Пазли зоряного пилу

Сліди вкотре зниклої Софі цього разу привели Дена до найвіддаленішого сектору колишніх володінь Імперії. Дістатися сюди було б легше і швидше на своєму скайті-кіборзі Рокфорі, як назвав колись Ден свою неочікувано вдалу знахідку. Тільки ось афішувати такий раритет без зайвої потреби не вартувало. Інша справа, якби треба було негайно рвати кігті… Але зараз Дена не обтяжували наслідки чергової афери. Він просто шукав Софі. Тому чинно і цілком легально залишив борт пасажирського лайнера в порту Океанії та увійшов до термінала вокзалу цієї провінційної колонії. Роккі, звичайно, знаходився під рукою – всього в декількох парсеках, тобто в прямій ментальній досяжності.

За старою доброю звичкою Ден в першу чергу вирушив на пошуки привокзального бара. Щоб отримати початкове уявлення про місцевий колорит, ввібравши його з парочкою – другою коктейлів. Типових, на відміну від колориту, для всієї обжитої частини Галактики.

Блукаючи в хитросплетеннях тунелів і переходів портового мурашника, Ден забрів у якийсь глухий безлюдний закапелок. Усвідомивши, що треба повертатися до основного потоку броунівського руху, він розвернувся у зворотний бік. І ледь не ніс-в-ніс уперся в двох гуманоїдних особин чоловічого типу без особливих ознак індивідуальності. Безликість таких істот в натовпі для Дена була настільки знайома і впізнавана, наче б це були світлячки в непроглядній пітьмі мангрових заростей Джанглії. Як він міг не помітити їх раніше?!

– Денис Безхмáр? – байдуже спитав один із суб’єктів, випадково чи навмисно роблячи наголос у прізвищі на другий склад замість першого.

– Бéзхмар, з вашого дозволу, – злегка кивнувши, усміхнувся Ден.

Другий індивід мовчки дістав з внутрішньої кишені комбінезона круглий жетон, на чорно-синьому тлі якого плавно оберталася голограма кристалічної решітки в формі ікосаедра.

– Ну та, авжеж! – розплився в іще ширшій усмішці Ден, гарячково міркуючи, який саме з його колишніх подвигів став причиною цієї зустрічі. – Імперія здохла, хай живе Федерація! Святе місце КУБІКа зайняв Ікосаедр! Мене затримано?

– Вас запрошено на бесіду, – так само безпристрасно заперечило перше тіло.

– Тоді на яких підставах? Що мені інкримінують? – ігноруючи відповідь, кинувся в атаку Ден.

– Ми втрачаємо час, – звернувся другий агент до першого. – І починаємо привертати увагу.

І в цей момент Всесвіт припинив своє існування.

* * *

Як виявилось, тимчасово. Всесвіт повертався до своєї структурованої чіткості, нарощуючи різкість разом з тупим нудним головним болем. Перед поглядом Дена кристалізувалося масивне пульт-бюро, за яким у високому кріслі вмостився сивий джентльмен в діловому костюмі, оцінююче розглядаючи свою здобич. Над його головою в чорному серпанку мерехтіла велика проєкція тієї самої кристалічної решітки – точне зображення центральної станції силового відомства Федерації.

– Опритомніли? Зараз антидот остаточно зніме дію блокатора, і головний біль вщухне, – не змінюючи пози, байдуже проінформував сивий.

– Навіщо ж так брутально… – простогнав Ден, намагаючись усвідомити навколишній світ і своє місце в ньому.

– Сам винен, – знизав плечима чиновник. – Не ввічливо упиратись, коли серйозні люди наполегливо запрошують на ділову бесіду.

– Давно в мене не було такого похмілля, – констатував Ден, підводячись в кріслі й розтираючи пульсуючі скроні. – Забійний засіб. Поділитеся рецептом?

– Ну ось, дотепність уже повернулась. Тож можемо почати спілкуватись. Я, як ви вже здогадались, представляю Федеральне Бюро Безпеки, або, по-вашому – Ікосаедр… Полковник Беррі, – вже не дивлячись на Дена продовжував джентльмен, чаклуючи над пультом. – А вас як накажете величати? Містер Безхмáр, він же Бєс…

– Ну, з огляду на спільну корпоративну недугу вашої контори спотворювати моє прізвище, – посміхнувся крізь стихаючий біль Ден, – то я б обрав просто Бєс. Тим паче, що так коротше… До речі, а де я знаходжусь з точки зору просторової орієнтації?

