🖊 Результати конкурсу прози та поезії VivArt! 🖊
war prose

Електронні книги / Фентезі (2699)

Мінас Тіріт

Втекти від буденної сірості —

немає іншого виходу.

Вдихати свіже повітря

Нам іноді дуже потрібно.

Чути жіночий голос —

Та невідомо звідки він.

Краще дефектним бути,

Ніж жити тихо та мирно.

Краще ловити промені

Своїми руками грубими,

Краще малювати ікони

І співати червневі гімни.

Як би нам не боліло —

Ми все одно жити любимо.

І як би нам не пекло —

Байдуже — в серці літо.

Ми шукаємо шлях

До точок нашого відліку,

Зі світом давно розійшлися,

Взяли харчі та мапи.

Бачите, вдалині сяють

Вежі нашого Мінас Тіріту.

Пришвидшіть ходу —

Нас там вже зустрічають.

...

Катя Ворон

Цариця лисиць

Дев’ять білих хвостів у цариці лисиць,

Дев’ять довгих віків прожила вона.

Каламутні води річки Янцзи,

А зухвалий юнак на ім’я Сяо Цзи

Не відрізняє добра від зла:

-

Він оспівує море, красу зарниць,

Ту дівчину, яку побачив здаля...

Каламутна та жовта в річці вода,

І нечутними кроками рушить біда,

Що від неї здригнеться земля.

-

Відчайдушний юначе, чимдуж біжи,

На березі річки Янцзи не стій!

Цариця живе дев’ять довгих віків,

Вона втомилась від чоловіків,

Але спів юнацький сподобався їй.

-

Легким помахом сплутала сто стежин,

Зорі й місяць сховала в широкий рукав,

Пасок, червоний, мов полум’я,

Зв’язав ієрогліфи «інь» та «ян»,

Души й тіла пов’язав.

-

Заварила в тринозі дурман-росу

І змішала із подихом теплих ночей.

Той трунок солодший за все життя,

І нема вороття, як нема каяття,

Лише лагідний погляд її очей.

-

І той, хто побачив її красу,

Вже не питиме з інших криниць...

Каламутна та жовта вода Янцзи.

Там, на дні, спочиває юнак Сяо Цзи,

Що співав для цариці лисиць.

...

Валерія Малахова

Сапсанові діти

Вітер віє понад степом, хмари розганяє,

А по полю, по дорозі козачок гуляє.

Тільки бач - стоїть хатина понад битим шляхом,

Якась мала, білобока, зроблена не ляхом,

А у саду, попід тином, наче хтось блукає.

То дівчина! Гарна, мила, за квітами дбає.

Тільки кінь став на дорозі і не ворухнеться...

Знає! Чує! Що як підуть - ніхто не вернеться.

Бо ця хата не проста і зовсім не біла,

Не одного подорожнього вона погубила.

Бо приблудні в цьому світі сапсанові діти,

Бо лишаються роками коси їх рудіти.

Підійшов козак до діви та все те питає,

А вона, дивлячись в землю, йому повідає.

"Не кохатися нам з тими, що орли вродили.

Не тягатись нам до віку з білизною шкіри.

Очі карі, чорні брови та і довгі коси...

А що в мене! А що в мене?... Пасми, наче лози.

Все стрижéні та стрижéні. Короткі і тьмяні.

І від босого життя - рученьки багряні.

Та хоч кажуть, що красиві! Вони ж не дівочі!

Заплакала наша мати свої блакитні очі.

І дарма питають люди: "Чого голубії?"

А від того, що у всіх нас голота на шиї.

Бо дивились довго в небо - в нього й взяли вроду,

Бо вквітчалися з сестрою ми плодами глоду.

Бо чар-зілля опівночі в просіці збирали,

Бо біленькі ніженьки у землі марали.

Тож скачи! Скачи від сюди! До ляха, до пана!

Свою долю проклинати, як я проклинала!

Як уроду проклинала! І сапсана, й поле!

Де гарцюєш, де гуляєш, вільна наша доле!

Де над річками шепочуть верби та тополі,

Де русалоньки сміються до страшної болі.

Нехрещені та забуті, втоплені батьками,

Дожидаються вони нас попід теренами.

Тож тікай! Тікай, козаче, за синіє море.

