Апокаліпсис

Всі, хто могли втекти до встановлення ворогом повної блокади, неодмінно користувалися цим. Власники нечисельних “індусів” — надзвичайно дорогих транспортних кораблів оснащених варп-двигунами, що були здатні сідати та злітати з поверхні планет — ставали багатіями за лічені години, взявши на борт живий вантаж. Люди віддавали останнє за примарний шанс залишити приречену планету та не потрапити під окупацію.

— Тато, я більше не можу!

Долаючи власні біль та втому, худорлявий чоловік став на коліно, спиною до дівчинки:

— Лізь мені на спину, доню, треба поспішити!

Харт-старший вже двічі мало не втрачав свідомість, а тіло палало нестерпним болем від виснаження. Високий худорлявий вчитель тримався виключно на силі волі — до рятівного транспорту лишалася половина милі.

— Порядок, дотримуйтеся порядку! — надривно кричав у мегафон офіцер поліції. — Дотримуйтеся черги!

Цей шатл мав доставити врятованих з борту корабля на великий транспортний корабель — один з останніх, що на свій страх та ризик лишилися на орбіті в очікуванні на евакуацію.

— Швидше, швидше! — махав їм рукою охоронець. — Ви останні, більше місця нема!

Натовп наче осатанів, з новою силою накинувшись на поліціянтів, що тримали живий кордон. Суцільний людський потік уособлював собою нестримну енергію первородного хаосу, силу, яку не стримають навіть екзоскелети правоохоронців.

Ледь прорвавшись крізь натовп та кордон, Томас, було, полегшено видихнув, як ззаду хтось вчепився за нього. Кремезного смаглявого чоловіка, що ревів та ричав наче дикий звір, затиснуло між двома щитами, але він не полишав спроб прорватися.

— Зберігайте спокій, посадка буде на наступний шаттл!

В небі, наче сурми Судного Дня заревіли турбореактивні двигуни. Мало не чіпляючи мегаблоки та дахи високих будівель, над терміналом пройшла пара винищувачів. Неймовірно втомлений, виснажений морально і фізично, з якоїсь причини Томас відірвався на них і знову звернув увагу на чоловіка, що тепер лежав на бетоні з розсіченою скронею.

— Назад!

— Чому вони можуть летіти, а моя родина ні!? — заревів він.

Набожний християнин, чесна, порядна, інтелігентна людина, шкільний вчитель Томас Харт втрачав розум. Ззаду кричали дружина, старший син та донька, закликаючи його, волав у мегафон офіцер, а хтось з охоронців штовхнув його.

— Ворушися!

А з-за кордону на нього дивився чорнявий, смаглявий чоловік кремезної статури, якого обіймала та заспокоювала заплакана дружина, витираючи кров з чола хусткою. Двоє геть малих дітей, хлопчик і дівчинка, стояли поруч, тримаючись за руки.

— Я залишаюся, — неочікувано твердо випалив чоловік.

— Якого біса ти коїш, чоловіче!? — гаркнув солдат, штовхнувши його в плече.

— Томасе, чому ти зволікаєш!? — підбігла дружина. — Нас че…

— Я залишаюся, — перебив її Том. — Потурбуйся про дітей, Джуліє. Візьміть замість мене на борт дітей того чоловіка.

Чоловік стиснув хрестика на шиї, намагаючись зберегти людяність серед катастрофи. Для нього вже настав Страшний Суд, а терези невизначено балансували, зважуючи перо Маат та його людяність.

— Я ніколи не зможу спати спокійно, якщо врятуюся сам, але залишу їх тут, — по щоках вчителя потекли сльози.

— Ти йобу дав!? — вилаявся солдат. — Бігом на борт!

Але Томас, поцілувавши наостанок дружину, вже був біля кордону.

— Пропустіть його дітей! — закричав він. — Вони полетять замість мене!

Поліцейські не стали заперечувати й розсунули щити.

— Бігом! — Том кивнув у бік рампи, звертаючись до дітей. — Тільки діти!

Їх прощання було коротким. Родина обійнялася перед розлукою. Батько, насупивши густі, кошлаті брови, дав сину рюкзак та якісь настанови незрозумілою, незнайомою мовою, перш ніж діти зникли за кордоном. Весь цей час Харт-старший не міг відірвати погляд від дітей та дружини.

— Баху́т шукдіяá, — почувся голос позаду. — Дякуємо тобі, чоловіче.

Почервонілі від люті та горя темні очі незнайомця були вологими, але він всіма силами стримував себе, щоб не втратити обличчя. Сімейна пара ввічливо вклонилася і Томас не знайшов інших слів, крім як вклонитися на знак розуміння.

Аерокосмічний катер здійнявся в небо, віддаляючись від грішної землі та тих жахіть, що заповнили її, а з ним летіло майбутнє Томаса.

Небо наповнилося низьким ревінням плазменних двигунів — наближалися аерокосмічні літаки. Натовп заметушився, вказуючи руками в небо. Чотири цятки розсікали небо, аж раптом від однієї з них потягнувся білий інверсійний слід.

— Боги, ні… — видихнув чоловік.

Вдалині розквітла крихітна цятка вибуху. Наче янгол з підрізаними крилами, шаттл падав на землю, охоплений полум’ям та димом.

Люди кричали від безсилої люті, страху та горя, а в небі летіли нові й нові ланки літаків з червоними зірками.

— Прізвище, ім’я, вік! — офіцер з білими нарукавними пов’язками заносив дані місцевих жителів одного за одним.

— Харт, Томас, сорок один рік.

— Номер ТО-3352-1388, до наступного... Дальшє!

Три офіцери-окупанти з білими мітками “ВП” заносили цивільне населення в базу даних. Один питав прізвище, ім’я та вік, другий — освіту та досвід роботи, третій — готовність співпрацювати з новою адміністрацією.

— Образованіє! — гаркнув другий.

— Шкільний вчитель.

Третій не став навіть слухати чи питати, вказавши зі словами “туда” за двері.

Чоловіки, жінки — всіх однаково голили налисо, обливали водою зі шланга та вдягали в однакові роби, підозріло схожі на тюремні. “Сегрегують інтелігенцію”, — підсвідомо сказав собі Том, оцінюючи інших людей, яких зігнали в шкільному спортзалі. Втім, він не питав та не цікавився в інших, як їх допитували.

Для нього кінець вже настав.