5. Раритет

– І взагалі, Бєсе! Через участь у твоїх ігрищах я нажила собі серйозних ворогів в особі влади, та й усіх колоністів Техаса, – бурчала Софі, надягаючи верхній одяг. Її бурштинові, майже золоті очі метали блискавки. – З тебе ж як вода з гуски, а мені тепер доведеться зариватись якнайглибше. І я дуже сподіваюся, що більше не зустрінусь ані з техаськими спецслужбами, ані з тобою, дрібним самовдоволеним шахраєм! Прощавай!

Вискочивши з номера й гучно грюкнувши дверима, вона залишила Дена валятись на канапі наодинці зі своїми думками й раритетним електронним кальяном двадцять першого сторіччя випуску.

«В одному твоя правда, сонечко, – міркував Ден, попихкуючи кальяновою парою. – Особі на ймення Софі Мунтян наразі ліпше якнайшвидше уносити свої стрункі ніжки подалі з цього сектора Галактики. А ось щодо «прощавай» – не певен»!

***

Мандри слідами Софі, що металась усією галактичною ойкуменою, привели Дена на Джанглію – чудову планетку, вкриту блакитними океанами й зеленими джунглями, а також плодами їхнього бурхливого спільного життя – широченними мангровими болотами. Джанглія мала настільки м’яку вдачу, тобто клімат, що на ній цілком комфортно почувалися не тільки гуманоїдні раси, але й більшість квазігуманоїдних ссавців на кшталт чхуні, та навіть деякі холоднокровні рептилоїди. Тож строкатість місцевої публіки та її різношерстість (у всіх розуміннях слова) впадали в око не тільки на вокзалі космопорту, але й на вулицях Приматауна – джанглійскої столиці.

Що ж до власне аборигенів, то вони були типовими гуманоїдами, які найбільше нагадували земних приматів, теж поділяючись на декілька рас (мабуть, коректніше було б сказати – підвидів). За часів перших контактів із землянами джанглійці, бувши гарними учнями, за рахунок своєї природної сили й спритності, але головним чином – завдяки чотирирукості в умовах невагомості, швидко зарекомендували себе неперевершеними бортмеханіками.

Звісно, після остаточного тріумфу розуму над силами гравітації й антигравітації, ця перевага зійшла нанівець, але на ту мить джанглійці вже встигли розвинути свою науково-технічну базу десь до рівня земного двадцять першого століття. Проте були деякі індивіди, що спромоглися просунутись набагато далі, ніж одноплемінники. Ден особисто знав одного з таких «просунутих» – маестро Грега, котрий офіційно вважався власником антикварного салону, але був широко відомим у вузьких колах як підпільний біоскульптор найвищого ґатунку. Саме в його крамницю на околиці Приматауна і привели Дена сліди розшукуваної особи.

Зайшовши в салон під мелодійне дзеленчання дзвіночків, Ден одразу ж занурився в густий коктейль із запахів цвілі, плісняви й екзотичних пахощів. Вочевидь, на думку господаря, це найкращим чином відповідало атмосфері старовини й раритетності. В оточенні строкатої еклектики артефактів усіх часів і народів посеред приміщення пихато височів різьблений дерев’яний стіл, за яким у велетенському кріслі стилю «джанглійский ампір» умостився сам господар – викапаний шимпанзе, та на додачу прикрашений густими баками й білим смокінгом стародавньо-земного фасону.

– Ти ба! – вигукнув маестро Грег, розкинувши руки й оголивши ікла в широченній посмішці. – Хто це до нас завітав! Та це ж сам… М-м… Як накажете вас величати, сер?

– Так само, як і раніше – Денис Безхмар, – відповів Ден, ховаючи в кутиках вуст іронічну посмішку, а в кутиках блакитних очей – пустотливих чортенят. – Можна просто – Бєс, як ти і звик.

Він недбало кинув на стіл капелюх, виставляючи на провітрювання короткий білявий йоржик.

– Ну треба ж! – сплеснув долонями Грег і високо задер потужні надбрівні дуги. – Після такої грандіозної афери з астероїдом, і при цьому – навіть не переховується! Вищий пілотаж! А до нас яким вітром? Дай сам угадаю. В кальяні великого Бєса згорів кліромайзер, а таку старовину можна надибати лише в салоні старого Грега! Ну як, угадав?

