Електронні книги / #наталія_погребняк (3)

Я волосся твоє розплету,

цілуватиму сни розпашілі

на твоєму розніженім тілі

і самотню твою чистоту.

Я пірну поза комір тобі

синім променем в спогади грішні.

Ми у пристрасті юні, колишні,

не підвладні розлуці-журбі.

Не будися від дотику губ

до звабливих краєчків усмішки.

Дай з коханням набутися трішки

забуттям в невідомості згуб.

Прохолоду ранкових сивин

загорну в теплі пригорщі ночі

і твої сподівання жіночі,

й нашу мрію, що в нас буде син…

Полечу в гамір досвітку знов,

надихнувшись твоїм чаклуванням.

Ми тримаємо світ цей коханням

під покровом святих корогов.

Біжу за вітром

Опалим цвітом,

Щоб тет-а-тет

Погомоніти

І збагатити

Життя сюжет.

Хай він остудить

Або загубить

Стремління мрій,

Хай хоч на хвилю

Та я повірю,

Що образ мій,

Як цвіт опалий

Колись, бувало,

Ще навесні

Когось потішив,

Комусь залишив

В душі пісні.

Літній вечір вигойдував грона достиглі кохання.

Мимоволі пили ми на мріях настояний сік,

що жагою манив, заступивши благенькі вагання,

вів бажання сліпі у бурхливий емоцій потік.

Одинокі серця, проминувши свій час пошуковий,

були впевнені в тім, що про них позабув білий світ,

а тепер смакували слова і туман загадковий,

що сочився крізь простір, зневаживши сили орбіт.

Розцвіли небеса міріадами цяток причастя.

Стала на́зирці ніч, що крізь вечір лозою зросла

і повзла у думки пожаданою величчю щастя,

розгойдавши проміння, що впало на наші тіла.

Дивувались зірки своїм заздрощам: «Що ж тут нового?!»

Їм від музики пристрасті обертом йшла голова

і хотілось нестися на крилах кохання палкого

до землі, де в шаленім танку вирувала трава.

Ми просили, щоб день забарився в далекій дорозі,

щоби душі самотні спили сік кохання до дна,

до межі, на котрій розійтися вже будуть не в змозі,

бо відчули всім серцем, що «МИ» вже для них – однина.