина з темним кудрявим волоссям. Чимось схожа на мене в молодості, але це була не я! Я просто не знала що думати і що сказати. Подивилась ще раз на нову себе, потім на Сергія.

- Це просто... Я не знаю що сказати. Можливо це сон? Мені часто сняться досить реальні сни...

- Це не сон, - Сергій знов посміхнувся. – Ти же знаєш можливості нанітів, а особливо моделі, з якою ви працювали. То чого так дивуватися, коли нарешті ці можливості змогли застосувати на практиці.

- То я тепер знову молода? Скільки мені років? Чому я не схожа на себе молоду?

- Так, ти знову молода. Скільки років – важко сказати. Ми вирощували тіло за прискореною методикою. Це зайняло усього кілька років. Думаю, біологічний вік становить приблизно 25 років. А не схожа ти на себе тому, що генетично це не тіло Катерини Іванченко, якою ти була раніше. Ми хотіли спочатку клонувати твої тіло. Проте тут є проблема. Якщо ти будеш виглядати як замолоду, то тебе зможуть впізнати ті, хто тебе знав. І доведеться пояснювати або вигадувати щось. Тому ми підібрали тіло, що максимально схоже на твоє попереднє за кольором шкіри, зростом, типом волосся тощо. І адаптація має пройти простіше.

- Підібрали тіло? – мені не подобалась ця фраза. Ніби то хтось полював на чорнявих дівчат в пошуках підходящої...

- Ми використали програму, для вияву вад у майбутньої дитини, яку використовують зараз у гінекології. Програма бере дані яйцеклітини і сперматозоїду та моделює нове тіло. Так виявляють чи будуть якість проблеми у нового організму. Ми цю програму доопрацювали і змоделювали дорослий організм. Таким чином, взявши інформацію з генетичного банку, програма змогла підібрати яйцеклітину та сперматозоїд, що дали б тіло за заданими параметрами. Ну а штучно виростити нове тіло зараз вже не є складною задачею.

- Ого, у вас тут просто революція у репродукції! Я цікавлюсь досягненнями науки, але про таке ніколи не чула, – мені здавалось, що у Сергія є цілий список шокуючих новин і він просто видає їх по одній.

- Це все не офіційно. Ми співпрацюємо з американською компанію. Їм вдалося перенести свідомість деяким тваринам: мишам, собакам. Після перенесення собаки, наприклад, пам’ятали своїх господарів і команди, яким їх навчили раніше. Проте, преса дізналась, що проводяться якісь експерименти по дослідженню свідомості, і це викликало паніку. Конкретні дослідження вдалось приховати, проте у США та Євросоюзі все ж прийняли закон про заборону експериментів, що впливають на свідомість. В Україні поки що тільки думають над цим. А як відомо, думати наші законодавці можуть роками. Тому є час продовжити дослідження тут, на базі нашої клініки.

- Не офіційно? Якщо мої родичі мене не впізнають зовні і я не зможу показати їм документи з вашої клініки, то як я зможу їм довести, що це я? Як повернутись в свій дім? Вони мабуть вважають мене мертвою? – за моєю теорію зараз мала б бути чергова порція шокуючої інформації від Сергія. І теорія вкотре підтвердилась.

- Тут розумієш, теж є проблема. Ти не можеш повернутись до свої родини і у свій дім. Оскільки програма не офіційна, то ніхто не повинен дізнатись про наш експеримент. Поки що. Розумієш? Ніхто! Це і для твоєї безпеки. Ти ж не хочеш доводити поліції чи психіатрам, що ти змінила тіло? І навряд тобі сподобаються ті дослідження, які будуть над тобою проводитись після цього. Втім у майбутньому, якщо ти все ж забажаєш спілкуватись зі своєю родиною з колишнього життя, ти зможеш це зробити як подруга твоєї невістки скажімо або онуки.

- Але ж тоді я не зможу навіть поговорити з сином, онуками, подругами... – у мене виступили сльози. – Як мені все це пережити?