– На облавку спецтранспорту, котрий прямує… Втім, куди – ви й самі зрозумієте, коли вислухаєте мою пропозицію.

– Від якої я, звичайно ж, не зможу відмовитись? – з розумінням продовжив Ден думку полковника.

– Сподіваюсь, що в тебе, Бєсе, вистачить для цього здорового глузду, – повернувшись до нього, жорстко відрізав Беррі. – А ось, до речі, й аргументи.

Полковник легким рухом руки вказав на зображення пухлої пошарпаної теки, яка повисла над бюро. Дизайнери Ікосаедра, як виявилось, теж не були позбавлені почуття гумору.

– Ми давно спостерігаємо за одним дрібним, але дуже фартовим шахраєм на прізвисько Бєс, який пощипує гастрольним способом окремі колонії, – почав було викладати Беррі, але був перерваний співрозмовником.

– І що, невже цей дрібний шахрай примудрився десь наступити на мозоль такому гіганту, як федеральна влада? – нарешті заблищав красномовством Ден, щойно згаслий біль дозволив язику остаточно розв’язатися.

– Ні, – нудьгуючи зітхнув полковник і витягнув з теки один злегка прим’ятий віртуальний папірець. – Але в теці є цілий список тих суб’єктів і установ, які були б раді отримати цього шахрая в любому вигляді.

– Не маю сумніву, сер, що ви з величезним садистським задоволенням відправили б мене за всіма адресами одночасно, – знову криво посміхнувся Ден.

– Якось у цьому дусі я й вчиню, якщо ти не погодишся співробітничати, – в тому ж тоні продовжив полковник.

– І в чому ж буде пати це співробітництво? – Ден зацікавлено задер брову.

– Ось ми й підійшли до суті питання, – Беррі вибрався з-за стола і заходився крокувати позаду свого крісла. – Отже… Коли наші доблесні війська остаточно зломили супротив імперців і домоглися капітуляції, Федерація почала наводити лад на колишніх теренах Імперії. Дісталися, нарешті, і до найвіддаленіших кордонів цього сектора. Власне, я і координую діяльність Бюро тут, на Океанії та прилеглому просторі… І ось, нещодавно, на самому краю ойкумени, ми виявили дуже цікавий, можна навіть сказати, унікальний світ, про який раніше, на сором нашої розвідки, нічого не чули. В імперських базах даних знайшлись доволі мізерні відомості про нього. Судячи з усього, Імперія сама не так давно відкрила його й приступила до колонізації…

– Дозвольте вас перервати, – вліз Ден, питаючи дозволу вже по факту. – Ви сказали «унікальний світ». У чому ж його унікальність?

– Унікальність? – полковник кинув задумливий погляд на бюро, де знаходився невеличкий екран. – Ми саме вийшли на віддалену орбіту і вже можемо приймати картинку зі станцій спостереження. Тож, дивись сам.

І він забарабанив пальцями по екрану. Позаду полковника, трохи вище спинки крісла, але нижче емблеми Ікосаедра, виникло зображення сильно сплюснутого газового еліпсоїда, сяючого в чорній порожнечі космосу. По екватору планети розташувався пояс з великої кількості супутників різних форм і розмірів. Й усі вони купалися в біло-блакитній ваті атмосфери, підсвіченій місцевим світилом.

– Полінезія, – промовив полковник, повернувшись до зображення. – Найрідкісніший серед газових гігантів. Хоча тверде ядро у нього теж в наявності. Та ще й з магнітним полем. Але, не це головне. Головне – це пояс. Острови, як назвали їх імперці... Хоча деякі можна було б сміливо назвати материками… Архіпелаг зі спільною атмосферою. У імперців ми знайшли метео- та гравітаційні мапи. Динамічні. Клімат і гравітаційні поля в поясі архіпелагу вельми мінливі, але підпорядковані своїм внутрішнім закономірностям і циклам. І практично на всіх островах – багата аборигенна флора. Можливо, й фауна. Дуже цікавий світ… Світ делікатної та тендітної рівноваги.

– Ти ба, – протягнув Ден, підвівшись у кріслі й заворожено роздивляючись проєкцію Полінезії. – Вражаюче видовище… Але, до чого тут я?

– Нам знадобиться твоя допомога, Бєсе, – обернувшись до нього, відповів Беррі тоном, що не допускав обговорення.

