Sirius Aculta

О дорогі розквітлі губи,

Як вас скуштувати хочеться в цю мить..

У весняну цю прекрасну пору, коли кохання безтурботно плине,

Купідон малесенький йде босоніж по росяній траві із стрілами любові!

І вітерець шепоче ніжно:

О, губи, спраглі вогню і шовку,

Торкнутись би – і зникне час,

Мить розіллється по людських венах зігріваючи червону кров,

А я все мрію про зустріч рук у вранішньому світлі,

Про погляд твій , що немов смарагд на сонячному світлі

Виблискує так гарно й ніжно,

Що закохуюсь повторно в тебе!

І голос твій – мов перший дотик ранку,

Несміливо торкається моїх думок,

І будить в серці сотні сонячних дітей!

Я кохаю тебе, сонце ясне, через чур і так прекрасно, що хочеться співати.

Мої думки — хаотично розкидані зірки,

Що неможливо зібрати в сузір'я.

Мої сльози — блискучі перлини,

Що мерехтять темної ночі під зоряним небом.

Я проводжу рукою по лобі,

Хапаюсь за голову — клубок підступає до горла,

А очі печуть від перлин.

Чому я такий нікчемний?

Чому настільки дурний?

Депресія тиха, крадеться нечутно,

Якщо не помітиш її завчасно, —

Вб'є тебе зі сміхом злорадним...

Із часом її голос лунає гучно

В кутках людської свідомості.

Ти - маріонетка в пазурах депресії,

Вирватись зможеш?

Вона смикає за ниточки,

Керує твоїм тілом і свідомістю,

Їй потрібна лише твоя смерть

І твої спогади…

Підходиш до краю високого дому,

Дивишся вниз, надієшся на спокій..

Руки тремтять, всі спогади танцюють перед тобою.

А серце тріпоче, кричить "зупинись"!

А ти, дурний, мрієш про вічний спокій.

Робиш крок вперед, заплющивши очі.

#верлібр

Ти моя одержимість. Мій фетиш, моя релігія.

Той, кого хочу ввечері бачити в своєму ліжку!

Ти – мій зорепад в безмежній ночі,

Мій острів спокою в бурхливому морі.

Впаду на коліна, помолившись за тебе!

Ти моя мантра, моя надія!

В твоїх обіймах розчиняюсь,

Як цукор у гарячому чаї.

Ти неймовірний, і я це знаю!

Хлопче, ти моє beautiful sun

Тепле й приємне...

Кохаю, тебе, my sun

Хто любить людей?

Я люблю й ненавиджу їх одночасно.

Люди жорстокіші за диких тварин, які мають більше розуму й любові, ніж homo sapiens, чорт візьми!

Скільки часу вже пройшло ,

А нічого не змінилось.

Люди руйнують власне життя, природу,

Але не зізнаються в цьому, ніколи...

В моїй голові вспливають питання..

Та яка мені різниця? Я теж людина!

Чи люблю себе? Чи поважаю? А якщо й так, чи вважатиме нарцисом суспільство мене?

Самозакоханим нелюдом, що лише й думає про себе?

А чи погано думати про себе?

Може й так, а можливо й ні.

Це вирішує вже кожен сам для себе,

А я буду жити своїм життям й дивитись на зірки,

Мріючи про краще майбутнє

Найінтимніше, що відчуваю поруч із тобою - це спокій.

Спокій, який шукають у далеких лісах, кладовищах, на вершинах високих гір і полях,

Але я знаходжу його в тобі, моє прекрасне сонце

Ти ніби заспокійливе, яке приймаю кожної зустрічі

І навіть тиша з тобою є найкращою компанією для мене.

Вона розкриває глибини наших душ,

І в цій тиші ми стаємо єдиним цілим.

Ти моє щастя, моє все

Як сонце гріє землю, так ти зігріваєш мою душу.

І можливо, саме в таких простих речах , як приємне мовчання із тобою і криється справжня краса кохання

Кожна людина має два найдорожчі самоцвіти - час та життя.

Вони - це єдине, що ніколи більше не повернеться,

Єдине, що ніяк неможливо придбати за кошти.

Самоцвіти, що мають свої кольори і міцність..

Час та життя.

Їх деякі грані гладкі й блискучі, інші ж - потріскані й тьмяні.

Час і життя - це дар, що треба берегти,

Кожну мить цінувати і ніколи не шкодувати про виконані дії.

Бо самоцвіт життя може розбитись навіть через емоційний стан!

Бери й насолоджуйся простими речами,

І живи так, аби не шкодувати опісля, як тільки настане одвічний сон

Панні Спокуса - дівчина із гарячим нутром,

Вона вночі приходить до закоханий людей і дарує їх людському тілу й душі палкий, пристрасний танець.

Очі її сяють яскравим вогнем, а голос має такий солодкавий..мов мед

Коли шепоче на вухо слова, кров вскіпає, тіло кидає в жар!

Воно спалахує полум'ям,

І настає - ейфорія.

Але коли ніч змінюється ранком

Панні Спокуса, зв'язав смоляне волосся в пучок зникає,

Залишаючи після себе лише присмак меду,

І надію на нову зустріч із нею,

Що настане вночі, під місячним сяйвом