Помпезне

Колись це мусить ще перерости

у щось значне, велике, вікопомне,

ще стати пристрастю (потуга – в кілотонни),

сяйнути блискавкою,

запалать вогнем

пожеж далеких, миготливим світлом

знання холодних мертвих теорем.

Роздмухає, розплавить біле титло,

мов розбишака, первні розмете

і знов зіставить

у абиякім порядку.

Почнеться так життя моє святе,

що й не впізнаєш:

братку, хто це, братку?

Чи той це тип, що вірш оцей писав,

записника тримавши на долоні?

На фотографії – бандюга з Оболоні.

У тексті – Музи друг і перший зам.

І Соломон мудрець і зболений Ісав.

А правда –

правда є простіша.

Яка навколо наступає тиша,

і тільки рух помітний за пера

тремтінням –

рух, коли вагони

метро в агонії викрикують: “Пора

минає літня та канікулярна...”

Осінній час надворі. На горі

блукає сонце в безсторонній грі.

Сторінка тягнеться, та вірші

обриває...