– Он як! – глузливо задер брови Ден. – Багатогранник настільки опустився, що просить про допомогу дрібного шахрая!

– По-перше, не просить, – сердито заперечив полковник, – а по-друге, це не наше рішення. Втім, все по черзі. Коли ми вперше підійшли до цієї планети, ми отримали від полінезійців жорстке попередження. Не дивлячись на падіння Імперії, вони не визнають нашої влади й не збираються нікого пускати в їхній світ. Система планетарної оборони у відмінному бойовому стані. Тож ніякий десант без потужної підтримки не пройде. До речі, не брехали – вони збили всі станції спостереження, які намагалися вийти на низьку орбіту. А ще вони додали, що повномасштабна воєнна операція напевно порушить тендітну динамічну рівновагу і просто знищить архіпелаг. Але їх це не лякає. Вони готові померти разом зі своєю Батьківщиною. Фанатики бісові!

– І що? Ваша Контора здалась? – з іронічним жалем спитав Ден.

– Дідька лисого! Ми були готові стерти цю кришталеву кульку на порох, тільки б не терпіти імперську скалку у себе в сідниці! – спокійний до цього полковник Беррі почав заводитись. – Але втрутились сильні світу сього… Коли пронюхали про Полінезію.

– Сильні світу сього? – саркастично здивувався Ден. – Дурні, звісно, вірять, що після падіння Імперії світом правлять Сенат Секторів і Расовий Конгрес. Але розумні-бо усвідомлюють, що реальну картину контролює Ікосаедр, який за часів протистояння сконцентрував у себе всі силові функції…

– Так-так, – вперше усміхнувся полковник. – Дурні вірять, розумні усвідомлюють… А обізнані знають… що є такий собі клуб респектабельних джентльменів, які спільно вирішили, що протистояння і кордони почали заважати їхнім інтересам. І організували війну. І призначили переможця… А тепер жадають Полінезію… В цілості й недоторканності. Не знаю, що вони збираються з нею робити. Може, курорт? А може, велетенський парк атракціонів. Який-небудь «Метеора-ленд».

– Ну, і що ж ви?

– А що ми? Наші аналітики засіли за гравітаційні мапи, розробили план щадного штурму з акуратним придушенням вогневих точок оборонної системи. Операція «Делікатес». Згідно динамічної конфігурації полів могла би початися… Втім, тебе це не стосується... Тубільці неначе пронюхали щось і висунули черговий ультиматум. В разі початку штурму вони погрожують підірвати «брудні бомби» – енергоблоки на найпридатніших для життя гуманоїдів островах. Віддалене сканування показало, що там дійсно є щось таке… Довелось відмовитись від операції.

– І, звичайно ж, ваше відомство настільки гуманне, що від неруйнівної біоатаки теж довелось відмовитись? – скептично примружившись, закивав Ден.

– Ну, не без цього, – чомусь зам’явся Беррі. – Окрім того ми не знаємо, до яких конкретно рас належать тубільці. І чи нема серед них колоністів невідомої нам раси. А використання універсальних вірусів, сам розумієш, в даних обставинах абсолютно неприйнятно… Тож, осадили ми Полінезію… В сенсі, взяли у щільну осаду. І пропонуємо перемовини…

– А вони у відповідь обклали вас триповерхово і плювати хотіли на ваші перемовини, – знову захитав головою Ден, з задумливою усмішкою розглядаючи проєкцію Полінезії. Наче хотів роздивитись в цьому хороводі синє-зелених островів гордих і нескорених аборигенів, що не побоялися виступити проти всього ворожого Всесвіту на чолі з безжальною машиною Ікосаедра.

– Гей, синку, – вивів його із роздумів голос полковника. – Повернись на базу… І не так вже довго вони плювали. Погодились, врешті-решт. Тільки в якості посередника чомусь обрали тебе… – Беррі зробив багатозначну паузу. – Як найнеупередженішого і найчеснішого з усіх їм відомих… Цікаво, навіщо ти їм потрібен? Може, теж устиг напаскудити? Чи ви, навпаки, у змові? Втім, неважливо. Важливо те, що ти або доб’єшся від них добровільного переселення на будь-яку з іще незайнятих планет, або…

– Або у випадку невдачі – попрошу в них політичного притулку, – задумливо пробурмотів Ден.

– Притулку? В обложеній фортеці, приреченій на знищення? А може краще – це? – полковник красномовним рухом указав на список, що досі висів над столом поруч із текою.