- Ну ти що, заспокойся! – Сергій допоміг витерти сльози. – Ми розробили велику програму реабілітації і не тільки фізичної, а й психологічної. Ми доведемо справу до кінця. Для компанії це дуже важливо. Наші люди просувають в Верховну раду закони, що дозволять офіційно продовжувати життя. І коли це станеться, компанія хоче мати повністю відпрацьований алгоритм щоб стати першою компанію, яка буде цим займатися. І ти завжди можеш поговорити зі мною.

Сергій показав як скористатись пультом керування, що знаходився на ліжку, як викликати медсестру та інших спеціалістів. Я могла рухати руками, хоча робити це було дуже не звично.

- Катю, дивись, поки що ти не можеш вставати. Але за кілька днів ти зможеш повністю керувати своїм тілом. Наніти досі знаходяться у твоєму мозку. Вони відновлюють твою пам’ять і далі будуть коригувати її. За цей час тобі краще не напружувати мозок: добре висипатися, не проявляти надмірних емоцій, не перевтомлюватися. Через кілька днів ми виведемо їх і ти зможеш повноцінно продовжити своє нове життя. Мені треба йти, але я ще зайду пізніше. Відпочивай поки що.

Я знову залишилась одна і намагалась переварити все, що почула. Тепер я знову молода. У мене попереду ще одне життя. Це просто унікальна можливість. Я зможу знову працювати на своїй посаді. Або можу отримати іншу професію. Але всі, кого я любила, тепер залишились у минулому. Як я зможу жити без своїх рідних? Я не знаю, як з цим бути. Що тепер робити? Де жити? Питання з’являлись одне за одним, а відповіді у мене не було.

Мабуть я задрімала у роздумах. Коли я прокинулась, то біля мене сиділа молода жінка у білому халаті і з планшетом у руках.

- Катю, привіт. Мене звати Світлана. Я буду допомагати тобі в реабілітації.

- Ти знаєш що зі мною сталось? – запитала я, оскільки не знала точно кому можна розказувати про моє перевтілення, а кому ні.

- Так, звісно. Ти можеш мені повністю довіряти. Але перш за все я б хотіла запитати тебе. Як ти себе почуваєш? – Світлана справляла враження доброзичливої людини. Можливо причина цьому її м’який голос або вона вміла правильно себе поводити. У будь-якому разі зараз у мене не було вибору з ким спілкуватись.

Світлана допомогла мені зайняти сидяче положення натиснувши кілька команд на панелі керування ліжком, що дозволили перетворити ліжко у крісло.

- Я не знаю, – я спробувала підняти руку кілька секунд поводила нею і вона впала ніби нежива. – У мене не виходить керувати своїм тілом. Іноді мені вдається повернути головою чи рукою. Але не завжди.

- Це психологічне відторгнення, - промовила Світлана так, ніби то це само собою розуміється і нічого тут вигадувати якісь інші причини. – Ти ще не сприймаєш нове тіло як своє. І коли ти про це думаєш ти втрачаєш можливість керувати тілом, оскільки воно здається тобі чужим. А як відомо неможливо керувати чужим тілом. Це ігри твого розуму. Ось тримай.

Світлана кинула мені свій планшет. Я, не очікувавши такого, різко протягнула руки, щоб не дати планшету впасти і спіймала його. Потім, подивилась на свої руки, які тримали врятовану від загибелі доволі коштовну річ, а потім на Світлану.

- От бачиш! Я ж казала. – Світлана підійшла і забрала у мене планшет. – У екстреній ситуації твої рефлекси спрацювали так, як потрібно. Тому що в цей момент ти не аналізуєш ситуацію настільки детально. Якщо ти хочеш щось зробити, то повинна просто робити це. І взагалі забуть фрази «нове тіло», «нове життя». Тепер це ти. Це твої руки, ноги, голова. Це твої життя.

- Легше сказати, ніж зробити, – пробурчала я. – Я розумію, що ти маєш рацію. Але як цього досягти?

- Тільки шляхом щоденних тренувань. Кожну хвилинку витрачай на те, щоб спробувати рухати якоюсь частиною тіла: рукою, ногою, головою. Я буду приходити вранці і ввечері поки ти не зможеш самостійно рухатись. А потім кількість сеансів будемо зменшувати.

