Кет

З Херсону до Нової Каховки їхати трохи більше години. Влітку у спеку на автобусі – це справжнє випробування. Електропоїзди, що запустили кілька років тому, були значно комфортнішими. Але коли на дворі вітерець і ти їдеш у комфортному електромобілі у компанії друга – це приємно. Ми з Іваном подружились останнім часом. Багато розмовляли по телефону, або в чаті, кілька разів зустрічались обговорити справи. Отож, можна було сказати, що ми друзі. Але не більше. Я кохала Сергія, де б він не був. Я хотіла дізнатися, що відбувається і це була моя основна мета. Хоча іноді здавалось, що Іван дивиться на мене не як друг. Можливо за інших обставин ми змогли б зустрічатися.

Я не збиралась фліртувати з ним і давати якусь надію. Але іноді траплялись деякі казуси. Один з них відбувся у готелі в Новій Каховці, де ми збирались зупинитись. Дівчина на рецепції одразу запропонувала нам номер на двох. Було трохи не зручно, довелось пояснювати, що ми не пара. Хоча Іван здається був би не проти. Але адміністратор мабуть не повірила в цю версію і сказала, що якщо ми все ж бажаємо заселитись в різні номери, то є чудові два номери поряд.

Іван допоміг мені з речами. Їх було не багато і я могла б і сама занести валізу, але якщо вже є кому допомогти, то...

- Перевдягайся, трохи відпочинимо з дороги і поїдемо прогуляємось до складу, - сказав Іван перед тим як йти у свій номер.

- Я б ще поїла чогось. Може заїдемо кудись? Кафе чи ресторан?

- Давай, а потім на склад.

Через годину ми вже сиділи у невеликому кафе і чекали замовлення. Нова Каховка невелике місто, але дуже компактне та затишне. Тут можна просто гуляти по вулицям, парку чи вздовж річки і час буде витрачено не дарма.

- Гарне місто, сюди можна просто приїжджати на вихідні, - я дивилась у вікно на людей, що проходили вздовж головної вулиці.

- Тут гарний парк біля річки. Якщо буде час, то можемо сходити туди.

- Так, було б не погано. Ми будемо просто спостерігати за складом?

- Так. Але май на увазі, це робота не така й легка. Сидіти у машині доведеться довго.

- Угу, - пробурмотіла я. – А що ти сказав на роботі?

- Взяв відпустку. У мене ще лишалось кілька днів з планової.

- О, мені не зручно, що ти витратиш останні дні відпуски на мої проблеми.

- Ну не думаю, що лежати тиждень з планшетом і дивитися серіали – було б краще.

- Ти так завжди проводиш свій відпочинок? Наодинці?

- Переважно так. Іноді ходимо з колегами випити пива.

- А я думала лише у мене нудне життя...

- Ти справжня загадка, яку ми вже не один день намагаємось розгадати. То ж нудним я б твоє життя не назвав.

Після кафе ми поїхали до складу, куди вказували координати зі знайденого записника, і припаркувались неподалік так, щоб можна було бачити головні ворота. Іван був правий: сидіти і чекати дійсно було важно.

- Якщо хочеш, можеш пройтись, а потім я пройдусь, – запропонував Іван.

- Добре, не можу вже сидіти.

Я вийшла з авто і пішла по вулиці вдаючи, що я просто йду у своїх справах. Насправді я хотіла обійти територію складу навколо. Коли я повернула на сусідню вулицю, то помітила неподалік складу біля багатоквартирних будинків лавки і сіла на одній з них.

- Я сиджу на лавці з іншого боку, - написала я Івану.

- Обережно, щоб тебе ніхто не помітив.

- Тут нікого немає навколо.

- Отож бо й воно, тому тебе легко помітити.

Я трохи посиділа і пішла до супермаркету, що був неподалік. Я просто блукала туди-сюди по супермаркету роздивляючись різні товари. Поклала в кошик води та дещо з їжі. Єдиний відділ, де я не була – відділ спиртних напоїв. Вирішила ще туди заглянути. Але коли повернула туди, то оніміла на місці і мій кошик впав на підлогу. Біля полиці стояв Сергій і обирав щось із спиртного. Почувши як падає кошик, він повернув голову і пляшка мало не випала з його рук.

- Сергій! – я підбігла і повисла у нього на шиї, а сльози самі покотились. – З тобою все гаразд? Я так хвилювалась.