По дібровам, по гаям, бо шукає горе!

Тож тікай й не обертайся! Бо як обернешся,

То, мов коник вороненький, у яру спіткнешся.

Не знайдé тебе зозуля, не знайде і голуб.

Зникнеш в часі швидкоплиннім, наче канув в проруб."

Постояв козак і збліднув, на коня та скаче.

І стоїть сама дівчина, знай від сміху плаче.

Обернувся, недолугий! Обернувся й згине!

Його серце, душа його до мавок полине.

І зійшов над гаєм місяць, засіяли клени,

Спалахнуло на лимані вогнище зелене.

Впали на тьмянé волосся сургучеві зорі,

Загубились в сизих травах крапельки прозорі.

Погоріла біла хата, відьми - разом з нею,

Обернулися легенди страшною брехнею.

Купина погасла врешті, лиха більш немає,

Темний ворон понад степом пісні не співає.

Буде тільки попелище терном проростати

І над цим злочинним місцем сапсани літати.

...

Данила Чаглій

Подорожня пісня

Подорожня пісня

Лячно, лячно, вурдалачно.

Жах імліє крізь гілки.

Мій попутник необачний

Хрест цілує потайки.

На білборді край дороги

Тінню бавиться кракун.

Надпис сяє: «Більш ніколи».

Під білбордом ворох трун.

Довго йшли ми, нас забули

Там, де спалені міста.

Наші ночі, дні минулі

Проковтнула марнота.

І тепер ми на розпутті.

Право, ліво – все одно.

Мій попутник ледве чутно

Щось шепоче…Поряд Зло.

Зло глузує з нас та тисне

До високих, до дубів.

А мені у роті прісно.

Вовк у лісі десь завив…

Сіль червона роз’їдає

Губи крижані мої.

Мій попутник осідає.

Запалали обрії.

Лячно, лячно, вурдалачно.

Жах імліє крізь гілки.

Мій попутник необачний

Хрест цілує потайки.

...

Біанка

1. Над нутрощами улюбленої принцеси, 2. Звертайся до Калі

Над нутрощами улюбленої принцеси

Упадає монстр,

Грає останні жалоби акорди

Наче Моцарт.

Точить кігті, планує помсту,

Кричить, що догрались.

Візьме з собою на згадку

Один уцілілий палець.

Тільки-но попрощається з тілом -

І вертається знову,

Продовжує копирсатись у ньому,

Сліди шукаючи змови.

І видивляється справжніх злочинців,

Замурзаний і розлючений.

Він постраждалий, ну, зрозумійте ж,

Для роздумів надто збуджений.

Страшне здивування ловить на думці -

І починає казитись.

Ні оплесків, ні глядачів, ні сцени,

Немає з ким поділитись,

Що взагалі-то сама вона винна

Й отримала по заслузі:

Співала, молилася і заважала

Розважатися з друзями.

А взагалі, чого це він монстром

Має себе називати?

Складна то робота - лишатися принцем,

Як хочеться бути катом.

До ладу ще треба привести себе,

Упевнено йде прогрес.

Погрався і досить, час вирушати,

На черзі багато принцес.

Звертайся до Калі, коли шукаєш захисту і хочеш здолати страх.

Вона та жінка, що бачить війни душі і кров на твоїх зубах.

Не вимовляла «любов», це взагалі не до неї,

Бо на шиї трима черепи простих Еврідік та Орфеїв,

Що вбивали за музику та кохання не боячись потойбіччя,

Ніби вже бачили справжню Калі, пізнали її обличчя.

Та ніхто не питав, чим налиті її груди.

Що ховає вона за хеліцерами хтивості та облуди?

Емоції так обережно складає в трупарню.

Тому вдовольнити богиню усі намагання марні.

І світ потерпатиме, доки не з’явиться той,

Кого звично кличуть - справжній міфічний герой.

Хто змочить цілунком її спраглі губи і скаже:

"Біль лиш наліт на серці у відображенні.

Хай змиється кров під тиском щирої зливи!

Ти теж маєш право, врешті, бути щасливою.!"

...

Анна Іва

Туман Міраклуса

Знуджені вулиці стихли від тиші. *Міраклус розправив темне вбрання

На троні космічного штибу. Думки спопеляли поріддя.

