Горлиця

Душі зійшлись на зламі тисячоліть,

На межі, що розділяла їх спокій.

Доля звела нову кров, і мимохіть

Прокинулись шумні хвилі в морі.

Хвилі, що розбивають берегові лінії,

Що вкотре б'ються об непохитні скелі,

Ті, що стирають межі між релігіями

І зігрівають людські серця замерзлі.

Правда поневолі зникне між лиманів,

Залишивши слід, що приведе до руїн.

Тоді вони почнуть розбирати завали,

Аби зрозуміти історію забутих країн.

Боляче тобі, сонце, казати

Проте помсти ніколи не буде.

Вони будуть спокійно спати,

Поки тебе життя гартує.

Поки вони житимуть далі,

Поки вона буде кричати беззвучно,

Поки на її житловому кварталі

Гулятимуть чужі тіні безлюдно.

Поки вона йде всупереч долі,

Поки вона пам'ятає ту ніч,

Поки сльози її не гратимуть ролі,

Тужить темрява багато сторіч.

Вона житиме собі далі,

Давно вже забуде про них.

Хай не бачить знайомі деталі,

Хай не бачить схожих облич.

Я б не хотів це, люба, казати,

Проте реваншу ніколи не буде.

Все закінчилось ще у десятих,

Ти не забудеш, і час не забуде.

Судно йде сьогодні не за планом,

Який же сенс його чекати?

Пролог іскрився так багряно.

Пролог не передбачував ці втрати.

Море чуло пристрасне кохання.

Бог потоків чув страшнії муки.

Уві сні відбулась кров згортання.

Уві сні, на блакитній сукні.

Це скати – їх вбили невади.

Жива приманка посмертно дражнила.

Бурхливе море потроху стихає.

Бурхливо кров тече в наших жилах.

Юна дівчина на пристані стоїть.

Вона чекає свого часу,

Вона чекає свій прилив.

Проте лють ніяк не стихне

Вона ллється через край.

Вона заповнює всі жили,

І вже не видно небокрай.

Кип'ятиться чиста кров панянки,

Обпікає шкіру, м’язи

Горло душить, заливає

Хоч би з пристані не впасти.

Злість трощить молоді кістки

В пісок, на тілі гематоми

В колір хвильної погоди.

І десь далеко шум порома.

Заперечення, гнів, депресія.

Знов депресія. Прийняття.

Почати з чистої сторінки,

Чи почати з нового листа?

Він дивиться на мене безмовно.

А я намагаюсь зрозуміти його,

Намагаюсь відчути його історію.

Зрозуміти його буття.

Ми змінились з напрямом вітру.

І текст змінився разом з нами.

Тож зафіксуй цей момент, цю втіху

Запиши незначні деталі.

Він не має голосу, я не маю надії.

Не маю сил, аби пояснити сюжет.

Тож нумо завершимо ці ностальгії

Залишимо гнити цей клятий куплет...

Аби отримати покой,

І дати серцю відпочити,

Пограємо ми в спокої в кой-кой,

Залишимо турботи всі назавтра.

Аби тінь тривоги згасла,

І мозок охолонув,

Послухаєм, що скажуть боги,

Як люди скажуть жити завтра.

Аби лиш спів птахів порушив тишу,

І наші душі колихав лиш вітер,

Підемо ми із сонця заходом

По вулицях, де нас чекатиме імла.

Пристрасний погляд, п'янкий подих ночі,

Пролитий тремтривою рукою портвейн.

Терпець твій урвався, і губи жіночі

Терпким поцілунком зігріли мене.

І прагну я знати, яка же тривалість кохання,

Протравленого в серці моєму.

Як довго тривають тортури мовчання,

Як довго нам жити трагічну поему.