Кет

Ми з Сергієм почали зустрічатися. Я знала код від двері його квартири, а він від моєї. Ми були дуже щасливі. Я працювала в компанії. Здавалось життя стало налагоджуватися поступово. Місяць пролетів ніби вихор.

- Ми будемо відмічати два місяці з дня твого народження? – Сергій поставив на стіл пляшку червоного вина.

- Ну хіба день народження відмічають кожного місяця? – Я здивовано подивилась на нього.

- Не хочеш святкувати, то просто вип’ємо? Мені порадили це вино як дуже вишукане.

Я дістала келихи та фрукти. Ми випили. Вино було дійсно смачне і швидко вдарило в голову.

- Серж, ти не замислювався на тим, щоб переїхати кудись?

- Чому ти питаєш?

- Я думала над цим. Мені випав шанс на друге життя і мені не дуже хочеться прожити його в тому самому місті. Світ таких різноманітний і хочеться пізнати його.

- Я не думав над цим. А де б ти хотіла жити? В Києві, Львові, за кордоном?

- Ну можна подумати про це.

Нашу розмову перервав дзвінок Сергію по телефону. Проте, коли він відповів, настрій його різко змінився. Він вийшов на балкон. Було видно, що він розмовляє дуже різко. Але слів було не чути. Коли Сергій повернувся, то кілька хвилин сидів і просто дивися на мене.

- Все гаразд? Хто це?

- Це з роботи... – Сергій ухилився від відповіді. – Можеш принести ще фруктів з кухні?

Я принесла. Сергій вже налив ще по келиху вина.

- Вип’ємо за те, щоб мрії здійснювались! – промовив він.

- Давай! – І ми випили. Сергій став мовчазним. Деякий час ми просто сиділи мовчки. – Серж, що трапилось? Ти ніби змінився?

- То дрібниці. Не варто ними псувати настрій. Ти знаєш, що я тебе дуже кохаю?

- Я теж тебе кохаю! – Я підійшла до Сергія і приголубила. Ми трохи посиділи так. – Мій доктор Серж... Ой, я здається перебрала.

Ноги вже були ватними і я ледве встояла. Сергій взяв мене на руки і відніс на диван.

- Мабуть не треба було пити стільки... Очі самі стуляються. – Я посміхнулась. На моє чоло впала крапля. Я подивилась на Сергія. – Ти плачеш? Серж...

Але сон забирав мене у свої обійми. І я тільки почула, ніби десь далеко-далеко, шепіт: «Пробач мені, моя принцеса. Пробач мені.»

Я прокинулась лежачи у спальні сама. Я була одягнена у нічну сорочку і вкрита ковдрою. Цього разу сни мені не снились, але голова боліла страшено. На дворі вже була середина дня. Я піднялась, ледь доповзла до ванни і умилася холодною водою. Стало легше. Я знайшла у шухляді знеболююче, випила одну таблетку і впала на ліжко. Сергія не було вдома. Боже, скільки я випила вчора? Була ніби то одна пляшка. Таке міцне вино! Через 10 хвилин трохи попустило і я потягнулась за телефоном. Куди він пішов? Може до крамниці... Набрала його номер.

- Набраний вами номер не обслуговується, - відповіли мені на тому кінці.

- Що за чорт! – Вигукнула я сама до себе. Перевірила номер і натиснула ще раз.

- Набраний вами номер не обслуговується.

День явно починався не найкраще. Добре. Напишу в чаті. Зайшла у чат. Де ж він? Такого контакту, як «Серж» у списку не було. Пошук теж нічого не дав.

- Тобто як? – запитувала я у смартфона.

Я зателефонувала в довідку мобільного оператора.

- Оператор Іванна, слухаю вас.

- Добрий день. Я намагаюсь додзвонитись до чоловіка, але кажуть, що номер не обслуговується. Вчора все було гаразд.

- Як я можу вас називати?

- То яка різниця? – не витримала я, – вибачте, Катерина.

- Дякую Катерина за дзвіночок, зараз спробую вам допомогти. На який ви номер телефонували?

- Хвилинку... – я продиктувала номер.

- Зараз відкриваю інформацію за вашим номером. Так... Дійсно, такий номер відсутній у нашій системі.

- Тобто як? Я вчора телефонувала йому за цим номером. Що сталося за ніч?

- Вибачте, але це не можливо. Такий номер ніколи не був зареєстрований у нашій мережі. Можливо ви помилились у якійсь цифрі? Давайте перевіримо: 0...