Мерзенні жадали лиш гірше, щоб люди рабами йшли навмання.

Кістлявою жертвою ти був на рідних земних угіддях.

Він мокрим туманом злітав над землею. Спускався, щоб виїсти душі,

Щоб всотати світло й загнати бездарний всесвіт у тінь.

Міраклус уже над головою твоєю. Він хмарою чорною рушив.

Стій, марево зникло! Дитрон шле потворі амінь!

То добрий герой із мечем, наділеним силою зірки.

Він щирий борець з безкарним загарбницьким кодлом.

Він темінь січе і зло видаляє, мов хвору нирку,

Хоч це не кінець. Сльозами земля досі змокла.

Міраклус за спиною. Стій і не дихай. Чекай допомоги.

Дитрон вже готовий до смертельної битви,

Та морок із силою чарами б'є світлоносного бога.

Страх безумовний, читаєш Дитрону молитву.

Дитрон гляне в зоряне небо, енергія сповнить все тіло –

І зблисне раптово лезо в Міраклуса грудях.

З полегкістю серце стрибне у тебе: радість накрила.

Дитрон лиш безмовно всміхнеться: врятовані люди.

*Міраклус – космічний демон, що прагне поневолити людей.

*Дитрон – янгол світла, який живиться енергією зірок.

...

Dreamer_witch

Маріччине чар-зілля

Мій обов'язок священний —

Заварити це чар-зілля.

Хай торочать: божевільна,

Хай зіскакують із теми.

Як додам я зозулинцю,

І ще трохи перстачу...

Мені злості нестача!

Мама каже: «Ти не злися»,

Як не злитись, коли він

Не розгледів свого щастя,

Шкодить їй і тільки, трясця!

Хай його побив би грім!

Бо якби ж то біля мене

Така вилася красуня,

Така мила... незабутня...

Я б... ой, горе мені! Леле!

Так, скінчивши замовляння, перелила зілля в пляшку

Принесла те на навчання... Заглядалась на Наташку.

Подала Марічка напій, щоб та випила чар-зілля,

Щоб кохала ту, що має, не дивилась на Василя.

Вихопив чужий напій той хлопчина нерозумний

Випив, став він сам не свій й впав додолу непритомний.

Скрикнула Марічка «Ні!» Мало бути це чар-зілля

Не для нього, ну а втім в тому є її спасіння...

Схоже, у своєму гніві зайве то вона сказала,

Стали трави ті шкідливі та отруйним зілля стало.

Й через день, і через місяць все Наталка у скорботі,

Аж дівча чекать втомилось. Що знайшла вона в босоті?!

Та Марічка не в нещасті, не терпітиме безсилля:

Вже без злості, без напасті варить ще одне чар-зілля...

...

Ліза Маслова

Хвилі Ітаки

Хай вітер солоний цілує тканину вітрил,

І небо з водою зливаються на горизонті.

Ми – діти каміння, гартовані в жарі світил,

Які щоніч тонуть у хвилях Евксинського понту.

Дивись же уважно – цей шлях перед нами прямий.

Пора відпливати. Змахни на прощання рукою.

Лиши свою тугу як дар для Гермесових змій

Або у душі нескінченно воюй із собою.

Не можна лишитись. Пливи, без зупину пливи.

Десь там догорає у попіл розтоптана Троя,

І спогад про дім твій, загублений серед трави,

Навиліт пронизує груди неначе стрілою.

Нема порятунку і більше не видно землі.

Розхристані спогади – мов корабельні канати,

І хвилі ричать – такі несподівано злі –

Про те, що їм всім не потрібно було помирати.

Якби ж повернутись, якби дар принести вітрам,

Щоб знов перенестись до теплого каменю дому!

На берег цей рідний, полишений злим ворогам,

Нас зрештою винесе човен неспішний Харона.

...

Олександра Совська

Простягни свою руку

Простягни свою руку і спробуй повітря вхопи.

Я лиш дух – тож мене ловити й ловити,

Це, володарю грізний, як закохатись у вітер,

Як зійти в лісі мертвому на манівці.

Заблукати, забутись, згубитись у хмелю,

Розплескати у ріку вино своїх снів,

Й запалавши як сотні травневих вогнів,

Розказати секрети свої менестрелю.

Я піду за тобою. І сукню весільну вдягну.