– Який брудний і підлий шантаж! – награно обурився Ден. – Най буде вам відомо, сер, що найнеупередженіший і найчесніший парламентер в моїй особі не буде працювати на таких умовах! Моя шляхетна праця має бути гідно винагороджена.

– Скільки? – не моргнувши оком, спитав Беррі. Було очевидно, що його хазяї не відчувають нестачі в коштах.

– Облиште, я не про гроші, – з виглядом ображеної гідності пихато заперечив Ден. – Я не настільки меркантильний. Я заочно влюбився в цей казковий світ і врятую його абсолютно безкоштовно, якщо в мене буде достатньо мотивації для цього. Ну, до прикладу, якщо в моїй власності опиниться один із цих райських островів. На мій вибір. Тоді буде що рятувати.

– Ну, ти й нахаба! – від душі розреготався полковник. – В твоєму становищі ще й торгуватися! Хоча… Ти знаєш, я передам твої умови… Але на жоден з п’яти найбільших материків можеш навіть не роззявляти… Ось у цьому-то я впевнений.

* * *

Полковник Беррі особисто супроводив Дена до самої посадки в транспорт. Ним виявився старенький одномісний катер-міжпланетник. Уловивши скептичний погляд Дена, полковник з усмішкою по-батьківськи поплескав його по плечу:

– Нічого, малюче, для твого завдання достатньо. Зате точно не накоїш дурниць… Нічого не забув? Мапи, проспекти?

– Та все я взяв, полковник, – зітхнувши, відповів Ден. – Краще молитесь, щоб я благополучно дістався.

– Не хвилюйся, синку, дістанешся, конячка хоч і стара, але надійна.

Вже вилетівши за межі станції, Ден подумки покликав скайта:

– Роккі, ти мене чуєш? Ти мапи зчитав?

– Чую, Бєсе, зчитав.

– Щось незатишно мені якось у цій чортопхайці… Як би непомітно до тебе пересісти?

– Навряд чи. До архіпелагу – помітять федерали. На місці – помітять тубільці. А що тебе, власне, бентежить?

– Боюся, якщо це корито навіть і долетить до Полінезії, то його або система захисту рознесе на підльоті, або само розвалиться під час посадки… Ех, був би тут Ктулху – ось кому вже все по цимбалах!

– Ну, я звісно, не бойовий кракен, а лишень яхта вільного фрахту, але теж на щось спроможний.

– Та на що ти здатний, тим більш, казна на якій відстані!

– Я поруч, Бєсе. На паралельному курсі в кілометрі праворуч.

– Щось ані я, ані прилади… Ти що, і ззовні можеш бути прозорим? Знову ретрансляція?

– Не обов’язково бути прозорим, щоби стати невидимим. Можна просто зменшитись до піщинки.

– Ти й таке можеш?! Тільки не здумай так жартувати, коли я буду всередині. А то з тих пір, як ти опанував почуття гумору…

– Не панікуй, всередині нічого не змінюється… Якось при нагоді розповім тобі про генератор локальних викривлень простору.

– Ну, ти й шахрай, Роккі!

– З яким пристанеш, босе!

Так, коротаючи час за дружнім базіканням, Ден доповз, нарешті, на своїй старій роздовбайці до зони планетарного захисту.

– Слухай, Роккі, мені вже й направду якось моторошно. Чому вони мене досі не запитують? Зараз автоматика як шмальне! Ти мене точно встигнеш прикрити?

– Розслабся, панікер! І як ти раніше без мене жив? Вони вже просканували твою калошу, упевнились в її беззбройності й у твоїй самотності. А особисту ідентифікацію, я гадаю, оформлять на місці.

– Та? А раптом я виявлюсь не тим Денисом Безхмаром? Чи мало у Всесвіті тезок?

– Тоді я знайду Софі, й передам їй, що ти став жертвою пошуків коханої й загинув смертю хоробрих! Бєсе! Чи варто влаштовувати істерику через вірогідність один до двадцяти семи мільярдів?

– Годі вже, заткнись, жартівник… Але будь поруч… Потім розповіси, як рахував.

У цю мить по кабіні катера розлився м’який глибокий голос невизначеної статі:

– Для безпечної посадки прошу передати нам коди управління вашим транспортом. Дякую.

– Та будь ласка! – відповів Ден уголос не зрозуміти кому й заходився виконувати вказівку. Катер тут же злегка струснуло і його повели в напрямку найближчого великого материка, заводячи під гострим кутом до площини архіпелагу.