Я вимкнула телефон і сиділа кілька хвилин просто дивилась на нього. Ні... Ні, мені не могло все це наснитися! Два місяці життя не можуть поміститися у один сон! Ніяк. Шлунок трохи бурчав і я ввімкнула чайник.

Перекусила чай з бутербродом. Спробувала ще раз подзвонити. Марно. Сьогодні субота, але все ж можливо його викликали на роботу? Зателефонувала на робочий номер.

- Набраний вами номер не обслуговується.

Та що ж це таке? Бути цього не може. Я ще пам’ятала телефон Світлани. Відповідь була та сама. Сльози виступили на обличчі. Я зараз у сні? Чи потрапила до іншого Всесвіту? Що відбувається? Я вщипнула себе. Боляче. Отже, не сон. Ні, все вірно. Вони всі на якійсь складній операції і телефони вимкнуті. А у оператора якийсь збій. Точно, це все пояснює. Треба поїхати у клініку і все одразу стане зрозуміло.

Ця думка мене заспокоїла і я почала збиратися. Привела себе до порядку. Відкрила шафу з одягом і обімліла. Речі були тільки мої. Жодної речі Сергія не було. Але ж це його квартира. Трохи постояла біля шафи. Мої речі усі на місці. Обійшла усю квартиру, жодного сліду Сергія. Не було навіть спільного фото, що ми зробили нещодавно і повісили на стіні. То як так? Куди все могло подітися? Може сусіди щось бачили? Я вийшла у тамбур і натиснула дзвінок сусідів. Ніхто не відчинив. Чорт! Натиснула дзвінок інших сусідів. Теж глухо. Я в принципі ніколи не бачила з них, але це поширене явище у місті. Можна прожити все життя у багатоквартирному будинку і побачити сусідів тільки на якихось зборах. Я спустилась на перший поверх і натиснула на дзвінок квартири, де мешкав голова правління ОСББ будинку. Двері відчинив літній чоловік у спортивках та майці.

- Добрий день. Вибачте. Я із квартири 107, – почала я тараторити. – Ми там мешкаємо з чоловіком. Його звуть Сергій Вовк. Не можу його знайти ніде. Ви не бачили часом?

- Добрий... – чоловік подивися на мене підозріло. – Квартира 107 кажете? Хіба там хтось проживає? Здається раніше її здавали квартирантам, а останні 2 роки там взагалі нікого не було.

- Що ви таке кажете? Я там живу уже... – я запнулась. А скільки я там живу? Місяць? Теж мені термін. – Я там живу місяць, а до цього часто тут бувала.

- Дівчино, я вам ще раз повторюю, я не знаю хто тут проживає.

- Але ж у вас повинні буди документи на квартиру? Хтось оплачує послуги?

- Звісно, документи мають бути. Але ж ви не думаєте, що я їх стану показувати кожному незнайомцю?

Двері зачинились. Я стояла і не могла зрушити з місця. Добре. Лишається просто поїхати до клініки і все з’ясувати. Я піднялась до своєї квартири, зібралась і спустилась на двір. Тролейбусом довго. Я повернула на стоянку авіатаксі. Через 10 хвилин вийшла на стоянці неподалік клініки. Клініка знаходилась у досить глухому районі. Навколо були якісь гаражі, кілька покинутих будівель. Але раніше я не звертала на це увагу. То яка різниця де знайшлося місце під клініку. Проте сьогодні тут було особливо порожньо. Жодного авто біла паркану, жодної людини, жодного звуку. П’ятиповерхова будівля була ніби мертвою. Я підійшла до воріт, ті були зачинені. Я потягнула ручку в різні боки. Марно. Заглянула за паркан, нічого не видно. Через кілька хвилин ворота відчинились і до мене вийшов охоронець.

- Дівчино, ви чого здіймаєте ґвалт?

- Добрий день, – я сказала це якомога ввічливо, оскільки було видно, що цей охоронець не з тих, хто жартує. – Я два місяці тому тут лікувалась. Мені потрібно до лікаря. Сьогодні є хтось?

- Якого лікаря? Тут що вам лікарня? – охоронець недовірливо подивися на мене.

- То як? – мої очі вже були мокрі від сліз. – Тут була клініка компанії «Наносвіт». Я тут лікувалась. Я працюю в цій компанії інженером. Якщо потрібно...