– Та ні, – посміхнувся Ден. – З кальяном усе гаразд. Та й зі мною теж. А ось одній моїй добрій знайомій усе ж довелося накивати п’ятами. І ця біганина привела її до знаменитого… антиквара – майстра Грега. І судячи з усього, вона замовила йому сяку-таку… скульптуру…

– Тихо, тихо! – перебив його «антиквар», змахнувши в повітрі своїми довжелезними ручищами. – Є речі, які не слід промовляти вголос навіть у моєму спокійному і безпечному салоні… Тим більше, що я взагалі не пригадую ніякої дами, котра б замовляла в мене останнім часом якусь статуетку.

– Я сказав «скульптуру»! – спокійно відповів Ден і заходився водити пальцем по наручному інкому, доки з нього не висвітилась мініатюрна тридешка стрункої брюнетки в елегантній вечірній сукні. – Ось ця дама.

– Бєсе, ну що в тебе за манери! – почав скаржитися Грег, поклавши собі на голову обидві велетенські долоні. – З порога – і до справ! Давай-но краще вип’ємо! Коктейль «Льодовик на вулкані», га? У мене чудові абсент і самбука! Чи сигару?

– Ні, дякую, – розплився в посмішці Ден. – Ти ж знаєш – я не курю тютюн. А випити, мабуть, не відмовлюсь. Але пізніше… Якщо буде що святкувати.

Обличчя Дена раптово споважніло. Він прямо глянув на маестро.

– Я ж, далебі, не прошу багато, старий. Мені достатньо знати, який тепер має вигляд ця… «статуетка».

І він кивнув на зображення дівчини, що все ще ширяло в повітрі.

– Прибери! Я вже все зрозумів, – Грег скрушно похитав головою, соваючись у просторому кріслі. – Але й ти мене зрозумій, Бєсе! В нас… антикварів, є свої поняття на кшталт «таємниця внеску», «таємниця сповіді» або ж «лікарська таємниця».

– А ще у вас… «антикварів», є поняття типу «гроші», «багато грошей», «дуже багато грошей», «мільярд»! – мовби між іншим заходився просторікувати Ден, зосередивши увагу на вимкненні тридеграфії.

Потім він вичікувально втупився у співрозмовника, що продовжував гримасувати.

– А ще в нас… антикварів, – сердито заперечив той, – є кодекс честі, репутація і життя, нарешті! А ці речі інколи бувають дорожчі за будь-які гроші!

– Згоден, – не вгавав Бєс. – Але те, що не купується, може бути обміняне за бартером на те, що не продається. Адже є такі речі?

– Є, звісно! – Грег знову змахнув ручищами. – Наприклад, наша святиня – Золота книга Предтеч. Хтось вважає, що в ній міститься мудрість наших високорозвинених пращурів, інші – стародавньої інопланетної цивілізації. Проте, в будь-якому разі, це – велике надбання нашої раси… Залишилось тільки її розшифрувати…

– Ну, ось! – пожвавився Ден. – А тобі, як антикварові, було б удвічі цікавіше володіти такою реліквією! Ну, то як?

– Ти насміхаєшся, Бєсе?! – скинувся Грег, заляскавши долонями по столу. – Один тільки штучний інтелект, зайнятий розшифруванням Золотої книги, загорнутий у десятки шарів захисту, наче головка капусти! Що вже казати про саму книгу! Щоб до неї дістатися, знадобиться ціла штурмова армія, озброєна до зубів! – і він закопилив верхню губу аж до носа, оголюючи весь свій арсенал білосніжних різців та іклів.

– Закладемося, що я принесу тобі цю вашу суперкнигу? – задерикуватим тоном вигукнув Ден, простягаючи співрозмовникові правицю.

– На мільярд! – миттєво зреагував Грег, ухопивши його долоню своєю лапою.

– Це якщо не зможу. А якщо принесу, – не відпускаючи руки, Ден посунув уперед, – ти викладеш мені всю інформацію про персону, що мене цікавить!

Антиквар знову заходився гримасувати, намагаючись вивільнити лапу, але рукостискання Бєса виявилось несподівано чіпким.

– Ти тільки поміркуй! – продовжував Ден. – У разі виграшу – мільярд! У разі програшу – книга! Ти колись чув про такі парі?! Ще не відомо, що тобі краще – виграти чи програти!

Грег скорчив кислу міну й дико заметляв головою:

– Ти, Бєсе, і мертвого вмовиш переступити через свої принципи!

– Щось я не надто часто зустрічав принципових мерців, – посміхнувся у відповідь Ден, відпускаючи лапу контрпартнера. – Гаразд, давай сюди свій коктейль, а заразом обговоримо одне цікаве замовлення, яке я тобі збираюся зробити в найближчому майбутньому.

І він задоволено запихкав своїм портативним кальяном.