Внизу, перемежовуючись з обривками то перистих, то купчастих хмарин, пропливали острови. Великі й дрібні, скелясті й рівнинні, пустельні й суцільно зарослі синє-зеленими джунглями, з плямами озер, нитками річок і сріблястими гірляндами водоспадів. І великими зграями крилатих істот, мігруючих, вочевидь, з острова на острів.

– Так, Бєсе, – знову раптом вліз в його думки Рокфор. – Якщо справа вигорить, і ти отримаєш один з острівців, Софі це точно оцінить.

– Не зуроч, базікало, – подумав у відповідь Ден. – Ми ще навіть не вступили в контакт.

– А я взагалі не певен, що буде з ким. Усе, що я сканую – то це тільки автомати, що безглуздо швендяють між островами і вивантажують в ефір купи інформаційного сміття. Будівлі зі слабкою поверхневою радіацією, але порожні й мертві всередині. Суцільна симуляція бурхливої діяльності. І жодного розумного життя.

Тим часом катер сів на пустельному космодромі й покотився до найближчого ангару.

– Рок, я гадаю, їх просто дуже мало, – відповів Ден, не припиняючи слідкувати за подіями. – Ось вони й надуваються, як жаба-бик, щоб вразити федералів.

Катер заповз до велетенського, але абсолютно порожнього ангару. Жодних кораблів. Тільки один міжконтинентальний жук-всюдилаз. В кабіні знову залунав безстатевий голос:

– Пересядьте в місцевий транспорт і пройдіть там стандартну ідентифікацію. Дякую.

– До речі, Рок, як там за бортом з точки зору виживання? – подумки спитав Ден.

– Усе в нормі.

Вкрай зледащілий скайт навіть не потурбувався перелічити всі параметри, що були в нормі. Геть олюднився, сволота!

– Я все чую! – озвався Рокфор.

Нехотя видершись із катера і перелізши в «жука», Ден, надягаючи обруч ідентифікатора, подумав: «Цікаво, якщо я виявлюсь не тим Безхмаром, мене ввічливо попросять повернуться на катер, чи поповнять запаси удобрив в якійсь місцевій оранжереї?»

– Бєсе, краще поміркуй про те, що я тобі скажу, – знову втрутився у його думки Роккі. – Я прочесав усю планету на предмет ментальної активності. Ти ж знаєш, мені це – як чхнути. Так ось – жодної живої розумної думки.

Жук-всюдилаз, очевидно задоволений результатами ідентифікації, виповз із ангара і зринув в небо.

– Ти певен? Хто ж тоді усим цим верховодить?

– Штучний інтелект. На одному невеличкому острівці, в мапах зазначеному як Фландрія. До речі, ми щойно взяли курс саме в тому напрямку.

– Чудово! – Ден хлопнув себе долонею по коліну. – Прекрасна перспектива – умовляти злетівший з котушок ШІ переселитись на іншу планету! Слухай, Роккі, а може, вирубаєш його якось? А федералам скажемо, що місцеві вже на шляху до нового дому? Так і острів тут заробимо, і планетку зайву для себе… зекономимо!

– Ну, по-перше, Бєсе, я не кракен, – тоном стомленого повторювати відповів скайт. – А по-друге… Хіба тобі самому не цікаво, чому це «схиблений ШІ» зажадав саме тебе і звідкіля він тебе знає? А по-третє, цей «божевільний ШІ» демонструє наявність гарних манер. Тільки на його острові працює генератор локальної гравітації. Й вона дорівнює строго одному «же». Схоже, він на тебе чекає. А ти – «вирубаєш»! Шовініст клятий.

– Гаразд, умовив, – нехотя погодився Ден. – Не будемо поки що форсувати події…

* * *

Підлітаючи до Фландрії, «жук» пішов на зниження, і Ден уже міг розрізнити деталі ландшафту цього скелястого світу-острівця з укритими зеленню долинами. Над однією з них нависав дзеркальний струмінь водоспаду, такого високого, що вода не досягала дна, а перетворювалась на пухнасту білу хмару, що осідала в невеличке озерце дрібною мжичкою. Над хмаринкою сяяла подвійна веселка. На протилежному від водоспаду березі озера, оточений галявинами і сквериками, випирав з землі дзеркальний купол, судячи з різного затемнення сегментів – з контрольованим тонуванням. І навіщо ШІ така вишуканість?

«Жук» уже заходив на посадку до однієї з галявин біля купола, коли раптом йому назустріч піднялася ціла зграйка китайських ліхтариків.