- Дівчино, тут немає ніякої клініки. Це приватна територія. Ви краще йдіть звідси, поки я поліцію не викликав. Набридло вже бачити цих обкурених...

З цими словами охоронець зачинив ворота. Я витерла сльози і пішла назад на стоянку. На цей раз я зібралась у компанію. Вийшовши біля компанії я одразу спрямувала до директора. Кілька співробітників поздоровались мені, але зараз вони мене турбували менше за все.

- Катерино, добрий день. – директор поклав телефон і подивися на мене крізь окуляри. – Ви якась стурбована.

- Я стурбована? Я просто в розпачі! – я сіла на стілець. – Що сталось з нашою експериментальною клінікою? Мені сьогодні треба було туди з’їздити, але там нічого немає, а якийсь охоронець каже, що там приватна територія.

- Чекайте, про яку клініку ви кажете?

- Ну то як про яку? Клініка нашої компанії. Там головний лікар Ігор Глушко. Там ще працюють Сергій Вовк, Світлана.. не пам’ятаю прізвище. Там багато лікарів, медсестер. Я там лікувалась.

- Ви щось наплутали. У нашої компанії немає ніяких клінік. Ви впевнені, що на вході було написано, що це наша компанія?

- Я не пам’ятаю що там написано. Але Сергій мені казав, що секретна клініка.

- Секретна? А ну тоді все зрозуміло! – директор посміхнувся. – Катерино, що з вами таке сьогодні? Ви кажете якісь нісенітниці.

- Послухайте, я не піду звідси, поки ви мені не поясните, що відбувається! Я не з’їхала з глузду!

- Катерино, давайте думати логічно. По-перше, навіщо мені вас обманювати? Ви – одна з кращих наших інженерів. По-друге, навіщо вам клініка? Ви захворіли?

- Я не захворіла. Я шукаю свого чоловіка Сергія. Він працює в клініці біоінженером. Там ми познайомились коли. Зараз ми живемо разом. Але сьогодні він зник. Я ніде не можу його знайти. Ані його, ані клініки взагалі.

- Як ви кажете його звуть? Сергій...

- Вовк.

- Сергій Вовк, подивимось. – директор подивися у планшеті. – Ні, в нашій філії такого немає. Самі подивіться.

Він розвернув до мене планшет і я подивилась на список співробітників. Дійсно Сергія там не було.

- Слухайте, якщо вас кинув чоловік, я вам співчуваю. Але чим я можу допомогти?

Я мовчки встала і вийшла на вулицю. Залишалось тільки одне місце, куди я могла піти: поліція. Я перевірила паспорт і поїхала. В поліції я була вперше за останні... Навіть не пам’ятаю коли я там була востаннє. Черговий відкрив свій планшет і подивися на мене.

- Пані, я вас слухаю.

Я почала розповідати. Звісно не про те, як я стала молодою. Я сказала, що просто лікувалась у клініці. Там познайомилась з хлопцем. І так далі.

- Чекайте, що означає «зник»? Ви живете у його квартирі?

- Так, але голова ОСББ не сказав мені чия квартира і тепер я в цьому не впевнена.

- Який час відсутній Сергій Вовк?

- Я ж вам кажу, що сьогодні зранку не можу ніяк з ним зв’язатися.

- Пані Катерино, послухайте. Пройшло ще замало часу. Ми не можемо оголосити чоловіка у розшук через 6 годин після зникнення.

- А як же клініка? Зникла ціла клініка і всі її співробітники, - не здавалася я.

- Клініка не може зникнути! Можливо ви щось наплутали?

- Кажу ж вам, я там була багато разів. Я працюю в компанії, якій належить ця клініка. Але тепер вони кажуть, що у них її немає.

- Якщо те, що ви кажете є правдою, то це схоже на шахрайство. Пропоную залишити заяву. Слідчі перевірять надану вами інформацію.

- Добре. Я просто не знаю до кого ще можна звернутися.

- Не хвилюйтеся. Їдьте додому, поспіть. Слідчий з вами зв’яжеться.

Коли я приїхала додому я була знесилена. Вже був вечір. Сонце зайшло. Я посмажила картоплю, зробила салат, випила зеленого чаю з мелісою і вирубилась.

Прокинулась я зранку від дзвінка телефону. Перша думка – це Сергій! Знайшовся! Але то був не знайомий номер.

- Катерина Василенко?

- Так, - не впевнено пробурмотіла я.