***

В Ейптауні день повільно, але впевнено наближався до свого чергового летального кінця. Двометровий горилоподібний інспектор Міністерства культури, пройшовши всі виснажливі процедури ідентифікації й огляду після чергової планової інспекції Золотої книги, вибрався, нарешті, на дах спецсховища і попрямував до парковки аеромобілів. Там на нього чекало броньоване люкс-таксі із супернепроникним склом і пілотом-землянином. Усе це вкупі красномовно свідчило про найвищий статус чиновника. Кинувши в ногах валізу з апаратурою, інспектор упевнено влаштувався на задньому сидінні, впритул не помічаючи свого двійника, що мирно сопів у сусідньому кріслі з сенсоресивером на голові.

– Летимо додому, Джеку, в Приматаун, у міністерство.

– Із задоволенням, сер. Бо я вже неабияк засумував! – бадьоро відповів білявий гомо, весело підморгнувши клієнтові блакитним оком у дзеркальце заднього виду.

Машина жваво набрала висоту і взяла курс просто на столичний мегаполіс.

За пару хвилин мовчазного польоту пілот знову подав голос:

– Сер, ви можете відкинутись у кріслі й трішки розслабитись після виснажливого дня. Бо мені якось навіть ніяково, що я не пропоную вам ніяких розваг.

Це був сигнал для горили-скінбота, котрий одразу ж відкинув спинку крісла й зажмурився, збираючись подрімати. За хвилину він розплющив очі й промовив:

– Трансляція перервана.

Ден кинув через плече боязкий погляд на справжнього чиновника, але, не помітивши в сплячому жодних змін, наказав:

– Зніми з нього ресивер і кинь у багажник. Тільки обережно, не розбуди клієнта.

Бот акуратно виконав наказ.

Ден тим часом заклав крутий віраж, відводячи машину різко ліворуч од наміченого курсу. В бік мангрових боліт.

– Ну, тепер розповідай, як усе пройшло? Книга в тебе?

– Так, сер. Усе пройшло за планом, без ускладнень.

– Ну ти й красень! – похитав головою Ден, ставлячи флаєр на автопілот. – Коли я дивився твою трансляцію фіктивної роботи з книгою за допомогою апаратури із валізи, то й сам майже повірив, що ти й направду займаєшся цією маячнею! Давай сюди книгу!

Горила-бот незворушно розстібнув піджак і сорочку, намацав у густому хутрі під животом ледь відчутну застібку, розстебнув черево і витягнув на світ божий Золоту книгу. Ден моментально розкрив її на першій-ліпшій сторінці, щоби пересвідчитися, що бот не приніс назад його ж власний шедевр. Ні, позначки були незнайомі, хоча й нагадували за стилем стару джанглійську писемність. Але з вигляду книга дуже скидалася на витвір Дена – та сама товста палітурка з потьмянілого жовтого золота, ті ж ієрогліфи, вдруковані в обкладинку білим золотом, такі самі сторінки із золотої фольги. І важить, здається, стільки ж. Джерела не збрехали, не дарма Ден витратився на збір інформації!

Задоволений, він акуратно занурив здобич у схованку під водійським сидінням і тільки тоді згадав про бота, що сидів у покірливому очікуванні з розстебнутим внутрішнім світом.

– Під твоїм сидінням мішечки зі свинцем. Набивай у черево стільки, скільки влізе, – скомандував Ден якимось відсторонено-роздратованим тоном.

Скінбот слухняно завантажився свинцем і застібнув черево й одежу.

Тим часом машина, зупинена автопілотом, зависла над невеличким озерцем відкритої води посеред суцільних мангрових хащів.

– Ти був гарним напарником, друже, – сумно пробурмотів Ден, дивлячись на безпристрасного скінбота. – Навіть шкода з тобою розлучатися. Просто-таки шедевр, у якому маестро Грег перевершив самого себе. Тобі хоч самому не лячно помирати?

– Страх смерті в мене не закладений. Так само, як і третій закон робототехніки.

– Ну так, я й забув, що ти в нас незаконнонароджений. Ну, годі, прощавай і не поминай лихом… Стрибай!

Бот слухняно виконав наказ, і води мангрового болота зімкнулись над його головою, задоволено чвакнувши хижим сплеском.

«Щось я починаю перегинати з сентиментальністю, – міркував Ден, женучи флаєр на максимальній швидкості до точки виходу на початковий маршрут. – Просто нерви розгулялися. Зараз ось тільки довезти чинушу без пригод до Приматауна – і можна буде як слід розслабитись».