Ввечері Світлана прийшла з невеликим м’ячем. Вона кидала мені його, моя задача була зловити. Я відчувала себе дитиною. Мені не завжди вдавалось спіймати, але я з кожним разом все впевненіше відчувала руки. Це підняло мені настрій. По-перше, я відчула, що згодом зможу вести повноцінне життя у новому тілі. По-друге, Світлана була чудовим співрозмовником. Вона жартувала, розповідала якісь історії зі своєї практики. З нею було легко спілкуватись.

- Катерино, в тебе вже добре виходить. Скоро ти зможеш самостійно керувати планшетом чи виделкою. А це, погодься, важливо для подальшої реабілітації.

Так, звісно я погоджувалась. І навіть, коли Світлана пішла я ще довго пробувала рухати руками. Поки не заснула. Зранку деякі процедури мені допомогла зробити медсестра Іринка. Ми з нею познайомились ще вчора. Вона допомогла мені умитися, навела порядок у палаті, змінила підгузок. Мені було ніяково передусім через підгузок. Я хотіла якомога скоріше навчитися все робити самостійно. Потім Іринка принесла сніданок і допомогла поїсти. Більшу частину їжі я змогла прийняти самостійно. Ближче до обіду прийшов Сергій.

- Привіт. Світлана каже, що ти робиш успіхи. – Сергій підморгнув.

- Так. Дивись як я можу, – я натиснула кнопку на панелі і верхня частина ліжка піднялась і я опинилась у сидячому положенні.

- О! Це чудово! – здається Сергій і справді зрадів. Він підійшов до приладів, що знаходились поряд з ліжком, взяв два округлих датчики і приліпив їх мені до скронь. Я нічого не відчула, але прилади стали видавати певні покази. Сергій показав на панель приладу. – Наніти працюють нормально. Ти можеш відповісти на деякі запитання?

Я не на всі запитання, які задавав Сергій могла відповісти. Наприклад, я не пам’ятала закони фізики. Хоча була впевнена, що знаю їх. Але згадала столиці деяких держав. Сергій уважно вивчав, що показували прилади і щось відмічав у своєму робочому планшеті.

- Ну нічого, прогрес є. З кожним днем він все більший. Ти молодець. – Сказав він, відключивши датчики і вимкнувши свій планшет.

- Сергію, можна задати питання?

- Так звісно. Що тебе цікавить?

- Чому не можна запрограмувати наніти так, щоб вони записали в мій мозок знання про те, як керувати своїм тілом без реабілітації?

- Це гарне питання. Поки що нам це не вдалось. Справа в тому, що з тих знань, що ми відтворили з твого попереднього тіла ми не можемо виокремити ті, що стосуються керування старим тілом і замінити їх новими. Ми взагалі не можемо поки що виокремити щось. Наніти відтворюють зв’язки між нейронами так, як це було у старому мозку. Нові знання, що ти отримуєш під час реабілітації накладаються на старі і виникає невеликий конфлікт. Тому ти відчуваєш труднощі під час того, як хочеш спробувати щось зробити. Коли зв’язки між нейронами не стабільні, наніти відновлюють старі зв’язки за своїм алгоритмом. Але якщо зв’язки стабільні, то вони залишаються. Тому згодом, знання про твоє старе тіло зникне і з’явиться знання про нове.

- Тобто, якщо я стану вивчати щось нове, наприклад, археологію, то стара інформація зникне і я забуду скажімо нанофізику? – я хотіла розкласти все по полицях скоріше для внутрішнього заспокоєння.

- Я думаю ні. Це різного типу інформація. Знання з якоїсь області – це статична інформація. Нова інформація не замінює стару, просто твій мозок встановить пріоритети на використання тієї чи іншої інформації. Інша справа, якщо ти хочеш напружити м’язи на руці і повернути нею. Твій мозок подає сигнал на м’язи вважаючи, що це твоє старе тіло. Але тіло інше і сигнали не доходять. Треба сформувати інші зв’язки між нейронами. Під час тренувань у тебе сформуються міцні зв’язки і ти будеш сприймати нове тіло так, ніби то воно завжди було у тебе. Саме тому тобі треба деякий час витрачати багато зусиль на фізичні тренування. А от іншу інформацію краще не перезаписувати, дати можливість нанітам перенести все зі старого тіла. Так ти не втратиш свої спогади. Коли ми виведемо наніти з твого організму, то взагалі про це можна буде не думати. Більш-менш зрозуміло стало?

