Глава 2

В коридорі було порожньо. Десь в центрі за столом сиділа чергова медсестра. Було чути, як вона розмовляла по телефону. З одного боку від неї були численні кабінети лікарів та столова, а з іншого – кілька палат для пацієнтів. Самих пацієнтів було не так багато. Це переважно були невиліковні хворі, що погодились на експерименти з нанітами. Декому ця терапія допомагала і вони йшли на поправку. Мені щодня доводилось проїжджати по цьому довгому коридору з палати до столової або на процедури. В одних кабінетах перевіряли нанітів, в інших – рефлекси м’язів, в третіх робили численні аналізи.

З кабінету, який я проїжджала вийшов Сергій і, побачивши мене, зупинився.

- Привіт. Ти від Івана? Що там?

- Каже все гаразд...

- Не хочеш чаю? Я пригощаю.

- Давай.

Сергій розвернув моє крісло і швидко покотив до столової.

- Ой, обережно, - трохи злякано сказала я.

- Боїшся? – Сергій посміхнувся.

- Трохи.

У столовій сиділо кілька лікарів та кілька пацієнтів. Сергій замовив 2 чаю і ми під’їхали до столику біля вікна.

- Ну розповідай, - Сергій протягнув мені чай.

- Що розповідати?

- Ну як життя?

- Сергію, мене постійно турбує одне питання. Чомусь мені все, що зі мною відбувається, здається підозрілим. Я отримала можна сказати виграш в лотерею. Усі зі мною надто привітні. Але мені здається, що щось не так?

- Розумієш, ти для нас ніби дитина, яку ми народили, наше творіння. Ти пам’ятаєш той час, коли твій син тільки народився? Чи могла б ти просто передати його в Центр виховання. Зараз це розповсюджена практика. Але ти вклала в його виховання всю себе. Проте зараз інші часи і люди не бажають витрачати свій час на виховання дітей, вважаючи що професіонали, що працюють в Центрах виховання краще виконають ролі матері та учителя. Так буде колись і з продовженням життя. Колись таких клінік, як наша, буде безліч по всьому світу і продовжити життя – стане буденністю. Проте зараз ми хочемо відчути цей момент, хочемо відчути свою значущість. Розумієш?

- Все це сумно. Різні думки лізуть у голову. А поговорити немає з ким. Я просто збожеволію від усіх тих думок, що в мене в голові.

- Можеш поговорити зі мною про що завгодно.

- Про що завгодно? І про незайманість?

- Що? – Сергій явно не очікував таких запитань і трохи розгубився. – А що з нею?

- Її немає. От що. Я у новому тілі не була з чоловіком, але ж я не незаймана.

- А ти про це... Ну... – Сергій зробив ковток чаю. – Тут не так просто пояснити...

- У тебе все не так просто. А ти спробуй, будь ласка.

- Коли ми намагалися виростити тіло, у нас виникли певні проблеми з реакцію м’язів на подразники. Ми... Треба було перевірити скорочення м’язів. Взагалі то, це одна із причин, чому ми відклали на рік твоє пробудження.

- Якось ти не впевнено говориш...

- Здається, це непогана версія, - Сергій посунув плечима.

- Версія? – я зробила штучну посмішку. – Просто чудово! От так у тебе запитувати!

- Ну я же відповів, - Сергій зробив вигляд, що тут і дивуватися немає чого. – Якщо хочеш, ми можемо зробити пластику і ти знову...

- Ні, дякую, - відрізала я. – А як з приводу шраму біля лівого соска?

- Якого шраму? - погляд Сергія був незворушній.

- Показати? – я почала розстібати ґудзики на халаті.

- Тут? Стій! Не треба! – Сергій схопив мої руки. – Я вірю! Так, там є шрам... Від катетера.

- Катетера? Біля соска?

