Електронні книги / #творець (13)

Коли Творець розсипав зорі в синь

(притча)

Коли Творець розсипав зорі в синь,

надав він простору та часу рух.

Сказав до Дня: «Ти — світло й далечінь»,

а Ночі дав солодкий, сонний дух.

Він сіяв світом промені надій,

Вона ж несла під шаллю таємниці.

І на межі, де світла й тьми — двобій,

День ненароком глянув їй в зіниці.

І спалах! Розгорівся буйний жар!

Він кинувся услід через бурани.

Він ніс їй сонце, мов жертовний дар,

І розганяв світанками тумани.

Він прагнув доторкнутись до щоки,

Що пахне м’ятою і липи цвітом,

Крізь подихи вітрів, і крізь роки,

Лиш слід погладив попелястим світлом.

Вона ж оглянеться крізь сутінки руді,

П’янким коханням спалена до тиші,

І плаче росами у трави молоді,

Які дрімають в досвітнім затишші.

Вони б злились в єдине почуття!

І розчинилися б в палких обіймах!

Та їхня зустріч — згаслий подих дня,

І світ розтане в полум’ї проміння.

Тому і мчать крізь терни і віки,

День — золотий, а Ніч — у чорнім шовку.

Він бачить лише тінь її руки,

Вона ж на поклик серця йде безмовно.

І лиш на мить, де вечір гасить пал,

Або світанок в небі запалає,

Затягує закоханих у шквал,

А потім, біль розлуки огортає.

Торкнеться промінь темного плеча,

Зблисне сльоза — рубінова заграва...

І знов погоня… І горить свіча…

Щоб лише мить між гранями заграла.

04 липня 2026 р.

11.06-14.08. 2022 р. Б

Люди не хочуть Бога

І лишаються без порога,

Люди не хочуть Церкви

І панічно бояться померти,

Люди сміються з Святого,

Погибаючи від лихого.

Безкінечні «чому» і «для чого»,

Біль і страх, розпач і тривога...

Все питають ну де ваш Бог,

Де Церква, де омріяний рай?

Де той щасливий край,

Де болю й страждання немає?

Але ж не хочуть чути що Слово Боже голосить,

Тільки не хочуть бачити потребуючого того, що просить,

Часу не мають щоб віддати Творцеві подяку,

Надають перевагу ворожбитам, забобонам, ознакам...

Є у Бозі щастя бажане,

Справжній омріяний мир,

Є єлей, що загоює рани,

Є все, що потребуємо ми....

Люди будують життя без Того,

Хто є джерелом життя,

Насміхаються зі святого...

І зникають...у небуття.

Зникають цілі родини,

Руйнуються села й міста,

Доми стоять понурі й пустинні.

Таке життя без Христа.

Люди вперто не знають Бога,

Та й пізнати Його не спішать,

Хоч лишаються без порога...

Та й байдуже, що страждає душа....

І ніхто не в змозі позбутись,

Невиліковних ран,

Всіх жахів і страхів не забути,

Що ворог пекельний завдав.

А немає життя без Бога,

Немає щасливого завтра,

Немає життя без Того,

Хто Був вчора, Є й буде завжди!!!

Мабуть, у Господа був особливий день,

Коли Він вирішив цю Землю заселити.

Парив у Всесвіті, творив нові зірки,

Та відчував — ще чогось бракує Світу.

Не вистачало завершеності, мети,

Щоб все у гармонії жило довіку.

Та пустощів йому не вистачало теж,

До зникнення приведе Світ без руху.

Подумав: янголам потрібна вже робота,

Ще не проступала на їх чолах турбота.

Ця галаслива, безтурботна суєта

Досить давно втомила вже Творця.

Погрався зі світлом, тіні запровадив,

Змішавши фарби — розсипав кольори.

У хімічній лабораторії небесній

Створив чарівних елементів світ.

А янголи, почувши про роботу,

Повадилися плакати навзрид.

Ридали голосно, у відчаї, в скорботі,

Громами й блискавками палили небосхил.

Покритими водами ховалась вся Земля,

Життя не знало ані сонця, ані світла.

Тоді у жалості Господь послав вогонь —

Щоб висушити сльози й дати їй життя.

А потім наші пращури, вигнані із раю,

Тернистий шлях людський свій почали.

Та вітер надії ще у душах палає,

Й у пошуках істини назад шукають шлях.

04.02.2025