- Більш-менш... – кивнула я. – Думаєш я зможу взагалі не думати про колишнє життя? Просто буду жити ніби з народження.

- Важко сказати, - Сергій посунув плечима. – Теоретично так. Але насправді мабуть у тебе залишаться спогади про покійного чоловіка, сина та його родину, про своїх колег та друзів. Ці спогади нікуди не дінуться. Тільки від тебе буде залежати, якими вони будуть: такими, про які можна лише раз на рік згадати, або такими, що будуть мучити тебе щодня.

- Я, якщо чесно, зараз постійно про це думаю, – я з сумом подивилась на Сергія.

- Я б не радив тобі зараз акцентувати на цьому увагу. Зосередься на реабілітації. Світлана тобі буде допомагати з цим. Вона гарний спеціаліст в цьому напрямку. Просто відклади ці роздуми на пізніше. А потім ти й сама відчуєш зміни в твоїй свідомості. І сама зможеш вирішити що тобі робити.

- В мене є ще питання. Можливо воно здається смішним, але як мене тепер звати? Так само, як і раніше: Катерина Іванченко? Яка в мене дата народження? Мені ж потрібні документи? – ці питання мене теж турбували і я вирішила одразу і це прояснити.

- Це не смішні запитання, а навпаки доже серйозні. Ім’я, прізвище, дату народження та інші данні можеш сама вигадати. У нас є люди у міграційній та інших службах. Вони допоможуть отримати нові документи. Я б не радив залишити старі дані, щоб тебе не можливо було пов’язати з твоїм старим життям.

- Я звикла до імені Катерина. А прізвище можна інше. Тільки не знаю яке. А яке у тебе прізвище? – мені чомусь захотілось пожартувати трохи.

- Ні, ні, ні! – Сергій, замахав руками, – моє прізвище не можна!

- Що, злякався, що дружина дізнається? – я розсміялась і здається вперше у мене з’явився хороший настрій, – ну чи дівчина...

- Так, послухай! – Сергій зробив серйозний вигляд обличчя. – Викинь це з голови. Я не маю дружини або дівчини, але все одно це мені не подобається. Існує мільйони різних прізвищ. Ти що не можеш вигадати собі щось? Василенко, Кириленко і таке інше. Ці прізвища схожі на твоє колишнє.

- Та я жартую, - зізналась я, – ну все одно скажи, мені цікаво.

- Мене звуть Сергій Вовк.

- У-у-у, гарне прізвище. Катерина Вовк здається звучить не погано! – я знову засміялась. Потім подивилась на суровий вигляд Сергія. – Ну все, вибач. Нехай буде Василенко. Для мене якщо чесно, це не має досить великого значення. Катерина Василенко – теж не погано.

- Ти ще можеш подумати, час є.

- Ні нехай буде Катерина Василенко, якщо можна. А дата народження нехай буде 10 червня – той день, коли я прокинулась. Рік нехай буде 2061 мінус 25 років, тобто 2036.

- Записав. Ми спробуємо зробити такі документи. Місце народження раджу теж записати інше. І тобі доведеться вигадати легенду. Наприклад, одна в родині, проживали в селі, батьки померли, приїхала до міста в пошуках роботи. Щось подібне.

- Я зрозуміла, - не дуже весело пробурчала я. – Мені доведеться все життя обманювати всіх. Не дуже подобається.

- Ну це не велика плата за нове життя, яке ти маєш прожити так, як тобі захочеться. Багато хто готовий за це заплатити більш високу ціну. Тобі просто пощастило.

- Сергію, а чому саме мені пощастило?

- Чесно скажу, у нас був список вчених, які надали компанія і її партнери. Ми обирали за багатьма параметрами: наскільки тяжке захворювання, наскільки літній вік, наскільки важлива людина для компанії. Ти виявилась першою у списку. Вирішили почати з одного пацієнта. І рухатись далі по списку.

- Ти кажеш про те, що я можу стати ким захочу, а виходить, що я мушу відпрацювати своє воскресіння у компанії?