Як в колодки на площі мене закують у корону,

І клюватимуть очі медові ворони,

Перш ніж, царю, з тобою я піду до сну.

Забереш мою легкість у відблисках бурштину.

Ти лежатимеш поряд – такий могутній й вродливий,

І розірване небо у хмарах збиратиме зливу,

І птахи на крилах нарешті нестимуть весну.

Більше духом не бути. До лісу дороги нема.

Він розквітнув тепер – а я оселилась у тілі,

Не верхівки дерев, а холодна гранітна могила,

І життя тут пече поцілунком клейма.

Наче сон, кров обернеться на вино.

Пий до дна – і нарешті відчуй мою силу,

Ти мій ворог, проте я тебе так любила!

Але зрадила все одно.

Я дивлюся крізь ґрати своєї тюрми.

Мій останній дарунок для тебе – відплата,

Забирай же усе, що я можу віддати,

Простягни свою руку… а потім помри.

...

Олександра Совська

ЗВАБА-ЛЮБВА

* * *

Розпускаю і ськаю твої светри словесні

На нитки Аріадни, на несни мої й весни.

Покочу клубочками болю й з тобою

У словесних светрах поб’ємось у вірші-двобої.

З любови.

Запахтить мені раптом утішним єлеєм.

Спохватиться уранці мій окрилений легінь

І низатиме на день новий цілу низку елегій.

І від слів безсловесних нас пройматиме легіт.

І регіт…

Нас прийматиме Всесвіт у безсловеснім потоці.

І зобачимо Бозю ми одне в одного в оці.

За потоками снів, і без слів, і без снігу видінь

Я віддамся в добі тій (тобі?..) не тобі, а воді.

Тож і дій!

Я – воді подивовуюсь! Я – нею чаруюсь і сковуюсь.

Я гаряча тоді. Я з падіння постану святковою.

Це – загадка весни, тализна таїни, трем бажання…

Це – в тумані свіча, це потреба прощань

Чи кохання омана?

Це – рана!..

Розпускаю ізнов твої светри словесні –

На весни…

ЗВАБА-ЛЮБВА

Зваба наснилась… Неначебто рай, синь, порóсся…

Мліє світанок. Озвались птахи гомінкі.

В дикім первісному лісі, мов межи волоссям,

Звабно блукає, що трутень, стриножений кінь.

Раптом стривожено вкляк, мов напруживсь в чеканні.

Тільки змія не повзла б (а ще – жінка-змія…).

Коник чекає уже (й та, що – жінка-кохання,

Та, що, лукава, ласкава, медвяна, лагІдна, як я).

Лоно прозоре, звабливе зрадливо здригнеться...

З коника створить коня – і заточиться герць!

Герць двох сердець... І умить золотими ранетки

Стануть зелені. Й одступиться вічниця-смерть.

Плоттю – до плоті, як древо – до древа. І витруть

В Вічність огень – аж планетою дрож затрясе.

Світ ув екстазі єдиному, солоді дивному, скрикне.

Скрипне галузка.

Скрапне доречно щось…

І лошатко уперше зассе.

...

Любов Сердунич. Письменниця

Дилема війта

Кат сходами сходив поволі у льох,

Цей день мусив бути прекрасний:

Чекала сьогодні робота його —

Дістати зізнання із в’язня.

Від першої свічки, з якою прийшов,

Кат запалив решту свічей,

Всміхнувся і глянув на в’язня свого:

“Що ж, зараз тебе припече”.

Раптом нізвідки повіяв вітер

Та загасив пломені всі,

Ката кинуло в холодний піт,

Поринув льох у пітьмі.

Звідки ж у льосі вітер узявсь?

Напевно, це якийсь знак!

Збентежений, в ратушу кат швидко вдавсь

І там розповів, що і як.

По роздумах так вирішив війт:

Тут були насправді можливості дві.

Або чолов’яга невинний

Й Господь Бог не хоче даремних страждань

Або ж це усе чортовиння

І справа стає вже насправді складна:

Якщо ми замучимо друга чортів,

На нас впаде помста нечистих

І гірше від цього буде нам усім,

Чи треба це нашому місту?

Тож звільнений в’язень пішов чимскоріш,

Покинувши місце неслави

Із запахом сірки повітря вдихнув:

До нього всміхався диявол.