- Боже, Кет, що ти тут робиш? – він міцно обійняв мене, а потім відсторонив. – Я так радий тебе бачити! Але тобі не можна тут бути.

- Я не розумію що відбувається. Чому ти зник? Чому всі зникли?

- Що значить зник? Слухай, тут не можна розмовляти. Є одне безпечне місце, ходімо і я все тобі поясню.

Сергій потягнув мене за руку, але не до виходу. Ми зайшли всередину магазину у службові приміщення, пройшли крізь кухню і вийшли через чорних хід. Далі кілька разів повернули. Сергій постійно дивися по бокам. Ми вийшли на досить широку вулицю, на якій неподалік було припарковане авто. Ми сіли в нього і рушили.

- Коли ти приїхала?

- Ми сьогодні зранку приїхали і вже кілька годин слідкували за складом, - я витерла сльози.

- Хто ми?

- Я і Іван, слідчий поліції.

- Що? – Сергій зупинив машину і витріщився на мене. – Я ж попереджав, щоб ніякої поліції! Ти можеш все зіпсувати. Ти розумієш?

- Коли попереджав? Що зіпсувати? – я зовсім не розуміла, про що йдеться.

- Я тобі залишив записку з детальними інструкціями. Ти що не знайшла її?

- Яку записку? Я прокинулась з неймовірним головним болем. Зникло все: ти, твої речі, клініка, усі лікарі і навіть твої фото з мого телефону!

- Як зникли? То ти нічого не знаєш? А вони все знають. Значить повна зачистка... Чорт!

- Хто вони?

Замість відповіді Сергій завів авто і поїхав швидко. Кілька разів повернув і проїжджаючи повз невеликий будинок трохи збавив швидкість, дістав з карману запальничку і кинув в бік будинку, так що вона залетіла за паркан. Далі він знову поїхав швидко. Через десять хвилин зупинився і ми зайшли у під’їзд багатоповерхового будинку, піднялися на третій поверх. Сергій залишив мене, а сам піднявся ще на поверх вгору і через кілька секунд повернувся. Відімкнув квартиру.

- Чекай тут, - він зайшов в середину обережно, подивися і вийшов. – Все чисто, ходімо.

Ми зайшли. Квартира була однокімнатна зі старими меблями, темними шторами, що були зачинені.

- Заходь, дорогенька! Будь як удома. Тобі налити чогось? – Сергій дістав з карману якийсь прилад і настроював його.

- Що? – я тільки розкрила рота, але Сергій підніс палець до рота в знак того, що треба замовкнути.

Він провів приладом навколо мене, потім обійшов з ним квартиру.

- Все, можна говорити. Я боявся, що квартира прослуховується, – сказав він ховаючи пристрій.

- Що це все означає? Чому така таємничість? Сергію, мені страшно.

- Треба взяти себе в руки, - він сів біля мене і обійняв. – Ти не повинна була приїжджати. Але якщо вже ти тут, то доведеться потерпіти.

- Я намагаюсь. Але мені треба зрозуміти, що відбувається. Скажи мені: ви перенесли мене у тіло твоєї дівчини?

- Звідки ти про це довідалась? – Сергій витріщив на мене очі.

- То це правда? – я теж дивилась йому прямо в очі.

- Звідки? – Сергій був непорушний.

- Я знайшла фотографії, де ти разом з Кет у лісі. Кет - це я, вірно?

- Де ти їх знайшла?

- У клініці. Мені наснився сон, в якому хлопець-лаборант приніс ці фото і частина з них впала. Я змогла пробратися на територію клініки і знайшла їх.

- Хіба там не було охорони? Як ти туди проникла?

- Мені допомогли мої нові друзі Афіна та інші. Вони зависають у кафе напроти твого будинку.

- Що? Ти і їм все розповіла?

- А що мені було робити? Все, що я знала – зникло. Куди мені йти? Якби не вони і не Іван, то я б не знайшла тебе.

- До речі де твій Іван? Ти з ним зустрічаєшся чи як?

- Тебе справді це зараз турбує? Ні!

- Вибач.

- То ти мені скажеш? Це тіло твоєї дівчини?

- Слухай, це не зовсім правда. Це складно пояснити.

- То спробуй.

