Пазли зоряного пилу

Денис Безхмар стояв на балконі, відчужено вирячившись у зоряне небо.

Це Кінець! Ще позавчора життя текло розмірено, без особливих збурень. Тихо, нудно, проте стабільно. І ось учора з’явився квартирант. Ні, не в його холостяцькій однокімнатній комірчині. Краще б так… Але постоялець заселився до його однокамерної черепної коробки! До того ж геть безпардонно, не маючи на те жодних ордерів чи дозволів!

Назвався він Уго Хамерхед. Запевнив, що ненадовго. Спочатку поводився скромно, не бешкетував, у справи не втручався. (Придивлявся, як тепер з’ясувалося). Загалом , як-то кажуть, кінець підкрався непомітно. Хоча вже вчора Дениса почало трусити від усвідомлення факту роздвоєння особистості. Заснути спокійно допомогла лише закупівля снодійних пігулок. Якби Ден знав, що вчорашній день – це тільки квіточки…

На роботу сьогодні Денис проспав – дякувати снодійному! І надалі весь день пішов шкереберть. Зосередитися на роботі з документами заважав Уго, щохвилини дошкуляючи ідіотськими запитаннями та ще більш ідіотськими коментарями. Ближче до кінця робочого дня Уго почав активізуватися.

– Дене, ти просто супер! Такий мозок, така особистість, а заповнена не більше, ніж на третину! Яка скромність! Яке сіре й примітивне життя! Я почуваюсь як у просторих, ніким не зайнятих апартаментах! Є де розгорнутися! А що? І розгорнемося!

При цих словах у Дениса виникло недобре відчуття, що Уго якось єхидно і багатозначно підморгнув. Боже милостивий! Хвороба-бо прогресує! Треба буде сходити до лікаря.

– А ось це навряд чи! Я не дозволю медичного втручання в наші з тобою внутрішні справи!

В цей момент Дениса викликали «на килим». Прочуханку в кабінеті директора він слухав, звично випроставшись «струнко».

– Безхмаре! Це вже ні в які ворота не лізе! Твій відділ замість роботи на користь кампанії тільки гальмує весь процес! А знаєш, у чому справа? Справа в тупому й бездарному керівництві відділом! Все, я переводжу тебе в рядові співробітники. Але якщо й це тебе не виправить, я просто викину тебе на вулицю! Таких як ти – онде ціла черга до відділу кадрів!

І тут у голові в Дена щось тихенько клацнуло, й уся картина всесвіту ніби трохи змістилася, набираючи дещо іншого змісту. Перехилившись через стіл, він ухопив директора за краватку й підтягнув до себе.

– А тепер слухай мене, мерзотний жирний слимак, – прошипів Ден йому просто в обличчя. – Мене вже давно нудить від тебе і твоєї смердючої контори. І я буду тільки щасливий позбавитись від усього цього геморою! А тепер сиди тихо й перетравлюй!

Із цими словами він схопив зі столу великий степлер і приколов у двох місцях директорську краватку до теки з діловитою назвою «На підпис».

З кабінету Безхмар вискочив з божевільним виразом обличчя і неймовірно розширеними зіницями.

– Навіщо?! Хто тебе просив?! Покидьок!! – подумки заволав Ден.

– Тихо, тихо… Все по-чесному. Ти щойно висловив свої давні приховані думки. Я ані грама від себе не додав!

Назустріч коридором похитувала стегнами Лідочка – недосяжна особа, у відношенні до якої Ден давно плекав ніжні почуття і мрії, що виходили далеко за рамки платонічних.

– Привіт, дурнику! Ти знаєш, що вчора переплутав сьому філію з восьмою? А мені зовсім не посміхається вивозити твоє на собі! Тож на, – вона тицьнула Денису файл із документами. – Розгрібай сам. У тебе є ще сила часу до завтрашнього ранку.

Задоволена своїм вдалим жартом, вона стрімко розвернулась. Одна рука Дена лишилася тримати теку, інша ж, раптом відчувши повну свободу, хвацько ляснула омріяну сідничну частину Лідочки. І хоча скоїв це зовсім не Ден, розмашистий ляпас дістався саме йому.

У стані повного розвалу особистості Ден удерся до свого кабінету. Руки, керовані оскаженілим Уго, заходилися несамовито вигрібати з ящиків і стелажів теки з документами.

