Дедлайн близько

Слоненя в полоні на горищі

На горищі напівтемно, сухо і пахне старим мотлохом. Під самою стріхою дзижчить муха. Крізь побиту черепицю пробиваються тоненькі промінчики вечірнього сонця, і в їхньому світлі танцюють пилинки. Нагрітий за день дах аж пашить, але Слоненя знає, що вночі тут буде холодно і вогко.

Вона тут вже третю добу. Ніхто не приходить до неї, лише мухи та вгодований павук розбавляють її самотність. Дві баклажки на п'ять літрів теплої вже води, відро з кришкою в якості туалету і суха чорна хлібина — все, що лишили їй невідомі викрадачі.

Слоненя не бачила їх. Вона сіла в машину, що батько прислав по неї. Водій Ігор, як завжди, відкрив їй дверцята, забрав портфель, аби покласти в багажник. Слоненя поглянула у вікно на зграйку однокласників, що чекали на шкільний автобус, вкотре відчула до них щиру заздрість. А потім в очах потемніло.

Отямилася вона вже на горищі, серед купи непотрібних старих речей, з кайданками на нозі, що кріпилися до іржавого собачого ланцюга, без портфеля, телефону, і найменшого уявлення, як вона сюди потрапила.

Вона кричала і кликала на допомогу. Вона намагалася зняти кайданки, колупаючись в замку шпилькою, як це робили в кіно. Проте безрезультатно — шпилька гнулася, а кайданки лишалися замкненими.

Тоді вона вирішила просто чекати. Але ніхто не прийшов ні першого дня, ні другого. І сьогодні теж ніхто не прийшов, та й навряд чи прийде — сонце хилилося до заходу, на горищі темнішало.

Слоненя тихо плакала, витираючи сльози з пухких щік. Це були не сльози розпачу чи страху — її роздирала глуха лють, бо вона, схоже, здогадалася, чому вона тут.

Це точно був мерзенний жарт однокласниці Ритки. Питання лише в тому, як вона підмовила Ігора, хоча, цілком можливо, вони були родичами, бо мали однакове прізвище. Брат? Батько? Слоненя не знала точно, бо однокласники з нею не спілкувалися. Парія в брендовому одязі і на дорогому авто, донька місцевого олігарха, повненька, висока, сором'язлива, в окулярах, відмінниця,  ще й з оригінальним ім'ям — Славніна — яке вже давно трансформувалося в Слоненя. Вона зібрала бінго, і просто терпляче чекала, доки завершиться цей етап її життя, не звертаючи увагу на уїдливі шпильки однокласників. А шпильки з роками ставали все частішими і злішими. Наче з року в рік її однокласники перетворювались на жорстоких монстрів.

Та Славніна трималася, рахуючи дні до випускного. Дорахувалася... За місяць до свободи Ритка таки перейшла межу.

І тепер Слоненя тут, на горищі, в якомусь Богом забутому місці, де, крім цвірінькання горобців та шуму вітру, не чутно жодних звуків. А, головне, не чутно людської присутності. Невже її залишать тут назавжди?

Слоненя вкотре посмикала собачий ланцюг, що йшов від її щиколотки до металевої труби димаря. Вона вже не сподівалася якось відімкнути кайданки. Та іржавий ланцюг, з якого аж сипалися руді лушпайки, видавався їй досить слабким. Можливо, якщо вона спробує якось його відчепити від труби або розігнути "вісімки"... Не було чим, а пальцями в неї не виходило. Слоненя розирнулася. Можливо, в купі мотлоху є хоч щось,що можна використати, як інструмент?

В сутінках, що панували на горищі, шукати можна було лише навпомацки, але Слоненя завзято копирсалася в старих речах. Аж поки її пальці не наткнулися на щось тверде. Радісна, вона потягла це щось на себе — і закричала від жаху. Іноді бути відмінницею не так вже й добре, особливо коли тримаєш в руках людську стегнову кістку зі слідами від пилки без шансів не впізнати, що це.

Якщо хвилину тому Слоненя просто намагалася якось вибратися, то тепер всі сили вона направила на те, аби таки це зробити. Вона відклала страшну знахідку і відсунулася подалі. Стримуючи сльози, смикнула ланцюг. Раз, другий, третій... Сильніше. Ще сильніше. Зняла ремінь, підсунула його під ланцюг, що обвивав трубу. Вперлася ногою в димар і щосили потягла.

Щось заскреготало всередині лежня, стара цегла піддалася натиску. Слоненя з фанатичним запалом розхитувала стару трубу, смикала іржавий ланцюг, зовсім не відчуваючи втоми. Вона вже не втішала себе думками, що татко знайде її, чи що Ритка зупинить цей тупий розіграш.

Поруч з нею в темряві лежали рештки людини, і вона не хотіла повторити її долю.

Вона не знала, скільки часу минуло. На горищі панувала темрява, поза горищем цвіркотіла травнева ніч.

Загуркотіли, осипаючись, цеглини. В повітря піднялася пилюка навпіл з попелом. Стара труба з гуркотом впала, розламуючи черепицю.

Слоненя, тамуючи ридання, навпомацки знайшла кінець ланцюга, що тепер вільно лежав поряд. М'язи боліли і тремтіли, та вона мусила втікати звідти. Люк, що вона його запримітила ще в перший день свого полону, виявився замкненим,тож довелося вибиратися через дах.

Вибивати черепицю було важко і небезпечно. Верхні ряди постійно сповзали донизу, гуркіт стояв такий, що аж луна йшла. Але свіже нічне повітря надавало снаги, і Слоненя не відступала.

В мінливому світлі місяця вона змогла роздивитися, що її тримали в напівзруйнованому будиночку на галявині посеред лісу. А ще — широку стежину, що вела між дерев. Дорога до цивілізації? Слоненя була сповнена рішучості дізнатися про це якнайскоріше.

Спускатися з невисокого даху з чималим шматком ланцюга на нозі, коли кожен рух супроводжується лавиною з уламків черепиці, важко і вдень, вночі — практично неможливо. Але бажання вижити добре мотивує, тож Слоненя, врешті-решт, опинилася на землі — подряпана і стомлена. Але вільна.

Не втрачаючи ні хвилини, вона рішуче побігла стежиною — звідки і сили взялися. Ніби відкрилося друге, а потім і третє дихання. Як вона і підозрювала, стежка вивела її до швидкісної траси. До ранку вона вже була вдома, де перелякані згорьовані батьки ледь не збожеволіли, побачивши доньку живою. Тоді і з'ясувалося, що Ігор не причетний до викрадення — його ледь притомного підібрали на узбіччі за годину після того, як він стрічав Славніну зі школи. Останнє, що він пам'ятав того дня, — дивне запаморочення і старого чоловіка, що без запрошення сів в авто біля школи.

А вдень, коли за свідченнями Славніни знайшли занедбаний будинок, в якому її тримали, знайшли і викрадене авто. Воно стояло біля будиночку, з іншого боку від пролому в дахові, через який втекла Славніна. Тому вона і не помітила його. За кермом сидів старий чоловік, що помер від серцевого нападу того ж дня, як прикував Слоненя до старої труби на горищі. В кишені його куртки був лист з вимогами викупу, адресований батькові Славніни.

А на горищі — рештки дівчини, що зникла 25 років тому.

Автор: Марія Жовта