***

Білосніжний смокінг, що містив у собі маестро Грега, конвульсивно корчився в неосяжному антикварному кріслі. На столі перед ним лежала розгорнута книга, жовто-золоті сторінки якої були поцятковані рівними рядами ієрогліфів із білого золота. Антиквар заходився верескливим і скигливим сміхом, прикриваючи то однією, то другою долонею верхню частину обличчя, а вільною ляскаючи по столу. Періодично його вуста витягувались у трубочку, видаючи потрійне ухання.

Ден, сидячи навпроти, спостерігав цю сцену в напруженій розгубленості. Ні, він був готовий до будь-яких гримас і кривлянь місцевого населення… Проте щоб істеричне гигикання замість побожного трепету!.. Це, м’яко кажучи, насторожувало…

Нарешті маестро почав заспокоюватись, і крізь верески й ухання почали прориватися зв’язні фрази:

– Ти хоч знаєш, що це таке?.. Це збірка наших найкращих… класиків… стародавньої поезії… Дражнилки… котрі вигукували поети… ворожих армій перед битвою!.. Ох, Бєсе, ну й насмішив! Ну й потішив!

– Стоп! – насупився Ден, стиснувши щелепи. – Ти хочеш сказати, що це не та книга?

– Звісно, не та! – Грег так енергійно метеляв головою, що нижня губа ледь не ляскала його по щоках. – Ти програв, мій хлопчику! Де мій мільярд? А цей шедевр краще залиш собі! До речі, якщо зможеш прочитати його в оригіналі – отримаєш ні з чим не зрівняне задоволення!

І маестро знов заходився гиготіти зі свого тонкого джанглійського гумору, накривши обома долонями добрячі дві третини обличчя.

– Слухай-но, Грегу, – почав Ден найсерйознішим тоном. – Я закладався, що добуду золоту книгу зі спецсховища. І я її добув! Саме її мені виніс наш скінбот замість моєї підробки! А щодо її змісту ми не закладалися. Тож я не вважаю себе переможеним. Максимум – нічия!

– Чомусь я тобі вірю, – все ще скалячись од вуха до вуха, відповів Грег. – Ми, джанглійці – неперевершені фізіономісти. А в тебе на пиці написано таке непідробне розчарування!.. Гаразд, хай буде по-твоєму. Нічия, то нічия… В тому сенсі, що платить кожен.

– Щось ти занадто легко погодився, – Ден кинув на співрозмовника підозрілий погляд, злегка примружившись і нахиливши голову. – Минулого разу ти навідріз відмовився продати інформацію за мільярд.

– Обставини змінилися, – картинно знизав плечима Грег, розкинувши вшир свої довжелезні лапи. – Але ти це швидко зрозумієш. А зараз: ти мені – гроші, я тобі – інфу… Але гроші вперед!

– Гаразд, лови, – Ден застукав пальцем по своєму інкому. – Готово.

У відповідь, поцокавши кігтями по настільному скрину, Грег проголосив:

– Одиничка й дев’ять нулів. Ні, щоб десять для круглого рахунку!

– Можу легко виправити одиницю на десятий нулик, – запропонував Ден.

Маестро знову розплився в гіпертрофованій посмішці:

– Та годі, й так добре!

– Ну, якщо добре, тоді давай, викладай усе… про мій… об’єкт.

– Викладати? Не певен, що тобі сподобається, та коли вже ти сам напросився…

Грег, як справжній оповідач, зробив довгу паузу, окинувши багатозначним поглядом нечисленну «авдиторію», яка, налаштувавшись слухати, запихкала своїм кальяном.

– Не уявляю, як вона на мене вийшла, але з’явилась абсолютно без рекомендацій. Навіть не знаю, як їй вдалося мене розколоти… І грець би з тим, але на таку довершену скін-скульптуру, як вона хотіла… В неї просто не було таких грошей. Тоді я запропонував їй розплатитись Золотою книгою. Але тут нова притичина – заради афери їй був потрібен скінбот, на який її фінансів знову-таки не вистачало! І тут твоя “земляничка” й вигадала цю геніальну авантюру… Ти сам щойно сплатив мені мільярд за її нову красу. І за бота, яким вона до тебе скористалася, ти сплатив теж. А якщо нишпорки візьмуть слід? Хто тоді заплатить сповна за викрадення книги? Тож усі твої потуги з самого початку були просто форменим манкі-бізнесом. Пробач, якщо образив пам’ять твоїх пращурів.

Грег інтенсивно закивав, роззявивши величезну пащу в зловтішній посмішці, не занадто відповідній до виразу каяття.