– Що ти коїш?!

– Не заважай, так треба! Зараз ми, як у вас там?.. «Горіла сосна, палала!»

На підтвердження цих слів рука дістала з кишені запальничку й підпалила купу цінної ділової макулатури, що накопичилася на підлозі. Усе, що лишалося Денові у цій ситуації – тільки спостерігати за діями непокірного тіла.

А тіло тим часом вдяглося, вийшло до коридору і, проходячи повз двері кабінетів, почало незворушним голосом співучо віщати:

– Пожежа… Пожежа… Всі на вихід… Всі на лижі…

При цьому в інтонаціях чулося: «В Багдаді все спокійно… В Багдаді все спокійно».

А на вулиці рання весна вже вмикала в сутінках ліхтарі. Причаївшись у темному закутку, тіло Дена спостерігало за вікнами офісної будівлі. В розширених зіницях танцювали язики полум’я, що виривалися з його колишнього кабінету. В інших вікнах мигтіли метушливі тіні.

– Дарма, твій кабінет у торці, на другому поверсі. Усі виберуться без ексцесів!

– Ти повний ідіот! Це ж підпал! Стаття!

– То чого ти стовбичиш?! Воруши ратицями!

І ноги самі (чи підкоряючись Уго?) понесли Дена до автобусної зупинки.

Кінець робочого дня – починається «година пік». В автобусі, як завжди, тиснява, підсилювана ще не знятими шубами і пуховиками. Денові, звісно, було не звикати, а ось Уго, певно, з тиснявою миритися не збирався. Вже за кілька зупинок рука дістала мобільник, вдаючи, що набирає номер.

– Алло, поліція? У мене для вас повідомлення. Один із автобусів сьомого маршруту замінований. Хто говорить? Доброзичливець.

Рука сховала мобільник до кишені. На найближчій зупинці салон автобуса спорожнів. Приплив нових пасажирів не зміг навіть частково компенсувати цю масову втечу. Залишок дороги Ден провів у глибокому ступорі, а Уго – зручно вмостившись біля вікна.

З автобуса Денис вийшов із твердим рішенням покласти край цьому неподобству. Аптека. Снодійне. Так, щоб укупі з учорашніми запасами назбиралася смертельна доза. Але десь у закутках свідомості маячила гидка саркастична посмішка.

Увійшовши до аптеки, Ден твердим кроком попрямував до нудьгуючої за віконцем дівчини. На щастя, руки й ноги знову слухались беззаперечно.

– Дайте мені презервативів! – рішучим тоном проголосив Ден зовсім не те, що збирався.

– Яких та скільки? – незворушно довідалась аптекарка.

– Зі смаком банана! Смертельну дозу! – вигукнув Ден, перелякано задкуючи до виходу.

Опинившись на вулиці, він уперся лобом в холодну стіну будівлі, намагаючись дати собі раду.

– Гнида! Паразит! Це моє тіло! Я все одно тебе пересилю!

– До речі, про силу. Як на мене, нам час би вже й підкріпитися.

І ноги, не зважаючи на колишнього хазяїна, впевнено попрямували до продуктового супермаркету.

Полиці Уго не надихнули, зате лотком із морозивом він зацікавився. Діставши звідтіля брикет на паличці, він негайно розірвав упаковку і заходився поглинати смаколик. На підступах до каси морозиво було вже знищено. До каси поспішав охоронець.

– Ну, все, виродку, нарешті тебе скрутять, – приречено подумав Ден, – щоправда, не відчуваючи при цьому жодного полегшення.

Та не так склалося, як гадалося! Облизуючи паличку, тіло простягнуло касирці обгортку:

– Ось, пробийте, будь ласка. Пробачте, не стримався.

Нагородивши Дена поглядом інквізитора, що прощає гріхи убогому, касирка акуратно взяла двома нігтями обгортку і піднесла до сканера. Тіло розрахувалося, недбало запхавши жирну обгортку до кишені пальта. Охоронець проводив ненормального покупця до виходу іронічною посмішкою.

На вулиці Уго витягнув із-за пазухи алюмінієву банку пива.

– Скотино, я ж за неї не платив!

– Та не будь таким дріб’язковим, Денчику! Після підпалу це – безневинні пустощі!

Він відкоркував банку й почав сьорбати.

