Аліса Сидорчук

так от, саме в момент, коли запалюється небо,

ти усвідомлюєш плинність цього життя:

ти смакуєш кожен атом повітря після дощу, і в буття

заглядаєш несміло, сторожко, як розполохане птаство після нічного злиття

з гіллям, з пеленою небесною; топчеш змарнілим взуттям

калюжі в яких відбиваються залишки неба

ти бачиш себе розполоханим птахом

чиїмось дахом

чиїмось жахом

репертуаром…

потенціалом…

дихаєш вправно, несміло, кохано

горнуться щемом

на гілці пташини

дихаєш небом

сві-тать-не-спі-ши-ти

Поверхнево дихаючи, вдихала запах пошарпаних стін –

Порожнечею приборкано польоти фантазій –

Відчуваючи спраглу байдужість до всіх поневолених змін,

Губити себе у мільйонах віршів евтаназій.

Шукати.

Знаходити.

Знову губити.

Втрачати.

Дитинність по трубах тече, як брунатна проточна вода.

Спішити.

Зневіритись.

Знову любити.

Кохати(!)

Заповнити пустку бетоном напівжартома.

У затихлій кімнаті спазмоване серце скорочувалось.

Схлипи, конвульсії, крики, мовчання, пишний вінок.

Поховала себе, лиш страждання плямисто викорчувалось,

Новий ранок – усмІшка і біль – попіл з під цигарок.