- Іван Карпенко, я слідчий по вашій справі.

- Так, я вас слухаю.

- Потрібно, щоб ви приїхали у відділок, необхідно дещо уточнити.

Я зібрала всі документи, що в мене були. Ще раз перечитала легенду, на усякий випадок, і через годину вже сиділа у кабінеті слідчого.

- Як давно ви працюєте у компанії «Наносвіт»? - Слідчий задавав питання за питанням.

- Півтора місяці. Ось моя службова перепустка. – Я показала картку.

- І ви лікувались у клініці цієї компанії? Чому саме тут?

На це питання готової відповіді не було. Але я згадала як на такі запитання відповідають герої серіалів.

- Я втратила пам’ять. Погано пам’ятаю останній рік життя. Я точно не знаю як я туди потрапила. Але вони мені допомогли. Я бувала у клініці багато разів. Ходила на реабілітацію.

- Оце так поворот. І ваша пам’ять повернулась?

- Частково. Я пам’ятаю що хотіла влаштуватись на роботу в компанію, а тут я потрапила в їх клініку. То ж я тепер там працюю.

- Угу. А як і коли ви познайомились з Сергієм Вовком?

- Два місяці тому в клініці. Він працював біоінженером.

- Навіщо в клініці біоінженер?

- Ну... – я посунула плечима. Розмовляти зі слідчим було складніше, ніж я думала. – Вони використовують нанотехнології у лікуванні.

- І ви одразу почали зустрічатися з Сергієм?

- Ні, через місяць приблизно.

- У вас є якісь документи, що можуть підтвердити, що ви дійсно там лікувались?

- У мене – ні. Але у клініці має бути електронна картка.

- Це погано. Можливо у вас є фото в клініці або з кимось із співробітників?

- Є фото тільки з Сергієм. – я дістала телефон, довго листала галерею, проте жодного фото не було. – Дивно. У нас було багато спільних фото, а зараз жодної немає.

- Ви хочете сказати, що за одну ніч зникли ваш хлопець, клініка, де він працює, усі його речі і навіть фото з вашого телефону?

- Я розумію як це звучить, але це правда. Ви же можете перевірити: подивіться у електронній картці з клініки.

- Я подивися ще до вашого приїзду. Немає жодної згадки про клініку у Херсоні, що належала б компанії «Наносвіт». І тим паче немає ніяких електронних карток.

- Тобто як немає? – я не зрозуміла.

- От так.

- А що знаходиться за тією адресою?

- Судячи по документам, за вказаною вами адресою знаходиться приватна земельна ділянка.

- Але ж це п’ятиповерхова будівля і велика навколобудинкова ділянка!

- Ми ще з’ясуємо, що за будівля і коли вона була побудована. Ви можете хоча б якимось чином підтвердити вашу історію: фото, свідки? Можливо ви бували з Сергієм у гостях? Або вас хтось фотографував?

- Я не знаю... Треба подумати.

- Подумайте. Я перевірю людей, що ви назвали на предмет наявності будь-яких документів і дозвіл на будівництво вашої клініки. Більше я не знаю чим вам допомогти. Для будь-якого розслідування потрібен злочин. Я поки що його не бачу.

Я вийшла з поліції і сіла на лавці у парку неподалік. Що мені робити я не знала. До кого ще звернутися? Потрібні були докази. Але де їх взяти? Ми з Сергієм не ходили у гості і до нас ніхто, окрім співробітників клініки, не приходив. Ніхто нас не фотографував. Стоп. Я згадала чотирьох неформалів, яких я бачила у кафе напроти будинку Сергія. Я не розмовляла з ними з тих пір. Але вони мене ніби то знали.

Я сіла в тролейбус, що якраз підходив до зупинки і поїхала до свого кварталу. В кафе було більше людей, аніж минулого разу. Афіна і Лис сиділи за столиком у кутку і щось дивились у телефоні.

- Привіт, – я сіла поряд, – біля вас можна сісти?

- Не бачиш ми... – хотів викрикнути Лис і побачивши мене змовчав. – А, Кет. Чи як тебе називати? Катерина? Сідай.

- Можна Кет. Мені потрібна ваша допомога.

- Коли просто зайти в гості, то ти нас взагалі не знаєш, а от коли допомога потрібна – тоді одразу згадала. – буркнула Афіна.

- Вибачте, але я вас дійсно не знала. Ну я так думала. – І я коротко розповіла історію з втратою пам’яті, яку я вигадала для слідчого.

