ЗЕЛЕНА КАРТА

За вечерею я розповів про свій сон дружині. Ми часто ділимось такими от штуками. Їх потім буває доволі цікаво аналізувати, накладаючи те, що тобі хотіла показати підсвідомість, на реалії свого життя.

— Я навіть відчула присмак солі на губах, — Розсміялась вона, а потім додала, більш серйозно, — І як тобі там було, що ти відчував?

— Де? — Не одразу зрозумів я, — На морі? Офігенно!

— Ні, це ясно. От там, у дворі того Літературного Кафе?

Я замислився.

— Не знаю, не сказати, щоб було приємно.

— Так, а відчував що? — Дружина не буде прискіпуватись для годиться, і я зрозумів, що у її питанні може ховатись щось важливе.

— Що відчував, кажеш? Роздратованість. Розумів, що я не на своєму місці. Злість ще, мабуть. Хоча, не сказати, що сильну.

— Зрозуміло. Що, погано, тексти не йдуть?

Я промовчав, але вона прочитала все по моєму обличчю. Кохана вийшла до кімнати, та за хвилину повернулась з невеличкою, розмальованою зеленими візерунками, коробочкою з цупкого картону.

— Диви, мені нещодавно подарували! Метафоричні карти. — Дружина швидко відкрила коробку і простягла мені товстий стос карт, значно більшого, за звичайну гральну, розміру. — Гра, інструмент психолога, називай як хочеш. Сто карт. На кожній своє зображення. Люди, їх взаємодія, тварини, пейзажі, предмети побуту, якісь події, абстрактні картинки. Я навіть їх всі сама ще не передивлялась, тому що саме може попастись, ніхто не знає.

Зваживши колоду у руці, я подивився на кохану, не до кінця розуміючи, до чого вона веде.

— Варіантів використання декілька. Найпростіший, постав запитання, обери карту наосліп, переверни, роздивляйся що тобі випало й лови ті думки та відчуття, які прийдуть. Давай на твоєму сні протестуємо?

Я знизав плечима. Чому ні?

— Постав питання, ну щось типу, що для мене означає цей сон? І вперед. Мені й самій цікаво.

Добряче перемішавши колоду я розгорнув чимале віяло. Довго вдивлявся у зелені, однаковісінькі спинки карт. Дійсно поставив питання, а потім витяг одну, ближче до лівого краю.

Перегорнув, і довго, мовчки, роздивлявся малюнок.

— І що там, що там? — З нетерпінням дружина взяла у мене карту.

— Це якийсь фокус? Як це в біса працює?

На іншій стороні карти, на тлі темного неба, було зображено невисоку площадку-будівлю, із жовтої цегли. За столом, що розміщувався на ній майже по центру, сидів чоловік й щось писав на білому аркуші паперу. Світлом йому слугувала яскрава біла зірка, що сповивала фігуру яскравим білим променем. З неба, та від зірки, до письменника летіли все нові та нові аркуші з текстами. По самому низу цегляної будівлі, на її жовтому тлі, завмерли, в рухомих позах, людські тіні, самого приземленого вигляду.

— Щось зрозумів? — Кохана забрала у мене карту, змішала колоду й сховала її до коробочки.

— Так! — промовив я, всміхаючись. — Працювати треба, а зірка допоможе, коли що.

— Ну й чудово, — Всміхнулась дружина й вийшла з кухні.

Я, якийсь час, посидів, розмірковуючи над вірогідністю сто до одного, витягти з колоди саме цю карту. Потім, вже в голос, розсміявся. Дістав з рюкзака Macbook, та почав писати цей текст.