- Така була задумка. Проте у компанії багато проблем, про які я не можу розповісти. Все змінюється. Що буде далі - важко сказати. Зараз працювати там, де тебе чекають і де заради тебе пішли на порушення закону я вважаю не поганий варіант.

Сергій пояснював все дуже логічно. Проте мені було важко все це осягнути відразу. Потрібен був час і багато роздумів. Та час у мене був. І поспішати дійсно не потрібно було. Ми з Сергієм ще якийсь час поспілкувались і він пішов. А я поринула у роздуми. Все здавалось дуже дивним. Компанія, в якій я працювала багато років виявляється має секретні лабораторії та веде незаконні дослідження. Я ніби то цілком випадково стаю першою людиною, яку воскресили і подарували нове життя. Сергій – ніби то простий співробітник компанії, проте поводить себе так, ніби ми найліпші друзі. І чесно кажучи з ним легко і приємно спілкуватися. Світлана теж здається привітною. Коли всі надто привітні – це завжди виглядає підозрілим. Я ніби то отримала шанс робити все, що завгодно. Проте я не можу з цим ні з ким поділитись, я повинна відпрацювати в компанії потрачені на мене кошти. Все це трохи лякало. Але поки що вибору не було.

Так пройшло кілька днів. Два рази на день ми зі Світланою по кілька годин займались різними вправами, а також просто розмовляли.

- Світлана, у тебе є чоловік, діти? – запитала я свою нову подругу.

- Ні, немає, - трохи з сумом відповіла та.

- Чому? Ти не хочеш?

- А чому я маю цього хотіти?

- Жінки зазвичай хочуть створити родину. Коли я у минулому житті вийшла заміж, я була дуже щаслива. А особливо коли народився Сашко. Такі ж відчуття були і у моїх подруг.

- Зазвичай так. Але не всі. – Світлана протягнула мені руки. – Давай ще раз спробуємо.

Я оперлась на її руки і піднялася з ліжка. Я вже могла рухати ногами і вставати. Якщо чесно, то мені вже набридло у ліжку. І хотілось швидше навчитись ходити. Можливо це бажання і прискорювало мою реабілітацію. Я трохи постояла спочатку з допомогою Світлани, а потім сама. Зробила один крок. Ноги почали ставати ватними, я оперлась на ліжко і сіла.

- Не поспішай, скоро зможеш ходити. – Світлана трохи помасажувала мої ноги.

- Ой, скоріше вже. Набридло тут у чотирьох стінах сидіти, - я випила води і повернулась до своєї співрозмовниці. – А чого ти хочеш тоді?

- Не зрозуміла, - Світлана теж подивилась на мене.

- Ну ти кажеш, що не хочеш створювати родину. Тоді чого ти хочеш?

- Ми сьогодні говоримо про тебе? – Світлана посміхнулась.

- Так, - впевнено підтвердила я, - про мене ми й так багато говоримо.

- Просто створити родину – це бажання піклуватися про когось. При цьому не так важливо хто твій чоловік. Головне, що ти піклуєшся про нього, про дітей і віддаєш їм свою любов. А вони у відповідь на це віддають свою любов тобі. І багато кого такі стосунки влаштовують.

- Багато кого, але не тебе?

- Поки що ні. Я хочу пізнати себе у різних проявах. Знайти своє покликання. А вже потім, коли я його знайду, то вже можна думати про певну стабільність і родину.

- А якщо ти не знайдеш? - я знову встала з ліжка, зробила 2 кроки вперед і назад, трохи постояла і сіла.

- Ну значить не знайду. Що поробиш?

- Хіба не можна мати родину і шукати своє покликання? Мені здається, що ці речі не суперечать одне одному.

- От уяви, що ти вийшла заміж за чоловіка і почала шукати свій шлях. І після кількох років подружнього життя у вас є дитина і все ніби добре, але ти розумієш, що тебе приваблюють жінки.

- Та ні, такого не може бути. Навіщо виходити заміж за чоловіка, якщо приваблюють жінки?