- Послухай, Катю. Не треба так. Я розумію, ти просто хочеш мені помститися. Ніби то я відняв у тебе родичів і друзів і тепер тобі сумно. Але ж я не відняв, а навпаки дав. Дав тобі нове життя. Ось закінчиться твоя реабілітація, підеш працювати, у тебе будуть нові друзі, вийдеш заміж. Все налагодиться. Просто треба почекати.

- Але чи зможу я бути по-справжньому щасливою, коли мені брешуть і коли я буду постійно брехати своїм новим друзям і коханому, якщо він у мене буде?

- Якщо буде? – Сергій засміявся. – Тобто є можливість що буде кохана?

- Та йди ти! - я посміхнулась. – А ти що?

- А що я?

- Ти казав, що не маєш дівчини? Чи це теж версія була?

- У мене була кохана, - Сергій раптом зробився дуже серйозним. – Нещодавно її не стало...

- Ой, вибач мені, - мені стало ніяково. Я просто пожартувала, а виявляється це болюча тема. – Я не подумала, що ляпнула... А що трапилось?

- Ти же не знала. Я не хочу про це говорити зараз, – Сергій подивився на годинник. – Вибач, мені треба бігти.

- Так, я теж поїду. Дякую за чай.

- Тобі допомогти з коляскою?

- Ні, я сама.

Я виїхала зі столової і не поспішаючи покотила до своєї палати. Пересісти з коляски на ліжко вийшло досить швидко. Я майже не опиралась руками. Робити було нічого. До ночі далеко, спати ще не хотілось. Я взяла планшет, що лишила меню Світлана і стала рискати по Інтернет. Зареєструвалась у кількох соціальних мережах під ім’ям Катерина. Замість фото виклала зображення полосатої киці, яку знайшла в мережі. Я любила цих тварин. І хоча у мене не було кота, дивитися на них було дуже приємно. Я знайшла сторінки своїх онуків Оленки та Миколки. Зараз я виглядаю не набагато старшою за Оленку. Підписалась на їх сторінки і стала передивлятися світлини. Було дуже цікаво, що у них сталося за рік. Ось Оленка з однокласниками у лісі. А ось серія фото у Львові усією родиною. Я теж любила їздити до Західної України. Можливо я змогла привити сину любов для цього дивовижного краю. Миколка вже так виріс. У цьому віці діти ростуть швидко. Проходить кілька років – а вже не впізнати.

Передивившись світлини, я занурилась у наукові публікації про наніти. За останні кілька років накопичилось вже багато чого з цього приводу. Американські та європейські вчені просто штампували статті і у кожній все нові та нові експерименти та теорії. Завжди дивувалась, як у них виходить бути такими активними в плані наукової роботи. Я сама працювала в дослідній лабораторії. Але написати кілька звітів на рік вже здавалось складною задачею. А тут статті у престижних виданнях... Можливо саме тому наша наука постійно відстає? Або у них просто більше фінансування? Хто знає. Подивилась цікаву відео-презентацію нового робота від японських дослідників. Він складався з величезної кількості дуже дрібних блоків, які постійно змінювали місце з’єднання один з одним. Таким чином, робот міг прийняти будь-яку форму. За словами вчених це допоможе в рятувальних операціях, коли треба проникати у важкодоступні місця. Я чомусь згадала злого робота з одного старого фільму, який я дивилась ще у дитинстві. Він теж міг перетікати ніби металева рідина з однієї форми у іншу. Лишається сподіватись, що японський робот буде дійсно допомагати людям.

Недарма кажуть, що Інтернет – це наркотик. Він дійсно затягує, ніби павук свою жертву у павутину. Мабуть тому і така назва. От і я ніби нічого не робили, а пройшло кілька годин. Очі почали самі закриватися і я поринула у сон.

Зранку мене розбудила медсестра Іринка. Вона поралась по палаті, відчинила жалюзі, трохи прибрала.

- Катю, ти вже прокинулась? Вже майже день. – Іринка побачила, що я потягаюсь.

- Доброго ранку. Що це я розіспалась...

- Мабуть наснився принц на білому коні і не відпускав? – підморгнула Іринка.

