Я підіймаюсь уві сні,
Все вище над землею.
Мов та пташина навесні,
Лечу вслід за зорею.
Та, щось не так, я відчуваю,
Неначе все це не моє!
Я зараз чомусь забуваю,
Усе що так любив, своє...
Вже неважливо, що було,
Ось тільки щось болить у грудях...
Неначе взимку, замело,
Розчарувався чомусь в людях...
Що коїться? Не можу зрозуміти!
Прокинутись би вже скоріш!
І чашку кави ще б налити,
Та бути б вдома, як колись...
Ох... Як болить мені у грудях!
Чому ж я не прокинуся?!
Чому мене ніхто не збудить?
Я ж вранці з мамой стрінуся!
Літаю довго серед хмар...
Чомусь не можу сісти!
А щойно бачив я примар...
Про них би розповісти...
Ось річечка біжить, біжить,
І сонце щойно посміхнулось,
Та що ж це? Хтось в труні лежить!
І жінка поряд там здригнулась!
Заплющив очі. Я прокинусь!
Не хочу більше цього сна!
Від спрагу зараз я захлинусь,
Та жінка - маму нагада!
Вставай же швидко! Ти ж вояк!
А сна якогось взяв й злякався!
Та щось не можу я ніяк...
І тут про все я здогадався!
Так, я літаю. Так, болить.
Та вже я не прокинуся!
Моє то тіло там лежить.
В обійми більш не кинуся!
Не можу просто я піти.
Чимдужче маму обіймаю.
Пробач мені за все! Прости!
Чому ж її не відчуваю?!
Матусю, рідна, син твій тут!
Ти ж зараз дивишся на мене!
Он яблуні в саду цвітуть,
А там джерельце є студене...
Торкаюсь я твоїх плечей,
Кричу :" Я поряд! Подивися!"
Та не відводиш ти очей
Від сина, що в труні укрився.
Настав час свічки. З нею тану...
Так хочу тут побути ще...
Не знав, що в двадцять я дістану
Ворожу кулю у плече...
А з нею ще одну, у серце
І в мрії про життя
Що очі мами, як озерця
Що буде час для каяття.
Прости мене, я відлітаю...
Все важче залишатись тут...
Думками тебе обіймаю,
Та там товариші вже ждуть!
Яким так само не щастило,
З якими тепер буду я,
Бо сонце моє відсвітило,
Більш не триматиме земля ...