- Може. Ти можеш не одразу це зрозуміти. Або інший приклад. Ти влаштувалась на роботу. Твоя кар’єра йде вгору і керівництво задоволено твоєю роботою. Але ти все більше помічаєш, що ти просто працюєш автоматом і сама робота вже не так сильно й подобається. Є більш цікаві речі. Але ти вже не можеш ними займатися, оскільки вільного часу майже немає. І ти не можеш поїхати кудись, щоб змінити професію, оскільки тут у тебе вже є родина, друзі і старенькі батьки. Розумієш? І ти або залишаєшся і миришся з цим, або все кидаєш і тебе всі потім ненавидять.

- Твої приклади – це крайнощі. Так, це може трапитись в принципі. Проте не обов’язково це може бути саме у такій формі. Ніхто не заважає перед одруженням спробувати себе у різних професіях, або з різними партнерами.

- Так, звичайно. От я себе ще не знайшла.

- Раніше я б з тобою не погодилась. Я була впевнена, що у мене все гаразд і я все роблю правильно. Я була зразковою дружиною, намагалася бути люблячою мамою і бабусею, самовіддано працювала. Але зараз я відчуваю певне спустошення. Моє звичне стабільне життя раптом стале бурхливим. Я водночас втратила свою родину, друзів, майно. Починати з чистого листа не страшно тільки молодим. А тих, хто вже прожив життя – це трохи лякає.

- З часом це мене, я впевнена. Поки ти розгублена, я розумію. Але коли почнеш жити новим життям, ти почнеш все менше думати про старе і воно залишиться лише спогадами.

Двері палати відчинились і Іринка вкотила коляску.

- Пані Катерина, на процедури!

- Тільки можна я сама спробую?

Я піднялась, зробила крок, розвернулась і сіла на коляску. Світлана мене підтримувала, але я це зробила вже майже самостійно.

- Бувай! – сказала я Світлані, натиснула кнопку на пульті керування коляскою і вона поїхала в бік дверей.

- До зустрічі! – посміхнулась Світлана.

Процедури, які мене сьогодні чекали, полягали у відвідуванні кабінету наноскопії та ретельного дослідження нанітів у моїй голові. Іван, лікар-наноскопіст, постійно був у гарному настрою. Таке враження, що він навмисно його підіймав якимось чином, щоб передати далі пацієнтам. Тільки як це йому вдавалося – не знав ніхто.

- Хто до нас завітав? Катю, ви хочете перевірити тарганів у своїй голові?

- Пане Іван, ви ж допоможете мені від них позбутись?

- О, сьогодні точно ні! – Іван посміхнувся. – Вони там так зручно влаштувались. Давайте подивимось, як вони там.

Я самостійно пересіла з коляски на крісло. Іван надів на мою голову шолом, під’єднаний до приладів.

- Чому у вас завжди гарний настрій? - поцікавилась я у лікаря. – Як вам це вдається?

- У мене? Ні-і-і. У мене не завжди гарний настрій. Але настрій – то тільки мій, навіщо його показувати іншим? Так згодом він змінюється гарним. А от стану я нервувати, і не тільки у мене він залишиться зіпсований, а й у вас теж.

- Треба у вас повчитись цьому.

- Прилади кажуть, що у вас все добре, то ж у вас має бути гарний настрій.

- Він буде кращий, коли я прийду до вас на прийом на своїх двох.

- Можу вас запевнити, це станеться скоро. У вас вже відновлено 80 відсотків синапсів.

- А як відбувається відновлення?

- О, це дуже складний процес. Наніт знаходить нейрони, що підходять і з’єднується з обома стаючи проміжною ланкою між ними. Далі він деякий час контролює проходження сигналів і коли утвориться стійкий зв’язок – покидає цей синапс і рухається далі.

- Пошуком відповідних нейронів займається штучний інтелект, над яким я працювала колись?

- Так. Тільки він вже удосконалений. Все ж таки з тих пір пройшло вже кілька років.

- Якби ми тоді знали над чим працюємо, являєте як би це нас надихало?

- Я думаю в цьому випадку, ваша лабораторія була б оточена журналістами з камерами та грабіжниками від конкурентів, – Іван посміхнувся, - і хто знає, змогли б ви закінчити свою роботу. Ну все, ви вільні.

Іван зняв шолом з моєї голови і я перемістилась на коляску.

- Бувайте пане Іван, - помахала я виїжджаючи з кабінету.

- Просто Ваня, що ви так офіційно! – сказав лікар і став поратись біля приладів.