На вулиці

На вулиці

мене зупинив перехожий.

“А чого це ти не радієш?!”

спитав він обурено.

Я тільки знизав плечима, згорбленими од

невідомої причини.

Перехожий

перекривив мій рух,

гордо випрямився і пішов собі далі

ходою впевненою і

пружною, наче тенісний м’яч.

І я теж

потягнув далі нитку своєї дороги,

вже трохи поспішаючи,

бо через порожню балачку міг

запізнитися до роботи.

Але,

мабуть,

нерадісне обличчя моє сьогодні

особливо впадало у вічі.

Поліцай, що наздоганяв товаришів по патрулю,

наговоривши по телефону

приватну розмову з

дружиною,

зупинився раптово,

руки в боки, і поклав застережно

долоню на гумову палицю, що звисала

збоку запасним членом.

“Чому не радієте?”

спитав він суворо і зажадав од мене

документів.

Я показав свою картку, яку взагалі то

не ношу, бо ж боюся загубити

внаслідок постійно розпорошених думок.

Він порівняв похмуру фізію на фото

з одновалентною пикою на мені

і попередив про наслідки,

відпустивши на цей раз

із квитанцією про штраф у зубах.

На роботу я, звісна річ,

запізнився.

Друг начальник

зустрів мене на порозі й

повідомив, що такі курбети йому ні до чого,

тож я можу вважати себе

вільним.

“До того ж, я тобі не раз гудів на вухо,

щоб ти не ходив тут надутим,

як інтимний прилад,

налитий тридцятьма відрами води

на пробу” щиро сказав мені він. Іди,

отримуй вихідні”.

Тепер я ходжу вулицями,

обідраний і безробітний,

і посміхаюся до себе, як останній дурень.

Сам не знаю

з якої притичини.

Люди

озираються на мене,

сторожа права та порядку

при моїй появі розщебає кобуру.

І чого б то я радів,

як той дурень, якому були наказали молитися,

як закінчений бовдур,

що виходить із храму

з головою, схожою на кедрову шишку,

з якої вивірка вилущила

останню насінину?