– А які тексти вона підсунула у своїй підробці! Суто джанглійське почуття гумору! До речі, тебе не здивувало, що я пропонував тобі саме твій улюблений «Льодовик на вулкані»? Це ж вона мене навчила!.. Ні, ну яка стерва, га? Я на твоєму місці, Бєсе, гнав би таку зі свого гарему поганою мітлою!

– Багато ти тямиш у стосунках між землянином і “земляничкою”! – пробурчав Ден, задумливо випускаючи в стелю добрячий струмінь пари. – Судячи з усього, книга все ще в неї... Якщо це все, тоді давай, нарешті, картинку. Що там у неї тепер за «нова краса»?

Маестро засмикався в кріслі, скавучачи й розмахуючи руками:

– О! Я певен, тобі сподобається! Це мій найкращий витвір! Приймай!

І він зацокав кігтями по скрину. Прийнявши файл на свій інком, Ден одразу ж розгорнув тридешку в просторі. У повітрі над його рукою повисло зображення особини чхуні жіночої статі. Ден був готовий до чого завгодно, але Софі знову перевершила його сподівання. Її нова фігура була занадто масивною навіть за мірками чхуні. Криві товсті ноги в обтислому трико закінчувались дуже короткими ступнями в напівчобітках на дуже високих підборах. На череві під блузкою випиналися три пари масивних молочних залоз. Довершувала картину непропорційно велика жаб’яча голова з усмішкою до вух, виряченими помаранчевими очищами й непомірно пишною зачіскою.

На деякий час Ден утратив дар мови й спроможність ворушитися, чим подарував неабияке задоволення авторові шедевра високого мистецтва, що пильно спостерігав за ним.

***

Розвалившись на живому кущі-лавці в парку неподалік од свого готелю, Ден задумливо попихкував кальяном, розмірковуючи над ситуацією, що склалася. Навпроти лавки, на високій кованій огорожі гронами висіла різношерста банда тубільних дітлахів, із завзятим вереском і кривляннями жбурляючи в річку лушпайки й печиво, котрі швидко поглинали бузкові гуси-лебеді, що плавали там.

Ну, Муні! Ну, “земляничко”! Яка ж іще земна жінка могла б наважитись на такий злочин проти власної зовнішності? Чхуні-Муні! А як закрутила з цією підставою?

Чомусь афера Софі викликала в Дена не злість і образу, а навпаки, ще більше підігріла азарт. Тепер би тільки знайти цю шахрайку! Ну що ж, портрет є, все передплачене, сітка пробита, пошуковик заряджений. Залишилося тільки чекати. Якщо вона на Джанглії. А де ж їй ще бути? Сенс вивозити книгу, щоби знову тягнути її назад для продажу Грегові? Ні, й вона, і книга – точно, десь тут!

Поринувши у роздуми, Ден занадто пізно помітив двох однаково строго вдягнутих горил (у прямому й переносному сенсі), що підходили з обох боків лавки. Їхня мета була очевидна. Щось напрочуд швидко!.. Рвонути б зараз через огорожу в річку, але не встигнути – паркан занадто високий. І чому він не місцевий орангутан-акробат?

– Пане Безхмаре? – ніби не помічаючи Дена, спитала одна горила в другої, коли вони зустрілися просто перед носом Дена.

– Прошу? – тим же тоном відповів Ден.

– З вами хотів би зустрітись один ваш старий приятель, – відповів перший агент. – За конфіденційних обставин… Поки що…

– І поводьтеся, будь ласка, розсудливо, не створюйте зайвих складнощів ані собі, ані нам, – додав другий, багатозначно нахиляючи до Дена свою масивну голову…

***

Незважаючи на те, що зустріч не була такою вже приємною, Ден, увійшовши до кімнати, розплився у щирій усмішці, розкинувши руки.

– Генерале Армстронгу! – вигукнув він, миттю впізнавши господаря кабінету – кремезного темношкірого землянина з великою голомозою головою і важким підборіддям. – Скільки світлових літ, скільки світлових зим! Та ви б мене просто запросили, і я примчав би з протилежного кінця Галактики! Навіщо такі церемонії?!