- Ого, Кет. Це правда чи знову розіграш?

- Правда, я вам клянусь. Я шукаю свого хлопця.

- У тебе є хлопець? – засміявся Лис. – Цікаво на нього поглянути. Як звати?

- Сергій. Можливо ви нас бачили разом?

- Кет, ти нам подруга, а ми за друзями не слідкуємо! – пустила шпильку Афіна.

- Ну можливо бачили випадково? Він трохи вищий за мене, чорняве волосся, худий...

- Кет, фото покажи і все, – не витримав Лис.

- В тому і справа, що немає фото. Він зник вчора. Зникли усі його речі, фото в телефоні і клініка, де він працював.

- Тобто як зникли? – не зрозуміла Афіна.

- Ну ось так. Прокинулась зранку – нічого немає.

- Кет, може в поліцію піти? – Лис взяв мене за плече. – Я розумію, що ми не дружимо з ними, але якщо така справа...

- Я була. Слідчий мені не вірить. Каже, що немає злочину. Потрібне хоча б фото Сержа.

- Сержа? Це не той часом Серж, що кілька місяців тому забирав тебе під кайфом і погрожував засадити нас за наркотики? – запитав Лис.

- Під кайфом? Я?

- Ну ми трішки перебрали. Я взагалі не знаю як він дізнався. – скривилась Афіна. - Ти не пам’ятаєш?

- Ні.

- Зараз, Інга тоді ще зробила відео, мовляв доказ того, що твій Серж тягне тебе додому. – Афіна щось почала писати у чаті. – Ось, Інга скинула.

На відео справді була дівчина, схожа на мене, яку тягнув Сергій.

- Серж, ну куди ти! Я хочу побути з друзями...

- Кет, годі тобі. Ходімо, - Сергій тягнув дівчину за руку. – Ну ходімо вже.

- Не чіпай її козел! – викрикнув хтось.

- Не лізь, хочеш до поліції загриміти за наркотики? – Сергій показав на когось пальцем. А потім взяв дівчину на руки і поніс. Дівчина махала руками і щось кричала.

Я подивилась відео ще раз. В принципі, було чітко видно моє обличчя і обличчя Сергія. То ж для слідчого згодиться.

- А ти можеш мені скинути? – я дістала смартфон. – Ось на цей номер.

- Тримай, - Афіна занесла мій новий номер і скинула.

- Дякую вам.

- Ти точно здорова? – Лис подивися на мене здивовано. – Наша Кет не казала «Дякую». Вона б сказала: «Ви гарно послужили мені».

- Я вже трохи не та Кет. Я тепер ще краща, - пожартувала я.

Я сиділа у відділку і чекала на слідчого Івана Карпенка.

- Катерина, так? – Іван підійшов до мене, – ви до мене?

- Мені треба з вами поговорити.

- Ну ходімо в мій кабінет.

Ми зайшли, Іван запропонував сісти.

- Що у вас?

- Хочу вам показати відео, - я протягнула йому телефон.

Іван кілька разів продивися відео.

- Дівчина схожа на вас. Чоловік, що її тягне – Сергій, як я розумію?

- Так. Це Сергій.

- Звідки відео?

- Я згадала кількох друзів і вони дали мені відео.

Мені довелось назвати кафе, прозвища моїх нових друзів і поставити підпис на планшеті слідчого.

- Добре, Катерино. Я тут теж дещо дізнався. Жодних документів на будівництво на тій ділянці немає. Там повинна бути просто огороджена земля. Тому я повинен навідатись туди і сам побачити вашу клініку. Також треба поговорити з вашими друзями і співробітниками кафе.

- Можна я з вами?

- Виключено! – відрізав Іван. – Це небезпечно.

- Я не можу просто сидіти і чекати. Тоді мені доведеться самій шукати.

- Катерино, ви думаєте у мене одна ваша справа і все? Показати скільки? – Іван почав витягати папки з купи. – Я не можу возити вас весь день і розважати.

- Я вас прошу, Іван. Я може щось згадаю або впізнаю когось. Я вже не знаю які таблетки прийняти від нервів.

- Нерви тільки шкодять роботі, жіночка! Добре, давайте разом з’їздимо, але далі ви дасте мені працювати. Добре?

