Василь Мураха

Ненависть сиплеться морським піском,

Жадає сліз або дірок від куль,

Що вилітають крижаним зітханням.

Та дотики гарячих рук чи звуків ніжних слів

Дають надію жити

Й не бачити, не чути марне.

Ти можеш дихати у телефон,

Допоки сльози течуть далі й далі,

Коли тебе послухає коханий тон

І скаже те, що вилікує рани.

Це не замінить допомоги лікаря,

Та зможе стати твоїм якорем надії,

Як клавіші на ноутбуці,

Що змінюють в потрібний час дві мови в одну дію.

Коли тебе послухає коханий тон,

Переживання вмить спадуть потужним градом,

Не забувай про посмішку ніколи,

Навіть коли кохання твоє - мара.

Today we can spend time without any pains in our souls

And look for happiness on streets

And note all eyeways which are probably honest.

Write something even when it doesn't have the best rhyme.

Bite sweet bread, understand this “why?”

Why did the girl who I cared about broke my heart?

Why can't I stand my belly, guys, huh?

Mind will say me: shut your fickking emotional waves

Appreciate what you have this days

Do you know how many people suffered from different troubles?

Go away. I don’t need hemorrhoids for hours.

Шевченкова стежка – терниста, широка,

Десь монстр чатує, сховавшись в кущах,

Час тікає, мозок веде підрахунки,

Щоб бути собою, гідно прожити свій час.

Він тримав всередині біль і напругу,

Та вогник в очах малював спектори.

Поклавши два пензлі на дошку,

Так сумно сідав написати прожиті роки.

Сховав наш пророк під плащем своє серце,

І ходить так, і бачить неволю страшну.

Заполонив весь простір вітер нечесний,

Життя увійшло в страшную імперську пітьму.

Його рятували лиш згадки про весну,

Про будиночок в ріднім селі, теплий чай,

Думки про країну – красну, незалежну!

Легені поволі послаблять печаль.

Минули століття, та кат залишився!

Ламає він стіни із зелені, трав,

Вбиває людей, руйнує домівки,

І в’ється на вулиці з диму туман.

Горить на столі розжарена свічка,

У вікна стучать глухі постріли: «Бах!»

І тільки тепер розумієш – буття вже не вічне,

Напруга в душі наносить сильний удар.

Тече по щоці сльоза, немов крига,

Розтала від березневого сонця шуга.

Або ми приречені, або все ж є сила!

Бо часу так мало… Ґніт догоря.

Сльози течуть по обличчю,

Жовтень, листопад - і край.

Все ж емоційно не вічні.

Настрій такий, хоч вмирай.

Я, твердо тримаючи руку

Й серце своїх сподівань,

Прошу тебе, дай все забути,

Більше ні з ким так не грай.

Тут, розумієш, задуха,

Дихати майже ніяк.

Дай ти мені це забути,

Не забивай в стіну цвях.

Іноді я маю забагато міркувань,

Вони течуть в моїй голові, мов водоспад

Із шалено швидкими хвилями.

Промовляючи слова в такт,

Ніби це грає музика на скрипці,

Даючи волю почуттям, крізь призму людського страху,

Я оновлюю свій внутрішній всесвіт,

Частково забуваючи весь негатив.

Навіть коли вночі настає повна темрява,

І таємничі ліхтарі міських проспектів погасають,

Йдучи уявною дорогою щоденних відомих мені вулиць,

Я залишаюся собою.

Може, хтось подумає : "Боже, як страшно йти в німій темряві, розкутій небом",

Але я вірю в себе, біжучи до світла.