– Я не люблю пиво з морозивом, – мляво запротестував Ден, не знаходячи інших аргументів.

– А ми поекспериментуємо! В найгіршому разі, коли тебе пов'яжуть і везтимуть до буцегарні, ти їм влаштуєш приємну подорож в тісному замкнутому просторі!

Денис уже був не в змозі бодай щось заперечувати. Проте ноги автопілотом несли до рідної домівки, і лише це якось заспокоювало.

А вдома, як-то кажуть, і стіни допомагають! Ден раптом опанував власне тіло і, не роздягаючись, кинувся до аптечки. Виколупавши усі пігулки снодійного, приречено зітхнув. Не здохну, так хоч засну. А там – хоч би що! Нехай в’яжуть, лікують…

– А раптом і справді здохнеш? Залиш хоча б пару безсмертних рядків нащадкам на пам’ять! Що ще від тебе, таргана, залишиться?

Не розуміючи вже, чи це робить він сам, чи під керівництвом паразита, що розперезався, Ден надряпав кострубатим нервовим почерком: «Я хворий. У мене роздвоєння особистості. Я соціально небезпечний. Якщо знайдете мене живим – ізолюйте і вилікуйте. Будь ласка!»

– Як зворушливо! Який стиль! А тепер – до справи!

Але замість того, щоб проковтнути всю жменю снодійного, тіло почало кидати пігулки одну за одною, намагаючись влучити у банку з недопитим пивом, що стояла на протилежному краю столу. Двом із них навіть удалося потрапити в маленький отвір.

– Браво! Два результативних триочкових кидка! – продовжував знущатися Уго. – Це треба відзначити!

Рука схопила банку, і горлянка слухняно прийняла всю рідину із розчиненими пігулками. Потім тіло підійшло до телефону і, знявши слухавку, набрало «швидку допомогу».

– Поліція? Я хочу зробити заяву. Я маю намір убити людину. Точніше, двох. Тому що в мене роздвоєння особистості. Цей Денис Безхмар – соціально небезпечний тип! Я просто зобов’язаний врятувати суспільство від цієї зарази! – і Уго кинув слухавку. – Ну, ось, якщо не передумав – ласкаво просимо до балкону!

Денові було вже байдуже. Він стояв на балконі, відчужено вирячившись у зоряне небо.

– То як? Виявляється, не все так просто? Інстинкт самозбереження – страшна сила! Такий задохлик, як ти, сам не впорається! Але не біда, я тобі допоможу! Ти, головне, розслабся.

Чи то безумство останніх годин відібрало у Дена сили, чи то почало діяти пиво зі снодійним. Чи все разом. Але Ден дійсно розслабився. Зоряне небо почало крутитися, поступово набираючи обертів. І, вже провалюючись у темну безодню, він раптом устиг подумати: «А я ж через поручень балкона таки не переліз».

***

Ден опритомнів у незнайомому приміщенні, на перший погляд вкрай аскетичному. Ліжко, паралелепіпеди столу і табуретів – ось і весь інтер'єр. Меблі, підлога, стеля і стіни – все було матової фактури в м'яких бежевих тонах. І нічого зайвого. Світло не лилося нізвідки. Воно просто було. Ну, слава богу, я в дурдомі!

– Привіт, привіт! Тепер ти у мене в гостях! Так би мовити, з візитом у відповідь. Ласкаво просимо! – це, звичайно ж, був Уго, такий же завзятий і життєрадісний, як зазвичай. – Ходімо, помилуємося на нас. Я сам ще не звик.

Вони підійшли до стіни, і одна з панелей від доторку руки перетворилася на дзеркало від підлоги до стелі. В ньому відбивався голий білявий юнак непримітної зовнішності. Перебувати в чужому тілі було, м'яко кажучи, незвично.

– Нічого, звикай. Краса, га?

– Нічого особливого.

– Так у цьому ж і краса! Жодних особливих прикмет! Досконалість середньостатистичності!

– Це і є ти, Уго?

– Так, тепер так! Понад половину заощаджень пішло на повну пластику! Це тобі не цицьки силіконом фарширувати! Все: статура, волосся, папіляри, райдужка і група крові! Навіть генетичний код!

– Це реально?

– Реально, малий, реально. Тільки шалено дорого.

– А навіщо?