Ми сіли в авто Івана і поїхали до місця розташування клініки. Біля клініки все було тихо. Ми подивились крізь огорожу обійшли територію навколо і Іван постукав у ворота. Ворота відчинив охоронець, але інший. Ще більш кремезніший і більш схожий на бандита з американського бойовика.

- Вам чого?

- Іван Карпенко, поліція. – слідчий показав посвідчення. Охоронець довго вивчав його і подивися на нас.

- Що потрібно?

- Ми шукаємо клініку і чоловіка Сергія Вовка, який в ній працює.

Я дістала телефон і показала фото Сергія, яке я по дорозі зробила з відео. Охоронець подивися на фото.

- Такого тут немає. Ніякої клініки тут теж немає.

- Згідно документів, на цій ділянці не повинно бути будівлі. Але ми бачимо тут п’ятиповерхову будівлю. Можна нам пройти подивитись? – Іван показав охоронцю щось на планшеті.

- Це приватна територія. Я не знаю про документи. Моя задача не пускати нікого в середину.

- А хто у вас головний? Я можу з ним поговорити?

- Тут тільки я. Я можу пропустити вас тільки з ордером на обшук.

- А ви хто? Представтесь і назвіть компанію, на яку працюєте.

- Василь Комаров. Охоронна компанія «Князь».

Іван записав адресу компанії і ми сіли у машину.

- Так, треба їхати у офіс їх компанії. – сказав Іван. - Вас відвезти кудись?

- Я з вами! – рішуче сказала я.

- Ну добре. Я бачу від вас важко відчепитися.

Офіс ми знайшли після того, як обійшли квартал з вказаною адресою 2 рази. Він виявився у підвальному приміщенні без будь-яких написів. Всередині була лише секретар. Вона підтвердила, що це охоронна компанія «Князь». А вивіску вони саме зараз змінюють, тому немає. Директор у відрядженні, всі охоронці – на об’єктах. Єдине, що вдалося з неї витягнути – це Договір про надання охоронних послуг. Ми зробили копію.

- Іван Сахно, - прочитав слідчий на договорі після того, як сіли у машину. - Він здається і є власником ділянки. Точно. Ви чули це ім’я?

- Здається чула, - сказала я. Насправді, я його добре знала, але я ж не могла сказати, що я працювала з ним у минулому житті. – Я бачила його у клініці. Сергій говорив, що він якась велика шишка.

- Так, що ми маємо? Іван Сахно, судячи зі всього - людина пов’язана з компанією «Наносвіт». Він володіє ділянкою на задвірках Херсона, що охороняється компанією «Князь». На цій ділянці незаконно будується будівля, в якій ніби то функціонує лікарня. Згодом за одну ніч лікарня зі всіма її співробітниками зникає і ніхто про нею не знає. Я нічого не упустив?

- Здається нічого... – пробурмотіла я. Опис наших справ був так собі.

- Ну тепер до кафе?

- Якщо чесно, я не попереджала друзів, що поліція буде розпитувати їх. Вони, розумієте, не дуже вас полюбляють.

- О, я то розумію, - засміявся Іван. – Це кафе вже кілька разів ошукували на предмет наркотиків. І чого там тільки не знаходили!

Коли ми зайшли в кафе, було порожньо.

- Афіна є? – запитала я у офіціанта.

- Яка ще Афіна? – запитав той у відповідь.

- Краще я спробую, - підійшов Іван і представився. – Слухайте, якщо ви не хочете нового обшуку у вашому чудовому закладі, то покличте, будь ласка, Аліну Афанасієву на прізвисько Афіна.

- Ви її знаєте? – я округлила очі.

- Дівчино, її знають усі відділки поліції Херсону.

Офіціант відійшов і комусь зателефонував. Ми тим часом сіли за столик і чекали. Через 10 хвилин Афіна підійшла, сіла біля нас і подивилась на мене сердитим поглядом.

- Ти маєш розказати усе про Сержа цьому чоловіку з поліції! – наказала я їй замість привітання. Тепер настала черга Івана дивуватися, дивлячись на мене.

- Я нічого не знаю, Кет. Я ж тобі казала. У мене було тільки те відео.

- Це відео? – показав Іван на своєму планшеті.

- Ага, – кивнула Афіна.

- Ти бачила цього чоловіка ще десь? – Іван показав на Сергія.

- Сержа? Тільки тоді, коли він забирав Кет, – швидко тараторила Афіна.

- А якщо я це саме запитаю у відділку? – Іван прищурився.

- У тебе нічого немає на мене! Я чиста.