- Ой, Іро, якби ж то, - ми посміялись. – Насправді мені останнім часом нічого не сниться. Мабуть через наніти... Раніше мені такі сни снились! Готові сюжети для серіалів.

- Як цікаво. Розкажи.

- Одного разу наснилась така історія. Я на вокзалі. Це навіть і не вокзал, а космодром. Тому що це точно була інша планета. Рослини, небо не таке, як у нас. Я щойно прибула і хочу швидше потрапити додому. Я біжу, але хтось вириває у мене сумку і біжить в бік. Я падаю. Підіймаюсь, дістаю з рюкзака невеликий диск. Натискаю на кнопку і він розкривається і стає трохи більший. Далі він зависає у повітрі. Я стрибаю на нього і лечу ніби на скейтборді. Не високо, близько над землею, проте швидко. Наздоганяю крадія. Це хлопець у брудному одязі та рваних штанях. Я кричу йому: «Ану зупинись, бешкетник такий! Як наздожену, то мало не буде!» Хлопець забігає у високу будівлю. Я згортаю диск і кладу у рюкзак. Біжу по сходам за хлопцем. Потім зупиняюсь і думаю: «Чому ж я біжу. Рухаю ногами. Це довго. Набагато простіше просто летіти». Я обережно ступаю і не торкаюсь підлоги. Ступаю іншою ногою і теж не торкаюсь. Я розумію, що я на висоті кілька сантиметрів над підлогою. Тільки я це розумію – одразу падаю. Я пробую ще раз, роблю кілька кроків і ніби пливу у повітрі. Мені це страшенно подобається. Я пливу по сходам. Мені назустріч йдуть якісь люди. Вони бачать як я пливу у повітрі і не дивуються. Ніби це так природньо. Я лечу все швидше. Для цього переставляю ноги вперед. Якщо переставляю назад – то сповільнююсь. Хлопець сидить у кутку і швидко розбирає мої речі. Я підлітаю до нього. Він злякано зіскакує, хапає їжу, щось із техніки і тікає. Я наздоганяю, хапаю його за руку. Він падає і плаче: «Не вбивайте мене! У мене сестра хвора і ми не їли з вчорашнього дня. Відпустіть!». Я забираю свої речі. Кажу: «Де твої батьки?» Він крізь сльози: «Корпорація кинула їх до в’язниці. Ми з сестрою самі лишились.» Я дістаю їжу і гроші і даю хлопцю. Він не вірить своїм очам: «Ви мене не будете бити?» Я посміхаюсь: «Ні. Але наступного разу дам добрячого прочухана, якщо будеш красти!» Пишу йому адресу на папері: «Візьми мою адресу. Якщо хочеш заробити, то приходь до мене, допоможеш мені в саду і по дому. Можеш з сестрою прийти». Хлопець бере лист паперу, ховає у кишеню. Потім довго дивиться на мене і біжить. Я повертаюсь, беру речі і вже не йду і не біжу. Я ступаю над землею. Іноді просто йду так, іноді пливу. Я відчуваю задоволення від світу, від доброго вчинку, від можливості літати. І потім я прокинулась. Після цього сну у мене кілька днів був гарний настрій.

- Ого! – Іринка просто розкрила рот. – Тобі справді таке снилось?

- Ага.

- Нічого собі, круто! От би мене у твій сон, хоча б на хвилинку.

- Я думаю у технології нанітів велике майбутнє. Скоро ми будемо занурюватися у цілі штучні світи і мандрувати там, робити що забажаєм. Комп’ютерні ігри перейдуть на новий рівень.

- С тобою так цікаво, але треба бігти, - Іринка спохватилась, - я ще загляну.

- Бувай.

Після ранкових процедур зайшла Світлана. Здавалось у неї був гарний настрій.

- Привіт. Як тут наша пацієнтка? – Світлана обперлась об стіл.

- Привіт. Ніби все добре. Вже пробую сама вставати. Але ходити ще не виходить.