– Та мене тут зустрічають ледве не з оркестром! – подумав Ден.

– Мало того, – стурбовано озвався Роккі. – Ліхтарики у формі додекаедрів – символ анти-Ікосаедра – виродження кутів у грані, а граней – у кути. Я вперше зустрічаю ШІ з почуттям гумору. Окрім себе, коханого, звісно… Хоча, стоп… Ну так, тепер усе зрозуміло. Тут є одна жива розумна істота. Просто її щойно розбудили.

– Он як! А ми з нею знайомі?

– Зараз сам усе побачиш.

«Жук» на автопілоті сів між озером та куполом, і Ден зістрибнув на залиту сонцем галявину, готуючись до зустрічі з «приймаючою стороною».

В цю мить два нижніх сегмента купола розійшлися в боки, випустивши на світ божий босоногу дівчину в строкатій рожево-блакитній піжамі.

Солодко потягнувшись, вона дістала з кишені яблуко і, як нічого в не було, попрямувала до Дена, на ходу добряче надкусив соковитий плід.

– Привіт, бовдуре! – наче мимохідь привіталась дама, лишень злегка посміхнувшись куточком рота і блиснувши бурштиновими очиськами. – Яблучка хо?

Не очікуючи на відповідь, вона вручила застиглому Денові надгризений плід і покрокувала до озера. Там, на березі, Софі (так, це була саме вона!) скинула з себе піжаму, обернулась до Дена і, показавши йому язика, плюхнулась голяка у воду.

Зі ступору Дена вивів смішок скайта, котрий, повернувши видимість і розміри, висів у повітрі в якомусь кілометрі, підставляючи сонячним променям свої райдужні вітрила-плавці.

– Бєсе! Я тебе не впізнаю! Гризи швидше цей заказаний плід і – вперед за орденами!

– Закрий очі, соромітник – наказав Ден, зриваючи з себе комбінезон.

– Приїхали! – знову розреготався Роккі. – А то я ніколи не бачив, чим ви всередині мене займаєтесь!

– То ти підглядав? Збоченець!

– Ні, чорт забирай, милувався зорями і слухав у навушниках музику небесних сфер! Гаразд, не буду вас бентежити. Поплаваю по архіпелагу, роздивлюсь. Сподіваюсь, за моєї відсутності, вас не встигнуть вигнати з раю…

Годину по тому Ден і Софі, лежачи донизу обличчями в прозорому зсередини скайті, мчали крізь хмари над архіпелагом, розглядаючи пейзажі й обмінюючись останніми новинами.

–…І нікого. Імперці, все покинувши, чкурнули звідси чи то на війну, чи то в евакуацію. А який світ! Казка! – Софі мрійливо зітхнула. – Шкода стало віддавати владі. Довелось, щоправда, трохи погарувати. Позапускати все, що ще запускалося. Симуляцію організувати, радіацію на деяких об’єктах… До речі, складніше за все було переселити усіх отруйних їжаків з Фландрії… Щоби босоніж…

– І як довго ти збиралась тримати цю облогу? Ти хоч розумієш, що була на волосині…

– Та розумію я все, Бєсе, не дурненька! Просто хотілося протягнути іще кілька місяців. Поніжитися… Ну, ось я й вигадала викликати тебе посередником. А що? Принаймні, з твоєю допомогою вихоплю сяку-таку планетку. Я, до речі, як уповноважений і єдиний представник полінезійців, обираю Квінсленд. Куди переводити коди прав власності – ти знаєш… А що ти у федералів виторгував?

В цей момент із хмари прямо на них виринула велетенська крилата тварина, та так неочікувано, що Ден рефлекторно смикнувся, а Софі розсміялася:

– Ми ж у скайті, бовдуре! До того ж тутешні дракони геть усі травоїдні.

Тварюка різко рвонула вгору, тікаючи від зіткнення й тінь від її велетенського крила на пару секунд накрила парочку.

– Ну, коли вже дракони тут травоїдні, – вже спокійно повернувся до розмови Ден, – а їжаків на Фландрії ти вивела, то я, мабуть, твій острівець і заберу у вигляді гонорару за турботи.

– Гаразд, – зітхнула Софі. – Тільки я поживу тут ще трохи. По-перше, треба буде привести архіпелаг до ладу, як було. Точніше, до безладу. Замести сліди. А потім – ще дещицю, поки на Квінсленді відбудуюсь… Побуду на Фландрії замість твоєї домогосподарки. Візьмеш?

