Господар Грозової гори

4.

Мурахи потягли свого "родича" в печеру, і двері в скелі за ними відразу поїхали назад, закривши вхід. Якийсь час Кігтя несли по темних звивистих коридорах. Нарешті його занесли в якусь тісну комірчину і грубо кинули. Приземлення спиною на кам’яну підлогу було дуже болючим. Від різкого болю в ребрах потемніло в очах. Кіготь деякий час не міг вдихнути та зрозумів, що втрачає свідомість. Коли він прийшов до тями, то відчув чиїсь дотики. Він розплющив очі та побачив над собою голову павукоподібної істоти з клешнями, як у скорпіона. З жахом Кіготь скрикнув і відразу скочив на ноги. Голова-шолом упала з його голови. Мурашиний Пастир загрозливо заскрекотів і клацнув своїми клешнями. Кіготь в одну мить вискочив з хітинового панцира мурахи та щодуху кинувся навтьоки по звивистих коридорах у протилежний бік від входу. Почувся цокіт павучих ніг кам’яною підлогою — Пастир ішов слідом за ним. Цокіт наближався — на ривку Кіготь зумів відірватися від переслідувача, але тепер відстань між ними стрімко скорочувалася. Розмірений цокіт ставав дедалі ближчим. Кіготь прискорив біг, і мало не врізався у стіну — коридор розгалужувався на два рукави. Кіготь пірнув у правий коридор і пробіг ним настільки швидко, наскільки міг. Нарешті він зупинився, щоб перепочити. Юнак узяв з пояса посудину з гарбуза і випив останній ковток води, що залишився. І тут він побачив, що коридор скінчився. Перед ним стояли важкі кам’яні двері. На двері були вигравіювані хитромудрі візерунки зі зміями — такі ж, як на його намисті. Діючи за відчуттями, Кіготь схопив своє намисто і приставив зміїну голову в нішу навпроти такої ж зміїної голови на тлі місячного диска, але поверненої дзеркально. Почулося клацання, і двері з тихим гудінням відсунулися всередину стіни, відчиняючи прохід. Не роздумуючи, юнак кинувся у дверний отвір. Двері відразу поїхали назад.

Простір, в якому він опинився, попри дуже строге оздоблення, швидше нагадував житлове приміщення. Усі стіни займали якісь стелажі, полиці та ніші. Стіни, відполіровані до блиску, тьмяно сяяли. Світло матових світильників стікало зверху від маленьких куль із гірського кришталю.

Тут же Кіготь почув гучний голос, що долинав звідкись зі стелі:

— Я бачу тебе, жалюгідна людино! Чому ти, як злодій, прокрався до моєї оселі?

Кіготь завмер від подиву. Слова, звернені до нього, звучали його рідною мовою. Він завагався і відповів:

— Твої варти вбили моїх людей і мало не вбили мене. Як, по-твоєму, я ще міг потрапити до твоєї оселі?

— Чого ти прийшов сюди? Я не виконую нічиї бажання.

— Я прийшов сюди з проханням, і виконати його, напевно, у твоїх силах.

— Навіть якщо й так, чому я маю виконувати твої прохання? Хто ти взагалі такий?

— Я Кіготь Ягуара, син Золотого Ягуара, владики Канульського царства. А тому маю право прийти до тебе із проханням! У моїх жилах тече ваша кров!

— І в чому полягає твоє прохання? — голос божества трохи пом’якшав.

— Я прийшов, щоб виконати волю Хун-Неналь-Кавіля, владики царства Йаш-Мутуль.

— І чого хоче цар, який тебе надіслав?

— Він бажає, щоб я знайшов нефритовий браслет з ликом бога Чака і повернув його дружині Жовтій Іволзі. Її брат, Сидячий Коршун, подався сюди з цим браслетом і зник безвісти.