– Є навіщо. Знаєш, довго пояснювати. Я краще тобі покажу…

Уго Хамерхед сидів у рубці розвідувального катера класу «снукер», що висів на орбіті над черговою колонізованою планетою. Весь широкий екран був заповнений сіткою кварталів столичного міста. Проспектами і площами рухалися натовпи мурах – дрібних двоногих комашок. Але Уго знав, що це гуманоїди.

Навколо них землею і повітрям снували імперські десантні кораблі планетарної дії. Нещодавно захоплена Імперією, ця планета стояла на самому початку довгого і тяжкого шляху злиття з цивілізованим галактичним співтовариством. Але федерали теж не дрімали. Резидентурна мережа агентів Федерації, успішно створена Уго, примудрилася підбити місцеве населення на масові протести, які просто на очах переростали в революцію. Керівництво буде задоволено діяльністю агента секретної служби Ікосаедра (названого так за форму центральної станції силового відомства Федерації). Але не можна забувати і про іншу свою функцію. Уго також працював тут як експерт КУБІКа – Комітету Управління Безпекою Імперських Колоній, беручи участь в координації «миротворчої місії» Імперії.

Бідолашні мурахи! Навіть якби у вас був шанс скинути імперське ярмо – ви все одно потрапите під такий само прес Федерації, хоч і «з людським обличчям»!

Роздуми Уго перервав виклик. Це був адмірал Моралес.

– Ситуація виходить з-під контролю. Ви самі все бачите. Я ухвалив рішення про вогневий тиск. Потрібне ваше підтвердження.

– Адмірале, я не зрозумів, що треба підтвердити? Зв'язок жахливий. Нічого не робіть! Спробуйте відновити зв’язок!

Маячня. Що це вирішить? Нещасних так і так перемісять у криваве тісто. Не зараз, то потім. Не імперці, так федерали. І як ні крути, це буде моїх рук справа!

Уго подивився на власні руки. Чисті, доглянуті. Ані цяточки бруду, не те, що крові. І все одно нудило. Годі, час переходити до плану «С». Чи дарма я його стільки років готував?..

– То ми не в дурдомі? – Ден ніяк не міг опанувати обсяг нової інформації, що накрив його з головою.

– Як подивитись… Але не в такому, як ти гадаєш, це точно! Наразі ми в підпільній приватній клініці в одному з темних закутків Галактики.

– Імперія, Федерація. Галактика. Маячня якась, – у Дениса все це не вкладалося в голові. – А ти що, був подвійним агентом ворогуючих сторін і одного разу, психонувши, вирішив зіскочити?

– Ну, щось на кшталт. Тільки, психонувши, з такої справи не зіскочиш. Я довго до цього готувався. Зробити повну пластику і не спалитися – це не так просто влаштувати.

– Гаразд, припустимо, що все це – реально, але до чого тут я?

– Розумієш, переробити можна все. Але є речі... Наприклад, психопрофіль. Змінити його – гірше за самогубство. Це твоя особа, власне ти і є! А в наші часи знайти людину за психопрофілем – питання кількох місяців. За вашим літочисленням...

– І ти вирішив прикритися мною, як щитом?

– Щитом?! Супер! Ну й зарозумілість! Та з тебе щит, як зі шнурка – плазмотрон!

– Тоді навіщо?

– Потрібно на певний час залягти на дно. Якнайглибше. Ваша глушина якраз підійде. А ти тим часом доглянеш за моїм новим тілом.

– Ти пропонуєш обмін тілами?

– Пропоную?! Та хто тебе питає! Робитимеш усе як належить – отримаєш своє тіло назад цілим і неушкодженим. Навіть із деякими бонусами.

– Але чому я?

– Чому? Просто ти – оптимальний варіант. Пам’ятаєш, я казав, що в тобі великий потенціал і при цьому дві третини порожнечі? В занадто розумному мені було б тісно, та й домовлятися складніше. А повному дебілові довіряти своє тіло теж не дуже хочеться. Тож ти – золота середина.

– Ну, припустимо. А навіщо було доводити мене майже до божевілля?

– Як би тобі зрозуміліше пояснити? Ага, ось: щоб витягнути цвях із колоди – потрібно гарненько вхопитися за голівку й розхитати його туди-сюди. Тепер зрозумів?

– Зрозумів. А як ти думаєш, я тут довго без тебе протягну? Я ж тут нічого не знаю! Каюк твоєму новому дорогому тілу!