...

Мартин Моховський

Зустріч

Той, хто приніс найбільший біль,

З’явився й влучив прямо в ціль,

Я вже не чую, не співаю,

Шкода, що рано помираю.

Втрачаю сили я і кров,

Зате ти весел і здоров –

Я чую переможний крик,

Наш лікар справжній чарівник.

Ці рани – свідчення не битви,

Скоріше, здійснення молитви,

Не смерті я просила, навпаки,

Проте немає в серці гіркоти.

Не напад орків чи отрута ельфів,

Не землетруси чи поїздки верхи,

Підступні зорі, долі круговерть,

Любов, що обернулася на смерть.

Труна тепер чекає, а не трон,

Тобі – корона, а мені – схорон.

Молю тебе, лиш рід наш не знеслав!..

Даю я принцу ім’я Венцеслав.

...

lira

Таємниця

Сива давня Таємниця в тьмі

На мулистому іскриться дні,

Ніби вітру полохкого змах,

Понад нею пролітає страх.

Мерехтить тисячолітній сон

В товщі черепів, мечів, корон,

Чаша горя повна крові вщерть,

В чорних тінях зачаїлась смерть.

Осідає віковічний пил

На нескінченні горбки могил,

Та дорогу до старих воріт

Ні один не оскверняє слід.

Потонув у безгомінні час,

Щезли відблиски могутніх рас,

Догорає, мов жарина, мить...

Тільки сива Таємниця спить...

...

Піїт

День Апокаліпсису

...І день настав... І загриміла

З небес труба...

Здригнулась твердь, і в вись злетіла

Земля з горба.

Почувся дзвін часів забутих,

Глухий, сумний,

Мов звук проклять, в пітьмі закутих,

Похмурий, злий.

Розверзся камінь в скельній товщі,

Піднявся пил,

Замріли древні жовті мощі

В диму кадил.

І серед проклятих довіку

Страшних скарбів

Жахного гробу чорне віко

Померлий звів.

І покривало чарівниче

З лиця сповзло,

З-під нього з страхом, войовниче

Дивилось Зло.

По стінах тьмяно заряхтіла

Рунічна в’язь,

В зотлілу плоть земного тіла

Вернувся Князь

Щоби одержати корону

Від поколінь...

Над світом зла Армагеддону

Нависла тінь...

...

Піїт

"Скарб душі"

Планую я знайти скарби

Та де ж їх відшукати?

Можливо в лісі є вони,

А може біля хати?

У магазині, мабуть, є,

Можливо є у горах.

Не всім же ж Бог їх роздає.

Вони є у соборах…

А скарб цей ласка і любов,

Самого Господа прощення.

Не дасть нам согрішити знов

І подарує жить натхнення.

...

DaBa

Кощієва оселя

Чи наяву, чи уві сні

Сміливо відкриваю двері –

Чомусь примарилось мені,

Що я вже був у цій оселі.

Стояли в акурат гроби,

Під ними імена та дати –

Лиш прізвище своє впиши

І можеш в той світ мандрувати.

Його Величність, сам Кощій,

Галантно вийшов привітатись:

«Шовк, бархат, стильний чи простий –

Зробіть, будь ласка, в книзі запис,

Свій телефон та на коли…» –

Із усмішкою вийшов тишком.

Я записався на роки

Ген уперед, так з ляку вийшло.

...

Г. Король

Андрію-Андрію

у ніч на Андрія

вона довго не спала

дякувала й плакала

плакала й дякувала

бо ніби й мала

усе що є у людей

чого достатньо

щоб жити

але просила любові

тієї про яку

нікому

лише йому

і небу

— Боже чи ж вимолю я колись

для себе любов

і чи достойна її буду?

тільки ти про це знаєш

тільки ти

в Андрія Первозваного

дозволь запитаю сьогодні

звідки прийде

любов моя

як її зватимуть

та чи скоро це станеться?