У відповідь Кіготь почув сміх. Він був довгий, заливистий, з риданнями й верещаннями. Сміх божевільного. Щось клацнуло, і луна, що розносилася по всьому приміщенню, зникла. Тепер Кіготь чітко могло визначити джерело звуків і побіг туди. Він вибіг з коридору і тут же зіткнувся з господарем гори практично лоб у лоб. Той отямився першим і швидко викинув уперед руку, схопивши юнака за горло. На руці господаря була металева спіральна рукавичка з кігтями, які одразу вп’ялися в шкіру юнака. Кіготь відчув, що його паралізувало, і він не міг поворухнутися. Хазяїн наблизив до нього своє обличчя. У ніс юнакові вдарив різкий запах давно не митого тіла та гнилих зубів. Кіготь з подивом дивився на зморшкувате обличчя, що нагадувало обтягнутий шкірою череп, і поплутані сиві патли, які давно не бачили гребеня. Але найбільше його вразили очі старого: вирячені, бігучі, сповнені злості та божевілля.

— А тепер ти мені скажеш, хто тебе прислав насправді, — прошипів старий і ще сильніше стис горло пазурями.

— Я вже сказав! Хун-Неналь-Кавіль, найсвітліший і найсправедливіший Владика царства Йаш-Мутуль.

— Значить, ти не збрехав, — задоволено промовив безумець. — Значить, це він наказав прийти та вбити мене?

— Мене ніхто не надсилав убити тебе. Жовта Іволга просила мене знайти її брата і привести додому, бо шаман ходив до Царства Мертвих і не зустрів там його духу. Сидячий Коршун живий, і мені потрібно його знайти!

Безумець знову розреготався і затремтів в істериці. Хватка на горлі Кігтя трохи послабшала.

— Я колись був тим, кого називали Сидячим Коршуном, — промовив безумець, істерично гикаючи. — Але його вже давно тут нема. Я тепер бог, твій новий бог. Ти мусиш поклонятися мені!

— Якщо ти новий бог, то де подівся старий бог? — одразу спитав Кіготь, не маючи сили перетравити почуте.

— Старий бог? Цей дурний, слабкий, жалюгідний Чак? Його вже нема. Я прийшов до нього багато років тому і благав мене впустити. І він мене впустив. Я попросив його послати нам дощ. Наш народ знемагав від посухи та вмирав з голоду. І знаєш, що він мені відповів? — обличчя Коршуна спотворилося в гримасі ненависті та зневаги. — "Мені дуже шкода, я не можу вам допомогти", — сказав він басом, явно наслідуючи голос бога. — "Мій птах уже ніколи не злетить. Я більше не зможу пригнати хмари та змусити дощ пролитися на землю. Це не в моїх силах". Він сказав, що він неспроможний і не може нічого зробити, — голос безумця знову перейшов на вереск. — Бог, який не може нічого вдіяти! Безсилий бог! Навіщо такий потрібен? Я розлютився, я скаженів, як ніколи в житті. Лють надала мені сил. Я витяг нефритовий кинджал, подарунок богів, і встромив йому в око, а потім перерізав йому горлянку. Я викупався в його блакитній крові, пив цю кров богів і просочився нею. І тепер я бог! Але я не такий дурний, як Чак. Я не дам себе провести. Ти прийшов сюди вбити мене і зайняти моє місце. Це я маю пасти людей, як мурашиний пастир пасе моїх мурах.

— То це мурахи приносять тобі їжу та воду?

— Так, вони приносять усе потрібне. А ти насмілився вбити одного з них! І за це ти заслуговуєш на смерть!

Кіготь відчув, що в ньому наростає злість. Лють обпекла його до кінчиків волосся. Намисто на шиї заворушилося, мов живе, диск місяця спалахнув яскравим світлом. Безумець послабив хватку і на мить відсахнувся. Кіготь швидко вихопив свій обсидіановий кинджал і встромив у око Коршуну по саме руків’я. Той видав пронизливий крик, тут же обм’як і звалився на кам’яну підлогу. Звідкись зі стелі почулося жахливе виття. Кіготь нахилився над трупом і зняв з нього тюрбан, потім зняв з рук браслети та рукавичку. Усі прикраси, як трофеї, перекочували на його тіло.