– Не панікуй. Знання – це як капітал. Я тобі залишу того і другого більш ніж достатньо. Крім того, я з тобою побуду ще з півроку. Допоможу пропхатися до Плеяд.

– До Плеяд?

– Це так у нас називають клани людей вільної професії. Варяги, по-вашому. Джентльмени удачі, непідвладні ані Федерації, ані Імперії. Контрабандисти, пірати, іноді - найманці. Загалом – вільні стрілки.

***

Сонячним вересневим днем гаровою доріжкою лікарняного парку дівчина в білому халаті неспішно і з нудьгуючим виглядом котила візок із безнадійним хворим Денисом Безхмаром. З самого моменту надходження – майже шість із половиною місяців – цей пацієнт перебував у стані «овоча», не подаючи жодних ознак поліпшення. Звичайна прогулянка – повітряна процедура – не віщувала жодних несподіванок.

Та раптом пацієнт витягнув руку з-під ковдри і вчепився в гальмо. Візок зупинився.

Безнадійний хворий посміхнувся.

Ось тобі й клініка. Чого ти, Денисочко, і домагався.

Вставши на ноги, «овоч» кинув плед у візок, обернувся до медсестрички й сердито насупив брови.

– Неподобство! Хіба це прогулянка? – він суворо погрозив приголомшеній дівчині вказівним пальцем. – Пацієнтам потрібен активний моціон! Життя – це рух!

І, розвернувшись, побіг легким підтюпцем геть від коляски. Почув, як ззаду на землю гупнуло тіло. Байдуже, легка непритомність. У молодих нерви міцні, житиме…

***

В конференц-залі крейсера «Білий карлик» зібралася трійця найавторитетніших у галактиці ватажків Плеяд. Три шляхетних дона «з великого шляху».

Один із них – здоровило Біллі, який відрізнявся більше вольовою і владною вдачею, ніж інтелектом, – представляв клани, що контролювали майже всі імперські території.

Інший – елегантний джентльмен Рекс, володар гострого як лазерний скальпель погляду, за що прозваний Хірургом, – очолював клани територій Федерації.

Третім був сам господар крейсера – таємничий дон Бєс. Мало хто бачив його, а вже про його минуле – взагалі ніхто нічого не знав. Він виник із нізвідки лише кілька років тому і швидко набув авторитету серед Плеяд. Легенди про його зухвалі вилазки встигли облетіти увесь освоєний сектор Галактики. Ескадра Бєса зазвичай орудувала в найнебезпечніших районах – на нових територіях, де концентрація протиборчих військ Імперії та Федерації аж зашкалювала.

– Я зібрав вас тут, панове, – почав Бєс, – щоб обговорити ваші плани на найближче майбутнє.

– А що плани? – буркнув Біл. – Особисто в мене жодних новин. Все по-старому.

– Аналогічна картина, – недбало кинув Рекс.

– Шифруєтесь? – Бєс, примружившись, подивився на співрозмовників. – Тоді доведеться мені розповісти вам про таємні сепаратні перемовини, які ти, Біллі, ведеш із федералами, а ти, Рексе, – з Імперією.

– Та які там перемовини! – заперечив Рекс. – Звичайний найм. Просто замовлення дуже велике. Два мільярди.

– Два? – посміхнувся Біллі. – А я наполіг на трьох! Ми ж люди прості, не горді, як деякі. Можемо й поторгуватися.

– Ай, браво! – Рекс вищірився і глумливо заплескав у долоні. – Біллі, та ти просто геній! Я дивуюся, як це ти не виторгував мільярдів отак десять-двадцять! Враховуючи, що ніхто тобі платити не збирається!

– А тобі, виходить, заплатять, розумнику?! – образився Біллі.

– Уже заплатили. Аванс. Мільярд в паладієвих зливках. Адже коли торгуєшся, треба вмикати свій кокос, чи що там у тебе замість голови.

– Брек, джентльмени! – жорстко перервав їх Бєс. – Мова зараз не про гроші. Ви обидва підписалися на участь у бійні за зірку PH 11235. І ваші працедавці хочуть загребти жар вашими руками. Тому поженуть вас попереду. І доки ви буцатиметеся один з одним наче два барани, їхні адмірали милуватимуться цим видовищем здалеку.

– От курви! – Біллі грюкнув кулаком по столу. – Одна справа – розмазувати імперців по простору. А інша – чубитися зі своїми на догоду їхнім смердючим амбіціям! Якщо ти, Рексе, відслиниш мені пів мільярда, я готовий забути про свої три!

– Домовимося, – незворушно відповів Рекс. – Свої ж люди.

Тим часом Бєс виконав деякі маніпуляції на пульті, і над столом почав з'являтися серпанок тривимірної карти галактики. Зірки розліталися на всі боки, а в центрі розросталася кульбаба – хмара блідих цяток із яскравим жовтим вогником всередині.

– Я от тільки одного не збагну, – скептично скривився Біллі, – чого їм так засвербіла ця зіронька на краю Всесвіту?

– Там є населена планета, – байдуже повідомив Рекс, як завжди вельми обізнаний. – А за такі оази держави рубляться не на жарт!

– Але раніше якось без нас обходилися!

– Це особлива планета, – заперечив Бєс, задумливо вдивляючись в мапу. – Ти, Біллі, коли-небудь ходив босоніж по траві?

– Одного разу. В дитинстві. З батьком були на Семлі… Потім покидьки-імперці випалили її до чорного каміння. Ніколи не пробачу!

– Вочевидь, федерали врахували і це, обираючи, кого наймати проти Імперії, – зробив висновок Бєс, виходячи із задуми. – Ех, аби лише в запалі битви жоден бовдур не зачепив імпульсом зовнішню хмару. А то обвалить всередину кометне сміття, і буде як із тією Семлою... Годі, досить лірики. Нумо краще думати, як…

***

На краю кульбаби зірки PH-11235 зійшлися дві ворожі флотилії, посилені військами найманців. Як і передбачав Бєс, наймані армії йшли попереду основних сил, приречені першими отримати нищівний удар супротивника.

Імперський адмірал Моралес, спостерігаючи за зближенням армад на великому екрані, почувався дещо розчарованим. Перевагу сил, забезпечену успіхами імперської дипломатії та розвідки, – дивом найняте одне з кращих військ Плеяд, – повністю знівельовано. На боці Федерації найманців було не менше. До того ж некеровані бандити виконували зараз якийсь власний маневр, ніяк не погоджений з адміралом. І при цьому вперто не виходили на зв'язок.

Кораблі Рекса-Хірурга стрімко йшли вгору (відносно точки зору адмірала, звичайно). При цьому найманці з боку федералів маневрували вниз. І тут-таки із зовнішньої хмари зірки, як чорт із табакерки, вискочила ще одна ескадра. Оскільки адмірал про неї нічого не знав – отже, це теж сили ворога. Моралес відчув недобре. Це явно була пастка, якої треба будь-що уникнути.

І тут старий вояка припустився фатальної помилки. Замість відступу варто було прориватися крізь бойові порядки федералів. А так часу, витраченого на гальмування і розворот, цілком вистачило чотирьом групам супротивника, щоб узяти військо Моралеса в класичний «тетраедр». Не знаходячись одна в одної на лінії вогню, вони щільно накрили імперців з усіх боків. Тим нічого не залишалося робити, як тільки продовжувати відступати в обраному напрямку.

Федерали ж, натхненні такою несподівано потужною підтримкою найманців, продовжили переслідувати супротивника, розвиваючи успіх. Наступаючи імперцям на п'яти, вони самі не помітили, як опинилися в центрі тетраедра. І одразу ж відчули на собі шквал вогню недавніх союзників.

Після такого побиття залишки двох великодержавних армій вже й не мріяли ні про яку перемогу. Хоч би ноги унести до найближчого просторового порталу...

Передчуваючи важку розмову з імператором, що загрожувала у кращому разі відставкою, адмірал Моралес кипів від люті. Кляті найманці! Шляхетні дони! Нікому не можна вірити!..

***

А в конференц-залі крейсера «Білий карлик» знову зібралися вожді Плеяд.

– Нумо підіб’ємо підсумки, панове, – похмуро процідив Рекс. – У мене мінус три крейсери, п'ять фрегатів, про такшипи я взагалі мовчу. У вас, схоже, такі ж досягнення.

– Так, тільки ти хоч свій мільярд відкусив, – пробурчав Біллі. – А де мої три?