– По-перше, – криво посміхнувся Армстронг, – я давно не генерал. Твоєю милістю я втратив на Техасі репутацію і був викинутий у відставку…

– До чого тут я, Дієго? – обурився Ден. – Я тоді провів цілком законний і доволі чесний аукціон! Ви, здається, навіть лишилися задоволені його результатом! І… прийміть мої найщиріші співчуття з приводу передчасної смерті вашої репутації…

– Годі блазнювати, Бєсе, – Армстронг сприйняв тираду Дена цілком спокійно, ніби нічого іншого й не очікував. – Я не склав руки і з’ясував, хто впарив мені цю кляту систему захисту. Це була твоя подружка – Софі Мунтян. І я її майже наздогнав, та вона вчасно виявила хвіст і… наче у воду впала… І ось тепер я – тут, власник приватного детективного бюро, з нуля заробляю репутацію, втрачену там… Але ти мене перебив, не давши сказати, що по-друге. А по-друге, ти б не примчав до мене з протилежного кінця Галактики з таким рильцем у пушку… Тобі доведеться повернути книгу!

– Яку книгу? – в непідробному здивуванні брови Дена полізли вгору.

– Гаразд, – терпляче продовжив Армстронг, – почнемо спочатку. Нещодавно до одного медичного світила звернувся один дуже високоповажний чиновник. Поскаржився на кошмарний сон. Начебто він добровільно нашпигував себе свинцем і стрибнув у болото…

«Дивно, – подумав Ден. – Як міг бот не від’єднати клієнта?! Знову витівки Софі? Та ні, це занадто, навіть для неї. Залишковий ефект після трансляції?»

Зовні Ден продовжував скидатися на нетямущого слухача цікавої казочки.

– А медик-бо виявився одним із найкращих, – продовжував Армстронг. – Із найсучаснішою апаратурою. І з’ясував, що це не зовсім сон. І навіть спромігся візуалізувати ще одного персонажа з цього «сновидіння». Коли чиновник показав мені це, хоч і змазане, зображення, я легко впізнав у ньому тебе. А далі – справа техніки… Ну як, Бєсе, де книга?

– Шановний пане Армстронгу, – почав Ден плавно й монотонно. – Всі ваші так звані докази – сни й невиразні образи, – для місцевого законодавства, м’яко кажучи, не є достатньо переконливими…

– Зате вони становлять достатню підставу для взяття тебе під варту на весь час розслідування. А тутешні каземати, ти мені повір… – Армстронг багатозначно похитав головою. – Якщо, звісно, відкрити кримінальну справу. Але тобі пощастило. Клієнт не бажає здіймати галас. Просто поверни книгу – і тікай якнайдалі.

– Такі заяви з такими слабкими картами! Генерале, це просто блеф!

– Що ж, – усміхнувся Армстронг. – Виходить, цієї мотивації тобі не достатньо. Ну, тоді підкину тобі ще один мотивчик! Щойно я повідомлю владі Техаса, хто їх кинув із системою захисту, то одразу ж ціла зграя мисливців за головами гайне шукати твою ненаглядну Софі. І вони її можуть не знайти тільки в тому випадку, якщо вона зариється ще глибше… Поки ти гнитимеш у місцевих казематах… Тож можна буде попрощатися з нею назавжди! Але, якщо повернеш книгу, – це настільки допоможе моїй репутації тут, що я буду готовий пробачити вам обом усі старі образи і припинити всілякі переслідування. Ну то як, Бєсе, по руках?

– Звучить заманливо, – сумно закивав головою Ден. – Але що робити, якщо раптом книги у мене направду нема, і я не зможу її знайти?

– Тоді – карна справа, суд, каторга на мангрових болотах і всегалактичне полювання на твою Софі… І пам’ятай, у тебе часу – менше місяця, до наступної інспекції. Занадто вже клієнт нервує…

***

У відповідь на виклик Дена, його новий незареєстрований інком висвітив у готельному номері тривимірну проєкцію велетенського пошарпаного крісла, що містило в собі свинячу тушу з жаб’ячою головою.

– Доброго часу, прекрасна мадемуазель Шакво, – розплився Ден у єхидній посмішці й, не даючи відповісти, додав: – Будьте ласкаві, скористайтеся своїм нещодавнім новопридбанням.

Софі, хоч і була жінкою, але метикувала швидше за багатьох знайомих Денові чоловіків. Її зображення одразу ж узялося брижами, перетворюючись на каламутну хмару сивого диму. Ден, задоволено посміхнувшись, теж запустив свій скремблер.

– Хто ви такий, гомо? Я вас не знаю, – з розгону почала знову проявлена чхуні. – Ви, напевне, помилились номером.

– Все може бути, красуню, все може бути! – Ден з останніх сил стримував сміх. – Але, по-перше, я знаюся лише з найкращими хакерами, а хто, як не вони, котрі знають усі методи злому, зможуть створити найдосконаліший квантовий скремблер? А по-друге… Цих коротких миттєвостей спілкування з вами мені вистачило, щоби з’їхати від вас із глузду. Я просто наполягаю на особистій зустрічі!

– Псих ненормальний! – пробурчала Софі-чхуні. – Іди ти... знаєш куди? В найбільший із твоїх об’єктів за три години до мого народження! І гарячого чаю тобі на голову просто сьогодні!

І мадемуазель Шаква від’єдналась, навіть не попрощавшись. Триповерхова лайка обуреної чхуні для Дена не становила головоломки. В довіднику злачних місць Приматауна він швидко відшукав потрібний ресторан – заклад із банальною назвою «Астероїд» просто очолював список. Відняти три години од часу народження Софі – теж не склало труднощів (щоправда, з усіх чоловіків галактики – тільки для Дена… будемо сподіватись).

Чотири години до зустрічі – достатньо, щоб достеменно вивчити мапу в околицях «Астероїда», періодично визираючи у вікно. Навпроти входу в готель, на лавочці сусіднього парку вже котру годину воркотала парочка закоханих хамелеонів. Нічого особливого, якщо не знати, наскільки швидкоплинні й блискавичні амурні зустрічі у представників цієї раси. До паранорма не ходити – топотуни Армстронга. Ну-ну!

У визначений час Ден увійшов до сутінкової зали «Астероїда», обрав вільний столик із хорошим оглядом зали і, замовивши в офіціантки-бонобо чашку гарячого чаю, заходився оцінювати диспозицію.

Над шинквасом, ухопившись однією рукою за хромовану поперечину, висів бармен-орангутан, хвацько жонглюючи пляшками, шейкерами і бокалами в трьох вільних кінцівках. Поруч зі стійкою громадився чорний рояль, за яким тапер-шимпанзе, попихкуючи сигарою, наярював «у чотири руки» якусь легку джазову імпровізацію.

Помітивши рух біля входу, Ден придивився і побачив знайому парочку хамелеонів, які, щоправда, змінили тепер колір із темно-зеленого на блідо-блакитний. Припхалися слідом, а не чекали тут, отже, хакери не підвели – скремблер свою ціну виправдовував.

Тим часом бонобо принесла Денові чай, переклавши чашку і блюдце мереживною серветкою. Взявшись за чашку, Ден виявив, що візерунки на серветці від температури починають трансформуватися, складаючись у літери прадавньої земної мови. «Не допивай і не розраховуйся. Іди до вбиральні». Відкладена вбік серветка, остигаючи, повернула собі початкову візерунчасту цнотливість.

Просто перед дверима вбиральні Дена хтось сильно смикнув за руку, затягуючи у службові коридори. Та сама офіціантка-бонобо заштовхала його в захаращену комірку і, розгрібаючи порожні ящики та інше упакування, звільнила в куту тісний і дуже темний потайний лаз. Прямуючи за нею, Ден опинився у вузькому брудному провулку, де, посеред сміттєвих баків виблискувала лакованими боками новенька муха-всюдилаз із непроникним тонованим склом.

Задні двері послужливо відчинились, і Дена буквально заштовхнули на заднє сидіння. Безшумно завівшись, муха різко стрибнула в повітря.

– Муні, красуне моя… – влаштовуючись зручніше, солодко звернувся Ден до водія-чхуні, в якому одразу ж упізнав мадемуазель Шакву.

Але був різко перерваний:

– Ляж на сидіння, не звучи й не світись!

– Я теж дуже радий тебе бачити, – не змінюючи тону, відповів Ден, прибравши, проте, як було наказано, горизонтальне положення.

Через п’ять хвилин польоту в гробовій тиші муха нарешті плюхнулась на поверхню мілкого затону, оточеного з усіх боків мангровими хащами, десь посеред боліт за межами Приматауна.

– Бєсе! – одразу ж вибухнула Софі. – Я зустрілася з тобою тільки тому, що ти все одно не відчепишся. Ти як настирлива комаха! Та ще й шкідлива! Як фріканська муха те-те! Ти розумієш, що я в бігах? А ти, егоїстичний віслюче, – найкращий орієнтир для моїх загоничів!

– Муні, сонечко, та я ж саме з цього приводу! – ніби перепрошуючи, відповів Ден із ледь стриманою посмішкою, милуючись профілем Софі. – Всього-бо й треба, що повернути книгу. Через мене – генералові. І повір, я зовсім не тримаю на тебе зла. Але якщо ми цього не зробимо, Армстронг згноїть мене на болотяній каторзі, а на тебе нацькує всі служби Техасу з цілою зграєю мисливців за головами… А повернемо книгу – він обіцяє залишити нас у спокої. Навіть якщо тобі аніскілечки не соромно переді мною, то подумай хоча б про себе – ти змогла б спокійно повернутись до нормальних форм…

– Мені й у цих добре. І зовсім не соромно! Сам винен – не треба за мною ганятися по всій Галактиці… А мої попередні форми, здається, більше турбують тебе, ніж мене. Тож сам і шукай книгу. З якого дива мені віддавати її безкоштовно, коли Грег обіцяв мені за неї два мільярди?