- Нічого, зараз будемо це виправляти.

Світлана дістала з сумки великі навушники.

- Тримай, - дала вона мені навушники, - одягни.

- Будемо вчитися під музику? – посміхнулась я і зробила як було сказано.

- Яку музику ти слухаєш? - Світлана дістала свій планшет і натиснула кілька команд.

- Переважно рок, - якось не впевнено сказала я, оскільки тільки зараз зрозуміла, що вже так давно нічого не слухала.

- Рок так рок... – Світлана натиснула на планшеті і я почула англомовну пісню якоїсь відомої рок-групи. Що за група, я не пам’ятала, проте цю композицію вже чула раніше. Світлана щось натиснула на планшеті і музика стала гучніше і гучніше. І через кілька секунд виконавець так кричав у мої вуха, що я думала вони зараз відпадуть.

- Ой, ти ще! – я зняла навушники, - Дуже голосно! Я ж оглухну!

- Надто гучно? Треба потерпіти. Це не надовго. Повір мені. Коли я помахаю тобі - йди до мене так швидко, як зможеш. Добре.

- Добре... Але ж я...

- Зроби так, як я кажу.

Я одягнула навушники і зморщилась від криків співака. Здавалось він сам вже охрип так кричати і мені його стало навіть шкода. Світлана помахала мені ніби кликала до себе, мовляв: «Йди но сюди, скоріше...» Я пішла. Але Світлана потроху відходила. Я все ще жмурилась від занадто гучної музики і йшла вперед. Коли я зрозуміла, що не можу ніяк дійти, я зупинилась, зняла навушники.

- Так не чесно! Ти постійно відходиш, - промовила я до Світлани.

- Озирнись, - посміхнулась Світлана.

Я озирнулась. Я стояла на значній відстані від ліжка. Виходить я пройшла через всю кімнату і навіть не помітила цього. Коли я це зрозуміла, мої ноги обм'якнули і я почала присідати. Світлана схопила мене за руки і допомогла сісти на підлогу.

- Тепер я можу ходити?

- Ти і раніше могла. Просто не знала цього. Поки твій мозок був зайнятий музикою, спрацювали рефлекси. Підійматися доведеться самій. У нас ще багато вправ на сьогодні.

Ми сьогодні багато тренувались. Я намагалась робити ногами різні рухи. Іноді мені це вдавалось, іноді – ні. Ми ще кілька разів спробували фокус з музикою, але тепер вже у кінцевій точці стояв стілець, на який я могла сісти. З кожним разом виходило все краще, але ноги трохи тремтіли і було страшно. Коли Світлана бачила мою невпевненість, вона одразу відволікала мене чимось і це допомагало.

Наступного дня, коли я прокинулась, коляски поряд з ліжком вже не було, замість неї стояла палиця. Я спробувала встати, опираючись на неї. Пройшла до вікна, трохи постояла опираючись на підвіконня, потім повернулась до ліжка. Так зробила кілька разів і зрозуміла, що вже можу пересуватись на невеликі відстані. Я вийшла у коридор. У коридорі зустріла Ігоря.

- Доброго ранку, Катю. Я бачу у вас прогрес.

- Доброго. Вже на своїх двох, як бачите.

- Чудово! Я у столову. Ви йдете?

- Так.

- Можна у вас запитати?

- Звісно.

- Тепер, коли я можу сама пересуватись, мені можна виходити на двір? Мені вже так набридло сидіти у чотирьох стінах.

- Ну сьогодні я думаю ще зарано, але через кілька днів думаю це можливо. Мало того, скоро ми вас виписуємо. То ж вам залишилось терпіти нас не довго.

У столовій я замовила сніданок, а Ігор каву і ми сіли за вільний столик.

- Пане Ігор, а як же наніти? Це означає, що скоро їх виведуть?

- Саме так. Вже майже 90 відсотків пам’яті відновлено. То ж за кілька днів можна виводити. До того часу всі моторні функції мають відновитись і ви зможете жити звичайним життям.

