Дедлайн близько

Котигорошко під прикриттям у Карпатах

Шинок з цілком людською назвою «Карпати» прилаштувався посеред лісу, захований у тінях старезних дубів. Він так і манив своїм загадковим виглядом необачних подорожніх. Для місцевої ж нечисті ― залишався улюбленим місцем відпочинку, куди завсідники приходили кожної повні.

― То що замовляти будеш? ― відьма схилилась навпроти Котигорошка, підперши рукою голову.

― Ну... можливо, просто води?.. ― знітився той. Замовляти щось у такому місці небезпечно. Хто зна, яке зілля ховається під черговою «звичайною» назвою напою .

От, наприклад, Маргариту замість лайма прикрашали якоюсь частинкою тіла людини ― аби закохати її у себе. Частенько настирливі відьми клали туди фаланги пальців і, випивши славнозвісне варево, йшли до своїх вірних коханих.

Що могли покласти у так званий «Секс на пляжі», або ж «Криваву Мері», навіть думати не хотілось.

― Води? ― нахмурилась відьма й, запитально піднявши брову, подивилась йому у вічі. ― У відьомському шинку? Тебе як звати, хлопче?

― Коти... ― на щастя він вчасно зупинився і не встиг промовити своє ім'я. Якщо зараз хтось дізнається, що він той самий Котигорошко ― все пропало.

― Що-що?

― Коти, кажу, у вас гарні. ― буркнув перше, що спало на думку, міцніше притримуючи руками сумку, в якій чекала свого часу улюблена булава.

― А, ― стара поглянула на чорного пухнастика, що якраз терся об її ногу, ― Це Мурчик ― моя гордість, ― підхопила кота на руки, ― Найліпший помічник. Усі-пусі моя кицюня... ― притягла до себе й обняла. Кіт невдоволено забурчав.

Котигорошко перезирнувся: бородатий лісовик завзято щось розповідав лісунові. Мабуть, намагався довести, що вони зовсім не схожі. Другий слухав і мовчки кивав головою, періодично поглядаючи на годинник. Навпроти, у дерев’яній купелі перешіптувались дві зеленоокі русалки, тримаючи в руках склянки з червоним варивом, з якого постійно сунув пар. У келихах плавало щось навдивовижу схоже на людське око. Одна з красунь періодично поглядала на Котигорошка, загадково посміхаючись. Він повернувся й сильніше натяг на обличчя каптур.

За столиком біля вікна сидів чоловік та знервовано поглядав у вікно, час від часу перехиляючи келих із пивом. Вовкулака, ― одразу зрозумів Котигорошко, намагався розгледіти місяць крізь брудні шибки забігайлівки.

Скільки не дивись, а більшість відвідувачів вже були, так би мовити, його клієнтами. От тільки сьогодні він чекав на зовсім іншого персонажа. Саме заради нього й прибув у шинок під прикриттям.

Цей слизький хитрюга ще жодного разу не потрапив у пастку, а вже встиг накоїти багато лиха. Перетворюючись у будь-яку істоту, він заманював людей і підступом викрадав їхні душі. Забирав у нещасних людську подобу, роки життя, або навіть дні народження. Чортяка з'явився у цих краях кілька місяців тому. Котигорошко мусив його впіймати.

― Ну що, парубче, подумав, чого хочеш? ― підморгнула відьма, ― бачу з дівчатами в тебе проблем немає.

― А, ― Котигорошко нарешті отямився, ― я, знаєте, хочу стати великою людиною. Впливовим таким, багачем, або правителем, ― підняв підборіддя, ніби роздуваючись від гордості, ― Є у вас таке зілля?

― Ну, голубчику, для такої справи зілля не вистачить. ― Кіт зіскочив з рук відьми на барну стійку й, замурчавши, підійшов до Котигорошка. Стара кинула погляд на кота й продовжила:

― І на що ж ти ладен піти заради такої справи?

― Ой, та все що маю б віддав, ― зітхнув парубок, ― От тільки й не маю я нічого цінного...

― Дивлячись, що саме ти вважаєш цінним. ― усміхнулась відьма.

― Їй-богу, й копійки за душею нема.

― Але ж душу маєш, ― прошепотів, не втримавшись кіт.

― Кхм..кхм, але ж душу маєш, ― повторила стара, але марно ― Котигорошко помітив, хто натякнув про душу першим.

Чорт зрозумів, що припустився помилки, видавши себе. Однак ніяк не очікував, що якийсь дурний хлопчина в ту ж мить схопить його за шкірку, не даючи прийняти справжню бісівську подобу, в якій він був набагато сильніший.

― Відпусти! Ти знаєш, що я з тобою зроблю? ― кіт вовтузився, шкрябався і шипів, навсібіч розбризкуючи слину, мов скажений.

― Цікаво, що, Мурчику?! ― гримнув Котигорошко, ― Усі-пусі, моя кицюня...

Відьма кинулась на нього, але хлопець вчасно витягнув із сумки булаву і відкинув стару назад. Забрязкотіли, розбиваючись пляшечки з невідомими зіллями. Вона більше не змогла підвестись.

Відвідувачі шинку перелякано подивлялись то на Котигорошка, то одне на одного, не знаючи що робити. На якусь мить запала мовчазна тиша. Світло повні, щойно звільненої з полону хмар, проникло всередину.

― Аву-у-у-у-у-у, ― завив вовкулака і вже на чотирьох вискочив із шинку, необачно перекинувши кілька стільців, що трапились йому на шляху.

А вслід за ним, не втрачаючи часу, повибігали й інші. Русалки ж пірнули у воду й безслідно зникли, наче їх ніколи тут і не було.

― К-к-к-котигорошко?..― пробелькотів кіт.

― Що, кицюню? Ходімо, розкажеш мені про всі свої пригоди ― скільки душ згубив, де, коли, кому й за що... ― всміхнувся хлопець і, запхавши кота у сумку, закинув її на плече та пішов геть.

Автор: Євгенія Петрікова