п’ять цибулин я поставила Боже

в стакан із водою

кожній дала ім’я

яка найпершою зазеленіє

з тим іменем чоловік

мене й сподобить

той і полюбить

Андрію-Андрію

не ставлю миску з водою під ліжко

не прошу мене нікого

через місток переводити

а лиш прошу у тій воді в таку ніч

змий з мене страхи й сумніви

провину й сором за те

що не достойна любові

мила моя мамочко

так хочу обіймів

теплих і ніжних

довгих приємних розмов

та історій

аби він тримав мої руки

обіймав ззаду

цілував шию та щоки

так

щоб аж сироти

на тілі вставали

чи й не торкався зовсім

а просто поруч був

дихав легко й протяжно

усміхався

й пестив поглядом

зцілював

і наповнював

своїм океаном очей

моє море

щоб аж у грудях пекло

від його присутності поруч

Святий Андрію

маю на тебе надію

прошу долі кращої

любові чистої та годящої

радості світлої

ночей особливих

очей глибоких і теплих

рук гарячих

звабливих

щоб любив і пестив

ніжив голубив

цілував мене в очі

у шию та губи

щоб його діти любили

коти і бродячі пси

Андрію

такого у Господа

попроси!

...

Олександр Козинець

Колискова. Хазяїну? Мешканцю? Другу.

Я і сам би до ранку заснув, але то - дар людський.

Тож дивлюся на тебе з розетки, ти слухай і спи.

Я складу колискову з дощу, сяйва Місяця й мрій:

Я читав твої. Гарні. Взяли аж до самих цеглин…

Мій хазяїне, мешканцю, дяка тобі за ремонт,

(Під новими шпалерами стінка ще трохи свербить),

Та коли ж ти за свій, за свій внутрішній візьмешся фронт?

Серця тріщини також потрібно шпаклівкой змастить.

Я - суцільно-надійний, прощаючий, тихий, старий.

А ти - гострий, пихатий, скандальний, гіркий мов полин.

Через тебе від мене на зйомну пішов домовий.

В тебе з мене поїхали геть кудись жінка і син.

Нас з тобою з”єднала одна пуповина життя:

Я без тебе - захованка злиднів, відьом та примар,

Ти без мене під лавкою знайдеш швидке забуття.

Засинай, відпочинь, на світанку вручу тобі дар:

Мене Духи смартфонів навчили, як фокус робить,

Там замкне щось в контактах, і “трубка” сама подзвонить:

“То це ти мені? Я тобі?! Дивно… Вертайтесь! Пробач!

Я ніколи так більше!”- і скинеш, ховаючи плач.

… Далі буде, упевнений, жар - як уперше - обійм,

Сонце знову світитиме в вмите дощами вікно,

Мій хазяїне, мешканцю, друже, цінуй же свій дім,

Щоб здобуте й омріяне не розчинилося сном…

...

Олеся Остапенко

Неназваному, страшному, ненародженому

Ходять дворами близнючки - Недоля й Негода,

Врочать дороги на ями та мор на худобу,

Сни сповивають у лячно-зойкливу оздобу,

Небо вмовляють на сльотну і вогку погоду.

Втаптують зморшки у злегка примружені очі,

З пам"яті цуплять річниці, борги та паролі.

Квапляться: скоро в сестричок Негоди й Недолі

Родиться брат у плаценті закляклої ночі.

Стане на ноги - неназваний ще, вже стоокий,

Пустить напругу у кров, а в ефір - стаю фейків,

Землю помередіанно поріже на стейки,

В розумах в дні зархівує макуху від років.

Чи то до Вибуху був він, чи з нового взятий -

З неба дзвонили, казали, що ліпше тікати.

...

Олеся Остапенко

Калиновий міст

Пройтися калиновим мостом

Босоніж по лезу ножа,

Йти слідом за втомленим Сонцем,

Відчути, де світу межа...

Ти, випивши зварене зілля,

У лісі уже бозна-де

Шепочеш, що це божевілля...

Та серце до мене веде!

Ти йтимеш за мною по кладці

Над прірвою жахів і сліз,

Де відьми свої дикі танці

Заводять, злітаючи вниз!

Навколо палають червоні

І чорні пекельні вогні,

У битві звелися дракони,

Втомившись від світу брехні!

Я це вже пройшла - не боюся!

Вже стала на свіжу траву,

Роси вранці спрагло нап'юся

І яблуко з гілки зірву.

Чекатиму... Де ти, коханий?

Чи звіра страшного здолав?

Ти ставив на нього капкани,

А сам туди ледь не попав!

Тебе закликатиму, милий!