- Ця новина мене водночас радує і лякає. Звичайно, виписуватись з лікарні – за добре. Проте, куди мені йти звідси?

- Тут вам хвилюватися не треба. Ми все продумали. Компанія дасть вам гроші у розмірі 100 000 гривень. Вам вистачить на деякий час оплатити квартиру чи будинок. Потім знайдете роботу і далі все заложитиме від вас.

- Ого! Ну якщо так...

Я замислилась. Сума кругленька. Такі гроші просто так не дають. Значить компанія планує заробити на своїх дослідженнях набагато більше. В принципі зрозуміло. Послугу «Нове життя» будуть продавати за мільйони доларів і скористатися нею зможуть лише багатії. Наївно думати, що воскресіння з мертвих стане одразу широкодоступним. Тому компанії вигідно заплатити мені 100 000 гривень щоб я замовкла і не сунула свій ніс у їх дорослі справи.

- Якщо потрібно буде, ми можемо продовжити курс психологічної реабілітації. Залежить від висновків Світлани. Все, що стосується грошей та документів, Сергій вам пояснить. Я на обхід. Смачного. – Ігор встав і спрямував до виходу.

- Дякую.

Кілька днів пролетіли досить швидко. Я вже кілька разів виходила на двір і дізналась, що весь цей час знаходилась на п’ятому поверсі п’ятиповерхового будинку. Навколо будинку була досить велика територія, оточена парканом. Також біля входу була охорона, яка перевіряла всіх, хто входив чи виходив з території. Навіщо лікарні така серйозна охорона було не зрозуміло. Але все ж тут роблять важливі експерименти. Настільки важливі, що вони можуть змінить хід історії всього людства. Тому, можливо це було виправдано.

Нарешті настав день, що мав стати переломним у моєму житті. Як мені далі жити я не знала. Тому трохи нервувала.

Зранку треба було йти на процедуру виведення нанітів. В голові одразу сплив уривок з американського фантастичного фільму, де в людину вселяється якась інопланетна субстанція чорного кольору і потрапляє всередину через очі. Стало моторошно. Навколо ліжка крутились Сергій, Ігор, кілька медсестер. Мої думки були зосереджені на чорній желеподібній рідині з нанітів, що буде витікати з моїх очей, або вух. Насправді все виявилось куди простіше. Мені в руку ввели голку, що виходила з циліндру, схожого на шприц. Далі Сергій ввів на планшеті команду нанітам і вони всі дружно попрямували через кров до шприцу. Окрім уколу голки я нічого не відчула. Ігор спостерігав за показами приладів і давав розпорядження медсестрам щось принести, або віднести. Через кілька хвилин все закінчилось. Шприц прибрали, саморозсмотуваний пластир на місце уколу приліпили.

- Як ти себе почуваєш? – запитав мене Сергій.

- Ніби нічого не змінилось, - я намагалась відчути хоч якісь зміни, але не вийшло.

- Ти можеш встати і пройтися?

- Ой, трохи паморочиться в голові, - Сергій хотів допомогти, але я втрималась.

- Тоді тобі слід трохи відпочити. Іро, допоможи Каті дійти до палати. Нехай відпочине.

Ірина допомогла мені дійти. Я в принципі йшла сама, але про всяк випадок трималась за плече медсестри. Тепер я відчувала певну слабість. Відчуття схоже на те, коли донор крові здасть надто багато рідини і намагається різко встати. Це відчуття мені було знайоме, адже колись я була активним донором крові.

Я трохи подрімала і стала почувати себе краще. Сон дивна штука. Буває така втома, що просто очі злипаються. А потім кілька годин сну і почуваєш себе набагато краще. Головне, щоб прокинутись самій. Якщо дзвонить будильник, то не важливо скільки ти спав – хочеться ще більше, ніж до цього.

Я прокинулась сама. На дворі вечоріло. Я встала, відчула, що почуваю себе краще і вийшла у коридор.