- Нам потрібно було провести експериментальне перенесення свідомості людини. Ми мали пацієнтку - Катерину Іванченко. Наніти зробили свою справу і Катерина офіційно померла. Далі ми перенесли свідомість у клоноване тіло. Це все правда, я тобі вже розповідав. Але сталося це рік тому. Все пройшло просто чудово. Коли ти звикла до нового тіла, то керівництво клініки вирішило не забирати наніти з твоєї голови. Вони повинні були постійно коригувати твої дії. Щоб ти виконувала тільки те, що їм було потрібно: щоб працювала тільки на них, не видавала таємниць та інше. Я був проти, оскільки це було не гуманно і суперечило нашій початковій меті. Але мене ніхто не слухав. Мені наказали приглядати за тобою, або вони знайдуть іншого. І я перевіз тебе до себе.

- Чекай, але чому я не пам’ятаю всіх цих подій?

- Будь-ласка, дай закінчити. Ми жили в окремих кімнатах. Ти почала працювати на компанію. Наніти робили свою справу. Вже через місяць ти була розумніша, ніж усі їх вчені разом узяті. Але разом з тим, збільшились не лише твої розумові здібності, а й емоції. Ти стала більш емоційна, тебе цікавило все нове. Якось ти зрозуміла, що я тобі подобаюсь. Ця думка не давала тобі спокою. Ти почала мене зваблювати: ходила по кімнаті голяка, залазила до мене в ліжко. Я намагався пояснити, що це все наніти. Але тебе було не зупинити. Якось я вирішив провчити тебе і хотів відлупцювати за твою поведінку. Але тебе це ще більше збуджувало. І, якщо чесно, мене теж. І я... – Тут Сергій запнувся і подивися на мене. – Я це зробив на зло тобі. Просто не витримав.

- Що зробив?

- Трахнув. Ти була дуже пристрасна і на мій подив вже не дівчина. Потім я дізнався, що ти ходила у лікарню, і попросила лікаря лишити незайманості.

- Як це? – я не дуже зрозуміла. – Навіщо я так зробила?

- Ти примкнула до радикального руху за рівні права жінок. Якась секта. Там ти і познайомилась з тими своїми друзями-неформалами. Я спочатку не знав, хоча за тобою постійно стежили.

- А що далі?

- А що далі? Після одного разу був другий, потім третій. Ти вигадувала різні приводи, щоб мене завести. Ми багато кохались. Тобі подобались різні ігри, жорсткий секс. І через якийсь час я вже і сам не міг без цього. Я закохався в тебе. Ми були неначе одне ціле: спільна робота і ліжко нас міцно об’єднали. Ми були парою, розумієш? Але потім все пішло до дідька. Ти почала забувати, у тебе з’явились головні болі і щоб їх позбутися ти почала приймати наркотики. Тобі ставало все гірше і ми не одразу зрозуміли що сталося. А сталося те, що твої емоції, рівень яких і без того був підвищений, просто почали зашкалювати. Наніти вже не справлялись коригувати зв’язки між нейронами і постійно відбувався збій, внаслідок якого зв’язки між нейронами руйнувались. Коли ми це зрозуміли, було вже пізно. Тоді ми склали план. Твоя нова розробка, перезапис свідомості за допомогою нанітів, ще не була завершена. Але ми її намагались застосувати на практиці. Ти працювала до останнього. І коли ти знепритомніла, то привести до тями тебе ми вже не змогли.

- То я померла?

- Не зовсім. Наніти підтримували в твоєму тілі життя. Керівництво наполягало на повторенні експерименту з іншим клоном і іншим піддослідним. Я уклав угоду: я міг допомогти розробити легкий спосіб перезапису свідомості, а натомість вони б дозволили перезаписати твою свідомість без постійного контролю. Але ми не могли зробити знімок свідомості Кет. Це б її вбило, а на створення нового тіла знову пішло б багато часу. То вирішила записати свідомість Катерини повторно. Далі ти пам’ятаєш.

- То я вже третя версія? – я просто не могла повірити в це. – І мої сни – це не сни, а спогади?

- Так Катю, ти і є Кет. Ти і є моя дівчина. І всі твої сни – це спогади. Але ти не схожа на Кет. Ти така, яка й мала бути з самого початку. Я це розумів, хоча моє тіло мені постійно нагадувало, що ззовні ти моя Кет. І коли ми почали зустрічатися, я закохався вдруге. В одне і теж тіло, але різні свідомості. Іронія долі, правда?

- Я не можу в це повірити. Це просто...

В цей час прийшло повідомлення від Івана: «Ти де? Чому ти так довго?». Я подивилась на Сергія.

- Іван запитує, де я. Що відповісти?

- Скажи йому адресу, нехай припаркується неподалік.

Поки я писала, Сергій підійшов до вікна і обережно визирнув.

- Сергію, а чому все зникло? Чому ти зник?

- Мабуть це повна зачистка. Справа в тому, що всі ці дослідження не законні. Це ретельно приховувалось. За всім цим стоїть потужна кримінальна організація. У них довгі руки, розумієш? Нещодавно стало зрозуміло, що пункт у Херсоні викрито. Я мав з усіма переїхати сюди, у Нову Каховку. Я лишив тобі записку з коротким поясненням. Щоб евакуація пройшла швидко я дав тобі порцію нанітів, що були запрограмовані усипити тебе. Але вони мабуть дізнались і зробили повну зачистку.

- І що тепер робити?

- Тепер все погано. Якщо вони мене підозрюють, то можеш і ти постраждати. Вони сильно не люблять, коли в їх справи втручаються. Спробуємо вивезти тебе назад у Херсон. Івану все не розповідай. Скажи, про організацію, про небезпеку і все.

- Я це розумію. Я нікому не розповідала про нове тіло.

- Моя розумниця. – Сергій обійняв і поцілував мене. – Все буде добре. Скоро все скінчиться.

Телефон Сергія подзвонив. Він ввімкнув, секунду щось слухав і вимкнув.

- Чорт! Вони вже тут. Як вони дізнались, що ми тут?

- Хто?

- Наносвіт. Їх люди. Треба йти.

- Куди йти? Поясни, що відбувається!

- Немає коли пояснювати! Швидко бери свої речі і ходімо.

Я схопила сумку і ми вийшли у коридор. Знизу було чути кроки.

- Давай нагору, - прошепотів Сергій.

Ми побігли нагору, але на четвертому поверсі на нас чекав кремезний чоловік зі зброєю.

- Юра, що ти тут робиш? – сказав Сергій, наче ми випадково зустрілись на вулиці. Він обійняв мене. – Дивись, яка гарна дівчина у мене у гостях.

- Я знаю хто це, Сергій. Рухайтесь донизу.

Чоловік показав пістолетом униз і почав спускатися. Ми теж спустились на третій поверх. Там на нас вже чекали ще двоє.

- Хлопці, ви чого? Це ж я. Що трапилось? – Сергій став між мною та чоловіками.

- Буде для всіх краще, якщо ми просто підемо і сядемо у машину, - промовив один з них.

В цей час двері під’їзду хлопнули і ми почули кроки. Чоловіки, дістали зброю і подивились у низ. По сходах підіймався Іван.

- Що тут відбувається? Катю, хто ці люди? – сказав він і його руки потягнулись до поясу.

- Стояти! – наказав йому один з чоловіків та направив на нього пістолет. – Ти хто такий?

- Іван Карпенко, поліція, – Іван обережно дістав з карману посвідчення і показав.

Один з чоловіків взяв посвідчення і поклав у карман. Потім показав пістолетом, щоб той віддав зброю. Іван повільно витягнув пістолет, кинув на підлогу і подивися на Сергія. Той ніби щось зрозумів і щосили штовхнув одного з чоловіків на іншого. Пролунали вистріли у стелю. Іван кинувся на третього. Я відійшла в бік. Мої руки тремтіли, я притиснулась до стіни і не знала що мені робити. Бійка тривала не довго. Івана ударили по голові пістолетом, той впав і його ще кілька разів вдарили ногами. У Сергія виступила кров на обличчі. На нього направив пістолет один з нападників і Сергій важко дихаючи підняв руки.

- Забираємо усіх, - сказав один з чоловіків.

Нас з Сергієм штовхали у спину пістолетами, Іван не міг йти сам, то ж його тягнули. Нас посадили в чорний мікроавтобус, зачинили двері. Двоє чоловіків сіли з нами, третій на місце водія і ми рушили. Я хотіла повитирати кров у Сергія на обличчі, але нападник схопив мене за руку і всадив на сидіння.

- Обережно з нею! Ви - нелюди! – Прокричав Сергій і за це заробив удару по обличчю, від чого кров пішла ще сильніше.

Ми їхали недовго. Мікроавтобус зупинився і нас витягнули на двір. Ми були всередині складу. Мабуть того, за яким слідкували. Нас повели у якесь підвальне приміщення. Там був ліфт. Ми вшестером зайшли у ліфт і поїхали донизу. Проїхали кілька поверхів.