Прийди ти до мене, прийди!

Любов моя дасть тобі сили

І захист від світу біди!

...

Тетяна Leontieva

Снігова Королева кохала Маленького Принца

Снігова Королева кохала Маленького Принца.

І морозними зимовими ранками,

потягуючись у ліжку,

вона згадувала його блакитні, як крига, очі

та його усмішку.

Тоді їй раптом ставало спекотно,

і вона відчувала жар у грудях -

там, де у людей серце.

Маленький Принц любив теплі плетені светри,

чай з бергамотом та імбирне печиво.

Він не знав, що снігові королеви

теж уміють кохати

та інколи плачуть ночами в подушку.

І коли сльози просочуються туди,

де у людей серце,

крижинка тане, а Королева стає

звичайною жінкою.

...

Олена Терещенко

Кохання iз тiста

Коли крокую вулицями мiста

Посеред ночi в пошуку поживи,

Завжди пригадую ляльки iз тiста — 

Тi, що з тобою разом ми лiпили.

Я мрiяв про весiлля i родину,

Машину,  грошi i тебе з собою.

Лишити б тi думки в лиху годину...

Ти поряд, та насправдi — за стiною

Все в тебе ладно, лялька ти iз тiста!

Вiд твого смiху гидко й каламутно,

Душi моїй немає в тiлi мiсця, 

Менi з собою холодно i смутно.

Лише ляльки-потвори iз дитинства

До мене тягнуть перебитi ручки.

Скалiченi тiла — це мить безчинства.

Найбiльший злочин ти, яскрава сучко!

Коли доб'ю свою останню жертву,

Iз щелеп вирву зубки-намистинки,

Подякую за все красунi мертвiй.

Намисто ж подарую половинцi

Тiй, у якої бездоганне тiло,

Блискучi вчинки, надлюдська поряднiсть.

Кохатиму тебе в намистi бiлiм,

Хоча, навряд, побачу твою вдячнiсть.

У сукнi з рiзнобарвного волосся

Дiвчат невинних, що менi корились,

По вулицi гулятимеш ти боса,

Вважаючи, що все тобi наснилось.

...

Iрина
Увага!
Сайт працює у режимі альфа-тесту. Про помилки пишіть Аркушу або на support@arkush.net!
Новини
🖊 Результати конкурсу прози та поезії VivArt! 🖊
20.09.2023

Слава Україні, аркушики! 🇺🇦

От і настав час привітати переможців та учасників з результатами "IX Всеукраїнського літературного конкурсу «VivArt»"! 🥳

... Детальніше
Блоги
🇺🇦 З Днем захисників і захисниць України! 🇺🇦Аркуш
01.10.2023

Щира шана всім, хто зараз боронить нашу землю та наближає перемогу! Дякуємо за вашу звитяжну працю! Повертайтесь живими та неушкодженими! 💙💛

Слава захисникам і захисницям України! ✊🇺🇦

... Детальніше
Друзі, роман "Срібло і золото" закрито для редагування і доповнення. Джей Даркош
01.10.2023
Оновлену версію і нові глави очікуйте орієнтовно в січні. Дякую всім, хто читав, коментував і підтри ... Детальніше
Партнер-кармаАйлін Руж
02.10.2023
Коли знаходиш свою людину, що в точності схожа з тобою, твоїми смаками, світоглядом, але є одне «але ... Детальніше
Перша в друк.Мак Карсегі (Сергій Макар)
01.10.2023
Привіт, дорогі друзі та читачі! Книга «Рейд» йде в друк. Спершу, звичайно редактура) Насправді не ма ... Детальніше
Теж літератураАрсен Гребенюк
01.10.2023
Агов! Не чули? Не знали? Вийшла книга "Український бестіарій" про істот української міфології. Це ар ... Детальніше
Лампова готикаКнигоманія
01.10.2023
Теплої всім нам осені:) День стає коротшим, погода похмурішою, а в душі прокидаються похмурі нотки. ... Детальніше
На Аркуші вже:
7715читачів
76647коментарів
Щиро вдячні всім, хто підтримав нас переказами на рахунок!
А також всім, хто приєднався до нас на Патреоні!
Наші патрони
Всі кошти підуть на розробку та розвиток Аркуша! А підтримати нас можна тут: