дрю

вона любила квіти,та не рози

і не вміла завʼязувати шарфи,

тому любила гольфи,теплі,у морози,

бо її душу зігрівали лиш вони.

любила книги купувати на останні гроші,

ненавиділа сукні,носила лиш штани,

а вони лежали в неї в гардеробі,

покинуті,прикуті до стіни.

не духалась.не те,що би була не в змозі,

просто парфуми приторні були,

не відповідні образу,але невдовзі,

ваніль із табаком її взяли.

любила вона тільки чорний одяг,

хоч пальта і в клітинку,й в кольори були,

носила тільки темне,бо він в моді,

хоча за модою не слідкувала взагалі.

вночі писала вірші,не викладаючи ніколи,

бо це ж дурість,казали їй батьки.

вона ж у нас економіст,там строгість,

тому поезія - це точно не її.

пісні писала,грала різні твори,

чашки збирала в купки на столі,

а ще,хотіла знову в гори -

найспокійніше місце на землі.

нікому не показувала сльози,

адже слабкою бути - не її.

старалась уникати грози,

у дні коли лишалась в самоті.

любила каву й спати на підлозі,

баристою хотіла стати в вихідні,

шукала вільні години у дорозі

і перечитувала ту сцену,у труні.

а спала 3 години як митці,

приховувала скляні очі і синці,

а нерви її бідні - та міцні,

прикраси всі ховала в гаманці.

була на кожній лекції нудній,

і говорила "не потрібна терапія".

для себе вигравала кожен "бій"

і не підводила на всіх значних подіях.

солодкого,ну просто не любила,

романтизація підводила її,

на себе часу вдосталь пожаліла,

тому ніхто й не полюбив її.

ти знаєш,я чекав тебе,

понад усе чекав.

чекав коли весна прийде

й закінчення вистав.

чекав як охолоне чай,

тебе лише у снах вбачав.

ти не писала,і нехай,

я і без цього покохав.

і серце те,моє тверде,

як лід потроху розтава,

ти кинула його будь-де,

а я тобі його віддав.

чекав,допоки сонце не зійде,

чи знов за обрій упада,

та не зʼявилась ти ніде,

я кожен день тебе чекав.

чекав щоночі,вдень і щогодини,

і в кожній пісні бачив я тебе,

в тобі шукав завжди причини,

коли вже маска з тебе упаде?

чекав так довго,

що аж зрозумів сумне,

чекав не я,

а ти мене.

штурмове море,я пам'ятаю до 13 року,

а там каміння,що посипалось з гори,

не думала,що через десять років,

я буду говорити собі - лиш твори.

я мрію із зорями спілкуватись аж до ранку

і бігати по пляжу повз вітри.

зхвильовано кричати мамі - я в порядку,

пробувши у воді години три.

в такт з хвилями сміятися у морі,

збирати мушлі,що сховалися в піски,

дивитися як сонце йде за обрій,

забути про усі свої думки.

та кожен раз вертаюсь у реальність,

що з тріском крушить вщент дитячі сни.

лишилося мені збагнути складність -

не буде більш дитинства,від війни.

давай,розповідай мені про смуток,

я не скажу,що проти про це чути,

давай,я уже знаю сотні чуток,

проте кортіла біля тебе довше бути.

давай,розповідай мені про смуток,

що не зрозумію я ніколи,

як важко віднайти тобі початок,

себе згубила ти відколи.

давай,відкриєш усі травми,

волосся знову падає додолу,

а я підтримаю тебе негайно,

та ти,не запитаючи дозволу, -

зруйнуєш все.

давай,кидай в мене каміння,

трощи мене,зламай моє терпіння,

убий.

руйнуй мене,постав цей клятий хрест,

вбивай себе,висовуй свій протест.

так,проти мене.

люби і нищ все навкруги,

але хіба цього я заслужила?

порви,до крові,до кісток,

забудь усе,про що тебе молила.

відречись.

забудь.забудь про мою ніжність,

ти зрадила мене,мої пекельні бої,

не наближайся,

нині потрібна вічність,

аби відчула себе знову я живою.