Код 200 на "Святому Миколаї"

Ця чортова експедиція з Венери-7 мені не сподобалась з самого початку. Невдачі переслідували їх весь час і от вони принесли нещастя і нам.

Спочатку у них там щось не склалося на тій Венері-7 і експедицію завершили на два тижні раніше запланованого. Потім їх корабель отримав пошкодження від метеоритного рою, який виник невідомо звідки, при виході з гіперджампу поблизу від транспортного хабу на Невеї.

Саме тому керівництво експедиції звернулося до власників “Святого Миколая”, щоб не чекати місяць-два на ремонт свого корабля, а зафрахтувати наш і пошвидше повернутися на Землю. Я був абсолютно проти цієї ідеї. Вантажно-пасажирський корабель типу “Мартин”, яким є “Святий Миколай” жодного разу не підходив для перевезення біологічного матеріалу та мінералів з малодослідженної планети. І як в воду дивився, зважаючі на те, що сталося. Але власники корабля вирішили по-іншому. Нам довелося не тільки прийняли на борт експедицію та її вантаж, але й переобладнали одне з приміщень під біологічну лабораторію, щоб вчені могли продовжувати дослідження матеріалів експедиції під час польоту.

З гріхом пополам нам це вдалося і ми так-сяк завантажили як матеріали експедиції так і вчених. Роботи та разноробочі залишилися чекати ремонту корабля експедиції. Я вже змирився з фактом наявності цього безладу на борту, коли, ось на тобі, така от надзвичайна подія.

Коли я зайшов до кают-компанії, там на мене вже чекали всі ті, кого ми прихопили з Невеї. Як капітан, я звичайно познайомився з ними, коли експедиція сідала на борт “Святого Миколая” два тижні тому, але наразі пам’ятав по імені тільки їх керівника — Ліпатько, з яким коли-ніколи зустрічався в їдальні та перекидувався дежурними фразами.

Він і зараз першим підхопився та простягнув мені свою вузьку, з довгими наче у піаніста пальцями, руку.

— Добрий … , хоча який там добрий, день. — невдало поздоровався я.

Ліпатько розгублено кивнув. Його шнобель зробив рух разом з головою, наче тукан-переросток дзьобнув своїм величезним дзьобом.

Всі інші залишалися сидіти та вперили у мене свої зенки.

— Що ж, панове … і панянки. — поправився я угледівши невисоку пухкеньку брюнетку. — Як капітан вантажно-пасажирського корабля “Святий Миколай”, я повинен провести розслідування смерті пасажира Мазура Едуарда Костянтиновича …

Мене перебили гучні ридання брюнетки. Я тут же впізнав її — це вона істерила на місці події. Здається, асистентка покійного.

— Тобто, професор загинув? — розгублено перепитав невисокий худенький чоловік, якого можна було б прийняти за підлітка, якби не сиве волосся та мережа зморшок біля очей. Якесь у нього було смішне прізвище … Щось там Почуй …. Я скористався моментом та нишком глянув у свій коммунікатор-помічник. Ага, старший науковий співробітник Іван Олександрович Почуйвітер. А асистентку звали Каріна Бузерашвілі. Останній член експедиції, що був на борту, — Швидько Семен Семенович — заступник керівника експедиції з питань постачання.

Саме на його обличчі виникла зараз абсолютно невідповідна моменту крива посмішка і він хрипло сказав Почуйвітру:

— Ну як ще могло бути? Ваша рослина-монстр його схавала!

— Чого це вона моя? — як горобець, що купається в калюжі, стрепенувся вчений. — вона такак ж моя, як і професора Мазура чи Пилипа Володимировича!

— Кхм-кхм — гучно прокашлявся я, щоб нагадати, що мене перебили і я, власне, ще не закінчив.

Це спрацювало. Ридання асистентки затихли, сварка припинилася. Швидько потер ніс двома пальцями і замовчав. Почуйвітер теж прикрив рота і з очікуванням подивився на мене.

— Так, на жаль, професор отримав травми не сумісні з життям. І зараз нам треба зрозуміти обставини інценденту. Чи ви знали, що рослина могла напасти на людину, і якщо так— чому не довели цього факту до керівництва корабля? Перш ніж ви відповісте, маю вас попередити, що я веду аудіо та відео запис цієї розмови для протоколу розслідування.

Присутні почали оглядатися один на одного та по сторонам, певне шукаючи камери.

— Наші дані не дозволяли зробити таких висновків. — нарешті дещо невпевненно відповів Ліпатько. — Наскільки ми бачили на Венері-7, венерианська мухоловка є монофагом та харчується виключно цапами Кремера.

— Чого ж вона називається мухоловкою? — здивувався я.

— Ну … Вона дуже схожа на земну рослину з назвою венерина мухоловка, тільки значно більша. — допоміг з відповіддю Почуйвітер.

— Гаразд, і як так могло вийти, що замість цапа ця мухоловка атакувала професора? Переплутала?

— Важко сказати, як таке могло вийти. І я і професор часто заходили до мухоловки і ніколи не було жодних проблем. Щодо того, яким чином рослина визначає жертву ми ще не прийшли до спільного висновку. Я маю теорію, що мухоловка відчуває цапа за специфічним запахом секрету їх сідникових залоз. Професор наполягає … кхм … наполягав, що за вибрацією повітря.

— Схоже професор був таки правий. — реготнув Швидько. Всі засуджуючі подивилися на нього. Він відвернувся та знову потер пальцямі ніс. Якийсь знайомий жест, десь я його бачив. Чи у того Швидко часом не нежить? Нам, ще не вистачає епідемії грипу на борту.

— Бідолашний Едуард Костянтинович. А його сім’я! У них за тиждень до експедиції народилася дочка. — пригніченно похитав головою Ліпатько. Присутні чомусь скоса глянули на Карину. Та стиснула пухкі губи, перетворивши їх у вузьку смужку. Ага, щось тут, схоже, не просто так було між професором та нею. Недарма вона так істерила та ридала через його смерть.

Подальша розмова дала небагато інформації. Дещо можна було використати для власного виправдання перед комісією, правда, навряд вийде зняти з себе відповідальність. Коли ємність з мухоловкою принесли на борт, там були тільки паростки, але за два тижні вимахала ось такий велетнь. І це на одній воді, добривах та ультрафіолетових лампах, встановлених над ємністю. Дорослій рослині вже потрібна білкова їжа. Вчені не розраховували на таке швидке зростання і якраз обдумували, як далі кормити мухоловку. Дуже їм не хотілося скормлювати рослині двох цапів, яких експедиція прихопила на борт “Святого Миколая”. Божечки! У нас тут ще й цапи! Клятий цирк чи зоопарк, а не космічний корабель. Була у вчених версія, що мухоловка не потребує багато білкової їжі і може протриматися ще тиждень, який залишився до прибуття все ще не витрачаючи цапів. Як інший варіант розглядали спробувати скормити монстру синтезоване м’ясо яке вироблялося на борту для споживання екіпажом та пасажирами. Але тут була заковика — вважалося, що мухоловка їла тільки цапів. І от, виявилося, що не тільки.

Я закінчив розмову з членами експедиції, чи, навіть, можна назвати її допитом. Забрав запис, попрощався та пішов до своєї каюти. Мій настрій ані трохи не покращився. Треба буде передивитися ще раз цю розмову і ретельно продумати, що з цього можна використати на свій захист. А ще, мабуть, варто звернутися до мого старого друга Едіка. Він був досвідченим адвокатом, і, схоже, такий спеціаліст мені знадобиться.