Козак Чуб

Потаємні світи одвічно існують поруч із нами. Можна не помічати їх, втім кожен з нас рано чи пізно ризикує спіймати на собі глибокий погляд темряви…

Козак, Чуб лежав спершись широкою спиною на копицю сіна і курив довгу, тонку люльку.

— Знайшов місце де палити, — зауважив побратим, Матвій сідаючи поруч.

— Справжній козак не боїться, ні вогню, ані вітру і шабля ворожа його не лякає! — відказав Андрій, випустивши у ранкове повітря сірі пасма диму.

Блакитним небом спокійно пливли білі хмари й Чуб здавалося був не проти й сам пуститися в подорож разом із цими небесними мандрівниками.

— Люди кажуть, Горпина, будинок якої стоїть на краю села, відьма! На вигляд наче, як всі. По господарству клопоче, а вечорами у п'ятницю, коли усі полягають до лісу навідується, — поділився чутками Матвій.

— Брешуть твої люди, — відрізав Чуб. — Понапиваються до чортів в очах, потім на ранок ляси точать. Ну а баби всі трохи відьми, — додав Андрій.

Матвій хотів було щось заперечити, але не встиг. Погляди друзів привернув до себе подорожній, що поволі крокував у напрямку молодиків.

Спираючись на довгу палицю, сивий дід із лляним мішком, що вільно звисав за спиною, зупинився поблизу копиці.

— Доброго здоров'я, добрим людям! — люб'язно привітався старий.

— І вам, дідусю горя не знати, — відказав Матвій.

— А не підкажете, соколики, чи вийду цією стежкою до «Вишеньок»? — очима вказав на ґрунтову дорогу незнайомець.

— О-о! Цим шляхом години дві дорогу битимеш діду, — відповів Андрій. — Краще рушай лісом, бачиш там на краю села вузька стежина, — злегка підвівшись, вказав у бік старого бору Чуб.

Подорожній загадково мовчав, хоча чудово розчув пораду молодика.

— Дякую тобі, козаче та старий я вже для таких мандрів. Коли був такий, як ти, ходив тієї стежкою, з того часу оминаю її наче рогатий ладану, — мовив дід.

— Вовків злякалися? То їх всіх давно на коміри пустили, — усміхнувся Матвій.

— Ні синку, не вовків, задумливо мовив старий. — Нечиста там і хто до «Потайсвіту» зазирне, навряд живим повернеться.

— А ви я бачу на байки гаразд, — підвівся Чуб.

— Ну, заблукати в лісі дійсно справа не хитра, а там зі страху, що завгодно собі «намалюєш», — спробував вступитися за подорожнього Матвій.

— Дурня це все! Вас послухати, то невдовзі й за вітром самому ходити лячно стане. Я поки на власні очі не побачу нечистого, — розійшовся Чуб, втім голос старого зупинив його пил.

— За бором стежина. За стежиною озеро, що по одному березі хати стоять. Попід ним пагорб, тином прикритий. Тин той і понині цілий, відсунеш його - це двері у Потайсвіт. Тільки пам'ятай, зустрінеш там всіх кого за вигадку вважаєш, — з обличчям сповненим перестороги мовив подорожній.

— Та ви діду, пробачте на слові з літами й розум по світу розгубили! — випалив Андрій, знову вмостившись на м'якій копиці.

— Справа твоя, козаче, лише шаблю ближче до себе тримай, аби на кілок не посадили, — обурено відповів дід, рушивши ґрунтовою дорогою.

— Дарма ти Чубе, людина в літах, нехай і не зовсім при розумі, — мовив до Андрія Матвій.

— Згода, сам не свій останніми днями. Засидівся я без діла, а із дідом негарно вийшло, перепросити слід, — проворкотів сам до себе Чуб, та коли підвівся, стежка, якою попрямував старий була порожня.

Андрій замислився, образив старого ні за що. Якщо такий сміливий, чому сам не провів його лісовим шляхом до Вишеньок? Нехай, пішов дід, не бігти ж за ним.

Чуб підвівся, обтрушуючи з червоних шароварів залишки сіна.

— Потримай люльку, скоро повернуся, — мовив Андрій покрокувавши до старого бору.

— Що, узвар на волю попросився? — лунав за спиною дзвінкий сміх Матвія, втім Чуб схоже вже не чув його.

Минувши бір, Андрій поволі дістався озера, рушивши вздовж берега, де численними жовтими стріхами майоріли сільські хати.

Дурень! Обвів тебе дід круг пальця, як цуценя! Наплів байок, аби ти дупу свою ліниву від землі відірвав та на сонце зайвий раз поглянув. Мабуть, йде собі зараз тихенько ґрунтовою дорогою і сміхом заливається.

Андрій зупинився навпроти чистого озера. На спокійній поверхні води ліниво пливли самотні білі хмаринки, продовжуючи мандрувати блакитним, вранішнім небом. З дзеркального відбивання на хлопця дивилося молоде, втім мужнє обличчя. Довгий оселедець темного волосся, завбачливо перекинувся власником за ліве вухо. Густі вуса і глибокий погляд блакитних очей, помножені на запальний характер додавали образу Андрія власної, неповторної харизми.

Чорна, вишита сорочка, заправлена в шаровари й чорні високі чоботи. Шабля на шкіряному поясі та вірний кінь, що чекав на свого господаря біля Андрієвої хати.

«Ой і гарний козак», як казали місцеві дівчата. А дурницями займається…

Чуб торкнувся міцними пальцями руків'я шаблі та хотів було йти, як раптом побачив у відбиванні позаду себе пагорб накритий плетеною лозою.

Ну якщо там чийсь нужник, діду, начувайся і в Полтаві тебе знайду! Подумки мовив до себе Андрій розвертаючись.

Підійшовши ближче, козак спинився навпроти загадкового пагорба та взявшись обома руками за тин, спробував відкинути хитку огорожу.

На великий подив Андрія, завдання виявилося не з легких. Плетений тин у ці миті здавався Чубові кам'яною брилою. Зібравши волю в кулак, хлопець врешті посунув дивну перепону.

— Що за чортівня!? — вилаявся у голос Андрій.

Очам козака відкрився потрісканий дверний отвір, схожий на вхід до занедбаного льоху. Старі, вкриті мохом дошки від плину років частково згнили, подекуди звисаючи додолу неначе тонкі, скалічені руки. Але не це зараз бентежило Чуба. Суцільна темрява, що кружляла на місці колишніх дверей лякала і зачаровувала водночас. Густі чорні хмари, котрі пливли у темній порожнечі, спалахували блискавками, змінювалися дощами, віддаючи холодом та запахом вологої лісової трави.

Андрій на мить заплющив очі, аби скинути з себе мару, втім коли відкрив їх, жахнувся ще більше.

Порожнечею неквапливо плив корабель під трикутними вітрилами, поволі ховаючись у височенних хвилях.

Чи то Матвій набив люльку Чуба занадто міцним тютюном, або ж нічні посиденьки в шинку виходили боком, хай там як, а дивацтва перед очима Андрія продовжували свій чудернацький танок.

— А нехай тобі! — вигукнув Чуб. — Чи я не козак, як злякаюся увійти до темного льоху?

Після цих слів, Андрій тричі плюнув через ліве плече, зробивши впевнений крок у пітьму.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.