- Катю, все гаразд? – медсестра Іванка котила тацю з якимось медичним приладдям і зупинилась біля мене.

- Так. А Сергій є?

- Твій любий у своєму кабінеті? – підморгнула Іванка.

- Ніякий він мені не любий! – впевнено сказала я їй в спину.

- Ага... – сказала Іванка всміхаючись.

Я пішла до кабінету Сергія. В кабінеті окрім Сергія був ще хтось і розмова в них явно не клеїлась.

- Послухай, все під контролем! Я ж тобі кажу, не буде ніяких проблем. – Сергій вже переходив на крик.

- Ти так і минулого разу казав. – співрозмовник Сергія був спокійний і одразу було зрозуміти, що криком його не візьмеш. Голос був дуже знайомий, але загадати я не могла.

- Я ж все виправив! Виправив!

- Але за чий рахунок?

- Ми домовились. Я свою частину виконую.

Я постукала в двері. Гучна розмова стихла. Двері відчинив літній чоловік.

- Катерино? Про вовка промовка. – чоловік хитро прищурився і подивися на Сергія.

- Я не вчасно? – я подивилась то на чоловіка, то на Сергія.

- Ми ще продовжимо цю розмову! – чоловік вийшов, повернувся до мене і промовив з якоюсь дивною посмішкою. – Не буду вам заважати.

Я подивилась на чоловіка, який вже направлявся до ліфту і зайшла до кабінету.

- Я не хотіла заважати...

- О, ти саме вчасно. У нас розмова зайшла не в туди, куди треба. – Сергій посміхнувся.

- А хто це? Я його тут ще не бачила.

- Іван Сахно. Ти його не пам’ятаєш?

- Сахно... Це не той пройдисвіт, якого поставили керувати фінансовим відділом за місяць до того, як я звільнилась?

- Той, - Сергій засміявся. – Оце так характеристика для людини, що профінансувала твоє воскресіння.

- Не знаю, що він там профінансував, але здається після того, як він прийшов на роботу, в компанії почалось багато проблем. Не кажучи про те, що з ним перелаялись майже всі керівники відділів. Говорять, що взяли його виключно через те, що він є якимось родичом одного з членів ради директорів.

- Насправді все набагато заплутаніше. Ти як себе почуваєш?

- Ніби нормально. Що тепер?

- Тепер ось. – Сергій взяв з полиці папку і передав її мені. – Це твої документи і все, що тобі зараз потрібно.

Я взяла папку. Всередині був конверт з паспортом, дипломом про вищу освіту, банківською карткою, які зараз зовні мають однакову форму та розміри. Також в папці був планшет з голографічною клавіатурою і ультра-тонкий смартфон.

- Катерина Василенко, 10 червня 2036 року народження, ідентифікаційний номер... – прочитала я на титульній сторінці паспорту. – Вдалось виконати моє прохання? Дякую.

- Вдалось. Але з місцем народження прийшлось поміркувати. Подивишся потім.

Я взяла в руки смартфон. Потримала великим пальцем на лівому нижньому куті і пристрій ввімкнувся. Мабуть його до цього вже налаштували, оскільки час і дата були встановлені, а інтернет підключений.

- Це найновіша модель? Я такого не бачила. Оленка подарувала мені свій старенький і мені його вистачало.

- Ну ти ж тепер молода і гарна жінка. І аксесуар повинен бути модним. – Сергій мені підморгнув. А потім показав програму, яка розпізнавала коди різних документів. Я піднесла паспорт до невеликої камери, що розташовувалась зверху і на екрані з’явилась інформація.

- Дата та місце видачі, група крові, реєстрація, знята за реєстрації. – прочитала я на екрані. – Херсонська область, Іванівський район, село Воскресенка... Я там і не була ніколи.

- Нічого страшного. Ти там народилась, коли ваша хата згоріла і твої батьки загинули, твоя тітка забрала тебе до Херсону і виховала як опікун. Потім вона виїхала за кордон, а ти не поїхала через те, що хотіла закінчити навчання в університеті. Закінчила навчання і збираєшся працювати у нашій компанії. На планшеті є програма з усіма електронними документами. Там все детально можна прочитати. Ти повинна вивчити все це дуже старанно. Щоб із заплющеними очима могла все розповісти і показати своїх батьків і тітку на будь-якому фото.

- Ого, тут легенда як у фільмах про шпигунів, так? А в університеті мене ж ніхто не бачив. Якщо у когось виникнуть питання?

- Не виникнуть. Ми підробили електронні журнали. Ти вчилась на віддаленій формі навчання.

- Магістр фізики, - прочитала я на дипломі. – Серйозно? Я же не фізик!

- Ну ти же знаєш фізику? Це найближчий до твоїх знань напрям, що нам вдалось знайти. Не вередуй, будь-ласка.

- Я не вередую... – я насупилась, – просто все на мене звалилось якось не очікувано.

Я увімкнула планшет, з’явилась напівпрозора голографічна клавіатура. Сергій показав мені як користуватися. В принципі я з технікою була на ти, просто в останні роки вже не так слідкувала за останніми моделями.

- Договір дарування... – прочитала я на одному з електронних документів. – Це що?

- Твоя тітка, перед тим як їхати за кордон подарувала тобі квартиру.

- Квартиру? У мене є своя квартира? – я аж розгубилась.

- Так. Є квартира, гроші і нове життя. Ось код до електронного замка. – посміхнувся Сергій і показав лист з кодом. – Не погано, правда? А тут код до банківської картки.

- А коли можна подивитись квартиру?

- Ну завтра можеш вже переїжджати.

- Вже завтра? А ти поїдеш зі мною? Я ще не дуже впевнена в собі. Ніби все гаразд, але все ж.

- Ну ок, - Сергій трохи замислився. – Тоді я завтра після роботи зайду і поїдемо. Добре?

Після того, що я дізналась і отримала я не могла заснути. Весь вечір я перечитувала документи, розбиралась з новими гаджетами, шукала в інтернет розташування будинку і дивилась що є навколо.

Наступного дня я попрощалась з усіма, з ким мені довелось спілкуватись останнім часом. Не зовсім попрощатись, оскільки я раз на тиждень мала приїжджати в клініку на огляд. Але все ж у мене буде власне життя: квартира, документи, гроші, планшет, смартфон. Залишиться влаштуватися на роботу і все ніби повинно бути гаразд. Але все ж мене щось турбувало. Можливо, я не досі не могла повірити в те, що зі мною відбувається. А можливо, я просто боялася залишитись одна. Раніше я рідно залишалась одна надовго: я постійно спілкувалась з сином, невісткою, онуками та подругами через чати та соціальні мережі. Також я любила подорожувати, їздити до родичів в гості. Зараз же у мене не було нікого окрім тих людей, з якими я познайомилась у цій дивній клініці.

Ввечері Сергій прийшов, як і обіцяв.

- Привіт. Ну ти готова? – запитав він.

- Привіт. Так. – я взяла папку з усім моїм життям. – Ось і усі мої речі.

- Нічого, - Сергій посміхнувся. – Все ще буде. Твоє життя ще попереду. Ходімо.

Ми пішли до електромобіля Сергія. Зараз більшість авто саме електромобілі. Проте у Сергія була розрекламована модель від нового українського автозбирального заводу, причому ще й броньована. Він вже кілька разів нею хвалився та показував на фото. Раніше мені було байдуже до того, на чому потрапити з пункту А в пункт В. Можливо через свій вік, який невпинно зростав. Проте зараз проїхатись по вечірньому Херсону в новому українському електромобілі здавалося дуже цікавим.