– Ну, ти й блазень, Біллі! Твої три мільярди не матеріалізувалися б ніколи і ні за яких обставин. Краще запитаймо шановного Бєса, що ми врешті-решт отримали в плюсах?

– Ну, по-перше, – почав загинати пальці Бєс, – зоряна система з купою планет, ресурси яких лежать незайманими просто на поверхні. По-друге – населення планети на початковій стадії виходу в космос. А це мільйони молодих людей, що марять кар’єрою космічних вовків. По-третє – з урахуванням вищесказаного, вже через декілька років тут буде потужна незалежна база для нашого альянсу. І пхати сюди носа не наважаться ані імперці, ані федерали. По-четверте, ця планета – просто райська місцинка, яку цивілізація ще не встигла за своєю звичкою перетворити на смердючу клоаку. Рексе, ти давно ходив босоніж по траві?

– Чесно кажучи, ніколи. Я виріс на станції.

– Тепер ти зможеш надолужити втрачене!

– А по-п'яте? – пожвавився Біллі. – У тебе залишився ще один не загнутий палець.

– А по-п'яте... По-п'яте, це моя Батьківщина! А ми, земляни, дуже сентиментальні істоти…

В очах у Бєса защипало, і простір втратив різкість. Можливо, від вологи, що навернулася, силуети Рекса і Біллі розпливлися і злилися в один. Протерши очі пальцями, Бєс виявив себе перед дзеркалом. І нікого більше. В конференц-залі сиділа одна людина, звикаючи до новоотриманої цілісності. Це був Денис Безхмар, хоч і в чужому тілі…

***

– Привіт, Денчику! Привіт, малюче! Маєш добрий вигляд зсередини! Я маю на увазі... Коротше, сам розумієш, я не про лівер. Хоча здоров'я організму в цілому мене теж задовольняє! Взагалі, молодець, із завданням упорався! Не даремно я тобі тоді думалку на три частини розкроїв! А тепер, коли всі разом, мені навіть затісно якось. Виріс, змужнів!

– Привіт, Уго! У тебе, як завжди, словесне нетримання! Краще скажи: ти у справах, чи так, у гості, побазікати?

– Ну й суворий ти став! Стільки років не бачилися. Тобто не чулися. А ти одразу – у справах! Ну, у справах, то у справах! Тоді слухай. План цей визрів у мене давно. Відразу, як колеги із Зовнішнього Пошуку наштовхнулися на вашу планетку. Шкода стало, кулька ж-бо райська! Дай, думаю, відпочину від своїх упирів цивілізованих. Заразом і племенам диким допоможу. Ось так усе і зрослося. Тільки у вас все так запущено виявилося. Ще гірше, ніж я гадав! Довелось напружитися! Пара-трійка революцій, усунення чотирьох діячів, потенційно здатних на кнопку натиснути. Ну, там інші дрібниці ще – енергетика, екологія, фінансові кризи. Загалом без діла не сидів. Аж ось тепер – на заслуженому відпочинку. Власний острівець в Тихому океані, яхточка. Ну й інші радощі життя.

– А до мене чому знову заявився? Чи похвалитися нікому?

– Та, от, бачиш, відпочивати набридло. Ми з тобою таку грандіозну роботу виконали! Потрібно розвивати успіх!

– Стій! Ти що, знову помінятися пропонуєш?

– Пропоную? Та хто тебе питатиме?! Ти глянь, як був індик зарозумілий, так і залишився! Гаразд, не сердься. Адже все по-чесному. Я тобі обіцяв тіло повернути – повертаю. У повній цілості. Та ще й острів із яхтою на додаток. Як преміальні. Ще ім'я на пам'ять. Насолоджуйся!

І зірки на екрані перед Деном почали крутитися, поступово набираючи оберти…

***

Розплющивши очі, він знову побачив зорі. Величезне чорне небо, щедро усіяне зоряним пилом. Ден (тепер уже Уго Хамерхед) лежав на відкритій палубі невеликої яхти, що плавно погойдувалася на хвилях. А там угорі, серед безкрайніх просторів Чумацького Шляху, шахрай і авантюрист Ден Безхмар вже приступав до реалізації чергових грандіозних планів. І не виключено, що пов'язаних із Землею. Але краще вже він, ніж упирі з Імперії або Федерації. І щось підказувало Уго, що вони ще зустрінуться. Можливо, навіть в реалі. Десь там, серед зоряного пилу…