– Та не питання! А що, так тут сподобалось?

– Ще б пак, – зітхнула Софі. – Земля обітована! Якщо обирати, де народжувати – то краще Фландрії не знайдеш!

– А натальний комплекс? – скептично посміхнувся Ден. – Чи ти його тут пропонуєш відгрохати?

– Ти не зрозумів, Бєсе, – з якоюсь тугою усміхнулася Софі. – Я хочу натурально, як пращури.

– Муні, сонечко! – сторопів Ден. – Ти жартуєш? Я дивлюсь, ти від райського життя й самотності не тільки зайву вагу набрала, але й усіляких божевільних ідей… Це що, нова мода така на безглуздих дамських ресурсах?

– Я ж кажу, ти не зрозумієш, – так само сумно відповіла дівчина.

– А ти хоч знаєш, що при природних пологах існує ризик летального кінця? – почав сердитись Ден. – Тож усе це – без мене. Я не хочу бути причиною такої… загрози…

– Без тебе, Бєсе, то без тебе, – єхидно посміхнулась Софі. – З моїм-то теперішнім посагом… Знайдемо серйозного, відповідального, забезпеченого …

– Ну та, когось із тих фермерів, що незабаром налетять сюди стригти капусту.

– А хоч би й так! Зате не такого бовдура, як ти!

* * *

Теліпаючись у череві скайта в міжзоряному просторі, Ден міркував про минулі події, потягуючи електронний кальян і туплячись незрячим поглядом в Чумацький Шлях. З одного боку – все пройшло нібито гладко. Муні отримала свій Квінсленд на пред’явника, Ден, особливо не напружуючись, – райський куточок на архіпелазі. Але все це якось не гріло душу. Суперечка з Софі докучливою скалкою засіла всередині, заважаючи розслабитись. Ні, вони й раніше сварились. Але то було награно, тільки підживлюючи азарт. Цього ж разу Муні начебто підмінили. Все надто нудно і серйозно. Сидить там, на Фландрії... А навкруги вже рояться солідні товстосуми, опановуючи Полінезію вздовж і впоперек. А знаючи її характер… Вона напевне в самій густині подій… А впертість? Здійснить-таки задумане…

– Бєсе, – увірвався в його думки Роккі, взявши останнім часом моду робити це абсолютно несподівано. – У мене саме на цю тему є для тебе інформація.

– Прям так нагально?

– Можу й почекати, тим паче, що термін ще не вичерпано.

– Який ще термін?

– Впродовж якого Софі просила тобі не повідомляти. Я й так порушую обіцянку.

– Рок, – обурено пожвавився Ден, – ти мій скайт або чий? Хто може вказувати тобі – що повідомляти мені, а що – ні?!

– Якби ж ти спитав, я б не став приховувати, – відповів Роккі. – Але ти буваєш уважним до людей тільки тоді, коли це треба для справи. А з близькими… Егоїст самозакоханий. У тебе навіть питання такого не могло виникнути.

– Якого?

– Такого. Чому твоя Муні так змінилася? І зовнішньо і всередині. Чому вона торочить про пологи? Я одразу помітив, але Софі просила не казати тобі до пори. Вона вже там, на Полінезії була вагітна. Вгадай, від кого?

– …?! … Чому ж вона мені не сказала?!

– А ти згадай свою реакцію, коли вона тільки почала натякати.

– А ти?! Рок, ти чому мовчав?! Теж мені друг!

– Бєсе, ти б визначився. Або я тобі друг, або ж слухняний і тільки твій… летючий калькулятор!

– Гаразд, зараз побачимо! – починаючи приходити до тями, відповів Ден. – От скажи мені, ми вже летимо на Полінезію?

– Мчимо на всіх парах, босе!

Архіпелаг було не впізнати. Майже незаймані раніше острови наразі гуділи і роїлись як вулики й мурашники. Всюди зводились циклопічні споруди, гігантські каркаси якихось майбутніх конструкцій. Між островами діловито снували вантажівки усіх мастей і калібрів, носилися яхти-метелики представницького класу. Повсюдно з розривів у хмарах проглядали велетенські висячі на гравітаційних якорях кулі, куби і тороїди, заклично усміхаючись білозубими відеорекламами. Самі хмари то там, то сям перетворювались раптом на тривимірні лазерні банери.

Фортеця здалась на милість переможців і тепер стрімко перетворювалась ними на балаган.