Ого, подумала я. Тут просто підземний бункер якийсь. Коли ми вийшли, то здавалось, що знаходимось у якійсь лабораторії. Дуже сучасній, обладнаній за останнім словом техніки. Якісь люди ходили по коридорам, не звертаючи на нас уваги. Нас відвели у кімнату, посадили на стільці і прив’язали. Ми просиділи так хвилин з тридцять. Іван опустив голову. Йому було погано. Сергій був весь у крові. Я тремтіла від страху. Намагалась розв’язати руки, та все було марно. Кінцівки вже оніміли від мотузки.

Через деякий час до нас зайшли ті ж люди у чорному з пістолетами, що нас привели і літній чоловік у окулярах. Це був Іван Сахно.

- Катерино! Радий вас бачити. Як ви? – Іронічно посміхнувся він і сів напроти.

- Ти мерзотний покидьок! – сказав Сергій і подивися на нього розлюченим поглядом. – Ми ж домовились! Я свою частину виконав. Відпусти її негайно.

- Сергію, ти не в тому положенні, щоб наказувати. Ми все знаємо про тебе. А ви, Катерино? Що ж ви сунете ніс куди не потрібно? Ми вам дали нове життя, гроші, квартиру. І як ви нам відплатили за це? Привели поліцію? Тепер доведеться перезаписати усіх. Нажаль.

- Ти не посмієш! – Сергій став кричати. – Якщо ти про мене знаєш, то розумієш що це так не залишать! Чуєш?

- О, я зможу за себе постояти. Не хвилюйся. – він повернувся, до одного з охоронців. – Її на перезапис. Потім цих.

- Ні! – закричав Сергій. – Старт! Швидше!

- Що ти сказав? – Нахилився до нього Іван і схопив за волосся.

Через кілька секунд десь зверху пролунали вистріли.

- Подивіться що там, - Іван сказав двом охоронцям і ті вибігли, вихоплюючи зброю.

Постріли було чути вже ближче. Ще через кілька секунд двері різко відчинились і у кімнату увірвались з десяток чоловіків у спецодягу та шоломах з гвинтівками.

- Служба безпеки, усім на підлогу!

Івана Сахно та його охоронців вже тягнули у наручниках. Я ніколи не думала, що буду так рада бачити працівників СБУ. В кімнату зайшли кілька людей у цивільному одязі і медики. Івана розв’язали і понесли. Мене теж розв’язали я кинулась до Сергія. До мене підійшла жінка-медик.

- Як ви себе почуваєте? Ви поранені?

- Ні, все гаразд. У Сергія кров.

Жінка подивилась на обличчя, повитирала кров та обробила рану.

- Йти можете?

- Так, - кивнув Сергій.

- Сергію, ми встигли? – один з працівників СБУ підійшов до нас.

- Так, дякую вам. Ще б трохи і...

- Все пішло не за планом, але тепер вже нічого не вдієш.

- За яким планом? – подивилась я на Сергія.

- Я потім тобі розкажу, - сказав Сергій мені і повернувся до чоловіка з СБУ. – Макс, можна ми підемо?

- Так. Хлопці вас відвезуть. Завтра чекаю тебе у себе.

Ми вибрались з бункеру і нас посадили у чорне броньоване авто. Сергій обійняв мене і я нахилила голову на його плече. Напруження трохи спадало, але серце ще колотилось.

- Ти їх знаєш? Людей з СБУ. – подивилась я на Сергія.

- А хто по твоєму їх покликав?

- Але як?

- Це була спецоперація СБУ. Вони чекали сигналу від мене. У мене всередині спеціально запрограмовані наніти. Вони можуть надіслати повідомлення і помітити їх майже не можливо. Це мало статися трохи пізніше, коли прибуде нова партія нанітів. Але я не міг допустити, щоб з тобою щось сталося.

- То ти з СБУ? – здивувалась я.

- Ні, не зовсім. Я справді біоінженер. Просто працював під прикриттям на СБУ останні два з половиною роки. Мене завербували, коли я влаштувався у «Наносвіт». Вже тоді ходили чутки, про незаконні дослідження з нанітами. Тепер їм кінець.

- Сергій, я не можу повірити, що все скінчилось.

- Так, Катю. Тепер все буде гаразд.