Місто, в якому я прожила майже все життя не змінилося за рік і не могло змінитися. Змінилася я. І його гамір та кольори були вже зовсім не такими. Ось молода пара цілується на лавці, а там хлопці проїхали на моноколесах так швидко, що тільки рота можна розкрити. Діти випускають голографічні стріли з луків і вони яскравими спалахами розбиваються при досягненні цілі, а втомлені батьки йдуть з роботи трохи позаду з торбинами, наповненими майбутньою вечерею. Життя здавалось таким яскравим, таким... Чому я раніше цього не помічала? Можливо я була сильно зайнята родиною? Можливо сильно опікувалась ними? Чи можливо просто усьому свій час?

- Ти така задумлива. – промовив Сергій. – Ніби бачиш місто вперше.

- Воно мені здається іншим, більш яскравим.

- Ну воно і є яскраве. Ти б і раніше це помітила, просто не варто було 25 годин на добу працювати.

- Якби я не працювала 25 годин на добу, то зараз мене б не було тут.

- Теж правда... Але золоту середину все одно треба шукати у всьому. Приїхали.

Сергій припаркував авто в підземному паркінгу двадцятиповерхівки, в якій я тепер буду жити. Квартира була однокімнатна але з просторими кімнатою, ванною та кухнею. Меблів було не багато: велике двоспальне ліжко, стіл з двома стільцями. На кухні і в ванній теж мінімальний набір. Але все одно мені подобалось.

- Ну як тобі? – Сергій подивися на мене. – Подобається?

- Ще б пак!

- Ну от і чудово. Слухай, мені треба бігти. Якщо щось буде потрібно – не соромся, телефонуй або пиши.

Коли Сергій пішов я ще деякий час ходила по квартирі і заглядала в кожний куток. Не знаю, що я там хотіла знайти. Просто дивилась і складала список того, що потрібно придбати. Список був довгий. То ж я почала записувати. Спочатку меблі, а потім різні дрібниці. Ремонт робити було не потрібно, оскільки той, що був мені подобався. Дивно, що у когось був такий же смак.

Наступного дня я поїхала до магазину меблів. Стоянка авіатаксі виявилась неподалік будинку. Тож я придбала білет і вже через 10 хвилин гелікоптер доставив мене на інший кінець міста, де знаходився магазин. Авіатаксі з’явились у Херсоні, як і в інших регіонах, років п’ять тому, після того як вони з успіхом пройшли тестування у столиці. Коштують вони звичайно не дешево у порівнянні з міським електротранспортом. Проте, це був найшвидший спосіб дістатись з одного району міста в інший, оскільки після здешевлення електромобілів, на дорозі побільшало транспорту і часом через затори подорож могла затягнутись і на годину.

- Ви впевнені, що не хочете замовити майстра для встановлення меблів? Тут складна система зборки і ваш чоловік може не впоратись! – Продавець здивовано дивилась на мене.

- Я впораюсь, дякую. – зробила я штучну посмішку. Я не стала пояснювати, що немає в мене ніякого чоловіка і тим паче не стала розповідати, що в минулому житті я працювала інженером.

- Ще я можу запропонувати вам гарантію п’ять років від нашого магазину. Коштуватиме це всього лише ...

- І мені будь-ласка той набір інструментів, - не дала я закінчити хлопцю вмовити мене на придбання «супер» гарантії і показала на інструменти. – І мені потрібна доставка.

Більше ніяких пропозицій не було і я спокійно оплатила замовлення та домовилась з приводу доставки. Не люблю коли продавці намагаються мені щось нав’язати. Не помітно так вмовити, ніби окрім обраного товару потрібно ще щось. Я розумію, що вони змушені це пропонувати і часто від цього залежить їх зарплатня. Але все ж не приємно. Я вважаю це неповагою до покупця.

Далі за планом усілякі дрібниці: зубну щітку, миючі засоби, посуд, рушники, постіль і ще багато-багато чого. На це в мене пішло кілька днів. Ще кілька днів в мене пішло на те, щоб розставити меблі і привести квартиру в жилий стан. І вже до кінця тижня все було в ідеальному стані.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.