- Афіна! Ну годі тобі! – я відчула, що наказовий тон діє на неї і спробувала ще раз, – кажи, якщо знаєш!

- Ну... – Афіна трохи занервувала. – Він заходив після того. Сказав, що якщо ми ще раз наблизимося до Кет, або будемо язиком ляскати про неї, то нічим хорошим це для нас не закінчиться. І знаєте що, він казав це настільки впевнено, що я особисто не хочу перевіряти.

Ми з Іваном переглянулись.

- Сергій вам погрожував? – уточнив Іван.

- Він натякав. А потім сів у чорну броньовану тачку і поїхав.

- Броньовану? – Іван насупив брови.

- Знаєш начальник, я ж не просто матусина дівчинка! Я знаюсь в тачках. І якщо я кажу, що вона броньована, то так і є.

- Навіщо людині, що працює у лікарні броньоване авто? – розмірковував вголос Іван. – Добре Афіна, ти нам допомогла сьогодні.

- Начальник, не забуть про це, коли прийдеш наступного разу.

Ми вийшли з кафе і кілька хвилин постояли. Іван роздивлявся навколо.

- Де кажеш ваш будинок?

- Там, - я показала.

- Ходімо до голови ОСББ.

Чекати, поки нам відчинять двері довелось довше, аніж коли приходила я. Він ніби вагався відчиняти йому, або ні. Але все ж відчинив.

- Знову ти? – подивися він на мене, а потім перевів погляд на слідчого.

- Іван Карпенко, поліція, - відрекомендувався той і показав посвідчення. – У мене є кілька запитань до вас.

- Так, проходьте, - чоловік ковтнув слину і злякано відступив назад. Ми зайшли.

- Ви керуєте цим будинком? – запитав Іван. – Ваше ім’я?

- Так. Я Максим Сало. Якщо ви з приводу цієї жіночки, то я сказав їй все, що знаю.

- Покажіть документи на квартиру 107.

- Хвилинку, - чоловік заметушився шукаючи документи. – Ось вони.

- Договір купівлі-продажу... Іван Сахно... – Іван подивися на мене. – Так ось, хто власник квартири, в якій ви мешкаєте.

- Але ж як? – я була розгублена.

Іван зробив копію договору і ми піднялись у квартиру.

- Ти будеш чай? Нічого, що на «ти»?

- Не відмовлюсь... – відповів слідчий.

Іван роздивлявся навколо, а я поставила чайник.

- А це та сама пляшка з-під вина? – Іван приніс на кухню пляшку тримаючи її через пакет.

- Так, забула викинути.

- Правильно зробила. – Він загорнув її у пакет і поклав біля вхідної двері. – Заберемо на аналіз.

- Аналіз? – не зрозуміла я.

- Симптоми, що ти описала, схожі на дію снодійного, - пояснив Іван, - тож аналіз це покаже.

- Ти думаєш, що Сергій дав мені снодійне? Навіщо?

- Поки не знаю, але перевірити не завадить. Щось залишилось з його особистих речей?

- Нічого не знайшла, - чесно зізналась я.

Іван підійшов до вікна і виглянув ззовні.

- У наступному будинку банк? – запитав він.

- Так.

- Отже, мають бути камери. Але навряд чи нам покажуть записи просто так. Добре, подивимось.

Ми випили чаю з цукерками.

- Дякую тобі, що допомагаєш, - сказала я.

- Рано дякувати. Завтра я буду зайнятий іншими справами. Як буде час заїду у вашу компанію і у банк. І треба поговорити з капітаном з приводу отримання ордеру на обшук лікарні. Тільки Катю, я поїду сам, або з колегою. Тебе там не повинно бути. Схоже тут не обійшлося без шахраїв і це дуже небезпечно.

- А що мені робити?

Переїдь у свою квартиру, а ще краще – поживи у подруги.

- У мене немає подруги, - зізналась я.

- Немає подруги... – задумливо повторив Іван. – Ну у родичів тоді.

- Родичів теж немає. Батьки давно померли, а тітка за кордоном.

- Померли... – знову повторив слідчий. – Ну тоді нехай буде твоя квартира. Нікому підозрілому не відчиняй, вночі не виходь краще. Зрозуміло?

- Зрозуміло. А що робота?

- Працюй як і раніше. Тобі зараз треба відволіктися. Якщо будуть питання – телефонуй.

Іван забрав пляшку у пакеті і пішов.