prostovirshi

І я лечу пострічній смузі

В хаосі, без думок та без образ

Чи то піддатись цій напрузі

Чи то закінчити все так

І знов шукати виправдання там

Шукати, те що загубила чи забула

Для чого це все дано нам

Для чого світ як автор судить

Ти знов згадаєш всі вірші

Обітниці, відрази й муки

Не зможеш ти забути й далечінь

Що у вогні шукає студінь

Душа письменника - це сталь

Вона ніколи не ржавіє

Усі етапи каяття

На вірші свої перевтілить

І не болить , і не пече

Спирається усе на досвід

Лиш заливає рани в кабаре

І на світанку мчинь наосліп

І знов сідає за свої рядки

За прози, вірші, за поеми

Пером своїм, він, пише на листі

Але справді, ножем на своїм серці

Згадай мене, якщо захочеш

Як промінь світла у вогні

Як книжку без обкладинки старої

Як корабель дивних світів

Як дівчину, людину чи коханку

Загадай мене, благаю, не забуть

Такою як я була я того ранку

Такою як була з тобою тут

Така безглузда та дурна водночас

Напевно думи - це моя душа

Бездолені, холодні, не природні

Вірші мов згадка про мої слова

Колись палкі, як танець у мадриді

Стали вже холодні, як сніги

І літо замінивши зимою

Пішла з твого життя

Можливо мріяв про це ти

Яка даремна трата часу

Марні емоції, вірші й слова

Я досі вже не можу розібрати

Що відчувала до тебе я

І хто ти є, я теж не розумію

Мій "оксамит" що вкрав цього вірша

Можливо ти пішов, або ще прийдеш

Немає сенсу з мого каяття

Можливо скажеш ти колись

Вона така прекрасна, дивна, ніжна

А як згадаєш обернись

Побачиш сніг а не підсніжники