І тільки його Фландрія так і залишилась тихим незайманим острівцем в цьому бурхливому морі цивілізації.

Купол беззастережно визнав у Денові господаря і впустив всередину без зайвих питань. В холі його зустріла гробова тиша. Але майже одразу почулось тихе дзижчання, і перед ним метрах в п’яти виникла проєкція Софі. Розвалившись у просторому кріслі, вона розчулено погладжувала шокуюче велетенський (для Дена) живіт.

– Привіт, Бєсе-балбєсе! Якщо ти бачиш це повідомлення, значить Роккі все-таки проговорився. А ти психанув і примчався. Чомусь я у цьому не сумнівалась. Але, мушу тебе засмутити – мене тут уже немає. На Полінезії для нас, – вона багатозначно опустила погляд на живіт, – стало надто шумно і неспокійно… Пояснювати кожного разу чиновникам й іншим занудам, яке відношення я маю до Дениса Безхмара – це ще півбіди. А от відбиватися від настирливих пропозицій всіляких ділків про продаж, оренду чи розміщення будь-чого – це вже стало зовсім нестерпно. Тож ми вирішили перебиратися додому, на Квінсленд. Там уже все підготовлено. До речі, я міркую, чи не перейменувати його на Твінсленд… – Софі загадково усміхнулась, указуючи пальчиком на живіт. – Нас там двоє. Захочеш познайомитись – ласкаво просимо, прилітай до нас… Та, і Рокфору привіт переказуй. Він у тебе розумник, хоч і базікало.

І проєкція згасла, залишивши Дена посеред порожнього холу наодинці зі своїми думками. «Чомусь я у цьому не сумнівалась». Таке враження, що Софі все це спланувала ще коли тільки натрапила на Полінезію. Або коли дізналась, що вагітна? В будь-якому разі, аферистка до нутра кісток. Навіть період гніздування в цієї пташки без авантюр не обходиться!.. Ні, але виношувати й народжувати двох – це просто безумство! Анахронізм і божевілля!

* * *

На Квінсленді на Дена чекав тяжкий удар. Андроїд-дворецький, увімкнувши на максимум функцію співчуття, повідомив Денові, що Софі Мунтян мертва. Народила в дорозі, коли поруч не було нікого і не було кому допомогти хоч якось зберегтися, хоча б у скінбота. А от завбачливо захоплене портативне натальне обладнання дітей врятувало. А далі – автопілот довів яхту до Квінсленда, а місцева автоматика – успішно посадила. З тих пір дітьми піклувалась обслуга вілли.

І на підтвердження відповідальності й старанності армії роботів Денові було пред’явлено двох цілком здорових малюків. Хлопчика з бурштиновими очима матері та дівчинку з блакитними очима батька. Ці дві пари оченят і стали єдиною втіхою і єдиним сенсом життя для убитого горем Дена на наступні два місяці.

А через два місяці з’явилась Софі. Вона збиралась, чи то виправдовуючись, чи то звинувачуючи, висловити Денові усе. І про те, як вона хотіла для дітей справжнього батька. І про слабкі батьківські інстинкти в сучасних чоловіків. І про те, що спадкоємці дістаються їм занадто легко – раз-два, і результат на блюдечку. І про те, що ці два місяці були просто суворою необхідністю з метою прищепити Бєсові почуття відповідальності й таке інше з комплекту батьківських почуттів. Але замість цього – розпливлася в усмішці й тільки і промовила:

– Привіт, Бєсе-балбєсе. Я жива. Пробач, але я знову тебе трішечки надула… Не тільки ж тобі мене. До речі, як діти?

– Діти в порядку, – сердито відповів Ден. – А ти – жорстока, безжальна стерва!

Але, не зумівши стримати усмішку, притягнув її до себе.

– Просто садистка і психічна терористка!

– А з тобою інакше не можна, – продовжуючи усміхатись, відповіла Софі. А про себе подумала: «Дякую, Роккі, ти справжній друг!»

– Завжди будь ласка, – прийшла відповідь. – Звертайтесь ще!

– Ти знов перешіптуєшся з цим старим інтриганом у мене за спиною? – награно обурився Ден. – Ну, що за мати в моїх дітей!

І цілуючи Софі, подумав: «А все-таки, воно того вартувало! Бо все інше – просто зоряний пил. Навіщо він мені тепер? Ось підростуть діти – вони нехай і граються в цій пісочниці».