– А чому ти досі її не продала?

– Продам, коли розшифрую.

– Дівчинко моя наївна, – розсміявся Ден. – Таким чином ти її ніколи не продаси, тому що ніколи не розшифруєш! Найпотужніший ШІ в цьому секторі вже котрий рік ламає свої мізки над її перекладом! Давай я заплачу зараз. І набагато більше. Погоджуйся, чхуні моя ненаглядна!

– Не треба більше, – подумавши декілька секунд, відповіла Софі. – Скільки в тебе часу?

– Менше місяця.

– Думаю, встигнеш. Компенсуєш мені два мільярди, і я даю інфу, де шукати, коли вже тобі так потрібні мої колишні форми.

– Гаразд, – підбадьорився Ден. – Вважай, що вже оплатив.

– Острівець Фрік посеред океану. Невеличкий і цілком безлюдний. Майже рай, якби не мухи те-те… Тому й безлюдний. Має одну-єдину зручну бухту. В тому районі книга й закопана. Отже, далеко вглиб острова лізти не знадобиться. Але запастися добрим протимоскітним захистом, металошукачем і терпінням все ж доведеться!

***

Вже через три тижні мадемуазель Шаква знову була змушена увімкнути скремблер, щоби поспілкуватися з Денисом Безхмаром.

– Привіт, сонечко! – сяяв Ден. – Усе гаразд. Книга вже в генерала, і ми знову вільні! І в мене ще одна приголомшлива новина! Ти не повіриш, але я розшифрував тексти Золотої книги!

– Звісно, не повірю! – навіть на фізіономії чхуні можна було прочитати явний скептицизм. – Ти ж, брехуне нещасний, сам казав, що це нереально. Найпотужніший штучний інтелект і все таке інше…

– Ну так, казав. Але було цікаво спробувати… І знаєш, саме слабкі технічні можливості й відіграли головну роль! Довелося задіяти всі ресурси, включно з власними мізками. І ось саме взаємодія формальної та неформальної логік і призвела до потрібного результату!

– Послухай, Бєсе, – тон Софі різко став серйозним. – Якщо все так, ці стародавні знання – наша спільна здобич. І прибуток навпіл. Це буде справедливо. А два мільярди я поверну.

– Не треба грошей, дитинко. В мене є краща пропозиція. Я так скучив за колишньою Софі! Нехай моя принцеса нарешті скине свою жаб’ячу шкіру, і тоді все у нас буде навпіл!

***

Ще через три тижні Софі, вже в колишньому своєму вигляді, сиділа в кріслі у готельному номері Дена.

– Ну, як бачиш, я виконала свою частину угоди. Тепер ти. Давай, ділися своєю стародавньою мудрістю. Що ти там наперекладав?

Нічого не відповідаючи, Ден із хитрою посмішкою підійшов до інкому і набрав коротку комбінацію.

Через пару секунд по всьому об’єму готельного номера плавно розлилася м’яка музика, що ніжно роздирала душу.

Ошелешені на початку очі Софі поступово наповнились вологим блиском.

– Це диявольськи божественно, – прошепотіла вона.

***

Важко встаючи з ліжка, Софі знову, як завжди, метала блискавки зі своїх чудових вогняних очей.

– Ти мерзотний і хтивий шахрай, Бєсе! І коли я припиню ловитись на твої виверти! Адже це типово твій стиль – оманом заманити до себе, накачати якимось давнім акустичним афродизіаком місцевого розливу! Варто було заради цього знову лягати під скальпель Грега!

«Авжеж, – замислився Ден, розкурюючи кальян. – І чого мені так не щастить? Знову афера – в мінус! А скільки сил, скільки ризику! І як це все можна окупити збіркою старезних мелодій? І Муні знову бурчить».

Але, дивлячись услід Софі, що незграбно шкандибала до душу, не встигнувши ще як годиться освоїтись у своєму новому/старому/молодому тілі, Ден дійшов іншого висновку: «Та, попри все, воно того вартувало! А все решта – просто зоряний пил, якого в Галактиці предостатньо. Тільки встигай-підмітай!»

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.