Сорока

Якби душа уміла нотувати,

вона б писала до нестями

про всі моменти у житті.

У кожне речення вкладала

всю біль, всю радість та надію,

всі мрії, що так і не збулись.

Вона б все римами складала,

аби сказать, як рвало на шматки,

і те, як окриляли дні.

Якби душа уміла нотувати,

вона б списала сторінки

віршами тими, про свої світи.

Змішуючи воду з сіллю у ванній,

я намагаюся переконати себе, що це море.

Імітую хвилі проводячи рукою по воді,

гадаю, що уникну шторму у голові.

Між хвилинами тиші, думки б'ють блискавкою –

спочатку світлом, а потім звуком,

руйнують стіну, яку будували роки.

Душі, благаючи спочину,

очі прикували до ватра.

З вогню, що пожирає гілки,

тікають іскри, жадаючи інакшого життя.

Вони немов шукають вихід з долі,

давно прописану пером.

Та гаснуть, покидаючи сценарій,

гадаючи: чому?

Бо кожна з них бажа свого шляху,

антоніму жорсткій поемі.

Та радше полетять в обійми смерті,

ніж житимуть у світі не своїм ім'ям.

На сторінки спада проміння сонця,

воно шукає сенс в книжках,

а може, і забутись хоче

між тих фантазій у віршах.

Самотні очі

споглядають за весною.

Ранковий цвіт

згаса вночі,

і прохолода

обіймає плечі,

немов шепочучи:

«Ти не один».